Дзюба Іван Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дзюба Іван Михайлович
Дзюба Іван Михайлович
Дзюба Іван Михайлович
Іван Дзюба у 2004 році
1-й Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка
10 жовтня 2001 — 30 серпня 2005
ПрезидентЛеонід Кучма,
Віктор Ющенко
Попередникпосада запроваджена
НаступникРоман Лубківський
2-й Голова Комітету з Державних премій України імені Тараса Шевченка
13 липня 1999 — 10 жовтня 2001
ПрезидентЛеонід Кучма
ПопередникВолодимир Яворівський
Наступник —
2-й Міністр культури України
17 листопада 1992 — 19 серпня 1994
ПрезидентЛеонід Кравчук, Леонід Кучма
ПопередникЛариса Хоролець
НаступникДмитро Остапенко (Міністр культури і мистецтв України; з 1995)

Народився26 липня 1931(1931-07-26)
село Миколаївка, Волноваський район, Українська Радянська Соціалістична Республіка, СРСР СРСР
Помер22 лютого 2022(2022-02-22) (90 років)
Київ, Україна Україна
Відомий якписьменник, політик, публіцист, правозахисник, філолог, викладач університету, літературний критик, літературознавець
Місце роботиНАНУ
ГромадянствоСРСР СРСРУкраїна Україна
Alma materДонНУ
У шлюбі зМарта Дзюба
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден Свободи — 2009
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Ювілейна медаль «25 років незалежності України»
Ювілейна медаль «25 років незалежності України»
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1991Державна премія України в галузі науки і техніки — 2017

Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (26 липня 1931, с. Миколаївка, Ольгинський район, нині Волноваський район, Донецька область, Українська РСР, СРСР — 22 лютого 2022, Київ, Україна) — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, активний учасник руху за незалежність України, дисидент, Герой України (2001), кавалер ордену Свободи (2009), кавалер ордена Ярослава Мудорого V ступеня (2022), лавреат Державної Премії ім. Тараса Шевченка (1991) та премії ім. О. Білецького у галузі літ. худож. критики (1987), академік НАН України, другий Міністр культури України (1992—1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999—2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України[1], член Ради конкурентоспроможності України. Один із засновників політичної партії Народний рух України.

Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України»[2]. Радник Президії Національної академії наук України.[3]

Головний редактор журналу «Сучасність» (у 1990-х роках), редактор відділу перекладної літератури видавництва «Дніпро» (у 1969—1972 роках), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «ЄвроАтлантика» тощо.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився в селі Миколаївка Ольгинського району Сталінської області в родині селян Михайла Івановича Дзюби (1909—1943) та Ольги Никифорівни Дзюби (до шлюбу Гнітько; 1912—1981)[4]. Батько загинув на фронті.

1932 року родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. До 17 років розмовляв російською[1].

Вища освіта

[ред. | ред. код]

Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті[5]. Вчився гарно, отримував Сталінську стипендію, був на видноті. Але що більше відкривав для себе нового, то більше замислювався над тим, у якому світі він живе. «Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», — зізнавався Іван Михайлович в 2013 році в інтерв'ю Дмитру Гордону.

Згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. У столиці Іван Дзюба став одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками». КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких — вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам'яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба — серед організаторів цих акцій.

З 1956 року працював у видавництві «Дніпро»[6]. 1958 року перейшов працювати до часопису «Вітчизна», звідки 1962 року звільнений з посади завідувача відділу критики часопису «за ідеологічні помилки», а 1965 року — з роботи у видавництві «Молодь».

31 липня 1963 року взяв участь (разом із Тетяною Цимбал, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Драчем, Станіславом Тельнюком, Миколою Вінграновським, Ю. Назаренком, Іриною Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки[7].

Дисидентська діяльність

[ред. | ред. код]

У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) з букетом квітів піднявся на сцену кінотеатру «Україна», щоб привітати знімальну групу Сергія Параджанова. Вручивши квіти художниці по костюмах Лідії Байковій, він підійшов до мікрофона і сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова промовця, але він і далі називав імена заарештованих у серпні дисидентів: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель. Присутній у залі В'ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!». За спогадами Романа Корогодського, на весь переповнений зал підвелося людей 50-60.

Про підготовку цієї акції знали тільки троє людей: Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та сам Іван Дзюба. Однак «органи» запідозрили існування підпільної антирадянської організації. Почалися репресії: Василя Стуса, який підтримав протест, відрахували з аспірантури, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзьо та його дружину Світлану Кириченко звільнено з роботи, В'ячеслав Чорновіл через два роки, після виходу в самвидаві його статті «Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)», опиняється за ґратами. Не минулася без наслідків ця акція і для Сергія Параджанова: уже за кілька тижнів була згорнута робота над фільмом «Київські фрески» і більше жодного фільму рівня «Тіні забутих предків» йому не дали зняти.

Втратив роботу й Іван Дзюба — його звільняють з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він буде змушений працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури й літературознавства, і лише в 1969 році отримує посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займає до свого арешту в 1972 році.

1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5—7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. В ній автор спирається на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання і доводячи, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того „комунізму“, який Маркс і Енгельс називали казармовим». Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого — він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до  відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими.

І тоді влада пішла перевіреним шляхом: скликала спеціальну комісію, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка на той час уже вийшла за кордоном і активно поширювалася в самвидаві, ідейно шкідливим твором.

Подальший арешт

[ред. | ред. код]

У 1970-х роках зазнав гонінь за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України. 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримали, а згодом — арештували.

У рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 року комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».[8] Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[9]

У в'язниці Дзюба довів фальсифікацію «Програми укомуністів» й добився визнання того, що це не його робота. Але рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. До всього далася взнаки відкрита форма туберкульозу, якою він перехворів у 19 років. 1973 року Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструкторові Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора в багатотиражці Київського авіазаводу[5].

Політична діяльність

[ред. | ред. код]

Восени 1989 року став одним із засновників «Народного Руху України»[10], президентом Республіканської асоціації україністів. З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакційної ради[1].

Із 17 листопада 1992 року по 19 серпня 1994 року — міністр культури України[10]. Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто[1].

У 1999—2005 роках Дзюба очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Один із засновників ініціативної групи «Першого грудня»[11], її учасник у 2011—2019 роках.

Із 2001 року — почесний доктор НаУКМА[12].

Член Українського ПЕН.

Подальше життя

[ред. | ред. код]

За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам, від Ліни Костенко до Олега Лишеги та Сергія Жадана. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації.

Помер 22 лютого 2022 року у віці 90 років у Києві. Був похований 24 лютого на Байковому кладовищі (ділянка № 33). За словами літературознавця та політика Миколи Жулинського, Іван Дзюба останніми роками мав проблеми зі здоров'ям, та все одно продовжував працювати і стежити за літературним процесом і суспільно-політичним життям[13].

Сьогодні вранці уві сні на 91 році життя відійшов за межі цього земного світу унікальна людина Іван Дзюба. Одне ім’я вже говорить багато. Багато — бо це один із лідерів національно, духовного відродження другої половини XX і початку XXI століття. Передусім Іван Дзюба — це інтелектуальний провідник і речник українського «шістдесятництва». І я сьогодні не можу не згадати слів Ліни Костенко, яка сказала, що Іван Дзюба – це людина, що завжди мала мужність говорити правду

— Микола Жулинський, [13]

Погляди

[ред. | ред. код]
Іван Дзюба; офіційна світлина КДБ перед арештом Дзюби в 1973 році
Попри все пережите, особливо у XX столітті, український народ значною мірою зберіг свою культурно-генеративну енергію, здатність породжувати нові творчі сили і давати ґрунт для інтелектуальних звершень і художніх шукань. Але маємо трагічний парадокс: у нас багата й самобутня культура, однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільства, буття й людської свідомості, і тепер аж ніяк не можемо сказати, що нинішнє українське суспільство формується в лоні національної культури. Незважаючи на здобуття незалежності й усіх, пов'язаних з цим позитивних факторів, культурно наше суспільство залишається колоніальним, або усе ще колонізованим.

Одним із найважливіших завдань бачиться мені введення української мови y коло сучасних комп'ютерних комунікацій. Тобто, йдеться про зміну форми функціонування культурних текстів. У східних регіонах потрібна рішуча підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення) української освіти за допомогою ринкових і законодавчих механізмів.

У липні 2018 року підтримав відкритий лист українських діячів культури до ув'язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова[14].

Проблеми зі здоров'ям

[ред. | ред. код]

Іван Дзюба захворів на туберкульоз легень іще в студентські роки[15]. Потреба в постійному лікуванні та певних умовах життя для виживання давало КДБ чудовий інструмент тиску на Дзюбу. На думку дослідників, саме через загострення хвороби під час його арешту 1972 року Дзюба був змушений до певної міри піддатися «слідчому тиску» партії та КДБ й «покаятись», інакше він просто не пережив би найближчу зиму в таборі[16].

Помешкання

[ред. | ред. код]

Якийсь час з дружиною мешкали в «комуналці» на вул. Інститутській. Після народження доньки, наприкінці 1964 р. винаймали кімнату в Ірпені.

У кінці 1965 року, після створення ним праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», переїхав у двокімнатну квартиру на Повітрофлотському проспекті 50, що її надала Спілка письменників.

За словами Івана Дзюби, нове помешкання було розміщене в «будинку КДБ». Систематична поява автівок спецслужб у дворі маркувала будинок як відомчий. На думку Дзюби, ордер на це житло він отримав не випадково:

«Переселили мене так, щоб був під рукою»

Як свідчать спогади Леоніда Плюща, до проживання в цьому будинку критик ставився з іронією, жартуючи:

«Народ почне бити вікна в цьому будинку, а я ж то за що страждатиму?»

Наприкінці 1973 р., вийшовши з в'язниці, він 8 років працював на заводі Антонова, тривалий час не міг друкуватися. Мешкав на вулиці Антонова.

Мешкав на Чоколівці.

Твори

[ред. | ред. код]

Книги

[ред. | ред. код]

Статті та лекції

[ред. | ред. код]
  • Вимирання слова (2004)[17]
  • Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «психологічна Европа» (2005)[18]
  • Донецька рана України: Історико-культурологічні есеї / НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2015. — 78 с. — (Студії з регіональної історії. Степова Україна). — ISBN 978-966-02-7536-2.

Редакція та упорядкування

[ред. | ред. код]

Автор вступних статей

[ред. | ред. код]
  • І. Фізер, Психо-лінгвістична теорія літератури Олександра Потебні: метакритичне дослідження. — К.: Обереги, 1996.
  • М. Павлишин, Канон та іконостас. — К.: Час, 1997.
  • Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-XX ст.: у 10 т. — К.: Основи, 2009.
  • Порода: Антологія українських письменників Донбасу. Упорядкування Веніаміна Білявського і Микити Григорова. Передмова Івана Дзюби. — К.: Легенда, 2017. — 384 с.

Кінематографічна діяльність

[ред. | ред. код]

Автор сценаріїв фільмів:

  • Василь Симоненко (1988)
  • Українці. Надія (1992)
  • Поет і княжна (1999)
  • Співавтор сценаріїв серій «Поет і княжна», «На цій окраденій землі», «Душа з призначенням прекрасним» і «Доле моя, де ти?» телесеріалу «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992―1997) тощо.

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Нагороди і відзнаки

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б в г Олена Зварич. Іван Дзюба: В Європі немає держав, які не мають універсальних енциклопедій… Крім України // Україна молода, № 229, 08.12.2006. Архів оригіналу за 05.03.2016. Процитовано 25.04.2015.
  2. Mušynka, Mykola; Yatskiv, Yaroslav; Andreychyn, Mykhailo; Hundorova, Tamara; Pavlyshyn, Marko; Masenko, Larysa; Trymbach, Serhiy; Matiash, Iryna; Kulchytsky, Stanislav (15 грудня 2021). Постать Івана Дзюби: думки сучасних інтелектуалів. Енциклопедичний вісник України = The Encyclopedia Herald of Ukraine (укр.). Т. 13. с. 74—91. doi:10.37068/evu.13.6. ISSN 2707-000X. Процитовано 17 грудня 2022.
  3. Дзюба Іван Михайлович [Архівовано 25 жовтень 2019 у Wayback Machine.] // Сайт НАН України
  4. Дзюба, Іван (2008). Спогади і роздуми на фінішній прямій (українська) . 2008: Криниця.
  5. а б Сергій Грабовський. Хто ви, академіку Дзюбо [Архівовано 26 листопад 2015 у Wayback Machine.] //Український тиждень
  6. Дзюба, Іван Михайлович. ВУЕ (укр.). Архів оригіналу за 24 березня 2022. Процитовано 4 червня 2022.
  7. Історичний календар: цей день в історії (25 квітня) // Ін-т історії України НАН України. Архів оригіналу за 29 червень 2016. Процитовано 31 липень 2012.
  8. Центральному комітету КП України про лист І. Дзюби та поданий до нього матеріал, надіслані до ЦК КП України. Архів оригіналу за 25 листопад 2015. Процитовано 16 серпень 2015.
  9. Василь Стус. Я обвинувачую // Сучасність. Січень 1976 — Ч. 1(181) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 23 листопада 2015. Процитовано 16 серпня 2015.
  10. а б в В ефірі — Іван Дзюба. передача "Вечір з Миколою Княжицьким". телеканал ТВІ. 24 листопада 2011. Архів оригіналу (відео) за 10 грудня 2011. Процитовано 1 грудня 2011.
  11. Ініціатива «Першого грудня». Архів оригіналу за 2 березня 2012. Процитовано 16 грудня 2011. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |3= (довідка)
  12. Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього [Архівовано 23 вересень 2015 у Wayback Machine.]: лекція прочитана 15 жовтня 2001 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». — Київ: КМ Academia, 2001. — 34 с.
  13. а б Помер літературознавець, дисидент, Герой України Іван Дзюба. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 22 лютого 2022. Процитовано 22 лютого 2022.
  14. Звертаюсь до всіх моїх друзів. Facebook. Boris Yeghiazaryan. 24 липня 2018. Архів оригіналу за 25 липень 2018. Процитовано 7 листопада 2021.
  15. Хто ви, академіку Дзюбо?. Архів оригіналу за 28 січень 2016. Процитовано 25 квітень 2015.
  16. http://www.lnu.edu.ua/faculty/jur/publications/visnyk30/Visnyk%2030_P3_01_Zaliznjak.pdf [недоступне посилання з липня 2019]
  17. Дзюба, Іван (23 липня 2004). Вимирання слова. Архів оригіналу за 29 жовтня 2017. Процитовано 29 жовтня 2017.
  18. Дзюба, Іван (14 жовтня 2005). Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «Психологічна Европа». Архів оригіналу за 29 жовтня 2017. Процитовано 29 жовтня 2017.
  19. Добра більше, ніж зла: Іван і Марта Дзюби в новому фільмі про кохання і шістдесятників. Українська правда _Життя. Процитовано 8 листопада 2023.
  20. Указ Президента України від 26 липня 2001 року № 567/2001 «Про присвоєння звання Герой України»
  21. Указ Президента України від 16 січня 2009 року № 26/2009 «Про відзначення державними нагородами України»
  22. Указ Президента України від 22 січня 2022 року № 27/2022 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України»
  23. Постанова Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 № 52 «Про присудження Державних премій Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року». Архів оригіналу за 25 грудень 2021. Процитовано 7 січень 2011.
  24. Указ Президента України від 21 травня 2018 року № 138/2018 «Про присудження Державних премій України в галузі науки і техніки 2017 року»
  25. Указ Президента України від 19 серпня 2016 року № 336/2016 «Про нагородження відзнакою Президента України – ювілейною медаллю "25 років незалежності України"»

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Зовнішні відеофайли
Документальний цикл про шістдесятників. Іван Дзюба