Накба
Накба | |
Ким названо | Constantin Zureiqd |
---|---|
Місце розташування | Підмандатна Палестина |
Дата й час | 1948 |
Персонаж твору | Farhad |
Мета проєкту або місії | Єврейська державаd |
Під впливом | Декларація Бальфура 1917 року, Розділ Османської імперії і План ООН по розділу Палестини |
Накба у Вікісховищі |
Накба (араб. النكبة, трансліт. an-Nakbah, дос. «лихо, катастрофа»),[2] також відома як Палестинська катастрофа, — це знищення палестинського народу й батьківщини в 1948 році та остаточне переміщення більшості палестинських арабів.[3][4] Термін використовується для опису як подій 1948 року, так і чинної окупації палестинців на Палестинських територіях (окупований Західний берег і Сектор Газа), а також їх переслідування й переміщення на палестинських територіях і в таборах палестинських біженців по всьому регіону.[5][6][7][8][9]
Основоположні події Накби відбулися під час і незабаром після Палестинської війни 1948 року на 78 % підмандатної Палестини, яка була оголошена Ізраїлем, вигнання та втеча 700 000 палестинців, пов'язане з цим зменшення населення та знищення понад 500 палестинських сіл сіоністськими ополченцями та наступне географічне стирання згадок про вигнанців, відмова палестинцям у праві на повернення, поява постійних палестинських біженців і «руйнування палестинського суспільства».[10][11][12][13] З тих пір деякі історики описують вигнання палестинців як етнічну чистку.[14][15][16]
У 1998 році Ясір Арафат запропонував, щоби палестинці відзначали 50-річчя Накби, проголосивши 15 травня, наступного дня після здобуття Ізраїлем незалежності в 1948 році, Днем Накби, формалізувавши дату, яка неофіційно використовувалася ще в 1949 році.[17][18]
Накба значно вплинула на палестинську культуру і є основоположним символом палестинської ідентичності разом із «хандалою», куфією та символічним ключем. Про Накбу написано незліченні книги, пісні та вірші.[19] Палестинський поет Махмуд Дервіш описав Накбу як «розширене сьогодення, яке триватиме в майбутньому».[20][21]
Накба охоплює вимушену міґрацію, позбавлення власності, відсутність громадянства й розкол палестинського суспільства.[3][4]
Упродовж Палестинської війни 1947—1949 рр. приблизно 700 000 палестинців утекли або були вигнані, що становило близько 80 % палестинських арабів, що мешкали на території, що стала Ізраїлем.[22][23] Майже половина цієї цифри (приблизно 250 000—300 000 палестинців) утекли або були вигнані напередодні Декларації незалежності Ізраїлю в травні 1948 року,[24] , який був названий казусом беллі для вторгнення Арабської ліги до країни, що призвело до арабо-ізраїльської війни 1948 року. У післявоєнний період велика кількість палестинців намагалися повернутися до своїх домівок; від 2700 до 5000 палестинців було вбито Ізраїлем протягом цього періоду, переважна більшість з них були беззбройними та мали намір повернутися з економічних чи соціальних причин.[25] Відтоді вигнання палестинців деякі історики називають етнічною чисткою.[14][15][16]
У той же час значна частина тих палестинців, які залишилися в Ізраїлі, стали внутрішньо переміщеними особами. У 1950 році UNRWA підрахувало, що 46 000 із 156 000 палестинців, які залишилися в межах кордонів, демаркованих як Ізраїль згідно з Угодами про перемир'я 1949 року, були внутрішньо переміщеними біженцями.[26][27] Сьогодні близько 274 000 арабських громадян Ізраїлю — або кожен четвертий в Ізраїлі — є внутрішньо переміщеними особами внаслідок подій 1948 року.[28]
План поділу ООН 1947 року передбачав 56 % території Палестини для майбутньої єврейської держави, тоді як палестинська більшість, 66 %, мала отримати 44 % території. 80 % землі в запланованій єврейській державі вже належало палестинцям, 11 % мали єврейський титул. До, під час і після війни 1947—1949 років сотні палестинських міст і сіл були обезлюднені й зруйновані.[29][30] Географічні назви по всій країні були стерті та замінені єврейськими назвами, іноді похідними від історичної палестинської номенклатури, а іноді новими винаходами. Численні неєврейські історичні об'єкти були знищені не лише під час воєн, а й упродовж кількох десятиліть. Наприклад, понад 80 % палестинських сільських мечетей було зруйновано, а артефакти вилучено з музеїв та архівів.
В Ізраїлі було прийнято низку законів для легалізації експропріації палестинських земель.[31][32]
Обездержавлення палестинців є центральним компонентом Накби і продовжує бути характерною рисою палестинського національного життя до наших днів. Усі араби-палестинці відразу стали особами без громадянства в результаті Накби, хоча деякі прийняли інші національності. [33] Після 1948 року палестинці перестали бути просто палестинцями, натомість стали або ізраїльсько-палестинцями, палестинцями БАПОР, палестинцями Західного берега річки Йордан і палестинцями Гази, на додаток до ширшої палестинської діаспори, яка змогла отримати дозвіл на проживання за межами історичної Палестини і в таборах для біженців.[34]
Перший Ізраїльський закон про громадянство, прийнятий 14 липня 1952 року, денаціоналізував палестинців, зробивши колишнє палестинське громадянство «позбавленим суті», «незадовільним і невідповідним ситуації після створення Ізраїлю».[35][36]
Накба стала першопричиною появи палестинської діаспори; в той же час, коли Ізраїль був створений як батьківщина для євреїв, палестинці були перетворені на «націю біженців» з «ідентичністю блукачів».[37] Сьогодні більшість із 13,7 мільйонів палестинців живуть у діаспорі, тобто за межами історичної території підмандатної Палестини, переважно в інших країнах арабського світу.[38] З 6,2 мільйона осіб, зареєстрованих спеціальним агентством ООН у справах палестинських біженців, UNRWA,[a] близько 40 % живуть на Західному березі річки Йордан і в Газі, а 60 % — у діаспорі. Велика кількість цих біженців з діаспори не інтегровані в приймаючі країни, про що свідчить постійна напруженість між палестинцями в Лівані або втеча палестинців з Кувейту в 1990-91 роках.[40]
Ці фактори призвели до формування палестинської ідентичності «страждання», у той час як детериторіалізація палестинців стала фактором об'єднання і координації у прагненні повернутися на втрачену батьківщину.[41]
- ↑ Note: The 6.2 million is composed of 5.55 million registered refugees and 0.63m other registered people; UNRWA's definition of Other Registered Persons refer to "those who, at the time of original registration did not satisfy all of UNRWA's Palestine refugee criteria, but who were determined to have suffered significant loss and/or hardship for reasons related to the 1948 conflict in Palestine; they also include persons who belong to the families of other registered persons."[39]
Only by understanding the centrality of the catastrophe of politicide and expulsion that befell the Palestinian people – al-nakba in Arabic – is it possible to understand the Palestinians' sense of the right of return
We are not asking for a lot. We are not asking for the moon. We are asking to close the chapter of nakba once and for all, for the refugees to return and to build an independent Palestinian state on our land, our land, our land, just like other peoples. We want to celebrate in our capital, holy Jerusalem, holy Jerusalem, holy Jerusalem.
In 1948 half of Palestine's ... Arabs were uprooted from their homes and became refugees
The available documentation suggests that Israeli security forces and civilian guards, and their mines and booby-traps, killed somewhere between 2,700 and 5,000 Arab infiltrators during 1949–56. The evidence suggests that the vast majority of those killed were unarmed. The overwhelming majority had infiltrated for economic or social reasons. The majority of the infiltrators killed died during 1949–51; there was a drop to some 300–500 a year in 1952–4. Available statistics indicate a further drop in fatalities during 1955–6, despite the relative increase in terrorist infiltration.
- Alon, Shir (2019). No One to See Here: Genres of Neutralization and the Ongoing Nakba. Arab Studies Journal. Georgetown University. 27 (1): 91—117. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 22 грудня 2022.
- Vescovi, Thomas (15 січня 2015). La mémoire de la Nakba en Israël: Le regard de la société israélienne sur la tragédie palestinienne. Editions L'Harmattan. ISBN 978-2-336-36805-4. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021.
- Baumgarten, Helga (2005). The Three Faces/Phases of Palestinian Nationalism, 1948–2005. Journal of Palestine Studies. 34 (4): 25—48. doi:10.1525/jps.2005.34.4.25. JSTOR 10.1525/jps.2005.34.4.25.
- Zureiq, Constantin (1956). The Meaning of the Disaster. Khayat's College Book Cooperative. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021. (Original Arabic version: Zureiq, Constantin (1948). وصف الكتاب. دار العلم للملايين.)
- Sa'di, Ahmad H.; Abu-Lughod, Lila (2007). Nakba: Palestine, 1948, and the Claims of Memory. Columbia University Press. ISBN 978-0-231-13579-5.
- Nashef, Hania A.M. (30 жовтня 2018). Palestinian Culture and the Nakba: Bearing Witness. Taylor & Francis. ISBN 978-1-351-38749-1. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021.
- Masalha, Nur (9 серпня 2012). The Palestine Nakba: Decolonising History, Narrating the Subaltern, Reclaiming Memory. Zed Books Ltd. ISBN 978-1-84813-973-2. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021.
- Bashir, Bashir; Goldberg, Amos (13 листопада 2018). The Holocaust and the Nakba: A New Grammar of Trauma and History. Columbia University Press. ISBN 978-0-231-54448-1. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021.
- Wermenbol, Grace (31 травня 2021). A Tale of Two Narratives: The Holocaust, the Nakba, and the Israeli-Palestinian Battle of Memories. Cambridge University Press. ISBN 978-1-108-84028-6. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021.
- Caplan, Neil (2012). Victimhood in Israeli and Palestinian National Narratives. Bustan: The Middle East Book Review. 3 (1): 1—19. doi:10.1163/187853012x633508. JSTOR 10.1163/187853012x633508.
- Khoury, Nadim (January 2020). Postnational memory: Narrating the Holocaust and the Nakba. Philosophy & Social Criticism. 46 (1): 91—110. doi:10.1177/0191453719839448. S2CID 150483968.
- Sa'di, Ahmad H. (2002). Catastrophe, Memory and Identity: Al-Nakbah as a Component of Palestinian Identity. Israel Studies. 7 (2): 175—198. doi:10.2979/ISR.2002.7.2.175. JSTOR 30245590. S2CID 144811289.
- Manna', Adel (2013). The Palestinian Nakba and Its Continuous Repercussions. Israel Studies. 18 (2): 86—99. doi:10.2979/israelstudies.18.2.86. JSTOR 10.2979/israelstudies.18.2.86. S2CID 143785830.
- KOLDAS, UMUT (2011). The 'Nakba' in Palestinian Memory in Israel. Middle Eastern Studies. 47 (6): 947—959. doi:10.1080/00263206.2011.619354. JSTOR 23054253. S2CID 143778915.
- Sayigh, Rosemary (1 листопада 2013). On the Exclusion of the Palestinian Nakba from the 'Trauma Genre'. Journal of Palestine Studies. 43 (1): 51—60. doi:10.1525/jps.2013.43.1.51. JSTOR 10.1525/jps.2013.43.1.51.
- Lentin, Ronit (19 липня 2013). Co-memory and melancholia: Israelis memorialising the Palestinian Nakba. Manchester University Press. ISBN 978-1-84779-768-1. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021.
- Al-Hardan, Anaheed (5 квітня 2016). Palestinians in Syria: Nakba Memories of Shattered Communities. Columbia University Press. ISBN 978-0-231-54122-0. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021.
- Dajani, Omar (2005). Surviving Opportunities. У Tamara Wittes Cofman (ред.). How Israelis and Palestinians Negotiate: A Cross-cultural Analysis of the Oslo Peace Process. US Institute of Peace Press. ISBN 978-1-929223-64-0. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021.
- Webman, Esther (25 травня 2009). The Evolution of a Founding Myth: The Nakba and Its Fluctuating Meaning. У Meir Litvak (ред.). Palestinian Collective Memory and National Identity. Springer. ISBN 978-0-230-62163-3. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 2 квітня 2021.
- Schulz, Helena Lindholm (2003). The Palestinian Diaspora: Formation of Identities and Politics of Homeland. Routledge. ISBN 978-0-415-26821-9. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 7 квітня 2021.
- Masalha, Nur (2008). Remembering the Palestinian Nakba: Commemoration, Oral History and Narratives of Memory (PDF). Holy Land Studies. 7 (2): 123—156. doi:10.3366/E147494750800019X. S2CID 159471053. Шаблон:Project MUSE. Архів (PDF) оригіналу за 3 червня 2022. Процитовано 30 квітня 2022.
- Darwish, Mahmoud (10-16 May 2001). Not to begin at the end. Al-Ahram Weekly. № 533. Архів оригіналу за 2 грудня 2001.
- Williams, Patrick (2009). ‘Naturally, I reject the term "diaspora"’: Said and Palestinian Dispossession. У M. Keown, D. Murphy and J. Procter (ред.). Comparing Postcolonial Diasporas. Palgrave Macmillan UK. ISBN 978-0-230-23278-5. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 23 квітня 2021.