Іларіон (Огієнко)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Іван Огієнко)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Огієнко.
Іларіон (Огієнко)
Іван Огієнко
єпископ Холмський і Підляський
20 жовтня 1940 — 16 березня 1944
Конфесія: Православ'я
Церква: Польська православна церква
колишній митрополит Холмський і Підляський
16 березня 1944 — 8 серпня 1951
Церква: Польська православна церква
митрополит Вінніпега
8 серпня 1951 — 29 березня 1972
Церква: Українська греко-православна церква у Канаді
предстоятель УГПЦК
8 серпня 1951 — 29 березня 1972
Церква: Українська Греко-Православна Церква у Канаді
 
Альма-матер: Історико-філологічний факультет Київського університету[d]
Науковий ступінь: професор
Діяльність: Богослів'я, агіографія, історія Церкви
історія
культурологія
мовознавство
Національність: українець
Громадянство: Російська імперія
 УНР
Польща Польська Республіка
Канада Канада
Ім'я при народженні: Іва́н Іва́нович Огіє́нко
Народження: 2 (14) січня 1882(1882-01-14)
с. Брусилів, Київська губернія, Російська імперія
Смерть: 29 березня 1972(1972-03-29) (90 років)
Вінніпег, Канада
Похований: Вінніпег
Батько: Іван Рулька-Огієнко
Мати: Єфросинія Петриченко
Дружина: Домникія Литвинчук
Діти: Євгеній, Анатолій, Юрія, Олександра
Єп. хіротонія: 20 жовтня 1940
Посада: митрополит
 
Автограф:

CMNS: Іларіон у Вікісховищі

Митрополит Іларіон або Святитель Іларіон (світське ім'я Іва́н Іва́нович Огіє́нко; 2 (14) січня 1882(18820114), Брусилів, Житомирська область —29 березня 1972, Вінніпег, Манітоба, Канада) — український науковець, єпископ ППЦ (від 1940), предстоятель УГПЦК (від 1951)[3], політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (від 1922). Перший ректор Кам'янець-Подільського державного українського університету (нині — Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). Ініціатор створення й голова Українського наукового богословського православного товариства в Канаді (1954), ректор заснованого у Вінніпезі Українського народного університету (1948), декан і лектор богословського факультету колегії Св. Андрія Манітобського університету.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився в містечку Брусилів, нині — селище міського типу, районний центр Житомирської області, Україна (тоді Радомишльського повіту Київської губернії, Російська імперія) в бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Був шостою дитиною в сім'ї.

Коли Івану ледь виповнилося два роки, внаслідок нещасного випадку (потрапив під копита коня) загинув батько.

1896 року закінчив початкову чотирирічну школу в Брусилові.

Навчався у Київській військово-фельдшерскій школі. Зі шкільним товаришем по навчанню Юхимом Придворовим (майбутнім російським поетом Дем'яном Бєдним) редагував рукописний місячник «Моя библиотека». Після закінчення 1900 року повного фельдшерського курсу, за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі у відділенні з психічнохворими.

У травні 1903 року в Острозі склав іспити в місцевій гімназії й отримав відповідне свідоцтво.

1909 року закінчив Київський університет св. Володимира, де відвідував філологічний семінар професора Володимира Перетца. Згодом навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті.

У грудні 1911 р. І. І. Огієнка зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Він активно займається українознавчою проблематикою. 1914 року успішно складає всі іспити на звання магістра, а 1915 року починає читати перші самостійні лекції як приват-доцент кафедри російської мови та літератури університету Св. Володимира. Восени 1916 р. читає новий курс — «Історія східнослов'янського наголосу».

Іван Огієнко входить до елітарного кола національної інтелігенції, співпрацює з М. Біляшівським, М. Василенком, Б. Грінченком, М. Грушевським, Д. Дорошенком, А. Кримським, В. Науменком, А. Ніковським, В. Прокоповичем, І. Стешенком, П. Холодним, О. Черняхівським та ін. Вчиться і спілкується з університетськими побратимами Є. Бражниковим, М. Величковським, О. Грузинським, А. Гудзієм, А. Зморовичем, С. Масловим, О. Назаревським, Г. Павлуцьким, Є. Тимченком.

З початком Лютневої революції в Росії старий університет перестав існувати. Починається українізація університету Св. Володимира. Першими почали читати лекції українською мовою Огієнко та Шаровольський.

Весною 1917 р. було створено Центральну раду. Іван Огієнко, як член ради новоствореного Центральною радою Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Він розробив новий курс «Українська культура» й за ним у 1917 році виходить перше видання книги «Українська культура».[4][5][6]

Належав до Української партії соціалістів-федералістів. У 1917—1918 роках відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. Від 1918 року — професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету.

14 січня 1918 року Огієнко виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування.

Улітку 1918 року виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського державного українського університету (урочисто відкрито 22 жовтня 1918 року). Огієнко читає в університеті курс лекцій «Українська культура», за якими у 1918 році виходить друге видання книги «Українська культура».

В уряді УНР

[ред. | ред. код]

5 січня 1919 року Огієнка призначено міністром народної освіти УНР, яке він очолював по 9 квітня 1919 р.[7] Він працював в урядах Володимира Чехівського та Сергія Остапенка. 17 січня як міністр освіти ухвалив для шкільного вжитку в усій Україні правила українського правопису; 30 січня видав наказ, за яким мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) мала стати українська мова, у школах національних меншин дозволялося користуватися рідною мовою. 7 та 8 лютого у Вінниці видав накази, за якими у школах, що підлягали міністерству, всі дипломи, свідоцтва та атестати мали видаватися виключно українською мовою, всі написи на бланках, штемпелях і печатках також мали бути замінені на українські.

15 вересня 1919 р. молодого вченого, співрозробника плану дерусифікації церкви, програми діяльності Всеукраїнської церковної ради, кандидата на посаду керуючого, не створеного за доби Української Центральної ради, Генерального секретарства ісповідань, доповідача на Всеукраїнському церковному соборі, включеного до складу його книжкової секції 1917 p., прибічника ренесансу автокефалії Української православної церкви призначено міністром Міністерства культів (перейменованого ним в ісповідань) в урядах УНР Ісаака Мазепи та В'ячеслава Прокоповича. Відтоді І. Огієнко причетний до всіх релігійних процесів, що відбувалися на теренах України. Результати його діяльності вражаючі, хоча до певної міри, через об'єктивні причини і суб'єктивні фактори, не доведені до завершення. Зосередивши зусилля на прагненні консолідувати сили священно- і церковнослужителів, передусім на переконанні ієрархів у необхідності відродження національної української церкви, І. Огієнко впроваджує в богослужіння українську вимову, з метою уникнення складнощів, зумовлених етнічним складом місцевості, рекомендує служби проводити церковнослов'янською мовою, створює комісію з перекладу українською мовою Біблії, богослужбових текстів й плідно працює в ній, реформує систему духовної освіти, налагоджує випуск неперіодичного «Вістника міністерства ісповідань УНР», засновує, очолює й редагує упродовж року (квітень 1921 р. — квітень 1922 р.) видавництво «Українська автокефальна церква» (видрукувало накладом близько 100 тис. прим. 28 найменувань листівок і брошур).

Першими справами в уряді були вимоги до єпископів — щоби Євангеліє читалося українською мовою; проповіді виголошувалися державною мовою, служби Божі, читання та співи у церквах відправлялись за українською вимовою; висвячувались й призначалися на церковні посади у духовному відомстві ті особи, які знають українську мову. Міністр визначав місячний термін для прийняття української вимови, зазначив: особи, що не виконають наказу, позбавляться своїх посад та будуть притягнені до судової відповідальності. З ініціативи Огієнка 8 жовтня в Кам'янці-Подільському засновано курси української мови для священників, дияконів, дяків та регентів[8].

Від 16 листопада 1919 року, після від'їзду Директорії УНР з Кам'янця-Подільського, Огієнко став головноуповноваженим уряду.

Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами (16 листопада 1920 року) змусило Огієнка емігрувати до Польщі.

Урядова діяльність в еміграції

[ред. | ред. код]

З 1920 року жив у місті Тарнів, де заснував видавництво «Української Автокефальної Церкви», що випускала брошури і невеликі за обсягом книги, автором яких був сам Огієнко. Активно співпрацював з греко-католицькою церквою. За спогадами митрополита Євлогія (Георгієвського), «православний за віросповіданням, він вважав, проте, можливим причащатися в греко-католиків». Регулярно друкував свої праці в унійній друкарні у Жовкві.

У 1921 році був членом Ради Республіки, а до 1924 року — міністром в уряді у справах віровизнання Української народної республіки в еміграції (уряду УНР в екзилі). З 1922 року був дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка. Після кількох місяців праці в уряді УНР у Тарнові, у вересні 1922 р. він перебирається до Львова на запрошення професора В. Калиновича. Не знайшовши собі помешкання у місті, І. Огієнко перебрався до Винників.

«Українська культура», 2-ге видання 1918 року

Львівський період

[ред. | ред. код]
Меморіальна дошка першому ректору Івану Огієнку на стіні головного корпусу

З 1922 до 1924 року Іван Огієнко проживав у Винниках (біля Львова). Підтримував важкохворого Івана Липу і став останнім, хто бачив його живим. Вони разом працювали не покладаючи зусиль задля української справи. Винниківський період у житті І. Огієнка відзначений кількома написаними книжками, підготованим і виданим «Українським стилістичним словником» (1924 р.), а також працею над перекладом Нового Заповіту. У 1922 р. надрукував у Львові переклад Літургії Св. Івана Златоуста з грецької українською мовою. У травні 1937 р. у Львові виходить «Новий Заповіт», що є лише частиною головної праці всього життя вченого — перекладу Біблії українською літературною мовою з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів.

Співпрацює разом із Миколою Гнатишаком.

Коли жив у Винниках, викладав, завдяки сприянню Андрея Шептицького, українську мову і українську літературу у Львівській учительській семінарії (від 1924), з якої був звільнений за проповідування національної ідеї. Іван Огієнко згадує: «Часто бувало, що місцева залізничка Винники-Львів через сніговії не ходила, — тоді я, разом з місцевими семінаристами, дівчатами й хлопцями пішки йшов до Львова, поборюючи снігові кучугури… Тоді були молоді сили і працювати науково, і поборювати трудні перепони до цієї праці… У Винниках тоді жив і проф. Іван Калинович, що викладав у тій же Семінарії німецьку мову. Місцева поліція не раз докучала мені…»

Протягом 1926—1932 — професор церковнослов'янської мови на Студіумі православного богослов'я Варшавського університету. Доктор філософії (1931; університет Брно, Чехословаччина, за працю: «Українська літературна мова XVI ст. і Крехівський Апостол 1560 р.»). Був звільнений польською владою як активний прихильник українізації православної церкви. Заснував і редагував у Варшаві журнал «Рідна мова» (1933—1939) і «Наша культура» (1935—1937), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРСР, виступав проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянської України.

Виступав як творець нової наукової дисципліни — палеотипії, що розумілася ним як галузь знання про книжки старого друку («стародруки»).

Церковна діяльність

[ред. | ред. код]
Могила Домініки Огієнко на православному цвинтарі у Варшаві

Овдовів у 1937 року після смерті дружини Домініки Данилівни.

6 жовтня 1940 р. Іван Огієнко звернувся з прощальною промовою до тих, хто знав його як професора.

9 жовтня 1940 року був пострижений в чернецтво в Яблочинському Свято-Онуфрієвському монастирі митрополитом Діонісієм (Валединським), предстоятелем Польської православної церкви. Іван Іванович Огієнко взяв собі ім'я Іларіон[9].

20 жовтня 1940 року на Холмському соборі українських православних єпископів, на святій Даниловій горі, був висвячений у єпископа Холмського і Підляського. Хіротонію провели: митрополит Діонісій (Валединський), предстоятель Польської православної церкви, архієпископ Празький Саватій та єпископ Люблінський Тимофій (Шретер). Його зусиллями у 1943 р. у Холмі засновується вища духовна школа, яка незабаром перетворилася у православний центр. Як архієрей організовував українську церкву на Холмщині за допомогою введення української мови в богослужіння. Виголосив сотні проповідей, багато з яких були видані або розійшлися в рукописних списках. Заснував в єпархії друкарню і видавництво, велику єпархіальну бібліотеку, що налічувала десятки тисяч томів. У цей же період написав безліч віршованих (писав вірші з юних років) і прозових творів, в основному духовно-повчального змісту.

16 березня 1944 р. Іларіона підвищили до сану Митрополита Холмського і Підляського. З цією важливою подією його привітав колишній Гетьман України Павло Скоропадський.

Здійснював українізацію церкви на Холмщині шляхом запровадження української мови у богослужіння. Від 16 березня 1944 року — митрополит Холмський і Підляський Православної Церкви в Генерал-губернаторстві.

Московський Патріархат негативно оцінював «українізаторську» діяльність владики Іларіона, але визнає канонічний характер його єпископської хіротонії.

Влітку 1944 p., залишаючи Холмщину, німці здійснили примусову евакуацію керівного духовенства української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Того ж року Огієнко змушений був емігрувати в Словаччину, потім до Швейцарії (жив у Лозанні). 18 травня 1946 р. прийшло запрошення на проживання в Канаді, а у вересні 1947 року емігрував до Канади.

На пропозицію ієрархів Української автокефальної православної церкви у веденні митрополита Полікарпа (Сікорського) від 1947 року про поєднання, владика Іларіон у той час не підтримав цієї ідеї.[10]

А 13 березня 1949 року, митрополит Іларіон, разом із двома ієрархами Константинопольського патріархату, єпископами Богданом (Шпилькою) та Орестом (Чорняком), у катедрі єп. Богдана у Нью-Йорку, проголосили створення «Української й Карпаторуської Митрополії всієї Північної й Південної Америки», а владику Іларіона було інтронізовано на «митрополита УПЦ всієї Північної і Південної Америки». Проте, ця митрополія не отримала продовження, бо вже 28 квітня того ж року із неї вийшов єпископ Орест.[11] Кінцево митр. Іларіон відмовився від існування цієї митрополії у серпні 1951 року.[12]

До 8 серпня 1951 р., того дня, коли його обрали першоієрархом Української греко-православної церкви в Канаді митрополит Іларіон служив і працював у парафії Св. Покрови у Вінніпезі.

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко)

8 серпня 1951 року на Надзвичайному Соборі у Вінніпезі обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу. Огієнко доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя у Канаді. Заснував Теологічне товариство (нині: «Теологічне товариство митрополита Іларіона»), здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в Колегію ім. св. Апостола Андрія (готував православних священиків для українських громад в усьому світі). Ініціатор створення й голова Українського Науково-Богословського товариства. Ректор заснованого у Вінніпезі Українського народного університету (1948), декан і лектор богословського факультету колегії Св. Андрея Манітобського університету. Розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. Він — засновник, видавець і редактор журналів «Слово істини» (1947—1951 pp.). Відновив видання і продовжував редагування науково-популярного журналу «Наша культура» (1951—1953, від 1954 — «Віра і культура»).

23–30 квітня 1960 року у Вінніпезі відбувся Акт Духовної Злуки (єднання) всіх трьох українських православних церков — Української Греко-Православної Церкви Канади, Української Православної Церкви в США та Української Православної Церкви в Екзилі (з центром в Західній Німеччині).

Огієнко рішуче засуджує політичне керівництво Союзу РСР з його «зматеріалізованою психологією», утискування прав людини, зокрема свободи совісті, нищення пам'яток культури, сповідування руйнівної ідеології, якій протистояти, на його думку, могла лише «єдина Христова наука». Тільки ті, хто вірують, наголошував владика, в існування Бога та живуть згідно з «наукою Христа», мають силу боротися з матеріалістичним світоглядом і його наслідками. Боротьбі з ними, утвердженню високих ідеалів духовності віддав своє життя член УНТ в Києві, НТШ, УВАН, почесний член Британського закордонного біблійного товариства та інших товариств митрополит Іларіон.

Останній період його життя, незважаючи на недуги, позначений інтенсивною творчою працею. Митрополит Іларіон створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію, збагачує богословську науку історико-канонічними працями, творами педагогічними, літературними й мовознавчими. Останні проходять через усі періоди його життя і творчості. Загальний реєстр публікацій ученого, як засвідчується у вступній статті до збірника матеріалів Всеукраїнської огієнкознавчої конференції (1997 p., Київський міжрегіональний інститут удосконалення вчителів ім. Б. Грінченка), налічує 1848 назв.

Справа життя Івана Огієнка (працював 1936—1955) — переклад Біблії, що до сьогодні є неперевершеним надбанням українського народу.

Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив'язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужбині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…

Іван Огієнко

Перекладач Св. Письма

[ред. | ред. код]
Розворот Нового Завіту з книгою Псалтир 1939 року
Розворот Нового Завіту з книгою Псалтир 1939 року
Біблія в перекладі Івана Огієнка

1922 року надрукував у Львові переклад Літургії Івана Золотоустого з грецької українською. У травні 1937 року в Львові виходить «Новий Заповіт», що був лише частиною головної праці всього життя вченого — перекладу Біблії українською літературною мовою з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів. Поставив перед собою завдання: перекласти Біблію на сучасну українську, якомога точніше передавши зміст оригіналу. Британське Біблійне товариство уклало з перекладачем договір про видання книги. Огієнко працював над перекладом з 1931 до 1938 року, але й багато пізніше він удосконалював текст Біблії для нових видань. В 1939 році був опублікований «Новий Заповіт і Псалтир». Повністю фундаментальний переклад (який включає і неканонічні книги) «Біблії або книг св. Письма старого і Нового Заповіту» вийшов у Лондоні в 1962 році на 1529 сторінках.

В 1995 році в Україні заснована Премія імені Івана Огієнка, за 15 років достойниками премії стали 110 діячів у галузі літератури, культури, мистецтва й наук.

У 2002 році частину архіву митрополита Іларіона передано Україні канадською владою.

Помер митрополит у м. Вінніпег; похований на православній секції Меморіального парку «Ґлен Іден»[13].

Літературна діяльність

[ред. | ред. код]

Мовознавча літературна діяльність

[ред. | ред. код]

У колі наукових інтересів Огієнка-мовознавця були проблеми кириличної палеографії, історії старослов'янської та української мов, будови, стилістики та культури української мови, питання українського правопису. Під час навчання в аспірантурі Київського університету Святого Володимира (1910–1914) впорядкував перші 6 словників навчального, історичного, правописного та термінологічного типів: «Словарь неправильних, трудных и сомнительных слов», «Словарь ударений в русском языке и правила русского ударения», «Словарь неправильных, трудных и сомнительных слов, синонимов и выражений в русской речи», «Словарь общеупотребительных иностранных слов в русском языке», «Орфографический словарь», «Словарь военно-исторических терминов».

Огієнко — автор «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина»[14]:

1. Мова – то серце народу: гине мова – гине народ. 2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ. 3. Літературна мова – то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її. 4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації. 5. Народ, який не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією. 6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис. 7. Головний рідномовний обов’язок кожного свідомого громадянина – працювати для збільшення культури своєї літературної мови. 8. Стан літературної мови – то ступінь культурного розвою народу. 9. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови. 10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу.

— Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Рідна мова / Упоряд., авт. передмови та коментарів М. С. Тимошик. — К. : Наша культура і наука, 2010. — С. 40-41.

Основні праці:

Немовознавча літературна діяльність

[ред. | ред. код]
Українська культура

Огієнко — автор багатьох наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права:

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]
Поштова марка України, 2007 рік
Меморіальна дошка Іванові Огієнку у Києві (бульвар Тараса Шевченка, 14)

Пам'ятники

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
_1-0">↑ http://slovoprosvity.org/2020/01/16/synam-moim-zhenytysia-z-chuzhynkamy-svoho-blahoslovennia-ia-rishuche-ne-daiu/
  • SNAC_—_2010.[[d:Track:Q29861311]]
    • _2-0">↑ SNAC — 2010.
    d:Track:Q29861311
  • ↑ Всупереч популярному твердженню, Іларіон (Огієнко) ніколи не був членом УАПЦ предстоятельства Полікарпа (Сікорського). Навпаки, впритул до 1951 року він мав до неї дуже критичне наставлення. Див., напр. на сс.41-56: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/24133/file.pdf.
  • ↑ Сенсаційна українська знахідка в Америці. В американському Бавнд-Бруці віднайдено перше, петлюрівське, видання твору Івана Огієнка «Українська культура», яке побачило світ Києві рівно сто літ тому, але весь наклад якого було знищено за вказівної червоної Москви [Архівовано 17 липня 2020 у Wayback Machine.]. slovoprosvity.org, 21.09.2017
  • ↑ Як «особливо крамольна» книжка Огієнка двічі перетнула океан [Архівовано 17 липня 2020 у Wayback Machine.]. ukrinform.ua, 23.10.2017
  • ↑ Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ). Українознавство. Число #4(9) за 2003 рік. С. 311—317
  • ↑ Лікарчук І. Л. Міністри освіти України: в 2-х т. — т. 1 (1917—1943 рр.) — К.: Видавець Ешке О. М., 2002. — с. 107—122. ISBN 966-557-096-Х
  • ↑ Цей день в історії XX ст.: 1919. www.history.org.ua. Архів оригіналу за 23 червня 2013. Процитовано 9 жовтня 2012.
  • ↑ Можливо через те що на його думку так звали першого українця, який понад 800 літ тому був обраний на митрополичий престол.
  • ↑ Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви т. 4 кн. 2. с.327-328
  • ↑ Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви т. 4 кн. 2. с.365-366
  • ↑ О.Тимофій Міненко. Оснування в Канаді Української Православної Митрополії, с.64.
  • ↑ Іван (Іларіон) Огієнко / Персоналії / Проект «Українці в світі». www.ukrainians-world.org.ua. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 24 квітня 2018.
  • ↑ Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Рідна мова / Упоряд., авт. передмови та коментарів М. С. Тимошик. — К. : Наша культура і наука, 2010. — С. 40.
  • ↑ Містечко Брусилів та його околиці ― Архе. arhe.com.ua. Архів оригіналу за 10 квітня 2019. Процитовано 10 квітня 2019.
  • ↑ а б в Байцар Андрій. Пам'ятник митрополиту Івану Огієнку у Винниках. http://vinnikiplus.in.ua/publ/21-1-0-731 [Архівовано 2 лютого 2014 у Wayback Machine.]
  • ↑ У Житомирі відкрили пам'ятник митрополиту Іларіону (Огієнку) https://www.unian.ua/society/1993011-u-jitomiri-vidkrili-pamyatnik-mitropolitu-ilarionu-ogienku.html [Архівовано 29 жовтня 2017 у Wayback Machine.]

    • Епістолярна спадщина

    [ред. | ред. код]

    Джерела та література

    [ред. | ред. код]
    • Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців XIX—XX ст.: Історіографія. Біобібліографія. Матеріали. — Кам'янець-Подільський, 1993. — С. 299.
    • Байцар А. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Львів; Винники, 2012. — 88 с.
    • Байцар А. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) і Винники.http://vinnikiplus.in.ua/publ/vynnyky/ivan_ogienko_mitropolit_ilarion_i_vinniki/21-1-0-664
    • Байцар А. Літопис Винник // Винниківський вісник. — 2013. — № 437–438.
    • Влох М. Винники, Звенигород, Унів та довкільні села: Історико-краєзнавчий збірник. — Чикаго, 1970. — 526 с.
    • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
    • Довідник з історії України. — Т. 2. — К., 1995. — С. 294—295.
    • Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті українського національного відродження: Тези доповідей науково-теоретичної конференції. — Кам'янець-Подільський, 1992. — 219 с.
    • Енциклопедія «Черкащина» / Упоряд. Віктор Жадько. — К., 2010. — С. 648.
    • Жадько В. Український некрополь. — К., 2005. — С. 250.
    • Завальнюк О. М. І. І. Огієнко і Кам'янець-Подільський державний український університет (1918—1920) // Наукові праці історичного факультету. — Т. 2. — Кам'янець-Подільський, 1996. — С. 90–103.
    • Качкан В. Етнокультурний пласт Івана Огієнка // Качкан В. А. Українське народознавство в іменах. — Частина 1. — К., 1994. — С. 281—295.
    • Климчук О. В чистій любові до краю: Пророки духу // Україна. — 1991. — № 19. — С. 16–20.
    • Копилов А. О. І. І. Огієнко про польську військову присутність у Кам'янці-Подільському у 1919—1920 роках // Наукові праці історичного факультету. — Т. 2. — Кам'янець-Подільський, 1996. — С. 189—194.
    • Лозовий В. Іван Огієнко // Подолянин. — 1993. — 11 і 17 берез. — С. 3.
    • Лучук В. Іван Огієнко — поет // Бібліотечка «Успенської вежі». — Ч. 1. — С. 16–18.
    • Мацько В. Богословська поезія митрополита Іларіона (Огієнка) // Збірник наукових праць Кам'янець-Подільського державного педагогічного інституту. — Серія філологічна. — Випуск 1. — Кам'янець-Подільський, 1993. — С. 301—305.
    • Мацько В. Іван Огієнко — дослідник давньої української літератури [рукопис] / Дис… канд. філолог. наук, спеціальність 10.01.01. Київський ун-т ім. Тараса Шевченка — К., 1998. — 197 арк.
    • Мацько В. Літературне Поділля. — Хмельницький, 1991. — С. 50–51.
    • Мацько В. Творчий подвиг вченого // Мацько Віталій. Злотонить. — Кам'янець-Подільський, 1994. — С. 81–102.
    • Сохацька Є. Довге повернення Івана Огієнка // Кам'янець-Подільський вісник. — 1997. — 11 січня. — С. 3.
    • Сохацька Є. І. І. Огієнко і Г. О. Костюк // Культура Поділля: історія і сучасність. — Хмельницький, 1993. — С. 233—236.
    • Тимошик М. Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї… // Історичний календар '97. — К., 1996. — С. 14–15.
    • Тимошик М. Смиренний богомолець за кращу долю українського народу: Маловідомі сторінки життя й діяльності Івана Огієнка // Огієнко Іван (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. — К., 1995. — С. 7–47.
    • Тіменик З. Феномен Огієнкового духа // Бібліотечка «Успенської вежі». — Ч. 1. — С. 4–16.
    • Тимошик Микола. Невтомний сівач на українознавчій ниві // Огієнко І. І. Історія українського друкарства. — К., 1994. — С. 7–33.
    • Гончаренко Семен. Український педагогічний словник. — К. : Либідь, 1997. — С. 237.

    Примітки

    [ред. | ред. код]
    1. ↑ Про видатного українського вченого-богослова, церковного, державного і культурного діяча Івана Огієнка (митрополита Іларіона).
    2. ↑ Про відомих українських релігійних філософів: Ліницького П. І., Огієнка І. І., Шептицького А., Липинського В. К., Чехівського В. М., Шестова Л., Зеньківського В.В, Сліпого Й. І., Хомишина Г., Мосендза Л. М., Костельника Г. та інших.
    3. ↑ Деякі спостереження над спадщиною Митрополита Іларіона Огієнка.
    4. ↑ Не друкований твір І. Огієнка «Тарас Шевченко»..
    5. ↑ Основні факти життя та творчості українського письменника і редактора-видавця Петра Волинякав переплетінні з долею Івана Огієнка.
    6. ↑ До 130-річчя богослова, літературознавця Івана Івановича Огієнка (1882—1972).
    7. ↑ Про подвижницьке життя Івана Огієнка (митрополита Іларіона) та його книгу «Містечко Брусилів та його околиці».

    Посилання

    [ред. | ред. код]

    Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Іван Огієнко

    У Вікіджерелах є
    Вікіцитати містять висловлювання від або про: Іларіон (Огієнко)
    Попередник: Митрополити
    УПЦ Канади
    1951—1972         		Наступник:
    Митрополит Мстислав (Скрипник) Митрополит Михайло (Хороший)
    Перегляд цього шаблону
      Генеалогія та некрополістика
    Література та бібліографія
    Тематичні сайти
    Словники та енциклопедії
    Довідкові видання
    Нормативний контроль
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Іларіон_(Огієнко)&oldid=42888074