“Є руки і ноги, а нема голови”. Повстанство і Симон Петлюра.
Які ж висновки?
Хочу звернутися до одного унікального і ще не опублікованого документа, який знайшов член Історичного Клубу “Холодний Яр” к. і. н. Павло Стегній. Мова про звіт холодноярського сотника Івана Лютого-Лютенка (отамана Ґонти). В ньому дається оцінка Холодноярській організації, а фактично - всьому повстанському рухові.
Іван Ґонта зазначав, що старшини і козаки, які становили ядро повстанських загонів, “були настроєні войовниче проти ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна - здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука в руку, скажу так: якби населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би”. Що ж стосується “населення польського і кацапського”, то до них ставлення було таким же “як до своїх”, головне, щоб вони не підтримували більшовицьку владу.
“Жидівського населення в загонах не зустрічається зовсім, - писав Лютий-Лютенко, - до їх відношення лояльне, декотрі жиди ідуть назустріч повстанцям. Раніше були випадки, що повстанці робили погроми і убійства, но тепер цього не зустрічається, хіба що тільки дійсні бандіти… то за це партізани не відповідають. Борьбу ведуть повстанці з кожним ідущім проти його з рушницею. Як отамани, так і їхні прихильники, дуже гарно відносяться до того народу, котрий співчуває... іде назустріч… Організація “Холодного Яру” у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то… вибухнуло б загальне повстання”.
“Наколи б був фронт”… “Нехай, - мовляв, - лише прогримить заклик”…
Тут згадується одне зі звернень Юрка Тютюнника “Селяни!” В цьому по суті ідеологічному документі звучить, як і в інших зверненнях, стратегічна думка: “Селяни!.. Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою…”
Працюючи з року в рік над великою кількістю архівних документів, весь час сумнівався у правильності заклику Юрка Тютюнника не піднімати “дрібних повстань”, а чекати наказу Симона Петлюри, щоб розпочати повстання всеукраїнське. Хоч мотивація ніби правильна… Логіка залізна…
Та чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель упродовж усього 1921 року?..
Так, врешті клич пролунав. Та не у відповідний час.
Для повстання найкращими періодами були весна та післяжнивна пора, коли починався новий виток більшовицьких реквізицій. У цей час пограбованого дощенту селянина підняти на повстання було легко, не те що наприкінці жовтня - на початку листопада 1921 р., як це намагався зробити Юрко Тютюнник. В осінню пору повстанський рух закономірно спадав. Не слід забувати, що - поки отамани слухняно “не піднімали дрібних повстань” - ЧК працювала і до листопада встигла розкрити десятки українських підпільних організацій. І заклики Тютюнника та Петлюри не піднімати “дрібних повстань” фактично перетворились на заклик не піднімати повстань узагалі, тобто стали в пригоді окупантам.
Більше того, емісари Партизансько-повстанського штабу Юрка Тютюнника призвичаїли партизанів до думки, що “стотисячна армія Петлюри” стоїть на кордоні, готуючись до переможного рейду в Україну. Тобто повстанців - головну і єдину українську силу в 1921-му і подальших роках - найвище військове керівництво УНР привчало до думки, що вони, повстанці, є силою допоміжною. Головною ж силою подавалася сила ілюзорна - та, що мусила прийти з-за кордону. Ця дезорієнтація, врешті, призвела до марного очікування месії у вигляді Петлюри чи Тютюнника на чолі величезної армії і невіри, що власними силами можна спробувати здобути Україні свободу. На жаль, ні по той бік, ні по цей бік Збруча не розуміли, що, перейшовши кордон України, Симон Петлюра автоматично ставав силою допоміжною.
Істина проста: еміграція завжди є силою допоміжною.
Симон Петлюра мусив без зволікань передати свої повноваження Головного отамана найдостойнішому (на його погляд) представнику воюючої України. І таким чином задекларувати, що центр боротьби залишається в Україні. Й позбавити український воєнно-політичний рух залежності від польського Генерального штабу... Та головне: зняти з повсталої України пута морального обов’язку перед вищим військовим керівництвом УНР, приреченого в умовах еміграції на неминучу деградацію… І отримати право стратегічної ініціативи.
Напевно, мав рацію Микита Мироненко, автор післямови до лондонського (1967 року) видання “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського, стверджуючи: “Коли б не міф Петлюри, то з повстанців легше було б зробити національне військо, цебто довершити самостійну і самодержавну Україну її власними силами”.
Я б додав, що міф Петлюри у 1919 - 1920-х роках, коли Головний Отаман керував реальними збройними силами, безперечно сприяв розгортанню Визвольного руху. Хоч і не завжди у правильному напрямку. Показовими є наслідки наради повстанських отаманів восени 1920 р. у містечку Мошнах, які, об’єднавшись, зібрали величезну силу (понад 30 тисяч повстанців), що була чисельно більшою, ніж на той час Армія УНР. Цю нараду в Мошнах детально описав у романі “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. Фактично тільки Чорний Ворон (Микола Шкляр) рішуче обстоював ідею наступу на Київ - незалежно від планів Симона Петлюри: “Ворог сам підповідає нам, що маєм робити, - говорив Микола Шкляр. - Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираєм Черкаси, підірвем мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаєм на Київ. По дорозі ж усюди повстанці… Поки дійдемо - зберемо армію. У червоних - невдачі на фронті. Частини, які оперують проти нас - пригнічені й налякані. Куди не повернуться - мають в запіллі повстанців. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить”. Та перемогла думка: “Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ”. Мовляв, “то вже діло Петлюри з армією”.
Навіть коли Симон Петлюра став політемігрантом, що жив у м. Тарнові на приватній квартирі під охороною польських жандармів, то й тоді міф про його месіаністичне пришестя підживлював надію на Армію УНР, на той час обеззброєну, обідрану й голодну. На ці надії вказуєся у більшовицькому документі: “В начале марта в Холодный Яр приезжали два агента Петлюры из Галиции, (они говорили), что в Галиции имеется 65000 петлюровских войск, цель которых распылиться на мелкие партизанские отряды, выступить на территории Украины, произвести восстание, предварительно слившись с существующими партизанскими отрядами. В последнее время центральные рады Холодного Яра издали приказ о приостановлении активных действий впредь до прибытия отряда с Галиции”.
Отак міф, породжуючи надії, що не збувалися, призводив, урешті, до розчарування і деморалізації.
Промовистим є і спостереження секретного агента ЧК Каріна (Даниленка), який без особливих труднощів проникнув у Партизансько-повстанський штаб Юрка Тютюнника: його, Каріна, не один раз питали співпрацівники ППШ, “чи є надія на переворот (в Україні) власними силами”. Більше того, вони вважали цей “переворот зсередини власними силами… нашою гарантією в майбутньому”.
Отак… Організатори Партизансько-повстанського штабу, закликаючи українських партизанів не піднімати “дрібних повстань”, сподівалися, що повстанці все таки самі дадуть собі раду і власними силами скинуть окупанта. А повстанці, здатні на широкий виступ, чекали в лісах пришестя “армії Петлюри”.
Все це підтверджує оцінку підпільника Юрка Дроботківського українського визвольного руху: “Є руки і ноги, а нема голови”.
Хочу навести тут цінне визнання єлисаветградських чекістів, яке засвідчує, що вони знали психологію селянської маси краще, ніж “провідники українського народу”: “Психология всей крестьянской массы понятна, и если только будет вспышка возстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний”.
“Если только будет вспышка возстаний”… Тобто отих “дрібних повстань”, які “моментально” (за свідченням ворога) переростуть у широке, хто зна, може, й всенародне повстання.
Вже згадуваний Микита Мироненко писав, що якби зник “міф проводу, виявилася би фікція… (і) Холодний Яр почав би думати про провід… творити його”.
А прецедент у Холодному Яру вже був. Мироненко нагадує його. Мова про 1768 рік, коли гайдамаки Холодного Яру “вилонили провід із самих себе і вибрали гетьманом (Максима) Залізняка”, влада якого обняла величезний простір. “Чи холодноярці (ХХ століття) не змогли б цього зробити?..” - ставить риторичне запитання Микита Мироненко.
Та, попри все, холодноярські отамани до кінця залишилися вірними екс-керівництву екс-Директорії, точніше, міфу про провід. Вже відомий нам звіт отаман Ґонта (Лютий-Лютенко) закінчує запевненням, що (станом на другу половину квітня 1922 р.) весь район Холодноярської організації стоїть на засадах Української Народної Республіки.
Як бачимо, хоч офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 р. - дня переходу Збруча, влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани.
І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі, - лісах, болотах, дніпровських островах, віддалених хуторах і селах - вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів рахуватися із собою до кінця 1920-х років. Коли почалася нова хвиля національно-визвольної боротьби, що виникла на ґрунті колективізації і так званого розкуркулення.
Наприкінці хочу навести уривок із резолюції-звернення до вищого керівництва Української держави 2-ї конференції Історичного Клубу “Холодний Яр”, яка 17 серпня 2001 р. відбулася у Києві: “Ми, нащадки козаків і старшин доби Української Народної Республіки, їхні діти, племінники, онуки та правнуки, а також учасники Визвольних змагань українського народу за свою незалежність інших епох, колишні політв’язні, громадські діячі і діячі культури, історики, краєзнавці, науковці, письменники, кінорежисери, журналісти та представники інших професій, звертаємося до вас із проханням визнати учасників Визвольних змагань за незалежність нашої Батьківщини героями України.
Щодо учасників збройної боротьби, зокрема воїнів Української Народної Республіки та Української Держави доби Павла Скоропадського, які, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, стали на захист нашої Батьківщини, чиниться жахлива несправедливість. І ким? Українською державою, за яку вони поклали свої життя: позаду 10 років Незалежності, а Україна досі не вшанувала їх.
Час уже чітко і однозначно заявити, що УНР та гетьманська Українська Держава є предтечами нинішньої Української держави, а козаки і старшини Дієвої Армії УНР і Збройних Сил Української Держави, є оборонцями рідного краю, а отже, мають бути не тільки реабілітовані, а й вшановані на державному рівні як національні герої”.
Вшануймо наших великих попередників не тільки швидкоплинною хвилиною мовчання, але й знанням і доброю пам’яттю про них. Правда про велич і благородство діянь отаманів Наддніпрянської України поставить їх в один ряд зі славетними представниками інших народів - Яном Гусом, Тадеушем Костюшком, Джузеппе Ґарібальді, Джохаром Дудаєвим. І хай світ дізнається про Україну через імена наших національних героїв, а не через тиражування вічних проблем і скандалів. Але спочатку ми повинні вивчити свою історію…
“Історична пам’ять, - писав свого часу український історик Юрій Тис-Крохмалюк, - це запорука тяглості нації і (постійна) загроза для ворога-окупанта…” Отож, плекаймо дбайливо історичну пам’ять. Ми мусимо передати нащадкам найцінніший скарб - пам’ять про Визвольні змагання, про українських героїв, яскраві спалахи життя яких світитимуть майбутнім поколінням на історичних дорогах української нації.
Роман КОВАЛЬ
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])