Муратов Дмитро Андрійович
| Муратов Дмитро Андрійович | |
|---|---|
| рос. Дмитрий Андреевич Муратов | |
 | |
| Народився | 29 жовтня 1961 Куйбишев, РРФСР, СРСР |
| Країна |  Росія |
| Діяльність | журналіст, телеведучий |
| Alma mater | Самарський державний університет (1983) |
| Знання мов | російська |
| Заклад | Новая газета |
| Членство | Committee 2008d |
| Роки активності | 1987 — тепер. час |
| Посада | головний редактор |
| Партія | Яблуко |
| Нагороди | |
| IMDb | ID 4899049 |
Дмитро Андрійович Муратов (нар. 30 жовтня 1961, Куйбишев (нині Самара), РСФСР) — російський журналіст, телеведучий. Головний редактор «Нової газети» (1995–2017 і з 2019 року), її співзасновник.
Лауреат Нобелівської премії миру 2021 року[6] (третій росіянин після Андрія Сахарова і Михайла Горбачова, відзначеним цією нагородою[7]). Фінансову частину премії передали у російський фонд «Коло добра», заснований Путіним[8].
Народився 30 жовтня 1961 року в Куйбишеві (нині Самара). 1983 року закінчив філологічний факультет Куйбишевського державного університету.
У 1983 — 1985 роках служив в РА.
Після військової служби працював в газеті «Волзький комсомолець». У 1987 році став завідувачем відділу комсомольського життя газети «Комсомольская правда». У 1990 році він став редактором відділу інформації видання.
У листопаді 1992 року пішов з «КП» і одночасно виступив співзасновником товариства журналістів «6-й поверх», до якого увійшли журналісти, незгодні з новою редакційною політикою газети. Наступного року товариство стало засновником «Нової щоденної газети», перший номер якої вийшов 1 квітня 1993 року. Муратов увійшов в її редколегію і став заступником головного редактора.
У грудні 1994 — січні 1995 років був спеціальним кореспондентом газети в зоні бойових дій на території Чечні. У лютому 1995 року став головним редактором видання, яке до того моменту перейменували з «Нової щоденної газети» на «Новая газета».
Якийсь час Муратов поєднував роботу в газеті й на телебаченні. Так, в 1997 році він був ведучим програми «Прес-клуб» (ATV — ОРТВ), в 1998–2000 — ведучим щотижневої програми «Суд іде» на телеканалі «НТВ»[9].
У 2004 році був одним із засновників Комітету «2008: Вільний вибір». У 2005 році вийшов із Комітету, заявивши, що він «абсолютно розчарований тим, як намагалися об'єднатися демократи»[10].
У 2004 році вступив у Російську демократичну партію «Яблуко».
У 2005 році став одним із співвласників журналу «Крокодил»[11], але у 2008 видавати оновлений журнал припинили[12].
У 2009 році увійшов до Громадської ради на підтримку виборчого списку партії «Яблуко» на виборах до Московської міської думи V скликання.
У березні 2014 року підписав звернення проти анексії Криму[13].
У вересні 2020 року підписав лист на підтримку протестних акцій у Білорусії[14].
У листопаді 2017 року залишив посаду головного редактора «Новая газета»[15], але у 2019 році знову посів її[16].
- орден Дружби;
- орден Пошани;
- Міжнародна премія за свободу преси[en] від Комітету захисту журналістів[be] (2007)[17][18];
- Кавалер ордена Почесного легіону (Франція, 2010 рік);
- Орден Хреста землі Марії 3 класу (Естонія, 2013 рік)[19];
- «Золоте перо свободи[zh]» (2016)[20]
У жовтні 2021 року спільно з американо-філіппінською журналісткою Марією Рессою отримав Нобелівську премію миру за «їхні зусилля із захисту свободи слова, яка є необхідною умовою демократії та тривалого миру»[21][22][6][23]. Заявив, що фінансову частину премії передав до фонду «Коло добра», заснованого Путіним.[24].
У червні 2022 року Муратов продав медаль премії миру на аукціоні Heritage в США за $103,5 млн при початковій ціні в $550 тис. Гроші пообіцяв перерахувати ЮНІСЕФ, що має відправити їх до країн, де є біженці з України: Польщі, Росії, Німеччини, Молдови, Словенії та Угорщини[25].
Донька — радниця Ельвіри Набіулліної[8], голови Центрального банку РФ[26].
_1-0">↑ https://ria.ru/20211008/muratov-1753662577.html