Пітер Стросон
.svg/57px-200px_ribbon_bar_of_the_Knight_Bachelor_medal_(UK).svg.png){kind=small}
Пітер Фредерік Стросон (1919–2006) — оксфордський філософ.[6][7] Працював у галузі філософії мови, метафізики, епістемології та історії філософії, особливо Канта.[6][7] Ветеран Другої світової війни.[7]
Народився в Лондоні 23 листопада 1919 року. Вивчав філософію, політику та економіку в Коледжі Св. Джона в Оксфорді між 1937 і 1940 роками. Його викладачами філософії були Дж. Д. Мебботт, видатний політичний філософ, і Х. П. Грайс. Потім Стросона призвали на військову службу. Належить до покоління британських філософів, таких як Еєр, Гемпшир, Хеар, Харт і Воллгейм, які брали участь у Другій світовій війні. Перша посада після війни була в Бангорі, в Уельсі.[7]
Після виграшу престижної премії Джона Локка в Оксфорді, отримав призначення в Університетському коледжі Оксфорда і став стипендіатом у 1948 році. У 1950 році, після публікації «Про референцію» в журналі "Mind" і його дебатів з Остіном про істину, став відомим на міжнародному рівні.[7]
Подальше життя як філософа пройшло переважно на посадах в Оксфорді. З початку 1950-х років він встановив перевагу в оксфордській філософії завдяки своїм публікаціям і своїм критичним здібностям. Його досягнення були визнані обранням у 1960 році до Британської академії та отриманням лицарського звання в 1977 році. Він був одним із найвідоміших і найбільш обговорюваних британських філософів у академічному світі філософії з 1950-х до кінця 1980-х років. Його праці привернули увагу та обговорювалися провідними світовими філософами, зокрема Расселом, Селларсом, Патнемом, Куайном, Девідсоном і Кріпке. Стросон пішов у відставку в 1987 році, але залишався філософсько активним до своєї смерті в Оксфорді 13 лютого 2006 року.[7]
Стросон був одружений і мав чотирьох дітей. Він був висококультурною людиною, із пристрастю до літератури, особливо до поезії, яку він міг декламувати і яку також писав. У розмові, манерах і зовнішньому вигляді справлялося переважне враження елегантності та невимушеного інтелекту.[7]
Його перша важлива робота «Про референцію» (1950) стверджує, що теорія дескрипцій Рассела не враховує належним чином роль дескрипцій як «референтних виразів», оскільки Рассел припустив «хибну трихотомію», згідно з якою речення є істинними, хибними або нісенітними.[6] Стросон пояснював помилку Рассела його нечутливістю до звичайного використання дефінітивних дескрипцій.[6] За Стросоном, щоб бути істинними чи хибними, речення повинні відповідати певним умовам; зокрема, якщо одне речення включає семантичну пресупозицію, воно може бути істинним або хибним, лише якщо ця пресупозиція істинна.[6] Стросон стверджує, що речення з порожніми дескриптивними виразами не відпоідають цій умові; саме тому ці речення мають сенс, але не є ні істинними, ні хибними.[6]
У «Індивідуумах» (1959) Стросон зробив внесок у те, щоб метафізика стала поважною філософською дисципліною після десятиліть позитивістської риторики.[6] Він виступав за «описову» метафізику, тобто за з’ясування основних рис нашої власної концептуальної схеми.[7][6] Його аргументи ґрунтувалися на філософії мови; на його думку, «базові» партикуляри[en]— це ті, які є основними об’єктами референціі, і саме просторово-часові та сортальні[en] умови для їх ідентифікації та повторної ідентифікації мовцями становлять базові категорії.[6]
У «Межах сенсу» (1966) Стросон дає критичне прочитання теоретичної філософії Канта.[7][6] Він вважає, що ми можемо відокремити глибокі істини щодо передумов об’єктивного досвіду та судження, встановлені трансцендентальними аргументами Канта, від проблематичної метафізики трансцендентального ідеалізму Канта.[6] У своїй наступній книзі «Скептицизм і натуралізм: деякі різновиди» (1985) Стросон визнає, що трансцендентальні аргументи, такі як висунуті Кантом, належать до описової метафізики і не повинні розглядатися як спроби забезпечити зовнішнє обґрунтування нашої концептуальної схеми.[6] Поєднуючи Г'юма і Канта, Стросон стверджує, що таке зовнішнє неможливе і не потрібне.[6] Це тому, що ми маємо природну схильність формувати певні переконання, і ми не можемо поставити під сумнів ці переконання, тому що вони самі по собі дають змогу поставити під сумнів переконання в цілому.[6]
