Holodniy Yar by Yuriy Gorlis Gorskiy, old site

Махно і Махновщина (Енциклопедія Українознавства)

Енциклопедія Українознавства. Т.4. Наукове товариство імені Шевченка у Львові.
Перевидання в Україні. Львів 2000, Ретпринтне відтворення видання 1955-1984 років.
С.1493-1494. Автор статті - В. ГОЛУБНИЧИЙ

Особливості правопису в основному збережено.

Нестор Махно (1884-1934), провідник самобутнього сел. анархістського руху в 1917—21 pp., відомого п. н. «махнівщина», родом з м. Гуляй-Поля на Катеринославщині. М. вчився на учителя, у 1905 ознайомився з ідеями анархістів, у 1907 засланий на довічну каторгу за пограбування повітової скарбниці для партійних цілей. У 1917 повернувся з заслання і став гол. волосного зем. Комітету в Гуляй-Полі. Влітку 1918 вперше створив т. зв. «вільні батальйони революції» і партизанські загони, складені з селян Катеринославщини, та розпочав збройну боротьбу проти нім. військ і гетьманської адміністрації; вона носила характер місц.-сел. самооборони проти поміщиків і нім. каральних загонів, що збирали контрибуцію. Незабаром М. об'єднав під своїм проводом ін. подібні повстанські загони в Полтавській, Харківській і Херсонській губ. та увійшов у контакт з моск. й курськими анархістами, які й стали (Б. Волін, П. Аршинов, Барон та ін.) ідеологами й політкомісаірами його руху. Гол. масу «махнівців» становили місц. укр. селяни, а політ. керівниками були жид. і рос. інтелігенти. Ні сам М., ні тим більше маса махнівців на доктринах анархізму глибоко не визнавалися; гасло «вільних анархо-комун» вони розуміли на практиці як свободу індивідуального сєл. госп-ва, дем. самоврядування місц. громад і їх максимальну незалежність від будь-якого центр. уряду. Саме в цьому виявлявся самобутній укр. характер цього анархізму. Пізніше, під впливом большевиків, махнівці перейшли на позиції сов. влади, але обстоювали вільно вибрані ради з багатьох партій, без ком. диктатури. Махнівці друкували свою політ. пропаганду спочатку рос. а далі перев. укр. мовою (газ. «Путь к Свободе», Гуляй-Поле; «Набат», Київ; «Анархіст-Повстанець», Полтава; «Шлях до волі», Катеринослав та ін.).
М. воював проти всіх, хто появлявся на теренах, що були під його владою (центром М. весь час було Гуляй-Поле). Тактикою М. було входити у спілку із слабшими силами й воювати проти тих, що в даний момент загрожували стати сильнішими. Так після упадку гетьманщини М. виступив проти Директорії і разом з місц. большевиками захопив у грудні 1918 Катеринослав; незабаром однак залишив його, увійшовши в конфлікт з большевиками. Навесні 1919, коли розпочався наступ Денікіна на Україну, М. підпорядкувався сов. командуванню, але вже з червня вів бойові операції проти денікінців на власну руку; тоді ж на короткий час він заключне угоду з І бригадою УГА (В Умані в серпні 1919), з отаманом М. Григор'євим та ін. боротьбістами. В кін. літа спільно з боротьбістськими повстанцями М. звільнив від денікінців великі території в їх тилу, включно з м. Бердянськом, Маріуполем і Катеринославом. Невдовзі проте посварився з ними, підступно вбив отамана Григор'єва і увійшов у союз з большевиками, вважаючи, що укр. рух був для нього більшою небезпекою. Коли ж большевики остаточно вигнали денікінців і М. опинився в їх тилу, він став воювати й проти них, увійшовши на поч. 1920 у союз з повстанцями отамана Н. Петренка й іншими, що визнавали уряд УНР. Під час поль.-укр. наступу на Україну М. знову перейшов до большевиків і разом з ними воював проти Вранґеля у Криму. Після цього, однак, повернувшися до Гуляй-Поля, М. проголосив, що больш. влади не визнає; тільки в серпні 1921 большевики розгромили махнівців, а сам М. втік до Румунії. Махнівські села на Гуляй-Пільщині були большевиками виселені на Сибір, їхні землі були передані частково жид. поселенцям для створення жид. сіл, але ці заходи закінчилися невдачею.
Найбільшої популярности серед селянства «батько» М. набув на Лівобережжі в 1919 р. Поруч з тим його рух став одночасно й вироджуватися, в ньому почали зростати випадки звичайного бандитизму, грабіжництва, влаштовування жид. погромів. М. вславився найбільше своєю партизанською тактикою й орг-цією. Кількість бійців у М. становила у 1919-20 pp. 15-20 000, перев. кіннотників та кулеметників на тачанках, але також частково й піхоти. Рейди М. бували блискавичними й перев. несподіваними та відзначалися часто дикою жорстокістю супроти ворогів. Махнівці воювали під чорними прапорами.
На еміґрації М. жив у Польщі, пізніше в Парижі, де й помер у злиднях.
Підтримував активний зв'язок з міжнар. анархістським рухом і видав ряд кн.

Література: Про укр. повстання — Махно і махнівці, вид. УСС. Кам'янець 1919; Лебедь
Д. Итоги и уроки трех лет анархо-махновщины. X. 1921; Аршинов П. История
махновского движения. Берлін 1923; Makhп о N. La Revolution russe en Ukraine. Париж:
1927; Кубанин М. Махновщина... Л. 1927; Р у д н є в В. Махновщина. X. 1928; Е р д є Д.
Політична програма анархо-махновщини, Літопис Революції, чч. 1—2. X. 1930; Ірчан М.
Махно і махнівці. Календар Червоної Калини. Л. 1936; М а х н о Н. Воспоминания. І—
III. Париж 1936—37; Дубровський В. Батько Нестор Махно — український нац. герой. Укр. Чорноморський Ін-т, 36. ч. 6. Герсфельд 1945; Footman D. Nestor Makhno. St. Antony's Papers No. 6, Soviet Affairs No. 2. London 1959.

В. ГОЛУБНИЧИЙ

Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])