Клод Ланзман
Кло́д Ланзма́н (фр.: [lanzman], відомі також переклади прізвища як Ланцман, Ланзманн; 27 листопада 1925, Буа-Коломб, Франція — 5 липня 2018, Париж, Франція) — французький журналіст, кінорежисер-документаліст та сценарист.
Клод Ланзман (Ланцман) народився в єврейській сім'ї 27 листопада 1925 року в Буа-Коломбі поблизу Парижа, Франція. Його дід і бабуся, Янкл і Перл Гроберман, емігрували в Париж з Кишинева після єврейського погрому 1903 року, коли його матері Полетті було 3 місяці.[6] Дід і бабуся по батьківській лінії, Іцхок (Леон, 1874 -?) і Анна Ланцман, емігрували тоді ж з Вілейки. У 1940 році Клод разом з братом і сестрою переховувався від німців в овернському селі. У 1943-му він став одним з організаторів Опору в ліцеї Блеза Паскаля в Клермон-Феррані. Був у підпіллі, потім у загонах макі в Оверні[7].
З 1947 роу Ланзман вивчав філософію в Тюбінгені, потім викладав філософію і французьку літературу у Вільному університеті Берліна, де в 1952-му познайомився з Сартром і Симоною де Бовуар. Ланзман почав активно співпрацювати з їхнім журналом «Тан Модерн» («Нові часи»), нині він — його головний редактор. Підписав «Маніфест 121» проти війни в Алжирі[8]. Багато писав про арабо-ізраїльський конфлікт. З 1970 року майже цілком зосередився на документальному кіно.
З документальних робіт Клода Ланзмана найвідоміший фільм «Шоа» — дев'ятигодинна стрічка про нацистські табори смерті, над якою він почав працювати в 1974 році і яку випустив у 1985-муу (оператор — Вільям Любчанський). Фільм не використовує письмових і фотографічних документів, а спирається виключно на безпосередні свідчення живих осіб, включаючи нацистів і тих, хто їх підтримував, став світовою суспільною подією та унікальним кінофактом. Він викликав широкий відгук у багатьох країнах і спонукав на створення численної літератури про Голокост. «Шоа» був удостоєний премій кінофестивалів у Берліні і Роттердамі, премії «Сезар», премій Британської кіноакадемії, Міжнародної асоціації кінодокументалістів, Спільноти кінокритиків Нью-Йорка, Бостона, Канзас-сіті, Лос-Анджелеса, Національної спілки кінокритиків США. Фільм отримав продовження в наступних стрічках Ланзмана — фільмах «Живий і той, що йде» (1997, про табори Аушвіц і Терезієнштадт) і «Собібор, 14 жовтня 1943 року, 16 година» (2001, про повстання в нацистському концтаборі Собібор; фільм був представлений в позаконкурсному показі на Каннському кінофестивалі того ж року).
Документальним фільмом «Остання несправедливість» (2013) Ланзман хотів, за його власним визнанням, поставити пам'ятник Беньяміну Мурмельштейну, останньому старості Терезінського гетто, оскільки роль останнього досі була представлена «дуже несправедливо»[9].
Фільми Клода Ланзмана 2017 року «Напалм» був представлений на ювілейному 70-му Каннському кінофестивалі на спеціальних показах позаконкурсної програми[10][11].
Останньою роботою Ланзмана став документальний серіал «Чотири сестри», розпочатий 2018 року. Закінчити проект режисер не встиг.
Клод Ланзман помер 5 липня 2018 року у своїй квартирі в Парижі на 93 році життя, про що повідомила французька газета «Le Monde» з посиланням на сім'ю кінематографіста.[12][13]
| Рік | Назва українською | Оригінальна назва | Режисер | Сценарист | Продюсер |
|---|---|---|---|---|---|
| 1970 | Еліза, або справжнє життя | Élise ou la vraie vie |  |
||
| 1973 | Чому Ізраїль | Pourquoi Israel | |
|
|
| 1985 | Шоа | Shoah | |
|
|
| 1994 | Цахал | Tsahal | |
|
|
| 1999 | Живий і той, що йде | Un vivant qui passe | |
|
|
| 2001 | Собібор, 14 жовтня 1943 року, 16 година | Sobibór, 14 octobre 1943, 16 heures | |
|
|
| 2013 | Остання несправедливість | Le dernier des injustes | |
|
|
| 2017 | Напалм | Napalm | |
|
Клод Ланзман нагороджений медаллю учасника Опору, він - великий офіцер ордену Почесного легіону[14] і Національного ордену «За заслуги». Почесний доктор Єврейського університету в Єрусалимі, Амстердамского університету, Університету Аделфі (США).
| Рік | Категорія | Фільм | Результат |
|---|---|---|---|
| Міжнародний кінофестиваль у Чикаго | |||
| 1973 | Золотий Г'юго за найкращий фільм | Чому Ізраїль | Перемога |
| 2017 | Премія Голос глядачів | Остання несправедливість | Номінація |
| Асоціація кінокритиків Лос-Анджелеса | |||
| 1985 | Спеціальна нагорода | Шоа | Перемога |
| Берлінський міжнародний кінофестиваль | |||
| 1986 | Приз ФІПРЕССІ | Шоа | Перемога |
| Приз Міжнародної Католицької організації в царині кіно (OCIC) | Перемога | ||
| Приз Калігарі | Номінація | ||
| 2013 | Почесний «Золотий ведмідь» | Перемога | |
| Роттердамський міжнародний кінофестиваль | |||
| 1986 | Приз за найкращий документальний фільм | Шоа | Перемога |
| Премія «Сезар» | |||
| 1986 | Почесний «Сезар» | Перемога | |
| 1995 | Найкращий документальний фільм | Цахал | Номінація |
| 2014 | Остання несправедливість | Номінація | |
| Міжнародна асоціація кінодокументалістів | |||
| 1986 | Найкращий документальний фільм | Шоа | Перемога |
| Премія BAFTA | |||
| 1987 | Премія Флаерті за документальний фільм | Шоа | Перемога |
| Віденський кінофестиваль | |||
| 2001 | Приз журі читачів «Standard» | Собібор, 14 жовтня 1943 року, 16 година | Перемога |
| Каннський міжнародний кінофестиваль | |||
| 2017 | Приз «Золоте око» | Напалм | Номінація |
- ↑ Filmportal.de
