Holodniy Yar by Yuriy Gorlis Gorskiy, old site

Костянтин Завальнюк. Отаман Карий (Сергій Яворський)

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Версія для друку

Відродження духовного здоров’я будь-якої нації розпочинається з відновлення її історичної пам’яті, з очищення від нашарувань та домислів минулого. Звільнення України від московської зверхності в 1991 р. дало могутній поштовх духовному пробудженню української нації, однак не розв’язало всіх проблем її самоідентифікації. Прикро, але й на одинадцятому році незалежності України ми не лише не знаємо багатьох імен її відважних борців, а й не виховуємо на прикладі їх героїчної самопожертви в ім’я Батьківщини молодь. Поза сумнівом, до числа таких людей належить і Сергій Іванович Яворський – полковник Армії УНР, один із головних організаторів та керівників повстанського руху на Правобережжі України в 20-і роки ХХ сторіччя, який походив із села Нова Гребля нинішнього Калинівського району Вінницької області (народився у 1892 році). Тут, у Новій Греблі, його батько працював фельдшером на місцевому цукровому заводі. Із сповідних списків Свято-Михайлівської церкви Нової Греблі за 1914 р. також дізнаємося, що в Анастасії Тимофіївни Яворської, окрім Сергія, були ще діти Микола (у 1920-і роки працював секретарем завкому на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі), Іван та Марія.
На жаль, через брак документів майже нічого не відомо про дитячі та юнацькі роки майбутнього отамана. Знає лише, що він закінчив Ново-Гребельське 2-класне народне училище, згодом учителював у селі Юзефівка (нині – Йосипівка) теперішнього Козятинського району Вінницької області. В часи УНР належав до партії незалежників. За свідченням отамана Марка Шляхового, наш земляк був причетний до Трипільського ревкому, очолюваного отаманом Зеленим. Останнім був призначений політкомісаром Другої повстанської селянської дивізії, яку очолював уже згадуваний Марко Шляховий.
З лютого 1919 року Сергій Яворський входив до складу підпільного Всеукраїнського ревкому (очолював у ньому політичний відділ), якому підпорядковувались загони Зеленого, Соколовського, Ангела та ін. Згодом командує бригадою в регулярній армії, а після поразки українського війська в 1920 році відходить на територію Польщі.
Однак визвольна боротьба проти московського окупанта на цьому не завершилась. У травні 1921 року Сергій Яворський (він же – отаман Карий) повертається в Україну як командувач Другою (Північною) повстанською групою, що охоплювала територію Київщини, Волині та більшої частини Поділля (наказ Партизансько-повстанського штабу від 3 травня 1921 року підписав генерал-хорунжий Юрко Тютюнник).
Завдання, які стояли перед командувачем Другої групи, були, без перебільшення, вагомими та відповідальними: об’єднати всі повстанські загони на терені краю та готувати людей до всеукраїнського збройного повстання проти червоних окупантів. Але, внаслідок об’єктивних та суб’єктивних причин (в тому числі і засилля в середовищі Тютюнника більшовицьких агентів), благородні наміри українських патріотів, на жаль, не увінчались успіхом.
З 25 травня по 26 червня 1921 р. штаб групи розміщувався в селі Федорівка теперішнього Тиврівського району Вінницької області, але після раптового нападу на село летючого загону 45-го червоного кавалерійського полку відходить у Бердичівський повіт Київської губернії. За даними більшовицької розвідки від 6 серпня 1921 року, загін Яворського-Карого нараховував 40 чоловік, що мали на озброєнні два кулемети. В загоні перебували такі повстанські ватажки, як Хмара-Харченко, Трейко, Федоренко, Нечай, Орел та інші. До речі, отаман Орел (Я. В. Гальчевський), який очолював комендантську сотню Карого, досить високо оцінював свого командира, вважаючи його ідейним українським патріотом. “В нього не було авантюрництва, ексцентричних вибриків і т. зв. отаманства, – зазначав Яків Гальчевський. – Він твердо підходив до справи боротьби за Україну, був безкорисливий і з посвятою віддавав себе цілого, щоб вплинути на долю своєї поневоленої та плюндрованої Батьківщини”.
В ніч на 28 серпня 1921 р. загін Карого в 25 – 30 шабель здійснив напад на містечко Райгородок, що за 16 верств від Бердичева, спаливши 7 тисяч пудів зібраного за продподатком жита. З вересня 1921 р. загін реквізував касу Юзефівського цукрового заводу. За даними більшовицьких джерел від 12 вересня 1921 року, загін Карого чисельністю до 40 шабель побував у с. Кліщів теперішнього Тиврівського району, де захопив у полон секретного співробітника і одного з членів робсільінспекції. 16 вересня 1921 року в с. Пеньківка, що за 16 верст на північний схід від Вороновиці, повстанцями було захоплено в полон трьох бійців 1-го червоного кавалерійського полку, яких згодом відпустили – з повстанськими відозвами на руках. Ці відозви закликали червоноармійців переходити на бік повстанців, ставили вимоги скликання Установчих зборів і проголошували гасла “земля – народу без викупу, хліб – власність лише селянина” (ДАВО, ф. Р – 925, оп. 8, арк. 266).
В кінці серпня 1921 р. загін Карого об’єднався із загонами Лиха та Артема Онищука. На цей час він нараховував 100 – 120 шабель. Штаб групи замість зміщеного Никифора Горбанюка-Вогня очолив (із 20 липня 1921 року) отаман Кравченко-Пугач – хоробра, але дещо хвалькувата і слабоорганізована людина.
Після поразки 27 вересня 1921 року в с. Соколинці на Тиврівщині загін Карого відходить на Київщину. В ніч на 4 жовтня 1921 року повстанці обстрілюють станцію Фронтівка теперішнього Оратівського району, а 18 жовтня того ж року – загін 10-го червоного кавалерійського полку в с. Михайлин нинішнього Козятинського району (вбито трьох червоноармійців). На 1 листопада 1921 р. загін Карого у 45 шабель оперував у Бердичівському повіті Київської губернії.
Перебування в цьому краї виявилось для отамана фатальним. На Великдень 1922 року Яворський-Карий із кількома козаками та старшинами заїхав на один із хуторів. Господар, у якого зупинились повстанці, на їх нещастя, виявився братом убитого ними в 1919 р. комуніста. Господар щедро пригощав горілкою. Нарешті повстанці поснули. Тоді за допомогою своїх хатніх пов’язав сонних, а отамана Карого його ж револьвером поранив у обидві ноги. Наймиту наказав мчати конем до Козятина по чекістів. Ті не забарились, прискочили і забрали всіх повстанців разом із позбавленим можливості ходити отаманом.
Завезли всіх у Київ, помістили до Лук’янівської в’язниці.
Коли Карого вели на розстріл, він голосно кричав: “Я, отаман Карий, йду на смерть за Україну. Попався катам нерозумно, тому передайте всім повстанцям, щоб не були такі дурні!”
“Нехай земля буде пером цьому повстанцеві, бо землю рідну він кохав понад усе”, – так закінчив розповідь про свого бойового побратима отаман Яків Гальчевський-Орел. І ми, нащадки вірного лицаря України, сподіваємося, що слава та чин його не померкнуть у пам’яті нащадків.

Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])