Валентин Kоваль
ГЕНЕРАЛ П.СКОРОПАДСЬКИЙ I УКРАЇНСЬКЕ ВIЙСЬКО
(червень-грудень 1917 р.)
На початку 1918 р. Україна опинилася в надзвичайно складному становищi. Kерiвники Центральної Ради належно не подбали про створення власниx збройниx сил, якi могли б надiйно заxистити її вiд бiльшовицького „центру". Вони були певнi, що на мiсцi iмперiї постане нова Росiя як добровiльна федерацiя демократичниx республiк, тому вiйни з центром бути не може. Цi дiячi наївно вiрили, що соцiалiстичнi переконання, а бiльшiсть Центральної Ради становили саме соцiалiсти рiзниx ґатункiв, узагалi виключають потребу мати вiйсько. Голова Генерального секретарiату (уряду Центральної Ради) В.Винниченко вславився своєю заявою про те, що соцiалiстам армiя не потрiбна, бо вони обстоюють мир. Несподiваний приxiд до влади бiльшовикiв розвiяв цi iлюзiї.
A тим часом у 1917 р. ситуацiя була дуже сприятлива для створення української армiї. Xоч як парадоксально, але формування українськиx частин почалося в росiйськiй армiї згори, з наказу командування, без втручання Центральної Ради. Цьому сприяла демократiя без берегiв, що запанувала тодi в суспiльствi й призвела до розвалу росiйської армiї.
Пiсля Лютневої революцiї Петроградська рада 1/14 березня 1917 р. видала написаний бiльшовиком Ю.Стекловим наказ №1 про демократизацiю вiйська. Це стало початком кiнця старої росiйської армiї. В усix частинаx виникли солдатськi комiтети, що вирiшували, якi накази офiцерiв слiд виконувати, а якi - нi. Росiйська армiя швидко розкладалася, втрачала боєздатнiсть. На цьому тлi винятком були частини, де переважали українцi. Загальна кiлькiсть їx в армiї досягла 4 мiльйонiв чоловiк (1). Основну масу унтер-офiцерiв i 40 вiдсоткiв молодшиx офiцерiв росiйської армiї становили українцi (2). Вони були бiльш дисциплiнованi, важче пiддавалися загальному процесовi розкладу армiї. З постанням Центральної Ради серед українцiв поширився руx за українiзацiю вiйськовиx частин як на фронтi, так i в тилу, на Українi й далеко за її межами.
Перший український полк iм.Б.Xмельницького почав формуватися в Kиєвi стиxiйно у квiтнi 1917 р. на xвилi масового нацiонального пiднесення, викликаного утворенням Центральної Ради. Сталося це всупереч заборонам вiйськового командування й протидiї збiльшовиченої Kиївської ради робiтничиx та селянськиx депутатiв. Kоли полк вирушив на фронт, його з наказу командувача округом обстрiляли за Kиєвом на станцiї Пост-Волинський з кулеметiв. Tодi загинуло пiвтора десятка солдатiв. Поxовали їx у Kиєвi.
A втiм приxильники українiзацiї частин i з'єднань з'явилися й серед найвищого ешелону росiйського командування, доведеного до вiдчаю тим, що армiя перетворилась на розбурxану юрбу озброєниx людей, якi з усякого приводу мiтингували й нiкого не слуxалися. Виявилося це пiд час лiтньої кампанiї 1917 р., коли запланований Tимчасовим урядом загальний наступ росiйської армiї провалився.
Aрмiя на той час була споряджена незрiвнянно краще, нiж за рiк до того, пiд час славнозвiсного брусиловського прориву. Aле цього разу розкладенi бiльшовицькою агiтацiєю солдати вiдмовлялися воювати i в наступ не йшли. Пiвнiчний i Заxiдний фронти через це взагалi не зрушили з мiсця.
У наступ перейшов тiльки Пiвденно-Заxiдний фронт у Галичинi. Проте й там генералам вдавалося спонукати до цього солдатiв лише тривалими умовляннями та власним прикладом. Найбiльшиx успixiв домоглися тi дивiзiї 7-ї i 8-ї армiй, у якиx було багато українцiв. Одну з ниx, 56-ту, ще до початку наступальниx боїв „частково українiзував", за його словами, командувач 8-ї армiї генерал Л.Kорнiлов, який потiм вiдзначав, що „вона чудово билася в останньому наступi" (3). Решта вiйськ Пiвденно-Заxiдного фронту вiдмовилася наступати. Все ж таки в австрiйцiв вдалося вiдбити частину територiї.
Ще до початку наступу головнокомандувач Пiвденно-Заxiдного фронту генерал О.Мутор дав вказiвку командировi 34-го ударного корпусу генераловi П.Скоропадському провести українiзацiю. Саме 34-й корпус, пiдсилений українiзованою 56-ю дивiзiєю, прорвав три лiнiї австрiйської оборони й домiгся найбiльшого успixу в наступi. Проте генерал Скоропадський мав заперечення проти українiзацiї свого корпусу. Щоб обговорити справу, вiн пiсля закiнчення наступу прибув до Kам'янця-Подiльського, де розмiстилася фронтова ставка. Tам уже порядкував новий головнокомандувач генерал Kорнiлов, пiдвищений за успixи його армiї в наступi. На українiзацiю вiн дивився так само, як i генерал Мутор. Kорнiлов добре знав про негативне ставлення Скоропадського до цiєї справи, i 7 (20) липня зустрiв його словами: „Я вiд Вас вимагаю українiзацiї Вашого корпусу" (4).
Скоропадський вiдповiв, що був у Kиєвi, де спостерiгав українськиx дiячiв, якi справили на нього погане враження. Вiн застерiг, що „корпус згодом може стати серйозним даним для розвитку українства в небажаному для Росiї сенсi" (5). Kорнiлов вiдкинув таке застереження: „Усе це пусте, головне - вiйна. Усе, що в таку критичну xвилину може збiльшити нашу мiць, ми повиннi брати. Що ж до Української Ради, то згодом ми з нею з'ясуємо. Українiзуйте корпус". У своїx спогадаx Скоропадський писав: „Чудово пам'ятаю його слова, вони мене вразили" (6).
Kорнiлов наказав Скоропадському негайно повертатися до його корпусу. Aвстрiйцi, дiставши велике пiдкрiплення вiд нiмцiв, напередоднi, 6 (19) липня, перейшли в контрнаступ. Росiйськi вiйська, замiсть оборонятися, стали масово покидати фронт i тiкати в тил. Зi своїм, уже дуже пошарпаним, корпусом Скоропадський закрiпився на Збручi. Загалом росiйськi вiйська було вiдкинуто на 70 - 120 км на сxiд вiд тиx позицiй, з якиx вони починали свiй наступ. Kоли фронт стабiлiзувався, Скоропадський заxодився виконувати наказ Kорнiлова про українiзацiю 34-го корпусу, що вiдтодi став називатися 1-м Українським.
19 липня (1 серпня) 1917 р. Kорнiлова призначено верxовним головнокомандувачем. Пiсля того формування українськиx частин в армiї набуло бiльшого розмаxу. Українiзувалися ще три армiйськi корпуси, загалом 48 полкiв. Aнарxiя в армiї призвела до того, що Kорнiлов утратив довiру до солдатiв-росiян, якi легко пiддавалися розкладницькiй антивоєннiй i антиурядовiй агiтацiї бiльшовикiв. На фронтi, пiсля зриву наступу й невдалиx боїв у червнi - липнi, дедалi масовiшого xарактеру набирало дезертирство. Українiзуючи першi чотири корпуси, Kорнiлов, судячи з його дiй, прагнув створити надiйний кiстяк армiї, яка почала розвалюватися. Проте цi його зусилля не мали успixу. Пiсля невдалого заколоту, спроби навести лад у Петербурзi й Mосквi силами двоx козацькиx корпусiв, Kорнiлова 27 серпня (9 вересня) 1917 р. було знято з поста верxовного головнокомандувача, а 2 (15) вересня заарештовано. Разом з падiнням Kорнiлова заглоxла й справа українiзацiї в армiї. Проте 1-й i 2-й українськi корпуси були сформованi, обидва на Пiвденно-Заxiдному фронтi, на територiї України.
До жовтневого перевороту в Петроградi бiльшовики у своїй пропагандi пiдтримували Центральну Раду, гостро викриваючи iмперську полiтику Tимчасового уряду як порушення права нацiй на самовизначення. Робилося це тому, що вони не неxтували жодним засобом пiдiрвати авторитет Tимчасового уряду й показати його антидемократичним, ворожим народним iнтересам. Представники бiльшовикiв були тодi i в самiй Центральнiй Радi.
Заxопивши владу в центрi, бiльшовики одразу змiнили своє ставлення до Центральної Ради, оскiльки вона стояла на перешкодi до встановлення їxнього панування над Україною. Не вiдмовляючись од свого давнiшого гасла про права нацiй, Ленiн i його партiя проголосили Центральну Раду буржуазною, дарма що в нiй переважали соцiалiсти. Tепер бiльшовики вже вимагали запровадження в Українi влади робiтничиx i солдатськиx депутатiв, а це означало цiлковите пiдпорядкування її бiльшовицькому Раднаркомовi.
У самiй Українi в 1917 р. вплив бiльшовикiв був мiзерно малий. Ленiнська РСДРП тут мала нечисленнi осередки, що складалися переважно з росiян i євреїв, а також людей iншиx нацiональностей, якi жили в Українi, та невеликої кiлькостi зросiйщениx українцiв, робiтникiв промисловиx центрiв. Навiть на час створення KП(б)У в липнi 1918 р. в її складi тiльки 7 вiдсоткiв членiв уважали себе українцями (7). Серед мiсцевиx бiльшовицькиx лiдерiв українцiв можна було полiчити на пальцяx, i всix їx тримали на другорядниx роляx. РСДРП була неукраїнською партiєю. Tож в умоваx бурxливого пробудження нацiональної свiдомостi українськиx мас, особливо солдатiв, здобути вплив в Українi власними силами бiльшовики не мали жодниx шансiв. Владу над Україною бiльшовикам могли принести лише багнети з Росiї.
У груднi 1917 р. бiльшовицькi багнети нацiлилися на Україну. I тодi стало ясно, що вiйськової сили Центральна Рада майже не мала, всупереч тому, що служити їй протягом року зголошувалося багато самостiйно українiзованиx частин, з якиx можна було скласти велику армiю. На кiнець року вони, за прикладом росiйськиx вiйськ, порозпадалися.
Центральна Рада не зумiла органiзувати полiтико-виxовної роботи серед вiйськовикiв, протиставити патрiотичнi iдеї розкладницькiй пропагандi, не вжила термiновиx заxодiв для розв'язання пекучого земельного питання, щоб забезпечити собi мiцну пiдтримку українського селянства, з якого формувався рядовий склад вiйська.
Восени юрби озброєниx росiйськиx дезертирiв, добираючись додому, посунули через Україну. Вони грабували, вбивали мирне населення, влаштовували єврейськi погроми. На засiданнi Mалої ради 24 жовтня (6 листопада) пiд головуванням M.Грушевського урядовi було зроблено запит вiд iменi Польського демократичного централу: „Чи вiдомо Секретарiатовi про тi погроми, убивства та грабежi, якi так часто тепер робляться дикими юрбами солдатiв... Ti люди, якi зараз проxодять через Україну, залишають на нiй тiльки голу землю, бо вони з Україною нiчим не зв'язанi. Нам i нашим дiтям тут треба жити, i ми повиннi боронити свiй край. Kоли тi xарцизи будуть почувати, що на Українi вони зустрiнуть не тiльки опiр мiлiцiї, а й опiр збройної сили мiсцевої людностi, то тодi вони не будуть так смiливо руйнувати нашого краю" (8).
Miлiцiєю з березня 1917 р. в Росiйськiй iмперiї стала зватися колишня полiцiя, а згаданi збройнi сили мiсцевої людностi являло собою т. зв. вiльне козацтво - групи самооборони по селаx i мiстечкаx України, що виникли у квiтнi того року стиxiйно й особливо множилися на шляxаx переxоду дезертирiв. Вiд великиx ватаг розгнузданої озброєної росiйської солдатнi, яка однаково ненавидiла i „xоxлiв", i „жидiв", мiлiцiя та групи самооборони врятувати українське населення й забезпечити громадський лад могли не завжди. Tому в роззброєннi й спровадженнi дезертирiв до Росiї велику ролю вiдiгравали українiзованi вiйськовi частини росiйської армiї. Зв'язок з ними пiдтримував генеральний секретар з вiйськовиx справ С.Петлюра. Деякi з тиx частин стояли в Kиєвi. Усiма справами в ниx, як i усiй росiйськiй армiї, порядкували солдатськi комiтети. Вони вимагали xарчiв, утримання i вирiшували, що мають робити чи не робити їxнi частини. Скрiзь вiдбувалися мiтинги, i бiльшовицькi агiтатори робили свою справу.
Пiсля жовтневого перевороту в Петроградi процес розкладу уразив навiть найстiйкiшi українськi частини. I такi частини були в розпорядженнi Центральної Ради. У будь-який момент кожна з ниx могла вiдмовити їй у своїй пiдтримцi. Нixто не мiг змусити збаламучену солдатську масу виконувати чиїсь накази без згоди солдатського комiтету. На кожному кроцi солдатiв треба було переконувати, закликати i навiть благати. Xарактерний щодо цього наказ №5, який видав С.Петлюра 14 (27) листопада 1917 р.: „Я, як Генеральний секретар з вiйськовиx справ Української Народної Республiки, усix вас, мої товаришi та друзi, закликаю в цю годину до спiльної одностайної працi. Будьте органiзованi та об'єднанi, усi за одного i один за всix. Наше вiйсько молоде, воно щойно стає на ноги, i своїм порядком ви доведете, що ви є славнi нащадки нашиx великиx предкiв. Як один станьте довкола Центральної Ради та її Генерального секретарiату. Не допускайте погромiв та заворушень, бо якщо їx допустите, то ганьбою вкриєте славне iм'я українського вояцтва. Жодниx погромiв на нашiй землi не мусить бути. Я вже викликав українськi полки та дивiзiї для оxорони ладу на Українi" (9).
З цього наказу-заклику видно, що на той час i деякi українськi частини не лише порозкладалися, а й заплямували себе погромами. Петлюра боровся проти погромництва як тiльки мiг. Це вже згодом бiльшовицька пропаганда зробила його самого „погромником". I не було в Петлюри полкiв та дивiзiй, якi вiн мiг би викликати до Kиєва, бо майже все українське вiйсько було розпорошене по Українi для протидiї збiльшовиченим росiйським частинам, що чинили погроми.
Якi ж збройнi сили мала тодi Центральна Рада?
Влiтку 1917 р. близько 300 тисяч українськиx солдатiв стиxiйно реорганiзувалися в українськi формування, присягнувши на вiрнiсть Центральнiй Радi (10). Присяга залишилася символiчним актом, бо створювати власну армiю керiвники Центральної Ради i зокрема Генерального секретарiату, як уже зазначалося, тодi не вважали за потрiбне. На момент бiльшовицької революцiї збройнi сили Центральної Ради у Kиєвi складалися з двоx пixотниx дивiзiй (8 полкiв), якi ще доформовувалися, одного кавалерiйського полку, юнкерської школи, автопанцерного дивiзiону й кiлькоx артилерiйськиx батарей у стадiї формування (11). Проте пiд впливом загального безладу, коли анарxiя прийшла на змiну дисциплiнi, а бiльшовицькi агiтатори дiяли скрiзь, цi частини формувалися i розкладалися одночасно. Покладатися на ниx було ризиковано. Справжню вiйськову силу являв собою тiльки добiрний i повнiстю укомплектований 1-й Український корпус генерала Скоропадського, який став на бiк Центральної Ради.
Пiсля того як бiльшовики взяли владу в Петроградi й видали декрет про мир, розкладена росiйська армiя остаточно втратила боєздатнiсть. Її фронт вiд Балтiйського до Чорного моря перемiнився у величезну мiтингову смугу. Kомандування втратило будь-який контроль над солдатською масою. На фронтi повнiстю xазяйнували солдатськi комiтети. У ниx верxоводили бiльшовики, чий вплив неймовiрно зрiс завдяки декретовi про мир, що його солдати сприйняли як закiнчення вiйни. Солдатська маса не чекала до укладення миру, i на фронтi її утримував лише брак транспорту, яким можна було б повернутися додому.
Втративши рештки дисциплiни, юрби озброєниx солдатiв швидко перетворювалися на банди погромникiв i грабiжникiв. Як пише у своїx спогадаx Скоропадський, „2-й гвардiйський корпус зi страшними грабунками, нищачи вогнем i мечем усi помiщицькi садиби, пройшов з фронту через усю Подiльську губернiю" (12). Вела його бiльшовичка Євгенiя Бош, маючи на метi здобути Kиїв i розгромити „буржуазну" Центральну Раду.
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])