Вербицький Михайло Михайлович

о. Михайло Вербицький
Зображення
Автолітографія Т. Маєргофера, кін. 19 ст.
Основна інформація
Повне ім'я	Михайло Михайлович Вербицьки
Дата народження	4 березня 1815(1815-03-04)
Місце народження	с. Явірник-Руський, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія
Дата смерті	7 грудня 1870(1870-12-07) (55 років)
Місце смерті	с. Млини, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія
Причина смерті	злоякісна пухлина
Поховання	Млини (Перемишльська земля)-1">[1]
Громадянство	Австрійська імперія→ Австро-Угорщина
Національність	українець
Віросповідання	Українська греко-католицька церква-1">[1]
Професія	композитор, греко-католицький священик, громадський діяч, автор гімну України «Ще не вмерла Україна».
Інструменти	гітара-1">[1]
Жанри	авторська пісня, симфонічна музика-2">[2], хорова музика-2">[2] і театральна музика-1">[1]
Твори у Вікіджерелах Цитати у Вікіцитатах  Файли у Вікісховищі

о. Миха́йло Миха́йлович Верби́цький (4 березня 1815, с. Явірник-Руський, Сяноцький округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині ґміна Бірча, Перемишльський повіт, Підкарпатське воєводство, Польща) — 7 грудня 1870, с. Млини, нині ґміна Радимно, Перемишльський повіт, Підкарпатське воєводство) — священник УГКЦ, український композитор, хоровий диригент, актор, громадський діяч, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна».

Один із перших українських професійних композиторів у Галичині та зачинателів національної композиторської школи.

Біографія

Таблиця в місці народження

Народився 4 березня 1815 року в родині греко-католицького священника, декана о. Михайла (рукоположеного 1804 р., тіточного брата єпископа Івана Снігурського) у селі Явірник-Руський Бірчанського повіту на Надсянні (сучасна територія Польщі).

Шкільні роки у Перемишлі

Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько, а мати, вдруге вийшовши заміж, ймовірно, у 1826 р., офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним і його молодшим братом Володиславом опікувався їхній далекий родич — перемиський владика Іван Снігурський — один з найяскравіших діячів УГКЦ, вельми освічена людина з широкими європейськими поглядами. Він замінив хлопцям батьків і, якщо траплялася вільна хвилина, присвячував її хлопцям: цікавився успіхами в школі, ласкаво наставляв, ведучи духовні бесіди.

За деякими свідченями брати жили у палаті капеляна-владики Снігурського.

1828 року Владика Снігурський заснував при перемишльській катедрі ГКЦ хор, згодом музичну школу, в яких співали і навчалися хлопці Вербицьких. На Великдень наступного 1829 року хор Перемишльської єпархії з великим успіхом дебютував в урочистому богослужінні, на якому Михайло Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти.

Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський у 1829 році запросив із міста Брно ( Чехія) кваліфікованого диригента й композитора Алоїза Нанке (Alojis Nanke), який працював п’ять років мистецьким керівником та диригентом невеликого чоловічого хору при катедральній церкі св. Івана Хрестителя, часто співав у церквах і костелах, а також на єпископських гостинних прийняттях. Нанке був рівнож і вчителем співу при “Дяко-учительськім інституті” в Перемишлі, в якому навчались брати Вербицькі. Передусім Михайло, під доглядом свого педагога, познайомившись ще в шкільній лавці з творами Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та інших західньо-европейських композиторів, як Обера, Вебера, Бетовена, Шуберта й Россіні, почав надавати першим своїм музичним спробам легкі мелодійні шліфування. Саме в нього Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції.

У хорі та в школі велося навчання нотної грамоти і гри на різних інструментах. Чільне місце серед вчителів і хомейстерів, окрім Алоїза Нанке, посідали інші чехи - Вікентій Серсавій (Вінцент Серсаві, Vincent Sersavi) Людвиг Седляк та Франтішек Лоренц (Franz Lorenz), оскільки Чехія на той час славилася своїми висококваліфікованими інструменталістами, дириґентами, музичними педагогами. Залучення чеських музикантів до праці в перемиському осередку було закономірним і показовим не лише для його професійної скерованості, а й для його патріотичного громадсько-політичного спрямування, оскільки близькі контакти українських і чеських культурних діячів в Австрійській імперії посилювали спільні спрямування суспільних рухів до утвердження національної сомасвідомості, розвитку культурної самобутності.

Важливе значення для формування Вербицького як композитора, і революційне художнє і культурно-суспільне значення мав репертуар перемишльського хору, в якому були твори віденських класиків Йозефа Гайдна, Вольфганга Моцарта, Людвіга Бетховена, італійського композитора Буранелло Ґалуппі, композиторів «золотої доби» української музики — Максима Березовського та передусім Дмитра Бортнянського. Духовні концерти Дмитра Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України та світогляд Вербицького зокрема. Тоді в церквах панувало одноголосся (самолівка) та двоголосся (єрусалимка), а творчість Дмитра Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.

У 1818 році єпископ Іван Снігурський (нововисвячений?) заснував у Перемишлі греко-католицький дяко-вчительський інститут, у якому згодом навчався Михайло Вербицький. Однак за іншими даними засновником та директором інституту був о. Іван Могильницький або ж перемиська консисторія. Це була свого роду вчительська семінарія для підготовки учителів парафіяльних шкіл. Інститут утримувався з добровільних пожертв, на які о. І. Могильницький віддав майже все своє майно, а єпископ І. Снігурський купив село Новосілки поблизу Кальварії, доходи з якого призначив на утримання інституту. В інституті викладали логіку, науку віри, старослов’янську й руську граматики, німецьку та польську мови, арифметику і церковний спів. Тут навчалося спочатку 24, а з 1848 р. — 40 юнаків. Інститут підготував чимало працівників для народної освіти, сприяв піднесенню рівня навчання в школах.

Ще в юнацькі гімназійні роки почав писати музику. Першими його композиціями були церковні твори. До духовної музики, котра мала в Україні багатющі й міцні традиції та щонайширше застосування, він звертався впродовж усього свого життя.

Працюючи вже службовцем єпископської канцелярії, молодий студент, мав час познайомитись з музичними книгами, привезеними до Перемишля з Відня самим Снігурським, в бібліотеці резиденції та поглиблювати знання з викладів нотних композицій у помічника Нанке і наступного диригента катедрального хору, також чеха, Вінцентія Срсавого. Отож, з половини 1830-их років, походять його перші церковного характеру творчі праці, що мають в собі подібність зразків німецької та чеської хорових літератур.

Львівська семінарія (1833-1837)

Після закінчення навчання Вербицьких в перемишлянській “Мініатюрній консерваторії”, про яку пізніше писав сам Михайло в 1833 році, їхні братерські спільні життєві шляхи розійшлися. Молодший Вербицький, славний у той час сопраніст, поступив у військову службу, в якій трагічно загинув ще в молодому віці.

Ще будучи гімназистом VII класу, він вступив 1833 р. до Львівської греко-католицької духовної семінарії.

На першому курсі, стрибаючи через пульт, важко забив поперек так, що без сторонньої допомоги не міг перевернутися в ліжку. Перебуваючи п’ятнадцять (за іншими даними - 11) тижнів у лікарні із зламаною ногою, Михайло Вербицький вивчився грати на гітарі, під яку в майбутньому він писав всі власні твори, відшліфувавши свою техніку так, що рівних йому в семінарії не було.

Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу збереглося створене ним «Поученіє Хітари», яке стало першим таким посібником в Україні.

У підручних "гітарних зошитах" він записував зразки музичної класики та ескізи власних композицій.

За участь у бунті семінаристів проти поганого харчування першокурсника покарали суворим карцером на шість годин.

Перший шлюб (1837)

Михайла двічі виключали з семінарії через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви». Складно зараз визначити роки цих виключень.

У 1836 р. він ще зазначається "другокурсником богослов’я". Однак на літніх вакаціях 1837-го року 22-літній (за іншими даними - 21-літній) парубок одружився із австрійкою Барбарою Сенер. Припинив навчання через шлюб і необхідність утримувати сім'ю.

Аби вижити, у Львові Михайло Вербицький давав уроки гри на гітарі та інших інструментах, а також служив платним тенором у Львівській латинській кафедрі, працював басистом і регентом хору в міському костелі бенедиктинок та викладав лекцій музики у вірменському монастирі Бенедиктинок у Львові. Ця праця заставила його ще більш детальніше та краще вивчати теорію музики, а головно, гармонію співу та інструментацію (композицію), що так пригодились йому в майбутьному.

18 січня 1839 р. дружина народила сина Івана, але сама несподівано померла.

Другий шлюб та вчитель музики у Львівській семінарії (1839-46)

Невдовзі вдовець одружився вдруге із дочкою пралі, яка працювала у покійного генерала австрійської кавалерії князя Генеквіна фон Фреснеля.

У 1839 р. єпископ Іван Снігурський звернувася (наказав?) до ректора Львівської семінарії В. Бохенського, щоб прийняти Вербицького на посаду вчителя співу (за іншими даними - керівника хору) з оплатою 100 золотих ринських на рік (це в 5 разів менше, аніж оплата іноземців, зокрема Алоїза Нанке).

Невідомо, коли саме Вербицький поновив навчання у Львівській духовній семінарії (після першого чи вже будучи у другому шлюбі, на користь останнього свідчать деякі джерела). Він знов почав продовжувати семінарійно-богословську науку 4-го курсу у Львові.

Однак його повторно виключили із семінарії із формулюванням "За куріння бакуну (тютюн) та недисциплінованість".

У 1842-43 роках працював диригентом хору Ставропігійського інституту.

Повернення до Перемишля (1846)

Разом з дітьми 1846 р. він повернувся до Перемишля, де за сприяння Івана Снігурського дістав посаду кантеліста (нижчого урядовця) при консисторії Перемиського собору (капітули) крилошан. За іншими даними - він дістав посаду вчителя курсів музики при консисторії місцевого собору або ж, найбільш ймовірно, канцеляриста.

Тут мав нагоду познайомитись із славним музикантом, органістом і директором хору латинської катедри Францішком Льоренцом – також чехом по національності, – у якого Вербицький приватними лекціями поглибив науку контрапункту – у вужчому розумінні – мелодії, що звучить одночасно з темою (поліфонія) та інструментальної композиції.

У другій половині 1840-х років звернувся до релігійної музики. У цей період написав повну Літургію для мішаного хору (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамениту «Ангел вопіяше» та ін. церковні композиції.

Коли наприкінці 1840-х років у Галичині налагодилося активне театральне життя, Вербицький одразу заходився писати музичні номери до українських театральних вистав.

У 1849-51 роках активно співпрацював з аматорським театром (театральним товариством на чолі з пані Саар) у Перемишлі, який, заохочена прикладом Львова (та Коломиї, що започаткувала цей рух), заснувала патріотично налаштована молодь та інтеліґенція міста в листопаді 1848 року. Із збереженої афіші тих часів дізнаємося, що в неділю 14 січня 1849 року на сцені Народного дому поставлено комедію Івана Котляревського "Москаль чарівник". З інших джерел відомо, що ставилися у Перемишлі "Наталка Полтавка", "Старий візник Петра ІІІ", "Козак і охотник", "Проциха" і "Верховинці". Тільки протягом 1848-49 років аматори поставили 15 драматичних п'єс, осонову репертуару складали твори І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'яненка, численні переробки зразків польської та німецької драматургії, які перемишлянці переносили на український ґрунт, суттєво модифікуючи образні характеристики, що вимагало належного інтонаційного забарвлення музичних номерів та введення народнопісенних мотивів.

П'єси, які ставили на театральних сценах Львова й Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австро-німецької. Музика в цих п'єсах відігравала дуже важливу роль, вносячи у вистави яскравий емоційний елемент, також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п'єси завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність.

Він написав музику до понад 20 вистав. У цей час створив музику до вистав «Верховинці» Юзефа Коженьовського, «Жовнір-чарівник» (за Квіткою-Основ'яненком), «Козак і охотник» Івана Анталовича-Вітошинського, «Проциха» Рудольфа Моха, "Гриць Мазниця", "Школяр на мандрівці", "Запропащений котик" та інних.

Брав приватні уроки у славетного органіста і керівника хору латинської Перемиської катедри Франца Лоренца, на яких опанував науку композиції і тонкощі контрапункту.

Михайло Вербицький співав у кафедральному соборі, сам диригував чоловічим хором, писав музику до вистав.

Але політичні події повернулися так, що 1848—1849 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом кількох років Вербицький не писав музики до п'єс.

У 1849 році у Перемишлі організували театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим». Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час «Весни народів» 1848—1849 років.

Висвячення на священика

Церква в Млинах

Складні життєві обставини відтягнули висвячення на священика. Аж у 1850 році він нарешті закінчив семінарію (втретє він поступив до Перемишльської гімназії) та у віці 35 років отримав ієрейські свячення.

Кілька років Вербицькому доводилося переїздити з однієї сільської парохії на іншу.

Першою парафією отця була парафія в селі Завадів Яворівського району Львівської області з 1850 по 1852 роки. Окрім цього в нього за даний період народились діти: дочка Маруся, яка померла малою та похована в Завадові, та син Михайло.

У 2012 році віднайшли церковну реєстрову книгу, в якій є записи зроблені його рукою: про народження, вінчання і смерть парафіян за 1852 рік. Також знайшли Євангеліє цього періоду, старі фелони, свічники, ікони й інші сакральні речі. Пошук цих речей здійснили при підготовці виставки до 200-літнього ювілею священника.

За розпорядженням о. Й. Лозинського (тодішнього намісника Яворівського повіту) в травні 1852 року був переведений на парафію с. Залужжя Яворівського повіту, де служив по серпень 1853 року.

З 1853 по 1856 рік він був адміністратором каплиці на горі в селі Стрілках Старосамбірського району на Львівщині. Каплиця 1792 року не збереглася, але на її місці нині стоїть церква святого Євстахія, яка належить до пам'яток місцевого значення. Про те, що в храмі служив отець Михайло Вербицький, вказує меморіальна дошка. Під горою була дерев'яна плебанія, де він колись жив. Але вона також не збереглася — на її місці в 1902 році збудували іншу. Його іменем названа місцева школа, і ось уже п'ятнадцять років у Стрілках відбуваються фестивалі духовної музики імені отця Михайла Вербицького, на які приїжджають найкращі церковні й шкільні хори району та області.

Ірина Дибко-Филипчак, якої тесть Іван Филипчак (1871-1945) був письменником, у своїй статті “Ще не вмерла Україна в Стрілках”, між іншим написала, що у цьому селі до сьогодні залишилися народні перекази та повір’я, що в Стрілках написав о. Михайло мелодію до гимну “Ще не вмерла Україна”. Але цього тоді не могло статися.

1856 року він осів у селі Млини (тоді Ярославського повіту), де прожив решту свого життя. Хоча Млини вважалися великою парафією (там мешкали 1362 вірних греко-католицької церкви), однак належного достатку у домі пароха не було. За спогадами о. Івана Сінкевича, його однокурсника по Перемиській гімназії та пропаґатор хорового співу на Галичині (під його впливом Вербицький навчився грати на гітарі), "на обідньому столі млинівського душпастиря не було нічого, окрім яблук, тоді як гостей всіляко тут частували новими піснями, ідеями та мріями".

У 1858 році померла дружина.

1860-ті роки — з відкриттям у Львові театру «Руська Бесіда» композитор знову звернувся до жанру співогри. Активно співпрацював з театром «Руська Бесіда» із 1864 року. Для цього театру Вербицький написав побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п'єс композитора, згодом «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана», «Сільські пленіпотенти», «Простачку» та ін.

Останні роки життя

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер у селі Млини (тепер на території Підкарпатського воєводства Польщі) від раку язика 7 грудня 1870 року у віці 55 років.

“Слово” - громадсько-політичний та літературний друкований орган москвофілів, що виходило тоді у Львові, помістило невеликий некролог, в якому написано, що 9.ХІІ.1870 р., при спільному сослуженні панахиди, численне духовенство Яворівського та близьких деканатів, брало участь у похороні в селі Млинах його пароха о. Михайла Вербицького – забутого, але високо Богом обдарованого Композитора церковного і світського співу, добре відомого також ревнителя грецького обряду. Супроводжено його тлінні останки отцем Йосипом Крушинським, який виголосив красномовну проповідь над могилою покійного. Інші друковані періодичні видання газетного чи журнального видів не спромоглися помістити будь-яку згадку про смерть заслуженого співака та духовного і хорового Композитора.

Одинокий Анатоль Вахнянин, також галицький громадський діяч, журналіст і композитор, згадав у своєму слові про велич  Вербицького тоді, коли він виступав після відбутого вечора, присвяченого Шевченкові в березні 1871 року у Львові. На цьому засіданні “Руської бесіди” він теплими словами широко описав постать великого лемка.

Список усіх праць (до нині не зберігся) підсумував сам Вербицький, коли він лежав хворим у львівській лікарні, де він ще скомпонував останні твори “Іже херувими”, “Святий Боже” і “Тобі поєм”. До зіставлення такого списка його змусили жахливі обставини, які вимагали від нього на покриття коштів лікування. До цього переліку музичних творів ще власною рукою та дуже гарним письмом Вербицький написав листовне прохання, датоване 18 червня 1870 року,  а скероване воно до відділу “Руської бесіди” у Львові: “...сто ринських венгерсько-австрійських тепер виплатити, бо мені грошей на оплачення коштів больниці потрібно...”. І на кінець він ще в листі “...обіцяюсь при виплаті діло величаве під заголовком “Проциха”, котрого партитура 14 ½ аркушів змісту, зложити на власність театру...”. І ще одну грошову премію композитор отримав за мелодраму “Підгіряни” на драматичному конкурсі 1865 року у висоті 50 ринських. Третю фінансову оплату у висоті 60 ринських одержав уже два роки після смерті батька його син, учитель гімназії у Львові, Іван Вербицький, за 11 проданих ним симфонічних творів “Руській бесіді”. Всього 210 ринських було виплачено як авторський гонорар за тридцять літ композиційної праці М. Вербицького... Сумно стає, що такої вартости дочекався за життя ций неабиякий Композитор.

Родина

Був двічі одруженим, двічі овдовів. Перша дружина — австрійка Барбара Сенер, померла через рік після одруження.

Син — Іван (1839—1890), професор історії, вчитель гімназії у Львові, директор Бродівської гімназії.

Друга дружина померла передчасно. Мали сина Андрія.

Творча спадщина

Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства. Ще за життя здобув визнання як талановитий музикант, творець улюблених і добре знаних хорів, солоспівів, популярної театральної музики. Його високо поціновували чільні діячі української культури, зокрема Іван Франко. Композитор Станіслав Людкевич, один з найавторитетніших і прославлених митців України, 1934 року відзначав: "Вербицький для нас є не тільки музикантом, а й також символом нашого національного відродження в Галичині".

У своїй творчості поєднав загальноромантичні засади музичного письма з національними своєрідними ознаками, широко спирався на прикарпатський фольклор.

Окрім отриманої доброї музичної освіти в перемишльській школі, зокрема від Алоїза Нанке, та приватних уроків у теоретика, композитора і органіста Франца Лоренца (1805-1883), найбільше фаховому зростанню Вербицького посприяла його різнобічна композиторська практика. Причому у творчості своїй він керувався не лише зрозумілим і природним прагненням мистецького самовияву, а передусім — потребами тогочасного культурного життя, на які чуйно реагував.

До Другої світової війни твори Вербицького становили основу репертуару західноукраїнських виконавських колективів. Його музика звучала практично на кожному концерті чи святковому вечорі того періоду. Композиції Вербицького міцно увійшли у практику домашнього музикування, витіснивши звідтіль низькопробні зразки зарубіжного бюргерського мистецтва.

Церковні хорові твори

Найбільшу, найважливішу частину творчої спадщини композитора складають хорова музика. Церковні твори (Літургія, пісні на канонічні тексти) позначені впливом Дмитра Бортнянського, відрізняються ліричністю. Хорові твори він писав протягом усього свого життя. Почесне місце серед них посідають духовні композиції - Служба Божа для змішаного хору, літургічні пісні та молитви, які вельми збагатили українську церковну музику своєю наспівністю, теплом, щирістю вислову.

Вербицький став на чолі ентузіастів хорового багатоголосся, котрі прагнули опанувати складні духовні композиції, зокрема величні святкові твори Дмитра Бортнянського і активно протистояли намаганням консервативної клерикальної верхівки, яка намагалася будь-що зберегти аскетичне одноголосся церковних наспівів.

Відчутне бажання композитора підкреслити красу православного обряду, перенести й на галицький ґрунт засоби багатоголосого письма, репрезентованого здобутками Дмитра Бортнянського. А ще — наповнити церковний спів щирістю й ліричною теплотою, притаманними романтичному стилю XIX століття.

Вербицький автор мелодійних композицій церковного змісту, якими звеличав та похвально прославляв всемогущого отця Бога. У 1869 році, вже в лікарні, він скомпонував “Іже херувими”, “Святий Боже”, “Тобі поєм” та склав музику з акордами для двох латинських Служб Божих.

Світські хорові твори

Чи не найбільшу популярність принесли о. Вербицькому світські чоловічі хори a cappella. Їхнє виникнення, як і все інше у творчій біографії композитора, спричинило "соціальне замовлення", тобто суспільні запити й потреби.

У Галичині XIX століття серед різних прошарків населення — міщан, інтелігенції, священичих родин — панував справжній культ хорового співу. Співали скрізь: у побуті, під час різноманітних товариських зустрічей та зібрань, святкових концертів. Особливо популярними були чотириголосі чоловічі "квартети" на кшталт німецьких молодіжних патріотичних або ж застольних пісень (Liedertafel).

Однак українського репертуару такого типу катастрофічно бракувало. Крім обробок народних пісень, існували лише лічені одиниці оригінальних авторських "квартетних" творів. О. М. Вербицький, як людина вельми товариська і чуйна до запитів молоді, активно взявся заповнити цю репертуарну нішу.

Його численні хори на вірші українських поетів, де пейзажні чи ліричні мініатюри ("До зорі", "Думка" на текст галицького панотця Івана Гушалевича (1823-1903), "Жаль" на вірші Володимира Шашкевича (1839-1885), "Поклін" на текст Юрія Федьковича (1834-1888) та ін.) межують із заклично-патріотичними (найбільш показовий серед таких "На погибель", або "Тост до Русі" на текст Володимира Стебельського, "Дай, дівчино, нам шампана", "Хто за нами, Бог за ним") одразу стали улюбленими і широко виконувалися. І в тому був колосальний освітянський подвиг, реальне подвижництво душпастиря із Млинів, котрий через музику потужно популяризував твори українських поетів.

До масштабних вокальних композицій о. Вербицького належить цикл хорів "Жовнір", об'єднаних спільною тематикою, за своїм змістом і структурою наближається до кантатно-поемного жанру. Ця хорова сюїта вирізняється своєю розгорнутою формою, розмаїттям емоційних планів.

А написана для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста і симфонічного оркестру кантата "Завішане" ("Заповіт") - масштабна епічна інтерпретація священних слів Тараса Шевченка, що належить до найвидатніших творів о. Михайла Вербицького і перших зразків музичної шевченкіани в Галичині. Цей героїко-епічний твір вперше був виконаний у 1868 році на шевченківському святі–концерті у Львові. Вербицький був першим з галицьких композиторів, що звернув увагу на вірші Тараса Шевченка, свого однолітка.

За композиційною структурою, засобами вокального письма хорові твори о. Вербицького — це типові, поширені в європейській музичній літературі того часу «квартети» зі строгою гомофонно-акордовою розкладкою голосів, чіткою мажорно-мінорною ладовою системою. Додержуючись головних засад письма таких чоловічих хорів, Вербицький зумів наповнити їх новим образно-значеннєвим та інтонаційним змістом. Вони виразно відображають естетичні тенденції, характерні для української національної композиторської школи. Йдеться про звернення до українських поетичних текстів, їх музичне зрозуміння через призму національних мистецьких традицій, органічне перетворення фольклорних мотивів. У це властиве о. Вербицькому стильове річище безпосередньо вписується його знаменний, доленостий твір — пісня-хор «Ще не вмерла Україна», якому судилося стати національним і державним гімном України.

Твори Вербицького мали величезну популярність. їх співали в домашньому побуті, на вечірках, на різних святкових заходах, ювілейних концертах, Поширення його музики знайшло відображення і в художній літературі. Іван Франко, змальовуючи в незакінченій поемі «Марійка» картину побуту львівських семінаристів, писав:

Он там знов у однім номері

Співають затуливши двері,

Виводять гучно «Козак пана»

І «Дай, дівчино, нам шампана.

Театральна спадщина

Вирішальне значення для становлення й розвитку Михайла Вербицького як композитора-професіонала, тісно пов'язаного з громадським життям, мала його участь в організації перших українських аматорських театральних вистав у Перемишлі впродовж 1848—1850 років, а пізніше — постійна співпраця з Народним театром товариства "Руська Бесіда", відкритим у Львові 1864 року. Між композитором і трупою виникли щонайтісніші контакти. Вербицький віддав трупі свої написані раніше музичні п'єси, а також почав активно створювати нові.

Для театру Вербицький працював інтенсивно і плідно: були періоди (як, наприклад, у 1866 році), коли він передавав керівництву трупи свої нові партитури що один-два місяці.

Театральна спадщина охоплює музику до численних народно-побутових оперет, водевілів, історичних драм.

Композиторська спадщина Вербицького охоплює музику до десятків театральних творів різних жанрів — водевілів, народно-побутових оперет, мелодрам. Серед них "Жовнір-чарівник" (за І. Котляревським), "Гриць Мазниця" (за Ж. Б. Мольером), "Козак і охотник" (за А. Коцебу), "Проциха" (переробка польської п'єси І. Танського, здійснена Ю. Желихівським), "Верховинці" (за Ю. Коженьовським) та ін.

Написав музику до п'єси "Сільські пленіпотенти" о. І. Гушалевича, до історичних драм "Настася" В. Ільницького, "Федько Острожський" П. Ем. Огоновського, а також низку побутових оперет ("Простачка", "В людях ангел не жена, в дома з мужем сатана", "Не до любові" та ін.).

Мелодрама "Підгіряни"

Центральне місце посідає мелодрама "Підгіряни" на лібретто о. І. Гушалевича (1864) - один з найкращих творів Вербицького. Розгорнута музична драматургія, наявність монологічних арій, великі хорові епізоди впритул наближають цей твір до оперного.

Театральні оглядачі зауважують, що мелодрама "Підгірняни" отця Івана Гушалевича (1823-1903), прем’єра якої відбулася 27 квітня 1865 р., завдячує успіхом головним чином завдяки талановитій музиці Михайла Вербицького. Ця мелодрама була вшанована у конкурсі, оголошеному Театральним виділом товариства "Руська бесіда" у сезоні 1865-го року. Із цього конкурсу грошова частина премії о. Михайла Вербицького склала 50 золотих ринських. за життя композитора "Підгірняни" ставилися на сцені сімдесят разів, протримавшись у репертуарі понад тридцять років; ще 1901 р. вони давались у Львові.

Ця оперета також ставилася на Східній Україні та у Санкт-Петербурзі. Російською мовою п’єсу переклав протоієрей Василь Гречулевич (1791-1870), парох селі Ганнопіль Брацлавського повіту Подільської губернії.

Те, що слава твору вийшла за межі Галичини, за тогочасних умов було винятковим явищем.

Симфонії

Для симфонічної оркестри, яку Вербицький назвав “Симфоніями”, від написав одинадцять творів типу увертюр у вигляді вступів до балетних, оперних та концертно-симфонічних і драматичних п’єс і театральних творів, як також два полонези та кілька вальсових музичних варіяцій. Усі ці твори подібні до попурі - збірної п’єси, в яких Композитор використав народні мелодії коломийок. Такого жанру спроби Вербицького являються першими талановитими в Галичині музичними працями, бо вони незвичного типу. Це свідчить про яскраву впевненість композиторського володіння технікою оркестрування і сміливе поєднання характерних прикмет ранньоклясичної музики з шедеврами та особливостями української народної пісні. Деякі з увертюр, в обробці С. Людкевича та Д. Січинського, з успіхом виконувались у різних театрах.

Виразним національним колоритом позначені симфонії о. Вербицького (оркестрові увертюри),що належать до перших зразків української симфонічної музики. Написані за принципами ранньокласичних оперних увертюр, вони внесли в українську оркестрову літературу багато своєрідного завдяки мелодійній наповненості і майстерному перетворенню коломийкових та побутово-романсових мотивів.

Потреби театральної практики зумовили виникнення ще одного специфічного жанрового різновиду його творчості - т.зв. "симфоній", а насправді оркестрових увертюр, призначених для виконання перед виставами. Користуючись загальнопоширеними схемами побудови таких творів, о. Вербицький завдяки використанню пісенно-романсових і передусім коломийкових мотивів, зумів досягти такої свіжості звучання, що ці нескладні композиції слушно зараховують до вагомих здобутків української симфонічної музики ХІХ століття.

Гімн України

Для композиторського стилю о. Михайла властиве було поєднання загальноєвропейського із національно специфічним. За таким же принципом створено й пісню-хор на слова Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". Її поява у творчому доробку композитора не була випадковою. Зміст вірша повністю відповідав світоглядним позиціям і творчій ментальності Вербицького — митця-патріота. Виникнення цієї пісні (подібно як і кантати "Заповіт") безпосередньо пов'язане з потужною хвилею патріотичного піднесення, що прокотилася по всій Україні під впливом віщого слова Тараса Шевченка. Цьому сприяв і певний збіг обставин.

Дата створення пісні «Ще не вмерла Україна» залишається наразі дискусійною. Тривалий час вважалося, що вона була створена у 1862—1863 рр., але без відповідних наукових аргументів.

Антиімперський вірш Павла Чубинського не міг бути опублікованим у російській імперії. Вперше був опублікований на Галичині у грудневому числі часопису «Мета» (№ 4, с. 271-272), який фактично вийшов близько 15 січня 1864 року. Цей вірш відкривав добірку вміщених тут поезій Тараса Шевченка — "Сидячи в неволі" ("Лічу в неволі"), "Мені однаково", "Н. Костомарову" ("Веселое сонечко ховалось"), "Завіщанє" ("Заповіт"). Тож не дивно, що "Ще не вмерла Україна" довгі роки (до 1885 р.) сприймалася галицьким середовищем, в тому числі, ймовірно, й о. Михайлом Вербицьким, як твір Великого Кобзаря. Тим більше, що за духом і навіть лексичними зворотами вірш цілком відповідав поетичній манері геніального співця українського народу.

Ймовірно, це надихнуло о. Михайла (або йому було замовлено перемишльською «Громадою») написати патріотичну пісню. Хоча, не виключено, що Вербицький скористався наддніпрянською публікацією тексту. Після опублікування в часописі «Мета» пісня «Ще не вмерла Україна» набула великої популярності серед свідомої молоді Галичини.

До наших днів дійшов автограф пісні "Ще не вмерла Україна", написаної Вербицьким для голосу в супроводі гітари. Він зберігається у відділі рукописів Львівської Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (фонд Якубовича, № 10, п.1). Але немає сумніву, що приблизно одночасно був створений і хоровий варіант твору: адже саме з хоровою версією пов'язані всі відомості про його входження у виконавське життя.

За музичним стилем пісня-хор М. Вербицького є типовим зразком ранньоромантичної творчості, де класичне гомофонне чотириголосся, чітка мажоро-мінорна система органічно поєднуються з національними мелодичними елементами та властивими для українських фольклорних наспівів, старовинних кантів і псалмів інтонаціями, кадансами, ліризованими мелодичними зворотами. Все разом надає музиці піднесено врочистого і водночас щирого, задушевного характеру.

Перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як Гімну відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченому Тарасові Шевченку, диригував Анатоль Вахнянин, який, ще будучи на той час головою перемиського студентського клюбу, зорганізував цей концерт в залі дому, що мав назву “Під Провидінням” і був власністю єпископської консисторії.

За іншими даними, широка громадськість уперше познайомилася з нею тільки як зі вставним номером до п’єси «Запорожці» — драматичної переробки історичної повісті Карла Гайнча, що була поставлена у 1864 р. театром «Руські Бесіди».

Сприймання твору Вербицького як народного гімну підтверджує і перша його публікація з 1885 р. у збірнику «Кобзар»: хор уміщено в початковому розділі поряд з іншими патріотичними піснями на зразок гімнів («Мир вам, браття», «Щасть нам. Боже» тощо). Інтенсивне поширення пісні «Ще не вмерла Україна» в різних національно-визвольних осередках, у тому й серед Січових Стрільців, привело до затвердження її у 1918 р. Українською Народною Республікою як державного гімну і повторення цього акту у наш час, коли Україна знову здобула свою назалежність і державність.

Список творів

Оперети, водевілі, мелодрами, музика до історичних п'єс:

• «Верховинці», лібр. М. Устияновича за п'єсою Ю. Коженьовського «Karpaccy górale» у 2-х діях
• «Козак і охотник», переробка І. Вітошинського п'єси А. Коцебу «Kozak und Freiwilliges»
• «Жовнір-чарівник», за водевілем І. Котляревського «Москаль-чарівник», в 1-й дії
• «Запропащений котик», в 1-й дії
• «Гриць Мазниця», переробка І. Наумовича комедії Ж. Б. Мольєра «Georg Danden»
• «Проциха, або Поллета часом придасться», комедіо-опера у 3-х діях, переробка Ю.Желехівського з польс. п'єси І.Танського «Plotka się czasem przyda» (всі 1849)
• «Підгіряни», лібр. І. Гушалевича, в 3-х діях (1864, надруковано фортепіано переклад В. Матюка, 1877)
• «Школяр на мандрівці», переробка В.Лозинським (Лозовським) польс. п'єси «Przyblęda» («Приблуда»)
• «Галя», переробка В.Лозинським (Лозовським) франц. п'єси «Ketty», в 2-х діях
• «В людях ангел не жона, вдома з мужом сатана», переробка з франц., в 3-х діях
• «13-й жених, або Мрії перед весіллям», переробка з нім., в 1-й дії
• «Не до любви» («Не до любові»), лібр. К. Шаповала, в 2-х діях
• «Буанаротті, або застиджена зависть», комедіо-драма Г. Якимовича в 3-х діях
• «Федько Острожський», п'єса О. Огоновського в 5-и діях
• «Настя», драма В. Ільницького, в 1-й дії (всі 1866)
• «Сільські пленіпотенти», лібр. І. Гушалевича, в 3-х діях (1867—69, прем'єра 1879)
• «От тобі і скарб», п'єса Г. Квітки-Основ'яненка, в 1-й дії (1867)
• «Чорноморський побит на Кубані», п'єса Я. Кухаренка, в 3-х діях (1867)
• «Рожа», переробка з франц., в 1-й дії
• «І гроші нінащо, як розум ледащо», переробка з франц. (1867)
• «Простачка», в 1-й дії (1870)
• «Вузькі черевики», переробка з франц. А. Стечинського, в 1-й дії (1867—69)

Симфонії-увертюри:

• Ре мажор (№ 1), вступ до «Верховинців» (1848—50)
• Соль мажор
• До мажор — ля мінор — До мажор (1848—50, копія під заголовком «Симфонія II»)
• ля мінор — мі мінор — Ля мажор (1848—50, III А)
• Сі-бемоль мажор — Соль мажор (1863, № 4)
• мі мінор — Соль мажор (1865, № 5)
• соль мінор — Mi-бемоль мажор [1865, копія під заголовком «VI симфонія» опубл. за ред. Д. Січинського у видавництві «Станіславського Бояна» (див. "Боян Станіславський'), 1905]
• фа мінор — Фа мажор (1865, в автографі назв. «Симфонія VI)
• ля мінор — Ля мажор (1865, № 7)
• увертюри до оперет „Не до любові“ (1866), «Чорноморський побит» (1867), «Простачка» (1870)
• Полонези Мі мажор, До мажор (1849, антракт до «Верховинців»), варіації, марші, вальси для гітари

Церковні хори:

• Літургія для мішаного хору (1847), варіант для чоловічого хору (1865)
• зб. „Духовні твори“. — К., 2004
• рукоп. копії — „Ангел вопіяше“
• „Буди ім'я Господнє“
• „Милость мира“
• „Тебе поєм“
• „Отче наш“ — для мішаного хору (надруковано у зб.: Кипріян І. Партитура співів церковних і світських. — Перемишль, 1882)
• „Вічная пам'ять“
• „Господи, помилуй“ — для чоловічого хору (надруковано у зб.: Похоронні пісні. — Л., 1912)
• „Єдин Свят — хваліте!“ — для мішаного хору (надруковано у зб.: Охримович і. Літургійні пісні. — Л., 1927, зош. 25, ч. 6): «Христос воскрес» (т. зв. «Велике», надруковано у зб.: Пісні церковні з різних авторів, переложені на женьський хор о. Виктором Матюком. — Л., 1894)
• „Тебе поєм“
• „Христос воскрес“ — для чоловічого хору (автографи)

Чоловічі хори a cappella

• на сл. В. Шашкевича — «Заспів» («Ой ви, мої співаночки», опубл. у зб.: Вербицький М. Чотиригласник. — Л., 1882, Кобзар. — Л» 1885)
• «Лілея-воля»
• «На пароході»
• «Прощанє» («Квіти мої веснянії», опубл. там само)
• «Сиві очі» (опубл. у перекладенні на міш. хор у зб.: Боян. — Л., 1884, Кобзар)
• «Бувало, а нині» («Малим бувало я сідаю», автограф, 1869)
• «Думка» («Ой зазуле, зазуленько», опубл. у зб.: Вербицький М. Чотириголосник)
• «Жаль» («Коб мої рани знали», опубл. у названих зб.: Боян, Кобзар)
• «Нинішня пісня» (опубл. у зб.: Вербицький М. Чотиригласник)
• «Цвітка молить» («Раз мотилька голубила», опубл. у зб.: Кобзар)
• «Сльози» («У зеленім бірку соловій заводить»)
• «Весна»
• на сл. І. Гушалевича — «Вдовець» («Возьму я си сопілоньку», опубл. у зб.: Кобзар)
• «До зорі» (там само)
• «Згадка» (там само)
• «Куди ти пливеш»
• «Похорони»
• «Хто за нами, Бог за ним»
• жовнірський цикл: 1-а ч. — «Бувай здорова» («Ах, вже остання хвиля розлуки»)
• 2-а ч. — «Бог милосердний»
• 3-я ч. — «Битва»
• 4-а ч. — «По битві» («Все утихло»)
• на сл. інших авторів — «На погибель» («Дай, дівчино нам шампана» (на сл. В. Стебельського, автограф 1869, опубл. у зб.: Вербицький М. Чотиригласник)
• «Поклін» («Гей на горі на високій», на сл. Ю. Федьковича, 1866, опубліковано у зб.: Боян)
• «Ще не вмерла Україна» (на сл. П. Чубинського, опубл. у зб.: Кобзар)
• «Завіщанє» («Заповіт», на сл. Т. Шевченка, для подвійного хору, соло і супр. орк., 1868, опубл. у Львові 1877 із супроводом фортепіано)

Солоспіви, вокальні ансамблі

• «Плач вдовиці», на сл. Ант. Лужецького, з супроводом фортепіано (опубл.: Плач вдовиці. — Перемишль, 1853, авторство сумнівне)
• «Отдайте мі покой душі»
• «Погулянка» («Ой дана, моя дана»)
• «Щасливий супруг» (всі 3 із супроводом гітари, автографи у рукоп. зб.: Quitarre, № 16)
• «Не чужого ми бажаєм», сл. В. Шашкевича, дует для тенора й баритона із супроводом фортепіано (опубл. у вид.: Бібліотека музикальна. — Л., 1886. — Вип. 6).

Дискографія

CD Михайло Вербицький. Духовні тво­ри.— К.: Кам. хор "Київ", 2004.

Пісні для чоловічих квартетів. Виконує Вокальний ансамбль Kalophonia. 4.03.2019. Youtube.

М. Вербицький. Валерій Георгіян. 19.06.2015. Youtube.

Вшанування пам'яті

Поштова марка Укрпошти, 2015

У с. Млини, поряд із кордоном, на нині польській землі біля старовинної, із 1740 року, дерев‘яної церкви Покрови Пречистої Богородиці (гарно відреставрованої, яка служить храмом місцевим римо-католикам) стоїть скромний пам‘ятник на могилі автора мелодії українського національного і Державного Гімну композитора отця Михайла Вербицького. І аж 12 квітня 2005 року за участю Президента України Віктора Ющенка посвячено пантеон над могилою о. Вербицького в с. Млини, будівництво якого ініційовано та здійснено під керівництвом Степана Лукашика.

Ще один сумний факт вказує на те, як забуто Вербицького навіть у п’ятьдесяту річницю його смерті (1920), бо трудно було знайти зарослу травою могилу на цвинтарі в Млинах. Та й на передодні 65-ої річниці смерті Композитора ледве спромоглись львівські культурно-співацькі групи та організації поставити на гробі скромний пам’ятник. Станіслав Людкевич назвав ці два факти аномалією.

17 червня 1934 року, заходами академічного хору “Бандурист” у Львові відслонено великий нагробник у Млинах на праху спочилого о. Вербицького. Зійшлось біля 5,000 громадян Яворівського повіту, бо місцева польська поліція не дозволила на більш численний приїзд людей. Зібрані співали разом із священиками заупокійні пісні обробки покійного та почули кілька гарних промов від д-ра Нестора Нижанківського, студента Миколи Дужого та самого війта села Млинів.

Громада міста Яворова на Львівщині встановила Михайлові Вербицькому пам‘ятник і назвала його іменем музичну школу та вулицю. Є вулиця його імені також у Львові.

У червні 2013 року завершився Всеукраїнський конкурс на найкращу концептуальну ідею пам'ятника Михайлові Вербицькому, що був оголошений Львівським регіональним суспільно-культурним товариством «Надсяння». На конкурс надійшов 21 проект. Перемогу здобув проект творчого колективу скульпторів Андрія та Володимира Сухорських і архітектора Володимира Стасюка. Пам'ятник встановили 28 грудня 2015 року в Львові, у сквері на розі вулиць Бандери, Вербицького та Чупринки.

27 лютого 2015 року депутати Тернопільської міської ради прийняли рішення про присвоєння комунальній установі — музичній школі № 2 імені Михайла Вербицького.

З нагоди 200-ліття від дня народження композитора, 4 березня 2015 року, численні делегації з України взяли участь в урочистих заходах, проведених представниками української громади Польщі на цвинтарі в с. Млинах Підкарпатського воєводства, де поховано М. Вербицького, та в Перемишлі. Напередодні, 28 лютого, в с. Явірнику Руському Перемишльського повіту відкрили меморіальну таблицю на дзвіниці храму, в якому парохував о. Михайло.

20 травня 2016 року в Броварах з'явилась вулиця, названа на честь Михайла Вербицького.

15 грудня 2022 року у Органному залі Львова відкрили найбільший у світі класичний портрет українського композитора -  автора музики українського Гімну Михайла Вербицького. Автором портрету є львівський художник Рахманін Гліб.[2]

21 лютого 2023 р. міська рада перйменувала вулицю Зої Космодем'янської в Чернігові на вулицю Вербицьких та честь Михайла Вербицького та Миколи Вербицького-Антіоха.

У 2024 році у селі Стрілки встановлюють музичний парк ім. о. Михайла Вербицького з вуличними музичними інструментами та арт-об'єктами у рамках проекту "БойкоМандри", що реалізується ГО "Магура" за підтримки Українського культурного фонду та Стрілківської сільської ради.

Світлини

• 
  Парафіяльна церква батька у селі Явірник-Руський
• 
  Могила Михайла Вербицького у Млинах
• 
  Каплиця над могилою композитора
• 
  Меморіальна дошка в Млинах
• 
  Пам'ятник Михайлові Вербицькому в Яворові

Примітки

_1-1">^б