Франциск Ассізький
Франци́ск Ассі́зький, або Франци́ск Асси́зький (лат. Franciscus Assisiensis, італ. Francesco d'Assisi; 1181/1182 — 3 жовтня 1226) — італійський християнський чернець, місіонер, засновник Ордену францисканців. Родом з міста Ассізі, Сполетське герцогство, Священна Римська імперія[8]. Світське ім'я — Джованні ді Бернардоне. Син ассізького купця П'єтро ді Бернардоне. В юності перебував на військовій службі[9]. 1204 року мав видіння, після якого вирішив полишити світське життя[9]. Під час паломництва до Риму приєднався до бідняків й дав обітницю жити в бідності[9]. Повернувшись додому, проповідував в Ассізі й створив зі своїх послідовників чернечий орден, затверджений 1210 року Папою Римським Іннокентієм III. 1219 року вирушив до Єгипту, сподіваючись навернути тамтешнього султана і владнати конфлікт із хрестоносцями[10]. 1223 року започаткував традицію встановлення шопки на Різдво[9]. 1224 року отримав стигмати й став першою історичною особою, що мала на собі знаки страстей Христових[9][11].
Помер у рідному Ассізі, Папська держава.
Канонізований 16 липня 1228 року Римським Папою Григорієм IX. Вшановується як святий у римо-католицькій, греко-католицькій, англіканській, лютеранській та старокатолицькій церквах. Головна святиня — Базиліка святого Франциска Ассізького. День пам'яті — 4 жовтня. Вважається патроном францисканців, купців, бідняків, тварин і довкілля. Один із покровителів-захисників Італії поряд із Катериною Сієнською. Патрон міста Сан-Франциско (Каліфорнія). 1979 року проголошений патроном екологів[12]. Один із найшанованіших релігійних діячів в історії людства[8]. Також — Франциск із Асижу[13].
Старе чернецтво у своєму зреченні світу покладало на окремого ченця обітницю бідності, але це не заважало монастирям володіти великими земельними наділами, а абатам — змагатися в багатстві й розкоші з єпископами та князями. Франциск поглибив ідею бідності: з огидної ознаки зречення світу він створив з неї позитивний, життєвий ідеал, який випливав з ідеї слідування прикладу бідного Христа. Водночас Франциск змінив і саме призначення чернецтва, замінивши монаха-відлюдника апостолом-місіонером, який, внутрішньо зрікшись світу, залишається в ньому, щоб закликати людей до миру і покаяння.
Старе землевласницьке чернецтво відповідало аграрному періоду Західної Європи; але виникли міста, з густим населенням з багатих і бідних — і саме до них звернулися учні Франциска: одним проповідуючи «життя у бідності» задля напучування, іншим — на втіху, як ідеал «євангельської досконалості». Як проповідник «життя в бідності», Франциск мав попередників. Багатство кліру давно викликало протест — як з боку охоронців аскетичного ідеалу (Бернард Клервоський), так і з боку противників кліру (Арнольд Брешіанський). Особливу схожість з Франциском мав старший його сучасник, П'єр Вальдо з Ліона, від проповідей якого отримала початок, відпала згодом від католицизму, секта вальденсів.
Проте спроби істориків розшукати ниточки, що пов'язали б Франциска з його попередниками, призвели лише до слабо обґрунтованих гіпотез. Думка про добровільну бідність «за Євангелієм» легко могла самостійно зародитися як у багатого ліонського банкіра, так і в марнотратного сина заможного купця в провінційному італійському містечку; але проповідь того й іншого прийняла різне спрямування, що залежало як від середовища і обставин життя, так і від особистостей обох.
Син торговця тканинами, у юності вів безтурботне життя, але це змінила хвороба. Він почав доглядати за прокаженими, вів жебрацьке життя, відновлював зруйновані каплиці тощо. Прогнівив батька, продавши запаси тканин з доброчинною метою.
У 1209 році склав правила і норми поведінки для своїх прибічників, що зобов'язували їх як «менших братів» (міноритів, згодом францисканців) жити в нужді й каятті на службі людям і церкві.
Через навернення Клари Ассізької в 1212 році заснував жіночу гілку ордену.
Після редагування 1221 року і затвердження Папою Римським Гонорієм ІІІ правила і норми ордену стали його писаним статутом.
Сам Франциск 1219 року брав участь у п'ятому хрестовому поході, дійшов до Єгипту, де проповідував тамошньому султанові й відійшов від керівництва орденом.
Ставши напівсліпим через хворобу повік, яку дістав на Сході, повернувся додому, де в нього 1224 року відкрилися рани Христові. Він приховував стиґмати від оточення і намагався впливати на нього більше прикладом власного благочестя і складанням молитов.
Святий бачив усю природу як відображення свого творця й іменував звірів, птахів, місяць, зірки, воду своїми «братами» і «сестрами». Тільки землю він називав сестрою-матір'ю. До всіх істот він звертався, як до своїх близьких родичів. Спорідненість цінна своїм зв'язком, але не менш цінний у ній елемент індивідуальності. Як слід поводитися з братом чи сестрою? — Їх не слід експлуатувати, їх треба любити і поважати через родинний зв'язок. Розширення цієї концепції до включення всього сущого і стало проявом геніальності святого. Його турбота про тварин привела його до того, що він не вбивав їх, хоча й суворим вегетаріанцем не був. Він виступав на захист звірів у неволі, дбав про них або звільняв. Святий врятував кілька диких голубів, яких несли на базар. Святий Франциск вигукував: «Якби я тільки міг постати перед імператором, я б благав його, заради любові до Бога і до мене видати указ, що забороняє ловити і позбавляти волі моїх сестер-жайворонків»[14]. Сокіл добровільно служив йому як будильник.
Він поважав і неживу природу: намагався не наступати на воду і почитав скелі. Він розширив концепцію співдружності до всіх природних створінь. Він змусив людей годувати вовка, взявши з нього клятву не красти овець. Він просив імператора видати указ про святкове годування домашніх віслюків і волів напередодні Різдва[12].
За сім століть до А. Швейцера, св. Франциск прибирав червів з дороги, де вони могли бути розчавлені. Франциск в будь-якій життєвій формі бачив елемент святості. Споглядаючи квітку, він відчував містичний екстаз. Він просив садівників залишати в садах місце для диких трав, щоб «краса квітів могла сповіщати про можливості батька всіх істот», створивши свого роду прообрази заказників для дикої природи[14].
Він вірив, що природа сама по собі має значення, тому що створена Богом і не залежить від цінності, наданої їй людиною. Таким чином він передбачив наріжну ідею екологічної етики про внутрішню цінність дикої природи, розроблюваної сучасними екофілософами. Святий не дозволяв рубати дерева в лісі, бо кожне дерево — символ того, на якому був розп'ятий Син Божий[12].
На думку святого, відносини людини з природою повинні мати характер взаємозалежності. Природа значима не завдяки своїй користі для людей, а й завдяки численним формам вираження доброзичливої присутності Бога[14].
Франциск Ассізький підкреслював присутність Бога в різноманітності істот і бажанні того, щоб люди раділи цій різноманітності й прославляли Бога за це. Його побожність не перетворювати множинність в єдність, але прославляла Бога в кожній створеній істоті й захоплювалася їх індивідуальністю[14].
Він вважав, що вихваляння має виражатися діями, що узгоджуються з повагою до створеної різноманітності, а не просто дотримання суворого правила утримання від заподіяння шкоди живому. Також, на думку святого, з усіма живими створіннями слід поводитися якомога поблажливіше[14].
Нововведенням Франциска стало його проповідування безпосередньо тваринам і рослинам. Він читав Біблію птахам, квітам і рибам. Франциск вважав, що не істоти повинні служити людині, а людина істотам. У цьому він став ще радикальнішим від джайністів[12].
Святий наполягав на первісному добрі й вважав тварин однією сім'єю з людьми. Усі творіння, на його думку, гарні, в них він бачив Бога.
Франциску Ассізькому було зрозуміле почуття рівності творінь Божих, почуття однакової гідності всіх і вся, космічної спорідненості, яке надихнуло його написати знаменитий гімн[12]:
|
Вихваляємий Ти, мій Господь, і за сестру місяць і зірки, |
|
Франциск Ассизький помер у злиднях. Кажуть, що в момент його смерті зграя жайворонків злетіла, щоб супроводжувати святого на небо.
Американський історик Лінн Вайт-молодша справедливо назвала святого Франциска Ассізького «найбільшим радикалом у християнській історії після Христа»[15]. Недарма одного разу його ледь не вигнали з церкви. Надалі настоятелі францисканського ордену відмовилися від більшості навчань його засновника. І тільки в середині 1960-х років, після великого Другого Ватиканського собору римської католицької церкви, ордену францисканців було наказано «повернутися» до своїх першовитоків. З цього часу францисканці стали брати діяльну участь в охороні природи[12].
- 4 жовтня в Європі в день пам'яті святого Франциска Ассізького, який вважається католиками заступником тварин, святкується Всесвітній день тварин.
- Папа Франциск узяв собі ім'я на честь Франциска Ассізького.[16]
- Жюльєн Ґрін. Брат Франциск / Серія: Життєписи — Франциск Асизький. — Київ: Юніверс, 2006. — 296 с.
- В. Домонтович. Святий Франціск із Ассізі / В. Домонтович. Проза. Три томи. Т.3. — Сучасність, 1988. — С.321-327.
- Борейко В. Е. Экологические традиции, поверья, религиозные воззрения славянских и других народов / Изд. второе, доп. — К.: Киев. эколого-культурный центр, 1998. — 224 с. (рос.)
- Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с. (рос.)
- Герье В. Франциск Ассизский // Вестник Европы. — 1892, июнь. — С. 519—545.
- Уайт-мл. Л. Исторические корни нашего экологического кризиса // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. — М.: Прогресс,1990. — С. 188—202. (рос.)
- Мережковский Д. Лица святых от Иисуса к нам // Собр. соч. — М.: Республика, 1997. — С. 208—213. (рос.)
- Цветочки Святого Франциска Ассизского. — М.: Мусагетъ, 1997. — 170 с. (рос.)
- Hughes J. Donald. Francis of Assisi and the diversity of creation // Environmental ethics. 1996. — V. 18, № 3. — P. 311—321. (англ.)
- Честертон К. Г. Святий Франциск Асизький. — Видавництво «Свічадо», 2018. — 144 с.
