Герман Штаудінгер

|Батько= |Посада= |Діти= |Мати= |Дружина= |Чоловік=

Герман Штаудінгер
нім. Hermann Staudinger
Народився	23 березня 1881(1881-03-23) Вормс, Велике герцогство Гессен, Німецька Імперія
Помер	8 вересня 1965(1965-09-08) (84 роки) Фрайбург, Федеративна Республіка Німеччина
Країна	Німеччина
Діяльність	хімік, інженер, викладач університету
Alma mater	Університет Мартіна Лютера
Галузь	хімія
Заклад	Університет Фрайбурга Федеральна вища технічна школа Цюриха
Науковий керівник	Даніель Форлендер
Відомі учні	Леопольд Ружичка
Аспіранти, докторанти	Леопольд Ружичка
Членство	Леопольдина Гайдельберзька академія наук Баварська академія наук
У шлюбі з	Magda Staudingerd Dora Staudingerd
Діти	Hansjürgen Staudingerd
Нагороди	Нобелівська премія з хімії (1953)
Герман Штаудінгер у Вікісховищі

Ге́рман Шта́удінгер (нім. Hermann Staudinger; 23 березня 1881, Вормс — 8 вересня 1965, Фрайбург) — німецький хімік, лауреат Нобелівської премії.

Біографія

Герман Штаудінгер народився у Вормсі, в сім'ї професора філософії Франца Штаудінгера і Августи (Венк) Штаудінгер. Штаудінгер вирішив стати ботаніком, але батько порадив йому перш вивчити хімію, вважаючи, що знання цього предмета стане в пригоді Штаудінгеру в обраній професії. Штаудінгер розпочав вивчати хімію в Галльському університеті, в Німеччині, в 1899 році, відразу після закінчення гімназії у Вормсі. Проте невдовзі, коли його батько дістав викладацьку посаду в Технічному університеті в Дармштадті, перейшов вчитися туди. Потім на короткий період часу був Мюнхенський університет, потім — повернення в Галльський. У Гальську університеті під керівництвом Даніеля Форландера Штаудінгер написав дисертацію про малонові ефіри ненасичених сполук і в 1903 році здобув докторський ступінь з органічної хімії. Після здобуття цього ступеня Штаудінгер обійняв посаду асистента Йоганнеса Тила, провідного вченого в галузі хімії ненасичених органічних сполук у Страсбурзькому університеті. 1912 року Штаудінгер став наступником Ріхарда Вільштеттера в престижному Федеральному технологічному інституті Цюриха. У 40-х роках для Штаудінгера був створений науково-дослідний інститут макромолекулярної хімії при Фрайбурзькому університеті. 1951 року він вийшов у відставку з Фрайбурзького університету, ставши на чолі Науково-дослідного інституту макромолекулярної хімії. Цю посаду обіймав Штаудінгер до 1956 року. Помер учений у Фрайбурзі 8 вересня 1965 від хвороби серця.

Надгробний пам'ятник Германа Штаудінгера

Нагороди

У 1953 році, через чверть століття після здійсненої вченим великої роботи, Штаудінгеру була присуджена Нобелівська премія з хімії «за дослідження в області хімії високомолекулярних речовин». Можливо, той факт, що Штаудінгер так пізно був удостоєний звання Нобелівського лауреата, є показником суперечностей, викликаних висунутої ним теорією. У своїй Нобелівській лекції «макромолекулярна хімія» Штаудінгер сказав: «У світлі нових знань в області макромолекулярної хімії диво життя в її хімічному аспекті відкривається в дивовижному багатстві та досконалій макромолекулярній архітектурі живої матерії». Шкода, що для Штаудінгера зовсім непоміченим пройшла подія, що трапилася вісьмома місяцями раніше і як би стало зримим підтвердженням вимовлених ним слів: Джеймс Ватсон і Френсіс Крік опублікували звіт про структуру подвійної спіралі молекули ДНК.

Крім Нобелівської премії, Штаудінгер був удостоєний багатьох нагород. У їх числі медаль Еміля Фішера Німецького хімічного товариства (1930), медаль Леблана Французького хімічного товариства (1931) і премія Станіслава Канніццаро Італійської національної академії наук (1933). Він був почесним доктором Технічного університету в Карлсруе (в області інженерної справи) та університету в Майнці (галузі природничих наук).

Родина

1927 року Штаудінгер одружився з Магдою Войт, яка була спеціалістом з фізіології рослин, ставши йому надійним товаришем у роботі. Дітей у подружжя не було.

Посилання

• Герман Штаудінгер [Архівовано 25 січня 2012 у Wayback Machine.] на сайті Нобелівського комітету.(англ.)

Джерела

• Лауреаты Нобелевской премии: Энциклопедия. Пер. с англ.- М.: Прогресс, 1992.(рос.)