Більшість мов Європи належать до індоєвропейської мовної сім'ї. Із 744 мільйонів населення Європи станом на 2018 рік близько 94% є носіями індоєвропейської мови; в межах індоєвропейської мови три найбільші типи — романські, германські і слов’янські, кожен з яких має понад 200 мільйонів мовців, що становить близько 90% європейців. Менші типи індоєвропейської мови, знайдені в Європі, включають еллінську (грецька, прибл. 13 мільйонів), балтійську (прибл. 7 мільйонів), албанську (прибл. 5 мільйонів), кельтську (прибл. 4 мільйони), вірменську (прибл. 4 мільйони) та індоарійські (цигани, прибл. 1,5 млн.).
З приблизно 45 мільйонів європейців, які розмовляють неіндоєвропейськими мовами, більшість розмовляє мовами уральської або тюркської сімей. Ще менші групи (такі як баскська, семітська мови та різні мови Кавказу) становлять менше 1% європейського населення між ними. Імміграція додала значні спільноти носіїв африканських та азійських мов, які становлять близько 4% населення[1], причому арабська мова є найбільш поширеною серед них.
П’ять мов мають понад 50 мільйонів носіїв у Європі: російська, французька, італійська, німецька та англійська. Російська мова є найбільш поширеною рідною мовою в Європі; і англійська мова має найбільшу кількість мовців загалом, включаючи близько 200 мільйонів людей, які говорять англійською як другою або іноземною мовою. (Див. Англійська мова в Європі)
Нідерландською мовою розмовляють у Нідерландах, північній половині Бельгії, а також у регіоні Нор-Па-де-Кале у Франції. Традиційні діалекти регіону Нижнього Рейну Німеччини лінгвістично ближче до нідерландською, ніж до сучасної німецької. У бельгійському та французькому контекстах нідерландську мову іноді називають фламандською. Нідерландські діалекти різноманітні і переходять за межі національних кордонів.
Їдиш — єврейська мова, розроблена в Німеччині і має багато рис високонімецького діалекту та івриту.
Нижньонімецькою (або нижньосаксонською) розмовляють у різних регіонах по всій Північній Німеччині та в північних і східних частинах Нідерландів. Це офіційна мова в Німеччині. Його можна розділити на західно-нижньонімецьку та східно-нижньонімецьку.
Англійська має довгу історію контактів зі скандинавськими мовами, враховуючи імміграцію скандинавів на початку історії Британії, і має різні риси зі скандинавськими мовами.[2] Незважаючи на це, особливо шведська, а також данська та норвезька мови мають міцні словникові зв’язки з німецькою мовою.
Слов'янськими мовами розмовляють на великих територіях Південної, Центральної та Східної Європи. За оцінками, 250 мільйонів європейців є носіями слов'янських мов, найбільшими групами є російська (прибл. 110 мільйонів у Європейській Росії та прилеглих частинах Східної Європи, російська мова становить найбільшу мовну спільноту в Європі), польська (прибл. 45 мільйонів), українська (прибл. 40 мільйонів), сербохорватська (прибл. 21 мільйон), чеська (прибл. 11 мільйонів), болгарська (прибл. 9 мільйонів), словацька (прибл. 5 мільйонів), білоруська та словенська (прибл. 3 мільйони кожен) та македонська (прибл. 2 мільйонів).
Філогенетично слов'яни поділяються на три підгрупи:
Італіотська грецька мова, безперечно, є доричним діалектом грецької мови. Нею говорять лише в південній Італії, у південному регіоні Калабрії (як греканська)[4][5][6][7][8] та в регіоні Саленто (як Griko). Його досліджував німецький лінгвіст Герхард Рольфс протягом 1930-х і 1950-х років.
Цаконіан — доричний діалект грецької мови, на якому розмовляють у районі Нижньої Аркадії на Пелопоннесі навколо села Леонідіо.
Історичне поширення балтійських мов у Балтії (спрощено).Балтійськими мовами розмовляють у Литві (литовська (прибл. 3 млн.), жемайтська) та Латвії (латиська (прибл. 2 млн.), латгальська). Жемадійська та латгальська мова зазвичай вважаються діалектами литовської та латиської відповідно.
Континентальними кельтськими мовами раніше говорили по всій Європі від Іберії та Галлії до Малої Азії, але вимерли в першому тисячолітті нашої ери.
Індоарійські мови мають одну основну репрезентацію: ромську ( прибл. 1,5 мільйона носіїв), запроваджену в Європі в період пізнього середньовіччя. Не маючи національної держави, ромська мова є мовою меншини у всій Європі.
Іранські мови в Європі корінно представлені на Північному Кавказі, зокрема з осетинською ( прибл. 600 000).
Огурські мови історично були корінними для більшої частини Східної Європи; проте більшість з них вимерли сьогодні, за винятком чуваської, на якій розмовляють у Чувашії.
Баскська мова (або Euskara, прибл. 750 000) — це мовна ізоляція та прабатьківська мова народу басків, який населяє Країну Басків, регіон у західних Піренейських горах, переважно на північному сході Іспанії та частково на південному заході Франції, приблизно 3 мільйонів жителів, де на ньому вільно розмовляють близько 750 000 і розуміють понад 1,5 мільйонів людей. Баскська мова безпосередньо пов'язана з стародавньою аквітанською мовою, і цілком імовірно, що рання форма баскської мови була в Західній Європі до приходу індоєвропейських мов у цю територію в бронзовому столітті.
Кіпрська маронітська арабська (також відома як кіпрська арабська) — це різновид арабської мови, якою розмовляють мароніти на Кіпрі. Більшість мовців живуть у Нікосії, але інші живуть у громадах Кормакіті та Лемесос. Привезений на острів маронітами, які тікали з Лівану понад 700 років тому, ця різновид арабської мови зазнала впливу грецької як у фонології, так і в лексиці, зберігаючи при цьому деякі незвичайно архаїчні риси в інших аспектах. Діалектами східної арамейської мови розмовляють ассирійські громади на Кавказі та півдні Росії, які втекли від ассирійського геноциду під час Першої світової війни.
Кілька десятків мов ручної роботи існує в Європі, причому найпоширенішою сім'єю жестових мов є мови франкосигів, які зустрічаються в країнах від Іберії до Балкан і Балтії. Достовірну історичну інформацію про жестові та тактильні мови знайти важко, оскільки народні історії відзначають існування спільнот підписів у Європі сотні років тому. Британська мова жестів (BSL) і французька мова жестів (LSF), ймовірно, є найстарішими підтвердженими мовами жестів, якими постійно говорять. Поряд з німецькою мовою жестів (DGS), за даними Ethnologue, ці три мають найбільшу кількість підписантів, хоча дуже мало установ бере відповідну статистику про сучасну групу підписів, що ускладнює пошук законних даних.
Примітно, що деякі європейські мови жестів мають явні зв’язки з місцевими мовами більшости/усними, окрім контакту зі стандартною мовою та запозичення, тобто граматично мови жестів та усні мови Європи досить відрізняються одна від одної. Через (візуальну/звукову) різницю в модальності більшість мов жестів названо на честь більшої етнічної нації, в якій на них розмовляють, а також слова «мова жестів», що передає те, що розмовляють у більшій частині Франції, Валлонії та Романдії, як французьку мову жестів або LSF для: langue des signes française.
Розпізнавання неусних мов сильно варіюється від регіону до регіону.[13] Деякі країни дозволяють юридичне визнання навіть на державному рівні, тоді як інші продовжують активно пригнічуватися.[14]
У середні віки двома найважливішими визначальними елементами Європи були Christianitas і Latinitas.
Найдавнішими словниками були глосарії: більш-менш структуровані списки лексичних пар (в алфавітному порядку або відповідно до концептуальних полів). Латино-німецькі (латино-баварські) Abrogans були одними з перших. Нову хвилю лексикографії можна побачити з кінця 15 століття (після запровадження друкарського верстату, із зростанням інтересу до стандартизації мов).
Концепція національної держави почала виникати в період раннього Нового часу. Народи прийняли певні діалекти як свою національну мову. Це, разом із покращеними комунікаціями, призвело до офіційних зусиль щодо стандартизації національної мови, і було створено ряд мовних академій: 1582 Accademia della Crusca у Флоренції, 1617 Fruchtbringende Gesellschaft у Веймарі, 1635 Académie française в Парижі, Españolamia 1713 Мадрид. Мова дедалі більше пов’язувалася з нацією, а не з культурою, а також використовувалася для пропаганди релігійної та етнічної ідентичности: наприклад, різні переклади Біблії однією мовою для католиків і протестантів.
Перші мови, стандартизація яких просувалась, включали італійську (queste della lingua: сучасна тосканська/флорентійська проти. Старо-тосканський/флорентійський проти Венеціанська → сучасна флорентійська + архаїчна тосканська + верхня італійська), французька (стандарт заснований на паризькій), англійська (стандарт заснований на лондонському діалекті) та (високо) німецька (на основі діалектів канцелярії Мейсена в Саксонії, середньонімецька, та канцелярія Празьки в Богемії («загальнонімецька»). Але кілька інших народів також почали розробляти стандартний сорт у 16 столітті.
У Європі було кілька мов, які, на думку деяких істориків, протягом певних періодів вважалися лінґва франка. Як правило, під час становлення національної мови нова мова стає lingua franca для народів майбутньої нації аж до фаз консолідації та об’єднання. Якщо нація стане міжнародним впливом, її мова може стати lingua franca серед націй, які розмовляють своїми національними мовами. У Європі не було мови lingua franca на всій території, якою розмовляли всі або більшість її населення протягом будь-якого історичного періоду. Деякі linguae francae минулого і сьогодення в деяких його регіонах для деяких популяцій:
Вульгарна латинська та пізня латинська серед неосвіченого та освіченого населення відповідно Римської імперії та держав, що за нею слідували, у тому самому діапазоні не пізніше 900 р.; Середньовічна латинська мова та латина епохи Відродження серед освіченого населення західної, північної, центральної та частини східної Європи до появи національних мов у цьому діапазоні, починаючи з першої мовної академії в Італії в 1582/83; нова латиниця, написана лише в науковому та науковому контексті невеликою меншістю освіченого населення в розрізнених місцях по всій Європі; церковна латинська мова, лише в усному та письмовому контексті літургії та церковного управління, у межах римо-католицької церкви.
Lingua Franca або Sabir, оригінал назви, італійська мова піджин змішаного походження, яка використовувалася морськими комерційними інтересами в Середземномор'ї в Середні століття та на початку Нового часу.[16]
Історичне ставлення до мовного розмаїття проілюстровано двома французькими законами: указ Вілле-Котре (1539), згідно з яким кожен документ у Франції повинен бути написаний французькою мовою (ні латиною, ні окситанською) і закон Тубона (1994), який мав на меті усунути англіцизми з офіційних документів. Держави та населення всередині держави часто вдаються до війни, щоб залагодити свої розбіжності. Були спроби запобігти подібним ворожим діям: дві такі ініціативи просувала Рада Європи, заснована в 1949 році, яка підтверджує право носіїв мови меншин на повне та вільне використання своєї мови.[21] Рада Європи прагне захищати мовне розмаїття. Наразі всі європейські країни, крім Франції, Андорри та Туреччини, підписали Рамкову конвенцію про захист національних меншин, а Греція, Ісландія та Люксембург її підписали, але не ратифікували; це положення набуло чинности в 1998 році. Інший європейський договір, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, була прийнята в 1992 році під егідою Ради Європи: вона набула чинности в 1998 році, і хоча вона є юридично обов'язковою для 24 країн, Франції, Ісландії, Італії, Північної Македонії, Молдови та Росії вирішили підписати конвенцію без ратифікації.
Основними літерами, які використовуються сьогодні в Європі, є латиниця та кирилиця.
Грецький алфавіт був похідним від фінікійського алфавіту, а латинський — від грецького через давньоіталійське письмо. У ранньому середньовіччі огам використовувався в Ірландії, а руни (походять від давньоіталійського письма) в Скандинавії. Обидва були замінені в загальному вжитку латинським алфавітом у Пізнє середньовіччя. Кирилиця походить від грецького, а перші тексти з’явилися близько 940 року.
Близько 1900 року в Європі існували в основному два варіанти гарнітури латинського алфавіту: Antiqua і Fraktur. Fraktur використовувався найбільше для німецької, естонської, латиської, норвезької та данської мов, тоді як Antiqua використовувався для італійської, іспанської, французької, польської, португальської, англійської, румунської, шведської та фінської мов. Варіант Fraktur був заборонений Гітлером у 1941 році, його описували як «єврейські літери Schwabacher».[22] У Європі історично використовувалися інші письменності, включаючи фінікійську, з якої походять сучасні латинські літери, давньоєгипетські ієрогліфи на єгипетських артефактах, якими торгували в давнину, різні рунічні системи, які використовувалися в Північній Європі до християнізації, і арабську в епоху Османської імперії.
Угорські руни використовувалися угорським народом у ранньому середньовіччі, але його поступово замінили угорським латинським альфабетом, коли Угорщина стала королівством, хоча вони були відроджена в ХХ столітті та мають певну маргінальну, але зростаючу сферу використання відтоді.
Європейський Союз (станом на 2022 рік) налічував 27 держав-членів із населенням 447 мільйонів, або близько 60% населення Європи.
Європейський Союз за домовленістю з державами-членами визначив 24 мови як «офіційні та робочі»: болгарська, хорватська, чеська, данська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, ірландська, італійська, латвійська, литовська, мальтійська, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, іспанська та шведська.[23] Це позначення надає державам-членам два «права»: держава-член може спілкуватися з ЄС будь-якою з визначених мов і переглядати «правила ЄС та інші законодавчі документи» цією мовою.[24]
Європейський Союз і Рада Європи співпрацюють у освіті населення-члена мовами для «сприяння багатомовності» серед країн-членів ЄС.[25] Спільний документ Загальноєвропейські рамки компетенції з мов: навчання, викладання, оцінювання (CEFR)» є освітнім стандартом, який визначає «компетенції, необхідні для спілкування» та відповідні знання для освітян при створенні освітніх програм. У незалежному дослідженні 2005 року, запитаному Генеральним директоратом ЄС з освіти та культури, щодо ступеня розмови основними європейськими мовами в країнах-членах. Результати були опубліковані в документі 2006 року «Європейці та їх мови» або «Євробарометр 243». У цьому дослідженні статистично значущим вибіркам населення в кожній країні було запропоновано заповнити анкету щодо мов, якими вони володіють з достатньою компетенцією, «щоб мати можливість розмовляти».[26]
↑Aquilina, Joseph (July–September 1960). The Structure of Maltese. Journal of the American Oriental Society. 80: 267—68. doi:10.2307/596187. JSTOR596187.
↑Werner, Louis; Calleja, Alan (November–December 2004). Europe's New Arabic Connection. Saudi Aramco World. Архів оригіналу за 29 вересня 2012. Процитовано 5 лютого 2016.
↑Facsimile of Bormann's Memorandum (in German) [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.]The memorandum itself is typed in Antiqua, but the NSDAPletterhead is printed in Fraktur.
"For general attention, on behalf of the Führer, I make the following announcement:
It is wrong to regard or to describe the so‑called Gothic script as a German script. In reality, the so‑called Gothic script consists of Schwabach Jew letters. Just as they later took control of the newspapers, upon the introduction of printing the Jews residing in Germany took control of the printing presses and thus in Germany the Schwabach Jew letters were forcefully introduced.
Today the Führer, talking with Herr Reichsleiter Amann and Herr Book Publisher Adolf Müller, has decided that in the future the Antiqua script is to be described as normal script. All printed materials are to be gradually converted to this normal script. As soon as is feasible in terms of textbooks, only the normal script will be taught in village and state schools.
The use of the Schwabach Jew letters by officials will in future cease; appointment certifications for functionaries, street signs, and so forth will in future be produced only in normal script.
On behalf of the Führer, Herr Reichsleiter Amann will in future convert those newspapers and periodicals that already have foreign distribution, or whose foreign distribution is desired, to normal script".