Дмитро Шурхало.
УКРАЇНСЬКА "ЯКБИТОЛОГІЯ"
Дмитро Шурхало.
УКРАЇНСЬКА "ЯКБИТОЛОГІЯ": нариси альтернативної історії.
Львів. Літературна агенція "Піраміда". 2004
(Уривки)
Центральна зрада
1. Пацифісти на чолі армії
2. Нерішучий генерал
3. Петроград як потенційна колиска української державності.
Фатальні наслідки наруги над прапором
Центральна зрада
Один із провідних українських діячів початку ХХ століття Євген Чикаленко у своїх спогадах розповів про епізод, пов’язаний з відкриттям пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві у 1903 році. Всі гості, які їхали на це відкриття, помістилися у двох залізничних вагонах. Оскільки вони представляли провідних діячів українського руху, то, як жартували, у випадку аварії поїзда цьому рухові прийшов би кінець.
Український національний рух у Російській імперії до 1917 року був представлений порівняно нечисельною групою здебільшого міської інтелігенції, яка, за винятком останнього передреволюційного десятиліття, була цілковито відрізаною від своєї потенційної соціальної бази – українського селянства. Більшість діячів українського політичного руху (який мав виразно ліве забарвлення) на Наддніпрянщині були переконаними автономістами і навіть не думали про незалежність. Самостійників, найвизначнішим репрезентантом яких був молодий харківський адвокат Микола Міхновський, нараховувалося заледве кількадесят. Зрештою, загальноросійські політичні партії мали на території підросійської України значно більший вплив, ніж власне українські.
За таких умов навіть історикам генеза українського національно-визвольного руху, який буквально вибухнув після лютневої революції в Петрограді та повалення царату, є доволі незрозумілою. Як наголошував визначний український історик Олександр Оглоблин, “українська національно-визвольна революція ХХ століття й відродження української державности з’являлися не як наслідок історичного розвитку України в XIX столітті, а як ніби щось припадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників”.
Попервах Перша світова війна ще більше пригнобила український рух в Російській імперії. Нечисленні українські газети були заборонені навіть раніше, ніж німецькі. Та мабуть, саме війна стала тим каталізатором, завдяки якому українська ідея поширилася на широкі маси. Авторитетний сучасний історик Ярослав Грицак зазначає: “Якщо творення новітніх націй складало результат розгортання модернізаційних процесів, то якраз війна виявилась найбільшим вторгненням модерного світу у традиційне селянське життя. Вона сильно зактивізувала національне питання. Одягнені у військові мундири селяни не цілком розуміли, заради чого їх покликано на фронт і кинуто в окопи. Від них очікувалося, що вони повинні віддати своє життя за батьківщину. Але що було їхньою батьківщиною? ... Вияснення цього факту мало величезне значення для національного усвідомлення багатьох солдатів. Так, відомий український письменник 1920-х років Микола Куліш признавався пізніше, що став свідомим українцем, перебуваючи на австрійському фронті у Галичині”.
1. Пацифісти на чолі армії
4 березня 1917 року (на наступний день після того, як російський імператор Ніколай ІІ зрікся престолу) представниками різних українських політичних, громадських і культурних організацій в Києві створено Українську Центральну Раду, яка взяла на себе представництво політичних інтересів українців перед російським Тимчасовим Урядом. 14 березня у Київ з заслання повернувся провідний діяч українського політичного руху Михайло Грушевський. Він одразу ж очолив Центральну Раду, надавши її діяльності чіткої політичної лінії – домагання національно-територіальної автономії України.
Тим часом Микола Міхновський разом з однодумцями започаткував український військовий рух. Вже на початку березня самостійники організовують у Києві українські військові віча та збори, створюють Організаційний комітет для формування українського війська під орудою полковника Глинського та Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, очолений Міхновським. Вони починають агітацію серед солдатів-українців з метою формування українських військових частин.
Міхновський вважав, що за існуючих умов треба підлаштовуватися до реалій і використовувати процес демократизації армії. Розуміючи несумісність військової дисципліни та демократії, він, проте, вважав необхідним використати останню: “Мусимо це робити, щоб не випустити ініціативи з рук... Уже пізніше доведеться думати про утвердження в українському війську дисципліни”. Знаючи про вороже ставлення Тимчасового уряду до створення українських частин, але й розуміючи його слабкість, Міхновський обрав таку концепцію військового будівництва: “На самому початку доведеться творити українське військо революційним порядком, тобто ставлячи і ворогів і “друзів” (тут, очевидно, мається на увазі УЦР. – Авт.) перед доконаними фактами”. Ця тактика мала успіх і повністю себе виправдала при формуванні у квітні 1917 року першої української частини – полку імені Богдана Хмельницького. Із фактом його існування змушені були погодитися і Тимчасовий уряд, і Центральна Рада.
На початку травня з ініціативи та зусиллями Клубу ім. Полуботка було скликано Перший український військовий з’їзд. 5 травня до Києва прибуло 1000 делегатів від мільйона українських солдатів. Тимчасовий уряд вельми негативно сприйняв бурхливий розвиток українського військового руху і звинуватив УЦР у розвалі єдиного революційного фронту. Щоби уникнути таких звинувачень, УЦР вирішила взяти з’їзд під контроль і скерувати його у потрібне русло. Тож, запекла боротьба між самостійниками та автономістами розгорнулася одразу. Перші мали вплив як зачинателі та організатори військового руху, другі володіли загальноукраїнським авторитетом. Від наслідків боротьби самостійників та автономістів залежала доля не лишень військового руху, а й усієї української справи. Бо, по суті, військовий рух став не тільки складовою національно-визвольної боротьби, але й головною її рушійною силою.
“Війна не видумка. Основою війни є вічний життєвий закон боротьби між націями... І сьогодні Україні треба воювати, треба армії, але й треба знати за що битися, з ким воювати, - виголошував Міхновський. – Заліза-криці на плуги-лемеші маємо з достатком, а багнет завжди буде запорукою, що на нашій землі панує не чужа, а наша воля”.
“Україні немає за що воювати, бо вона нікого поневолювати не хоче, - опонував йому заступник голови УЦР Володимир Винниченко. - Їй треба тепер закінчити війну й улаштувати разом із російськими працюючими класами нове життя у спільній державі – Росії”.
Зрозуміло, втомленим від війни солдатам більше імпонував один з лідерів УЦР, ніж різкий самостійник. Хоча іронія полягає в тому, що Міхновський виступав за якнайшвидше укладення миру з Центральними державами [Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина.] і вихід з війни, в той час як Центральна Рада, плентаючись у хвості політики Тимчасового уряду, стояла на позиціях єдиного революційного фронту, а відтак - і війни до переможного кінця.
Коли обирали головуючого військового з’їзду, представники Клубу висунули на цей пост Миколу Міхновського, а Винниченко – свого колегу по УСДРП Симона Петлюру. Кандидатуру останнього тоді відкинули як маловідому і цивільну. Тоді лідери УЦР “протягнули” інший сценарій: обрати не головуючого, а президію, яка б об’єднала представників обох течій. Простіше кажучи, Петлюра і Виниченко виявилися більш вправними ораторами та політтехнологами, ніж Міхновський.
Рішення з’їзду було за формою компромісним: з одного боку, від Петрограду вимагали створення українізованих частин, з іншого – проголосили, що регулярна армія є знаряддям панування буржуазних класів і не відповідає змаганням народу. Тому, закладаючи фундамент задля організованої збройної сили української демократії, потрібно діяти так, щоби після війни
Українська Армія стала народною міліцією.
Найбільш визначальним результатом з’їзду стало те, що у створеному ним Українському генеральному військовому комітеті (УГВК) керівні позиції зайняли люди, для яких демілітаризація була головною. Крім того, обрання Петлюри головою УГВК означало, що УЦР брала під контроль військовий рух. На хвилі загальнодемократичних революційних настроїв військовий рух очолили люди далекі від армії, політикани, які не уявляли, що і як з нею треба робити.
Оскільки автономія, якої домагалися провідні українські політичні сили УСДРП та УПСР, не потребувала окремої армії (а вони не хотіли взагалі ніякої), то лідери УЦР з легкістю йшли на великі поступки у військовому питанні, варто було лишень Тимчасовому уряду визнати за нею право репрезентувати українське самоврядування.
Очоливши військовий рух, УЦР використовувала його лише для тиску на Петроград, вбачаючи у цьому єдину його цінність. Як згодом зізнавався Винниченко: “Для нас свідомість і національна організація війська були на той час потрібні не як військова, а як моральна сила, як ще один сильний доказ нашої зрілості і необхідності реалізації наших домагань”.
Тим часом, 5 червня 1917 року відкрився Другий український військовий з’їзд. На нього прибуло 1976 делегатів від 1 732 444 солдатів-українців.
Наляканий розмахом українізації Тимчасовий уряд заборонив його проведення. Це викликало різке невдоволення української солдатської маси, тож, у Міхновського та його прихильників з’явився шанс перехопити ініціативу.
Саме активність самостійників змусила лідерів Центральної Ради зайняти більш рішучу позицію і прийняти І Універсал, що проголошував автономію України і вимагав українізації війська. Проте зміна позиції УЦР випливала не з поглядів її лідерів, а з намагання утримати під контролем ситуацію. Петлюра доклав чимало зусиль, аби нівелювати потуги самостійників, критикуючи їхні досягнення: “Нам треба не постійного війська, а всенародного озброєння, міліції... Небезпека тут полягає в тім, що коли організовується буржуазія, військо стане боронити її інтереси. Ось чому ці полки “імені гетьмана” можуть мати в собі елемент небезпечності, якщо будуть постійними. А поки що революція не скінчилася. Війна теж не скінчилася і ми не знаємо, коли й чим вона скінчиться і що нам дасть. Отже, треба мати в руках озброєну реальну силу, на яку демократія завжди могла б спертися в разі загрози своїм інтересам”.
Остання спроба групи Міхновського повернути втрачені позиції відбулася при переобранні Українського генерального військового комітету. Завдяки активності самостійників кандидатури, запропоновані Петлюрою, почали провалюватися. Тоді він домігся позачергового виступу і переконав присутніх проголосувати за весь список. Таким чином, соціал-демократи та соціалісти-революціонери остаточно очолили військовий рух, повністю усунувши самостійників від прийняття рішень.
Дуже негативно позначилася на формуванні українських військових структур недовіра УЦР до представників вищого офіцерського складу, яких сприймали як потенційних контрреволюціонерів. Дмитро Дорошенко (член УЦР, згодом міністр закордонних справ в гетьманському уряді) відзначав, що влітку 1917 року “Петлюра оточив себе молодими прапорщиками військового часу, матросами, писарями, воєнними чиновниками – це був штаб української армії, яка народжувалася. До всіх старших офіцерів, хоча б вони були чистокровними українцями, Петлюра і його найближчі співробітники ставилися з глибокою недовірою. І, зустрічаючи це недовір’я на кожному кроці, старі досвідчені офіцери генерального штабу, генерали, які вже мали за собою славний бойовий шлях, не дуже змагали до лав української армії”.
Тоді ж почало розвиватися парамілітарне формування Вільне козацтво, яке б могло стати тією самою народною міліцією, про яку мріяли українські соціалісти. Однак і там брали гору самостійники, тож Центральна Рада не дуже ним цікавилася і Вільне козацтво розвивалося стихійно.
Тим часом самостійники, втрачаючи політичні впливи, вирішили піти ва-банк. Очолюваний Міхновським Військовий клуб ім. Полуботка почав підготовку до повстання. Для цього скористалися ситуацією навколо полку імені гетьмана Полуботка. Стихійно організована в травні формація у складі 5 тисяч вояків розташувалася на околицях Києва. Полк не міг добитися визнання як українська частина ні з боку Тимчасового уряду, ні від УЦР та УГВК. Через це солдати не отримували належного забезпечення. Невдоволенням цих солдатів і планували скористатися самостійники.
Організатори повстання налагодили контакти з українізованими частинами Києва, Полтави та Кременчуга. Вдало було обрано момент для виступу: внаслідок провалу наступу на Південно-Західному фронті вірні Тимчасовому уряду війська та підпорядковані йому місцеві органи влади були вкрай деморалізовані. До того ж, як російські, так українізовані частини були вельми озлоблені на Тимчасовий уряд через великі втрати, яких армія зазнала внаслідок невдалого наступу на німецько-австрійському фронті.
4 липня полуботківці увійшли в місто і взяли під контроль пошту, телеграф, банк та завод “Арсенал”. Їхній виступ підтримали деякі частини гарнізону, зокрема, Перший український запасний полк. У планах керівників заколоту було поставити УЦР перед фактом здобуття українцями влади і примусити взяти її в свої руки. “Ми українці-козаки не хочемо мати свободи лише на папері, – зазначалося у відозві полуботківців. – Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадниікв з України без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме в Києві і по всій Україні, як у власній хаті”.
Проте УЦР різко засудила виступ полуботківців, а відтак їх не підтримали інші українські частини. За таких умов, зрозумівши приреченість свого виступу, заколотники 7 липня склали зброю. Зазначимо, що в той самий день німецько-австрійські війська прорвали фронт у Галичині, російська армія панічно тікала, а командування на декілька днів втратило контроль над ситуацією. Очевидно, що за таких обставин Тимчасовий уряд не мав можливості істотно впливати на перебіг подій у Києві.
Варто зазначити, що за тих складних умов, у яких перебував петроградський уряд, Центральна Рада могла би, навіть не встаючи відкрито на бік заколотників, скористатися загальною ситуацією, щоби значно посилити свої політичні позиції та домогтися збільшення повноважень. Проте ватажки УЦР не скористалася шансом, а натомість повністю солідаризувалися з Тимчасовим урядом... “Витворене в їхній уяві вільне співжиття народів бувшої царської Росії не лишало місця для непорозумінь, які треба було б вирішувати силою зброї, – зазначав згодом один з полуботківців. - Партійні ілюзії не давали їм бачити те, що кричали реалістичні елементи українського громадянства і вояцтва”.
Після цих подій пацифістськи налаштовані кадри повністю взяли під контроль український рух в армії, а самостійники остаточно втратили вплив на його розвиток. Більше того, Петлюра, намагаючись остаточно нейтралізувати самостійників, домігся, щоб Міхновського відправили служити кудись якомога далі від Києва, що й було зроблено.
Утім, доля виявилася прихильною до українського військового руху і дала йому ще не один шанс. Подальший розвал російської армії призвів до того, що з ініціативою створення національних частин, перш за все українських та польських, виступив Верховний головнокомандувач російської армії генерал Лавр Корнілов. Восени 1917 року в тилу було українізовано 130 полків, що налічували понад 120 тисяч солдатів та офіцерів. Десятки тисяч солдатів нараховувалося в українізованих частинах, що перебували на фронті.
Зокрема, було українізовано 34-й армійський корпус під командуванням генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, а невдовзі – 23-й корпус генерал-майора Василя Кирея. Причому обидва генерали виступили прихильниками українізації.
Саме завдяки українізованим військовим частинам УЦР змогла взяти владу в Києві в свої руки після того, як в Петрограді 25 жовтня стався більшовицький переворот (застосовуємо термін переворот, бо більшовики декілька років самі ним послуговувалися і лише згодом стали застосовувати більш благородне визначення – революція) і влада перейшла до сформованої лідером партії більшовиків Владіміром Лєніним Ради народних комісарів. А 7 листопада 1917 року УЦР виступила з ІІІ Універсалом, який проголошував створення Української народної республіки (у складі Російської федеративної республіки, якої, утім, на той момент не існувало – її ще належало створити). Відзначимо, що й це рішення було прийнято значною мірою через тиск військових, які вимагали від УЦР “негайного проголошення на найближчій сесії Української республіки” (цитата з резолюції ІІІ Військового з’їзду, що відбувся у Києві наприкінці жовтня – початку листопада 1917 року).
Що ж до лідера українського військового руху, то голова УГВК Петлюра попервах переймався не так українізацією армії, як скеруванням солдатів-українців на курси агітаторів. Проте варто віддати йому належне, він доволі швидко зрозумів необхідність і важливість створення “правильних” збройних сил і почав діяти в цьому напрямі.
На початку листопада 1917 року завдяки зусиллям Петлюри командування Румунського та Південнно-Західного фронтів визнало владу УЦР, а невдовзі створений на базі УГВК Генральний секретаріат військових справ перебрав контроль над Київським та Одеським військовими округами. Тоді ж було укладено угоду з виконуючим обов’язки Верховного головнокомандувача російської армії генералом Ніколаєм Духоніним про масштабну українізацію армії (мало бути українізовано 21 піхотну дивізію, 4 артилерійських дивізіони та близько 20 запасних полків). Більше того, Ставка Головнокомандувача, яка не визнала владу більшовиків, мала перебратися з Могильова до Києва (сюди ж переїхали військові місії держав Антанти). Фактично, виникла можливість оволодіти тим, що залишилося від старої російської армії. [Показово, що в листопаді 1917 року близько 30 тисяч офіцерів російської армії виявили бажання служити в армії УНР. Далеко не всі вони були українцями, проте масове цькування офіцерського корпусу, розгорнуте восени 1917 року збільшовиченими солдатськими радами, примусило багатьох з них розглядати український рух принаймні як менше зло.] А на той час це були сотні тисяч солдатів (щоправда, значна кількість їх була розагітована більшовицькою пропагандою), військові штаби різних рівнів, а також значні запаси зброї та військового майна. Тим часом тривало формування нових українських частин, було створено Український генеральний штаб та військові навчальні заклади. На початку грудня Петлюра уклав угоду з отаманом Області Війська Донського генералом Алексєєм Калєдіним. Невдовзі, після початку українсько-більшовицької війни, він наказав донським козацьким підрозділам надавати “найрішучішу допомогу українському народу в боротьбі з більшовизмом”.
Утім, чим успішніше просувалися справи Петлюри на ниві військового будівництва, тим сильнішим ставав його антагонізм з головою Генерального секретаріату Винниченком. Так, ще 4 листопада УГВК запропонував генеральному секретаріатові роззброїти більшовицькі частини, на що Винниченко відповів категоричною відмовою, запропонувавши вести з більшовиками ідейну боротьбу. Згодом, 15 грудня, у той час, коли більшовики вже п’ять днів як захопили Харків, створили там радянський український уряд та розпочали бойові дії проти УНР, Петлюра намагався з’ясувати на засіданні Генерального секретаріату: воюємо ми чи ні?! Натомість йому закидали запровадження в армії недемократичного статуту (який, до речі, не передбачав навіть офіцерських звань, не кажучи вже про якісь привілеї) і звинуватили у перевищенні повноважень. Вірний демократичним принципам, Петлюра невдовзі подав у відставку з посади генерального секретаря військових справ.
Відсторонення Петлюри і призначення військовим мінстром Миколи Порша мали катастрофічні наслідки. Новий міністр розпочав свою діяльність з ... демобілізації українізованих частин, а також розформував деякі новосформовані підрозділи. Причому, в умовах війни було розформовано або доведено до самодемобілізації найбоєздатніші одиниці: Перший український корпус та дві сердюцькі дивізії, сформовані командувачем Київського військового округу полковником Віктором Павленком (один з найближчих соратників Міхновського), бо побоювалися, що вони вчинять контрреволюційний переворот. Вся їх контрреволюційність, відзначав згодом Дорошенко, полягала в тому, що “в них не виявилося комітетів і була дисципліна”. Крім того, Порш видав указ про прийом до армії УНР лише тих офіцерів, які мали рекомендації від революційних організацій військових частин, де вони до того служили. Навіть за умов війни з більшовицькою Росією Центральна Рада боялася українського війська більше, ніж більшовицького! Політика Порша було настільки антиармійською, що навіть терпеливий генерал Скоропадський не витримав і подав у відставку.
Втім, видається, що головною причиною цієї відставки була не кричуща некомпетентність Порша, а нерішучість самого генерала. Проблема в тому, що він не скористався шансом, який йому та Україні дала доля 8 грудня 1917 року і не захопив владу (він зробив це через декілька місяців, але за принципово інших умов). Бо на той момент, коли генерал здавав командування корпусом. Якому залишалося існувати лічені тижні, він і сам міг відправляти кого завгодно і у відставку, і набагато далі.
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])