Никифор Гірняк. ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ
Видання Укр. Військово-Історичного Інституту в США.
Printed by A. Orel, 363 Grove Str., Perth Amboy, N.J., USA.
http://exlibris.org.ua/uga/index.html
------------------------------------------
"Книжка Гірняка може бути спірною в окремих місцях.
Але вона подає факти, також і нові факти,
І тому вона буде не тільки джерелом для критичного історика,
а й збудником сучасної нам української політичної думки,
що дрімає перед лицем недовершеного й понині
українського державного відродження й самостійности"
(Юрій Лавріненко)
Никифор Гірняк
ОСТАННІЙ АКТ
ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ
(Спогади учасника подій за час від половини грудня 1919 до половини вересня 1920)
Тіням лицарів Української Галицької Армії,
які за Незалежну Соборну Українську Державу
склали свої голови на полі бою, від епідемій, по
таборах на засланні та від куль московської ЧК.
ЗМІСТ
І. УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА
АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ
Політичне становище й фізичний стан УГА в грудні 1919. Моя перша зустріч з Андрієм Хвилею. Перед укладенням союзу УГА з червоними. Союзний договір УГА з большевиками. Конференція в штабі XII червоної армії. Праця ревкому. Труднощі. Наші клопоти з Начальною Кмдою УГА. Наші ліві радикали.
Наші союзники; галицькі слабодухи. Біда з русотяпами. Галичани й червоноармійці; дивна пропозиція ЧК. Наша конспіративна праця. Наші намагання добитися ратифікації договору з большевиками. Розмова в ЦК боротьбістів. Закулісні переговори Коханенка з Порайком. Вирішна нарада з "трійкою". Погляд киян на вислід нарад із Затонським. Несподіваний маневр Затонського. Реакція вінничан на київські події. Відносини на півдні в Нач. Кмді УГА. Доля генералів УГА. Реорганізація УГА. З бриґадою УСС-ів. Протибольшевицьке повстання двох бриґад УГА. Кінець бриґади У.С.С. У.Г.А. й Армія УНР.
ІІ. ЧЕТВЕРТИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД У ХАРКОВІ
Перед Четвертим Всеукраїнським З'їздом Рад у Харкові. Четвертий з'їзд Рад. Моє перебування в Харкові.
ІІІ. З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ
Перед протинаступом на польському фронті. Реакція галичан у Харкові на фронтові події. В штабі ХІV армії. Перші дні перебування червоних у Галичині. Уряд ГСРР (Галревком). Большевики в галицьких селах. Галицька надзвичайна комісія (ЧК). Визволення галицьких старшин з табору в Кожухові. Комедія з галицькою червоною армією. Радянська Галичина й радянська Польща. Зустріч Затонського з українською інтеліґенцією. Несподівана втеча червоних з Галичини. Закінчення.
НА ІСТОРИЧНОМУ ПЕРЕЛОМІ (Юрій Лавріненко)
ВСТУП
Про трагедію Української Галицької Армії, що відігралася в Наддніпрянській Україні в часі від ранньої осени 1919 до весни 1920 р., появилося в роках між світовими війнами — окрім численних спогадів у Літописі Червоної Калини й календарях того ж Видавництва та інших — кілька праць учасників подій. Це спогади Осипа Назарука,1 Євгена Бородієвича,2 Осипа Левицького,3 Ілька Цьокана,4 Юри Шкрумеляка,5 Степана Шухевича,6 Івана Максимчука,7 о. Остапа Гайдукевича.8 Назарук був політичним діячем, всі інші мемуаристи — військовики. Їхні спогади взаємно доповнюють одне одного. Вони дають широку картину тих нещасть, що падали на Галицьку Армію, яка належала до елітарних стягів України в роках її визвольної боротьби наших часів. Перед очима читача — немов на екрані — пересуваються трагічні змагання галицького Стрілецтва з жахливими епідеміями, що скосили десятки тисяч стрільців і старшин; нас глибоко хвилюють простодушні, але які ж сумні рефлексії безпретенсійного Бородієвича, або останній акорд чужинецького відпоручника Міжнароднього Червоного Хреста, майора Ледерей, що на початку листопада 1919 р. перевіз в Україну санітарний поїзд, закуплений Урядом ЗУНР, із шпиталем на двісті ліжок, і написав про те, що він там бачив.9
Деякі з наших мемуаристів (Назарук, Левицький, Шухевич) змальовують і взаємне "пожирання" політичних груп і державних мужів України в добі її найтяжчої боротьби за свою державність і ті душевні хвилювання галицького Стрілецтва, що їх викликали розгубленість і захитання рівноваги духа наших державних мужів. Али вони перевантажують свої спогади зайвими рефлексіями; зокрема разить у Шухевича брак об'єктивности й не завжди вірне зображування подій. Це й доказали йому наші визначні військовики: сан-шеф УГА, полк.-лікар д-р Андрій Бурачинський, ген. військ УНР Р. С., д-р Іван Максимчук і нарешті санітарний поручник УГА Ст. Гайдучок. Їхні завваги до "Споминів" Шухевнча надруковані в "Літописі Червоної Калини" за 1930 рік; Максимчук спростовує Шухевича в своєму спогаді "Кожухів".
Хибують наші мемуаристи на промовчування або надто поверхове згадування, а то й невірне описування подій останнього, найчорнішого епізоду трагедії УГА, її вимушеного обставинами союзу з червоними. Таке соромливе промовчування цього історичного факту нічим не виправдане; наше Стрілецтво виявилося незвичайно характерним і вірним нашому національному ідеалові в часі союзу з найжорстокішим і найхитрішим ворогом України — большевизмом. Цю високу національну й вояцьку мораль галицького стрільця стверджує ряд ваших старшин, як ген.-хор. О. Удовиченко, ген.-хор. М. Крат, ген. Кравс, отаман В. Льобковіц та інші.10 Один старшина УСС, що перебув з нашою армією "чотирикутник смерти", так схарактеризував наше Стрілецтво:
"Наша Галицька Армія була свого роду армією добровольців, елітою нашого села. Слабодухи залишилися при відступі за Збруч по домах; перейшло коло 75 тисяч ідейних вояків, щоб через Київ вернутися до Львова. Висока мораль галицького Стрілецтва — це унікат в історії воєн, коди брати до уваги злидні й нестатки УГА. Революційні кличі могли здеморалізувати кожну частину й спричинити кривавий виступ проти старшин, до якого закликали Затонський і Порайко. Але глибоке розуміння військової дисципліни, висока національна свідомість і правдиво демократичний дух галицького Стрілецтва створили незрівнянну його відпорність проти отруйливих кличів большевицької пропаґанди".11
Та найціннішим для галичан є мимовільне признання їх незламности, що його дали їм большевики Микола Скрипник і Володимир Затонський на конференції делеґатів УГА й Вінницького ревкому в Києві. Про це буде мова нижче. Бодьшевики вже тоді виявилися бездонно віроломними супроти своїх контраґентів, дарма що вони намагалися вправно це приховати. Оця їхня віроломність не змінилася й досі; її жертвою падали й досі падають політики й державні мужі Заходу.
Останній епізод трагедії УГА в Україні є предметом першої частини цієї праці.
* * *
Безпосередньо по відступі Української Галицької Армії за Збруч улітку 1919 р. Диктатор Галичини Євген Петрушевич призначив мене на працю до Міністерства Військових Справ УНР, і там я у Головному Управлінні Генерального Штабу вів реферат мобілізації. На цьому становищі я перебув до половини листопада 1919 р., тобто до виїзду Уряду УНР з Кам'янця Под. Тоді губерніяльний комісар Поділля М. Кондрашенко пропонував мені виїхати в ним до Відня, куди подався Диктатор Галичини, і запевнив мені пашпорт з візою румунського уряду та кошти на подорож. Але я подякував йому словами: "Дуже вдячний вам, пане комісаре, за вашу приманливу пропозицію, одначе я не мав би лиця гамнути в вічі галицькому стрільцеві, коли б покинув нашу армію в її тяжкому становищі та шукав захисту в безпечному місті".
Разом з Урядом УНР я переїхав тоді через Чорний Острів, Староконстантинів до Любару; там я був свідком бунту "отаманів" Волоха, Божка й Данченка, ліквідації корпусу Січових Стрільців у Чарториї та виїзду частини Ууряду до Польщі. Звідти я подався разом із д-ром Іваном Макухом, що теж не хотів їхати за кордон і покидати нашу армію, до місця постою Начальної Команди УГА. По дорозі ми спинилися на деякий час у Хмельнику, що в його районі перебував тоді штаб повстанчого ватажка Шепеля. Там ми бували на нарадах діячів партій СР-ів і СД-ів у справі адміністрації незайнятих ворожими військами земель України (коло одного мільйона душ населення). Разом з Макухом, Ф. Конаром і ін. я входив у Крайову Раду, а потім у Раду Республіки, вибрану в Хмельнику.12
В половині грудня я прибув до Вінниці, місця постою Начальної Команди УГА. Від тієї хвилини я був з УГА до її розпаду, що стався при кінці квітня 1920 р. під час наступу Пілсудського з Армією УНР на Україну.
Обставини склалися так, що мені довелося бути співтворцем союзного договору УГА з большевнками й виконувати відповідальні обов'язки. Я мусів очолити Вінницький ревком УГА і був, сказати б, в осередку подій. По ліквідації цього ревкому я був головою Галицької Секції Політвідділу 44-ої червоної дивізії, до якої були приділені УСС. В травні 1920 р., як делеґат бриґади УСС, я брав участь у четвертому Всеукраїнському З'їзді Рад у Харкові. Там при допомозі товаришів зброї та комісара М. Кручинського мені вдалося домогтися реабілітації та припинення червоного терору проти галичан, що його провадили большевики по подіях на фронті у квітні 1920 р.
Під час наступу червоних на Польщу мене приділили до штабу 14 армії, що наступала на Галичину. В Тернополі я мав нагоду живими очима бачити централістичну московську політику Затонського в Галичині, яку піддержували його споборники, так зв. "туркестанські комуністи" Мих. Левицький, Наваловський і Томкевич та Мих. Баран.13
Вернувшися щасливо додому після 8-літньої воєнної скитальщини, я не наважувався публікувати моїх переживань під большевизмом, щоб не наражати на небезпеку тих моїх товаришів зброї, які співпрацювали зі мною й залишилися в Радянщині. Я не спростовував навіть того, що писали інші мемуаристи, хоча перо саме просилося в руку. А тепер, на старості літ я хотів би передати майбутнім поколінням мої переживання й спостереження за час союзу УГА з червоною армією і дати нашому історикові провірені (в межах можливости) факти, які поминули або занадто поверхово згадали наші мемуаристи. Тим і спростовую те, що розповідає про УГА І. Мазепа, в своїй цінній праці "Україна в огні й бурі революції". Його помилки сталися наслідком браку вірних інформацій про нас у тих місяцях, коди він працював конспіративно в Україні й не мав безпосередніх зв'язків з нами. Невірно певеповідає історію союзу УГА з большевиками також ген. Ол. Удовиченко на 140 ст. цитованої вище праці.
* * *
Я цілком свідомий того, що ця моя праця, як і всяке людське діло, не в досконала і має деякі огріхи, але ж вона писана з перспективи 40 років, і я не мав можливости використати всі ті матеріали, які в інших умовах можливо було б використати. В наслідок воєнних подій утратилися мої особисті записки й мій архів, а ще раніш пропали всі матеріяли про працю Вінницького ревкому УГА: протоколи засідань, ориґінал договору, укладеного між нами й большевиками, все листування, наші публікації — відозви, газети "Червоний Стрілець" і "Комуніст Прикарпаття", накази, інструкції та розпорядження Ради Наркомів Галицької Соціялістичної Радянської Республіки. В процесі моєї праці мені довелося користуватися записками й спогадами моїх друзів; я використав усі приступні для мене джерела, які появилися друком. Усе це мусило відбитися на формі праці, а де в чому й надщербити її зміст. Спокійний тон моєї розповіді далеко не віддзеркалює глибоко хвилюючої дійсности тих важких часів. Наших чорних дум і турбот за долю УГА, які вганяли нам сон з очей, не сила передати людською мовою.
Прохаю Вш. Читача взяти до уваги ще ось який момент: сорок років тому наші думки, орієнтації й пляни серед тодішніх подій буди зовсім інші, як сьогодні, а тому не одному тепер неясні і де в чому незрозумілі. З цього мусять випливати критичні висновки на адресу автора й тих, хто провадив роботу в проводі Вінницького ревкому УГА. При оцінці подій того часу треба взяти до увага ту прогалину, яка витворилася в нашій визвольній акції по виїзді з України нашого державно-політичного проводу, очолюваного С. В Петлюрою та Є. Петрушевичем. За цю справу взялися молоді, недосвідчені військовики, в бажанні рятувати вашу збройну силу та продовжувати визвольну боротьбу України. Не в гонитві за особистими почестями або користями взялися вони за це відповідальне діло, а просто з конечности, бо не було кому за це взятися. Тому всі дії цих людей треба розцінювати з погляду тогочасности, а не сучасности.
Моїх товаришів у зброї, що були з нами в тому часі й переживали всі страхіття тих чорних днів, прохаю списувати свої спогади й цим доповнити мою скромну працю, щоб цілком охопити картину трагічних переходів Української Галицької Армії в боротьбі за державність і соборність України.
* * *
Вважаю своїм милим обов'язком у цьому місці висловити щиру подяку моїм Товаришам зброї, що, на мій заклик у пресі, помогли мені завершити працю, що спершу видавалася непосильною. Отже, ця праця до деякої міри гуртова.
У першу чергу щиро дякую підполковникові СС-ів М. Курахові за передання в моє розпорядження свого дуже цінного записника та за постійну заохоту й поміч у процесі праці. Дякую Вш. сотникові д-рові Гансові Кохові, сотникові-лікареві д-рові Вол. Білозорові, сотникові О. Станімірові, отаманові артилерії Всч. д-рові В. Клодницькому, поручникам УГА: д-рові Павлові Дубасові, д-рові Лонгинові Горбачевському, Петрові Постоликові й К. Мазуренкові; чотарям: д-рові І. Витановичеві й Е. Василишинові, хор. М. Савчинові. Дякую також Всч. о. Ізидорові Сохоцькому й д-рові М. Стахову за цінні поради, а зокрема д-рові М. Шлемкевичеві, д-рові К. Паньківському й інж. Юр. Лавріненкові, М. Заклинському й Р. Купчинському за перегляд цієї праці та цінні завваги.
------------------------------------------------------------------------
[1] Осип Назарук "Рік на Великій Україні", Відень 1920, вид. Уряду Преси ЗУНР.
[2] Євген Бородієвич "В чотирикутнику смерти. Причинки до Трагедії УГА на Великій Україні". Львів 1921, вид. Окниша "Нове Життя".
[3] Осип Левицький "Галицька Армія на Великій Україні". Відень 1921, вид. "Українського Прапора".
[4] Ілько Цьокан "Від Денікіна до большевиків". Відень 1921, вид. "Українського Прапора".
[5] Юра Шкрумеляк "Поїзд мерців. Картини жертв і трудів". Львів 1922, вид. Черв. Калини,
[6] Степан Шухевич "Спомини з Української Гал. Армії 1918-22", Львів 1929, вид. Черв. Калини,
[7] Іван Максимчук "Кожухів". Львів 1928, вид. Черв. Калини.
[8] о. Остап Гайдукевич "Було колись. Із записника полевого духовника УГА". Львів 1938, вид. Червоної Калини.
[9] Майор Ледерей пише: "Моє перо не всилі описати це. Один Данте міг би це зробити. Я буду щасливим, якщо мої слова перекажуть цивілізованому світові мовчазне прохання тих нещасливих, які вигибають від пошестей і загальної нужди. Це ж люди, такі самі, як ми". Пор. О. Левицький, цит. твір, стор. 42. — Н. Г.
[10] Ген. Удовиченко в праці "Україна у війні за державність" на ст. 141-142 пише: "Коротке примусове перебування галицьких стрільців у складі Червоної Армії не тільки не розклало їх духових сил і не знищило національного почуття, але навпаки, після всього пережитого, ці якості в них ще більше змінилися та скристалізувалися".
Так само оцінює галичан ген-хор. М. Крат у статті "Різними шляхами", надрукованій в "Бюлетені ОбВУА", додатку до "Народньої Волі" за 4 серпня 1955, ч. 30.
Про поставу галицького стрільця в часі союзу з большевиками пишуть понад усі похвали ген. А. Кравс у своєму спогаді "За українську справу" й отаман В. Льобковіц у студії "Похід на Київ", яка досі ще не друкована — має вартість історичного документу. Вона є тимчасово в архіві УСС-а П. Постолюка. — Н. Г.
[11] Дописка сотника-лікаря Д-ра Володимира Білозора на машинописі моєї праці. — Н. Г.
[12] Про Крайову Раду й Раду Республіки, що їх І. Мазепа називає "самовибраними", він розповідає в своїй праці "Україна в огні й бурі революції", том ІІ, ст. 178-179. — Н. Г.
[13] "Туркестанськими комуністами" ми називали тих галичан, які під час світової війни попали в московський полон і жили в Туркестані. Там по большевицькому перевороті вони стали комуністами, були членами РКП й беззастережно служили москалям. Вони, звичайно, були повсякчас по стороні Затонського, що виконував в Україні ролю московською губернатора від імени РКП. Вони здобували собі довір'я в Затонського навіть ціною братньої крови.
Баран не належав до цієї групи, але в добі так зв. Галицької Соціялістичної Радянської Республіки тісно співпрацював з нею. — Н. Г.
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])