І нарекли його отаманом Орлом
БІОГРАФІЯ ПОЛКОВНИКА АРМІЇ УНР ЯКОВА ГАЛЬЧЕВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом
БІОГРАФІЯ ПОЛКОВНИКА АРМІЇ УНР
ЯКОВА ГАЛЬЧЕВСЬКОГО
Літин-2004
Видання Історичного клубу “Холодний Яр”
Рецензент – к. і. н. Костянтин ЗАВАЛЬНЮК
---------------------------------------------------------------
Головною постаттю книги є один із найдостойніших отаманів
доби Визвольних змагань українського народу 1917 – 1920-х
років – Яків Орел-Гальчевський.
Невловимого месника Поділля, одне ім’я якого викликало
у червоних жах і заціпеніння, Головний Отаман Армії УНР
Симон Петлюра призначив 1922 року керівником повстанчого
руху Правобережної України.
ЗМІСТ
Витоки
В російській армії
За Директорію
На повстанській стежці
Знову в Українській армії
В університеті
Без надій і сподівань
“Ми є месники за кривди народу”
“Нам одна дорога”
Подільська повстанська група
Попри тяжкі втрати
Проти “поважних нездар”
У Війську Польському
Останні роки
Фінальні постріли
Пам’ять
Примітки, джерела
БІОГРАФІЯ АВТОРА
Витоки
Яків Гальчевський 1 народився 22 жовтня 1894 р. 2 (за ст. ст.) в с. Гута-Літинська Сосонської волості Літинського повіту Подільської губернії 3. Його батько – Василь Лукович – був селянином, а мати – Мотря Іванівна (в дівоцтві Русавська) – походила з давнього козацького роду 4. Саме родина матері “дуже рано збудила в душі (Якова) ненависть до Москви” 5. Батькові на виховання сина Боги відвели небагато часу: 1901 року Яків став сиротою.
Невдовзі його матір (11 лютого 1902 р.) вдруге вийшла заміж – за односельчанина римо-католицької віри Войтеха Антоновича Ферфецького 6, від якого в Мотрі народився син Іван. Невдовзі вона овдовіла вдруге: 8 липня 1906 р. внаслідок “невідомої хвороби” помер її другий чоловік. На час його смерті Мотря і троє її синів були православними 7.
Та вже 3 жовтня 1907 р. Мотря Ферфецька стала парафіянкою Літинського костьолу, приєднавшись до римо-католицтва разом зі своїми дітьми – Яковом, Федором та Іваном, про що зберігся запис в “Особливій книзі Літинської римо-католицької парафіяльної церкви про приєднання з інших християнських (конфесій) до римо-католицького сповідання” 8.
Невдовзі матір Якова знову одружується, на цей раз – із молодшим від неї Іохимом (Йоахимом, Юхимом, Іоаном, Євгеном – так у різних документах) Антоновичем Ферфецьким, ймовірно, братом попереднього її чоловіка Войтеха. Іоахим також був римо-католицької віри. На час одруження йому було 25 років. Під час третього шлюбу, 31 січня 1908 р. 9, Мотрі вже виповнилося 30 років.
Ця, як комусь може здатися, надмірна деталізація потрібна для того, щоб вияснити національність Якова Гальчевського. Адже, подаючи документи до польської армії 1928 року, Яків Войнаровський (Гальчевський) зазначив, що його батько є поляк римо-католицької віри. Більше того, Гальчевський стверджував, що його “дід Януш” брав участь у польському повстанні 1863 – 1864 рр., а бабуся Марія була полькою з міста Гродно 10.
Однозначно брати на віру ці твердження я б не став. Тому що в рукописі 11, який зберігається в моєму архіві, Яків Гальчевський однозначно і категорично стверджує, що він є українцем. А в розділі “Про поляків” (цього ж рукопису) його серце палає гнівом на поляків за багатолітнє жорстоке гноблення українського народу.
Подати національність батька як польську Яків міг, щоб прискорити своє прийняття на службу до Війська Польського.
Отже виглядає ймовірним, що не батько Якова Гальчевського, а Войтех та Іохим Ферфецькі були поляками або українцями римо-католицької віри. Стосовно “діда Януша” і “бабці Марії”, то логічно припустити, що вони були родичами Войтеха та Іохима Ферфецьких, а не рідного батька Якова – Василя Луковича Гольчевського. Як би там не було, але на Якова найбільший вплив мала мама, тому й зростав він як українець.
У вісім років Яків став учнем початкової школи в рідному селі, а 1908 року Вступив до “второкласной” учительської школи в с. Майдан-Курилівський (невдовзі перейменований на Майдан-Трепівський 12). У своєму “Curriculum vitae” (“Життєписі”) Яків Гальчевський зазначав, що, навчаючись у цій школі, він “об’єднував біля себе чимало патріотично настроєної української молоді, яка тихесенько плекалась у козачих традиціях. Після першої російської революції ожив дух бунту проти Москви, і ми вели агітацію, освідомлювали маси і діставали через Кам’янець-Подільський з Австрії нелегальну літературу” 13.
У 1912 – 1913 рр. Яків навчався на однорічному педагогічному курсі при Майдано-Трепівській школі. “За відмінної поведінки” мав такі оцінки: Закон Божий, арифметика, алгебра – задовільно (3), російська мова та церковно-слов’янська мова – цілком задовільно (3,5), “отечественная история”, історія педагогіки, дидактична і педагогічна пропедевтика, методика, географія, сільське господарство – добре (4), твір – цілком задовільно (3,5), практичний урок у зразковому класі – задовільно (3). Зазначено також, що він навчався “воєнному строю”. Свідоцтво про закінчення педагогічного курсу Яків отримав 8 червня 1913 року, а вже 17 червня 1913 року, склавши іспит у Раді Вінницької церковно-учительської школи, отримав звання вчителя церковно-приходської школи 14. І 1913 року він почав вчителювати в подільському с. Сахни, заробляючи таким чином на хліб насущний і готуючись до іспитів в учительський інститут 15.
В російській армії
Та не довго довелося вчителювати Якову: влітку 1914 р. вибухнула Світова війна, а у вересні його мобілізовали до російського війська. І поїхав Яків із рідних країв на дикий російський схід: до Казані – колишньої столиці Казанського ханства. Саме тут дислокувалася його частина – 2-га запасна гарматна бригада 16.
Та доля посміхнулася Гальчевському – невдовзі він знову опинився в Україні, в 2-й Житомирській школі прапорщиків, яку закінчив у червні 1915 року. Якщо вірити його евіденційній карті, то в липні він командував маршовою ротою 22-го запасного піхотного батальйону у Вінниці та в серпні вирушив з нею на Західний фронт – до 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу, яким командував генерал від кавалерії Сергій Шейдеман. Спочатку Гальчевський служив молодшим офіцером, а потім командиром роти кінної розвідки 17.
Під час бойових дій Гальчевський неодноразово виявляв героїзм, внаслідок чого його постійно (практично щотримісяці) підвищували у званні та нагороджували бойовими нагородами. Так він отримав орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орден Святої Анни 4-го ступеня 18.
Отримав він й інші “відзнаки”: поранення у бік, контузію; був отруєний німецькими газами. Проте, частини своєї не залишив: після лікування в дивізійному лазареті повертався на передову 19.
Не дивно, що його цінувало начальство, а підлеглі ставилися до нього буквально з любов’ю. Гальчевський сам пише про це: “Мене всі любили за мою військову вдачу” 20.
Після жовтневої 1916 року катастрофи, яка сталася внаслідок жахливої повені на р. Стоход, рештки 1-го Туркестанського корпусу було відведено в запілля. Під час реорганізації корпусу Гальчевський потрапив до новоствореного 29-го Туркестанського полку 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії, де очолив роту піхоти, а згодом – кулеметну роту. Якийсь час виконував і обов’язки ад’ютанта командира полку. В квітні 1917 р. йому доручили командування навчальною дивізійною командою. У вересні, вже у званні штабс-капітана, він повернувся до 29-го Туркестанського полку – на посаду командира 3-го батальйону.
Гальчевський взяв активну участь в українізації частин російської армії. Під час творення Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії його було обрано помічником голови, тобто заступником. Оскільки командування дивізії чинило опір українізації, то Гальчевський “всіма правдами і неправдами відправляв козаків до Київа в українські частини” 21. Він і сам мав гаряче бажання повернутися на Батьківщину, але начальство не відпускало, а дезертирувати йому “не дозволяло сумління” 22.
Лише після Жовтневої революції, що привела до повного розвалу російської армії, Гальчевському вдалося оформити відпустку і разом із братом Федором та кількома військовими-українцями своєї частини виїхати до Києва. В дорозі захворів на тиф. Брат і товариші доглянули хворого і довезли додому.
За Директорію
Вилікувавшись, Яків почав вчителювати в сусідньому селі Брусленів. До того ж, він взяв на себе обов’язки завідувача школою. Став членом повітової шкільної ради. Вступив до Українського національного союзу – опозиційної до Гетьманату політичної організації. Коли в Кам’янці-Подільському заснували Державний український університет, Гальчевський став його вільним слухачем (на правничому факультеті).
Хіба міг уявити Яків Гальчевський, що саме його ректор Іван Огієнко (в майбутньому архієпископ Іларіон) в далекому 1943-му проводжатиме його в останню дорогу?..
Навчання в університеті Яків очевидно використовував для творення таємної організації, яка готувала повстання проти Гетьмана України. У своєму “Життєписі” Гальчевський стверджував, що за дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у чотирьох повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам’янець-Подільському. “В перевороті Директорії, – писав він, – я грав на Поділлю видну ролю, хоча мене і не видно було… Після опанування Вінниці в листопаді 1918 року я з літучим відділом очистив північне Поділля, установлюючи владу Директорії. Отаборився в м. Літині, де сформував Окремий Літинський курінь, який увійшов до 2-го корпусу українського у Вінниці, і провадив мобілізацію, наслідками якої до 15000 багнетів було відправлено на фронт під Київ. У грудні 1918 р. я залишив залоги на відповідних пунктах півночі Поділля; Шепеля Якова, який у мене був ад’ютантом, з кількома сотнями залишив в Літині, а своїх добірних козаків – піхоту, кінноту і 3 гармати з’єднав по наказу комкора-2 Колодія з курінем Гайсинським А. Волинця…” 23.
3 січня 1919 р. об’єднаний загін за згодою Головного Отамана і наказом № 3 командира Подільського корпусу Федора Колодія було перейменовано на курінь ім. отамана Симона Петлюри 24.
Курінь рушив на Летичів, де більшовики мали досить міцні позиції. Після нетривалого бою увійшли до міста – якраз у переддень Різдва. Червоні в паніці відступили до ст. Деражня 25. Потім курінь, в якому Гальчевський був командиром сотні, штурмом взяв Меджибозький замок – оплот більшовицького “ревкому”.
Тим часом, один із керівників більшовицького заколоту Мушлін, якому вдалося втекти під час захоплення Меджибозького замку, переніс штаб збаламучених повстанців у с. Голосків. Мушлін змобілізував на боротьбу з “буржуазною” Центральною Радою лайдаків біля двадцяти сіл: Голоскова, Щедрової, Копачівки, Писарівців, Богданівки та інших.
Обстрілявши з гармат Голосків, Русанівці, Лисогірку, Гальчевський захопив Лисогірку, а Волинець увірвався у Голосків… Так була ліквідована “Меджибозька республіка”26.
Рішуче загасивши братовбивчий конфлікт, який намагалися розпалити чужинці Мушлін і Лайнер, курінь ім. отамана Симона Петлюри з честю виконав доручене завдання. В телеграмі, яку 27 січня 1919 р. отаман Ананій Волинець послав із Меджибожа до 19-ї дивізії Дієвої Армії УНР, повідомлялося: “На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерті наробив добрих діл, почуєте” 27.
25 січня 1919 р. згідно з наказом № 43 штабу Холмсько-Галицького фронту курінь ім. отамана Симона Петлюри було переформовано на 61-й піший дієвий полк (у складі 19-ї дивізії) з осідком у м. Старокостянтинові на Волині 28. Станом на 2 лютого Яків Гальчевський значився серед командного складу 61-го полку як сотник гарматної батареї 29.
Незабаром 61-й полк вирушив на Північно-Західний фронт у розпорядження отамана Армії УНР Володимира Оскілка. Попри виснаження особового складу, полку вдалося відбити ворога від Рівного 30.
З другої половини лютого 1919 р. приблизно до 20-го березня 1919 р. 61-й полк вів бої проти частин Красної армії в районах Костополя – Домбровиці (нині Дубровиця) – Століна – Речиці. Після тривалих боїв частини Красної армії відступили 31.
Під час березневого наступу Армії УНР 61-й полк брав участь у боях біля Костополя, Немовичів і Сарн. Разом із 56-м Немирівським і 57-м Гайсинським полками м. Сарни, 61-й полк відкинув совєтські частини за р. Прип’ять.
Та наприкінці квітня Красна армія, завдавши відчутних ударів Армії УНР, прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоград-Волинський. 61-й полк виявився в оточенні. Ананій Волинець, отримавши спеціальне завдання від командира дивізії Г. Добрянського, в ніч на 23 квітня зі своїми гайсинцями вирушив у запілля більшовиків – на з’єднання з повстанцями Дмитра Соколовського, які діяли в районі Радомишля, щоб звідти вийти в рідний Гайсинський повіт 32.
Яків Гальчевський, перебравши від Волинця командування, з рештою козаків і старшин залишився. Відтоді він став командиром 61-го полку ім. Симона Петлюри.
Оскільки Армія УНР відкотилася у бік Рівного, Гальчевський повів свій пошарпаний полк їй навздогін. Йому вдалося вивести змалілу частину з оточення.
У Рівному Гальчевський взяв участь у придушенні державного перевороту, який 29 квітня вчинив командувач Північного фронту Армії УНР Володимир Оскілко 33.
Невдовзі Яків Гальчевський отримав наказ Симона Петлюри прибути на ст. Радзивілів. Тут і відбулася їхня перша зустріч. Головний Отаман наказав Гальчевському з кількома старшинами й козаками вирушити через фронт на зв’язок із партизанами та організувати акцію руйнування запілля Красної армії 34. Здавши полк старшині Шинкаренкові, Гальчевський із бойовими побратимами вирушив назустріч повстанцям. Власне тоді, в травні 1919-го, й почалася його повстансько-партизанська епопея, яка тривала до 1925 року.
“Це був час, коли Головний Отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григорьєв оголосив свій Універсал, в якому закликав до повстання проти “комуни, чрезвичайки і комісарів з Московської обжорки і тої землі, де розіп’яли Христа”. Заклик отамана Григорьєва підтримали і на Поділлі. За короткий час було звільнено Літин, Гайсин, Могилів, Брацлав, інші міста і містечка” 35.
У червні в одному з боїв проти більшовиків Гальчевського було поранено в лице і ногу 36. Та це не зупинило його.
З приходом української армії повітовий комісар М. Харусь запросив Гальчевського до Летичева, наказавши провести мобілізацію. “І я, – згадував Гальчевський, – їздив із карним відділом і провадив мобілізацію. Після відходу української влади до Польщі я залишився на Україні і провадив працю проти денікінців і большевиків” 37.
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])