О. ШУЛЬГИН. Україна і червоний жах. ПОГРОМИ В УКРАЇНІ
ОЛЕКСАНДЕР ШУЛЬГИН
Україна
і червоний жах.
ПОГРОМИ В УКРАЇНІ
Інститут досліджень модерної Історії України в США
Фундація ім. О. Ольжича
Київ. Видавництво імені Олени Теліги 2001
Переклад з французької
Олени Леонтович та Марії Мулової-Войтовецької
за виданням: Alexandre Choulgume
«L'Ukraine et le Cauchemar Rouge». — Paris, 1927.
Під редакцією доктора Наталії Пазуняк
-------------------------------------------------------------------------------------
Цікаве і цінне джерело, втім, зазначимо, що в оцінці
Шульгиним постатей Української революції присутня певна
ідеалізація організаторських здібностей Головного Отамана
військ УНР Симона Петлюри і водночас свідоме применшення
ролі гетьмана Павла Скоропадського.
Врахуймо, що «О.Шульгин був поміркованим і обережним,
прихильником федералізму, тому радив іти до автономії,
а згодом до самостійности легальними шляхами»,
пише автор передмови.
Додамо: «шляхами», які призвели до втрати часу у захисті
України військовими засобами.
Історична провина за це лежить на Центральній Раді.
«З історичної точки зору лихо, яке називають «погромами євреїв»,
є тільки окремим випадком нещастя ще більшого,
жертвою якого стала вся країна, вся Україна» (О. Шульгін)
ЗМІСТ
Аркадій Жуковський. Вступ
Розділ І. Таємний злочин
Розділ II. Погроми та великі події в Україні (1917—1920)
Розділ III. Анархія в Україні та загальне руйнування країни
Розділ IV. Хвиля погромів
Розділ V. Причини погромів
Розділ VI. Труднощі Українського Уряду та Головного Отамана Симона Петлюри у подоланні погромів
Розділ VII. Заходи, прийняті Українським Урядом та Симоном Петлюрою проти погромів
Документи
ВСТУП
Книжка Олександра Шульгина «Україна і червоний жах. Погроми в Україні» була написана весною 1927 p., напередодні процесу Самуїла Шварцбарда, убивці Симона Петлюри, що відбувся у суді Сени в Парижі 18—26 жовтня 1927 p., і мала мету пояснити причини і обставини, за яких вчинено погроми в Україні, вказати на авторів цих нелюдських злочинів проти єврейського населення. Адже частина преси та авторів інкримінували погроми 1919р. Головному Отаманові Симонов! Петлюрі, тодішньому Голові Української держави. О.Шульгин намагався показати ставлення С.Петлюри до єврейського питання впродовж усієї його політичної діяльности, підтверджуючи це обширною документацією. Погроми відбувалися за важких воєннореволюційних обставин боротьби за українську незалежність і становлення української державности, і, щоб краще зрозуміти ненормальне явище погромів, автор представляє його на тлі загальних подій визвольних змагань 1917—1921 років в Україні.
Олександер Шульгин особисто добре знав Симона Петлюру, він сам зазначав: «Я знав С.Петлюру на протязі 20 років, я був його колегою в першому Уряді України (Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради), в якому він був Міністром Війни, а я Міністром Закордонних Справ і Національностей». За Директори О.Шульгин був висланий в делегації УНР на Мирну конференцію в Парижі та до початку Другої світової війни виконував різні функції в уряді УНР. О.Шульгин високо цінував Симона Петлюру і не раз у своїх творах і статтях виступав на його оборону, коли противники української державности намагалися очорнювати світлу постать Головного Отамана. Для автора цієї книжки «Петлюра не був тільки головою Уряду, він був великим натхненником всієї української діяльности, національним героєм, відомим на всю Україну, славлений в народних піснях, що втілював всі надії свого народу». А тому що вороги України приписували погроми Головному Отаманові, Шульгин писав: «Честь Симона Петлюри є нашою честю, честю всієї нації. Нашим завданням є боронити його велику пам'ять проти всяких наклепів».
Праця О.Шульгина має дві частини: спочатку історичний аналіз погромів, які відбувалися серед анархії й руїни країни, винуватцями яких були більшовицькі, денікінські, махновські війська. О.Шульгин подає оригінальне пояснення зародка і обставин феномену погромів. Друга частина праці охоплює 21 документ (сторінки 141—215) (тут наведені сторінки французької книжки)
за період від 9 січня 1918 року до березня 1926 року, де висвітлюється ставлення Української держави до єврейської меншости та заходи С.Петлюри, щоб не допустити до варварських погромів. Відомо, що книжка О.Шульгина, поруч з іншою книжкою «Документи про погроми в Україні і вбивство Симона Петлюри у Парижі», підготовленою українською комісією на чолі з В.Прокоповичем, були цитовані на процесі С.Шварцбарда.
Ось стислий нарис діяльности автора книжки «Україна і червоний жах». Автор цього вступу знав Олександра Шульгина — у 1950х роках він був секретарем Українського Академічного Товариства в Парижі, тісно співпрацював з О.Шульгиним, для якого ця установа була основою його післявоєнної діяльности.
Олександер Шульгин (свої французькі твори він підписував Alexandre Choulguine), який народився 30 липня 1889 р. у селі Сохвине на Полтавщині, а помер 4 березня 1960 р. у Парижі, був політичним, громадським і культурнонауковим діячем: істориксоціолог, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка (від 1948 р.) та Української Вільної Академії наук, співтворець Української держави (1917—1920). Походив з козацькостаршинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син відомого громадськокультурного діяча й історика Якова Шульгина. Студіював історію й філософію у Петербурзькому університеті (1908—1915), згодом асистент у ньому (1915— 1917). Там почав свою громадськополітичну діяльність, був активістом у петербурзькій громаді Товариства Українських Поступовців, пізніше у ДемократичноРадикальній Партії, яку за його ініціятивою 1917р. перейменовано на Українську Партію Соціялістів Федералістів, член її центрального комітету. Також співробітничав з журналом «Украинская жизнь», редагованим С.Петлюрою. У Петрограді Шульгин був делегатом Української Національної Ради до Ради робітничих і солдатських депутатів.
З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва (23 березня 1917 р.), став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 р. до 30 січня 1918 р. — генеральним секретарем міжнаціональних (для меншостей в Україні), пізніше міжнародних справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії у Києві (вересень 1917 р.), на якому обстоював федералізацію країни (Росії). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали дефакто УНР, й Україна почала мирні переговори з союзом чотирьох Центральних Держав у Бересті, хоча увесь час він дотримувався проантантської орієнтації.
У політичній орієнтації О.Шульгин належав до консервативного табору, був поміркованим і обережним, прихильником федералізму, тому радив іти до автономії, а згодом до самостійности легальними шляхами. Голосував за прийняття III і IV Універсалів і обороняв ідею української державности.
За гетьманату Шульгин був співробітником Міністерства Закордонних Справ Української держави і головою політичної Комісії української делегації на українськоросійських переговорах. З липня 1918 р. — амбасадором України у Софії (до кінця 1918 р.). У січні 1919 р. призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирну конференцію в Парижі, згодом (1920 р.) — головою української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві; аз 1921 р. очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліги Націй, головою якої він був. У 1933—1938 роках виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці, голоду в Україні. У відкритому листі до Фрітйофа Нансена, виданому окремою брошурою «La Société des Nations et les Réfugiés Ukrainiens» (1929), О.Шульгин домагався від установи для біженців при міжнародній організації визнання української національності українських біженців.
У 1923—1927 роках Шульгин жив у Празі, де був професором Українського Вільного Університету і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М.Драгоманова, в яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикальнодемократичну партію, став пій головою її празького комітету. У 1924 р. він заснував у Празі Український Академічний Комітет, що координував діяльність українських наукових закладів на еміграції та був пов'язаний з міжнародною комісією для інтелектуальної співпраці в Лізі Націй. У 1926 р. був призначений Міністром Закордонних Справ УНР в екзилі й керував її зовнішньою політикою у 1926—1936, 1939—1940 (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і 1945—1946. У Парижі Шульгин від 1927 р. брав активну участь у житті української еміграції: у 1929—1930 pp. — голова Головної Еміграційної Ради — централі української політичної еміграції в Європі й Азії, співредактор тижневика «Тризуб» (1940 р. — редактор). Під час німецької окупації був заарештований у Парижі (1940—1941 pp.) як український політичний діяч профранцузької орієнтації. Після 1945 року віддався науковій праці: був засновником і довголітнім головою Українського Академічного Товариства у Парижі (1946—1960), ініціятором і віцепрезидентом Міжнародної Вільної Академії у Парижі (1952—1960), що об'єднувала екзильних учених. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній Організації Біженців (ІРО, 1948— 1952) та співробітником французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві Закордонних Справ (Office Français de Protection des Réfugiés et Apatrides, OFPRA, 1952—1960).
О.Шульгин — автор розвідок з історії української державносте 1917— 1818 рр. і діяльности уряду УНР в екзилі : «Політика» (1918), «L'Ukraine, la Russie et les puissances de l'Entente» (1918), «Les problèmes de l'Ukraine» (1919), a також англійське («The Problems of thé Ukraine» [1919]), голландське і угорське видання, «Chronologie des principaux événements en Ukraine»,
1917—1919 (Хронологія основних подій в Україні 1917—1919), «L'Ukraine et le cauchemar rouge. Les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Les conditions de travail en URSS» (1932), «Без території», «Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L'Ukraine contre Moscau, 1917» (1935); соціологічних та історіософічних праць: «Нариси з нової історії Європи» (1925), «Уваги до історії розвитку ранішого капіталізму» (1928), «Les origines de l'esprit national moderne et J.J.Rousseau» (1938), «L'Histoire et la vie. Les lois — le hasard — la volonté humaine» (1957), «The Doctrine of Wilson and thé Building of thé Ukrainian National Republic» (Ukrainian Quarterl, XII. 4, 1956), «Michel Hrouchevskyj et sa conception de l'Est Européen» (1959). Статті в «Українській Загальній Енциклопедії і «Енциклопедії Українознавства» (доба Центральної Ради, доба Гетьманщини), у наукових збірниках, журналах, особливо в паризькому «Тризубі», «Prométhée» (1926—1938), «La Revue de Prométhée: (головний редактор, 1938—1940), «Українській літературній газеті» (1956—1960) та ін. Похований у Сарселі.
[Література: «Збірник на пошану О.Шульгина» (ред. В.Янів). — ЗНТШ. —Т. 186 (Париж—Мюнхен, 1969; бібліографія праць: с. 311— 338); «Alexandre Choulguine, 1889—1960» Editeur O.Perrin. — Paris, 1961; В.Верстюк, Т.Осташко, Шульгин Олександер Якович. Діячі Української Центральної Ради. — Київ.]
З перспективи більш як 70 років оцінка Олександром Шульгиним Головного Отамана Симона Петлюри не тільки не змінилася, а й з відновленням української державности в 1990х роках знайшла своє повне потвердження. Все, що є позитивне, будуюче, скріплююче сучасної України, йде в напрямку, який вказував і за який боровся Головний Отаман.
Його концепція демократичної, ліберальної, соціяльно справедливої України, пошанування всіх громадян незалежно від етнічної чи релігійної приналежности та орієнтація у зовнішній політиці є дороговказом для сучасної України. Тому видання цієї книги українською мовою є сьогодні доречним, тим більше, що сучасній генерації події української Державности 1917—1920 років, а зокрема постать Симона Петлюри, є недостатньо відомими.
Аркадій ЖУКОВСЬКИЙ
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])