Гетьманат Скоропадського та анархія: уроки історії
Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії.
– К.: Правда Ярославичів, 1998.
Гетьманат Павла Скоропадського українські історики оцінюють по різному. Але в одному вони змушені таки погодитись: за його правління більшовиків в Україні не було. Більше того, через тиждень після приходу до влади Павла Скоропадського Христіан Раковскій на україно-російських міждержавних переговорах заявив про визнання Совєтською Росією Української Держави, а на другий день після цього В.Антонов-Овсєєнко склав з себе повноваження верховного головнокомандувача Красної армії в Україні.
І друге, що неможливо заперечити: під час правління Павла Скоропадського Україна не вела воєн з сусідніми державами.
Але українські демократи, збаламучені класовою пропагандою винниченків, не захотіли підтримати Гетьмана у його спробі збудувати самостійну українську державу.
«Ну, де є ті українці? - вигукнув якось Гетьман. - Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!.». А далі сказав: «Нічого українці без мене не зроблять! Скажіть їм це! Як мене не буде, то й України не буде!».
Ці слова стали пророчими.
Протигетьманське повстання і наступне зречення Павла Скоропадського (14 грудня 1918 р.) відкрили шлюзи кривавій російській повені: 1919 став роком, коли Червона та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну.
Якщо добровольців з великими зусиллями вдалося витурити з України, то більшовиків, вдруге впустивши до хати, українці - попри героїчні зусилля кількох років - вже не змогли вигнати. Тому вважаю участь отаманів у протигетьманському повстанні їхнім первородним гріхом.
Хоч і не можна сказати, що повстанці не мали рації, розпочавши бойові дії проти Гетьмана. Павло Скоропадський, позбавлений підтримки з боку задуреного соціалістичними формулами політичного українства, змушений був шукати кадри в тому середовищі, з якого вийшов. Своїм опертям на великих землевласників великоросійської орієнтації і відповідною політикою на селі він настроїв проти себе селян. Але для історії кожного народу важливіші не мотиви помилок, а їхні наслідки. Наслідки ж повстання проти «пана-Гетьмана» були такі:
- після початку міжукраїнської збройної конфронтації, яку розпочала Директорія, румуни окупували Буковину;
- на третій день після зречення Павла Скоропадського Антанта висадилась в Одесі і почалась окупація півдня України, вже 18 грудня в Одесі денікінці розпочали бої з українськими відділами;
- на сьомий день зречення Павла Скоропадського (21 грудня 1918 р.) Красна армія окупувала Куп’янськ і почала переможну ходу Україною: за кілька тижнів до її лаптів упали Білгород, Харків, Чернігів, Полтава, Богучар, Луганськ, Маріуполь, Конотоп, Бахмач, Жмеринка, Київ.
Незабаром розпочалася україно-польська війна.
Дмитро Донцов зафіксував політичну ауру «переможного» вступу Директорії до Києва. Цитую його книгу «Рік 1918. Київ».
«21 грудня
...Від 14-го, по занятті Києва республіканцями... випущено з в’язниць большевиків... Тенденція - порозумітися із Совєтами проти ’’антантських імперіалістів’’... (Коновалець) сказав, що за військо республіканське - не ручить. Справила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях і підносять голову в краю. Вся центрально-радівська компанія вилізла на арену. Хамовитий тон газет, ’’косоворотки’’ московські і ’’товариші’’ в гетьманськім палаці...
Засідання Директорії... у п’ятницю, 20-го. Відчитали декларацію нового республіканського уряду. Декларація большевицька. Представники всіх партій... поставилися до декларації прихильно... Від імені нашої партії я зазначив у промові, що Декларація не до прийняття «хліборобам». Скінчив свою промову так: ’’Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії’’...
23 грудня
В колах Директорії - безлад і прострація... В Директорії якесь божевілля...
31 грудня
Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму. Страх перед рішучими діями проти червоних.
5 січня
Пізно ввечері - продовження наради з Коновальцем... В усім, що ми почули, бриніла якась тривога... Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: ’’З соціалістами держави не збудувати!’’».
Вибита зі столиці своїми союзниками у протигетьманському повстанні - російськими більшовиками - Директорія залишила Київ і почала нескінченні мандри Україною і, врешті, докотилася, до Польщі.
Якщо за 9 місяців Україна Скоропадського, як я вже зазначав, ні з ким не воювала, то з приходом «до влади» Директорії Україна змушена була вести війни на кілька фронтів. І першопричиною агресивної політики сусідніх народів була внутрішня слабість України: українська держава Гетьмана Скоропадського була замінена на безвладдя Директорії.
Причиною ворожого ставлення до України з боку Антанти був лівий, соціалістичний характер Директорії. Західні альянти небезпідставно вважали цей уряд за більшовицький, а більшовизму вони вже оголосили війну...
Однією з важливих причин безвладдя Директорії стала оголошена нею мобілізація для боротьби проти «пана-Гетьмана». Відсутність відповідного апарату призвела до того, що мобілізацію проведено злочинно-хаотично. Директорія не зчулась, як озброїла десятки загонів збільшовичених селян, які після зречення Гетьмана повернули зброю проти української держави.
Аргументи, якими соціалістичні організатори протигетьманського повстання намагалися виправдати свою історичну помилку, розбив Дмитро Донцов. «...Їх (демосоціалістів - Р.К.) протигетьманські аргументи, - говорив він, - були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня.
Що гетьман був ’’царським генералом’’ і до 1917 р. не брав участі в національно-українському русі?.. Це саме можна було б закинути і генералам Директорії...
Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти...
’’Каральні’’ загони по селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це ж не завадило нашим соціалістам (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю.Бачинський) - визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому (вони) радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові.
Що гетьмана підтримували німці?.. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман.
Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандистські. Справжня причина їхньої ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого середовища - був паном. Цієї категорії земляків демосоціалісти не зносили...». І не розуміли, що без пана держави не збудувати.
А тих, хто розумів цю просту істину - Міхновського, Липинського, Донцова, Полтавця-Остряниці та небагатьох інших - піддавали остракізму.
Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?!
Безперервні наскоки українських селян на українське військо Петра Болбочана, яке під натиском Красної армії з боями відступало з Лівобережжя - одна з трагічних сторінок української історії.
10 січня 1919 р. полк.Болбочан у звіті Головному Отаманові Симонові Петлюрі зазначав: «Окрім російських більшовиків, куди не повернись, у мене скрізь фронт - то свої хатні вороги, котрих необхідно во ім’я всього святого знищити (українські більшовики, українські анархісти, авантюристи...). Таким є Махно на Катеринославщині, котрий примушує мене відділяти міцний загін для боротьби з ним.., у Прилуках піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний відділ. Чимало таких працюють ’’героїв’’ по всій Україні, нищать її, з ними приходиться боротися, а сили все зменшуються. Багато допомогли в цій справі добродії Шинкар і К0».
Оці махни, ковтуни, шинкарі, хименки стали закладниками і, врешті, жертвами російської політичної культури - комуно-соціалізму. Головною причиною їхньої залежності від чужих авторитетів була відсутність у Києві авторитетного політичного українського центру - з власною ідеологією, власною політикою, власними цінностями, своїми іменами. Іншими словами: головною причиною катастрофи стала відсутність довершеної політичної української еліти, відсутність верстви українських панів-державників.
Не дивно, що оці «радянські» горе-отамани звіряли свої думки з новими «петроградськими цінностями»: комуно-соціалізмом, ненавистю до багатих та освічених, ставали «хатніми ворогами» - більш небезпечними, ніж чужинці.
Якби впливи російської культури не були такими ядучими, якби з-під давуна російської культури могли піднятися, випростатися українські ідеологи, українські військові організатори... Якби ж то...
Ісаак Мазепа називає 1919 р. – рік, що наступив відразу по зреченню Гетьмана – «роком найглибшого роз’єднання та розпорошення українських сил». Мазепа з гіркотою говорить про дезорієнтованість – під впливом більшовицької пропаганди – «малосвідомих українських мас». Зроблю суттєве уточнення: під впливом більшовицької пропаганди Винниченка, Грушевського, Порша, Мартоса та інших доконаних політичних русофілів. Адже українська маса насамперед хотіла слухати «своїх», українців. І якби оці, «свої» говорили своє, а не чуже, говорили б те, що необхідне українській державі, а не т. зв. «російській демократії»: не повернулась би зброя синів проти матері-України.
Про «анархічність» української стихії
Тепер щодо історичних звинувачень на адресу українських отаманів-патріотів в неорганізованості та анархічності.
Правдоподібні звинувачення.
Але чи варто звинувачувати стихію в неорганізованості?
І чи такою вже вона була неорганізованою?
І що було зроблено, щоб її впорядкувати?
І ким?
Коли?
Якщо кого й слід звинувачувати, то політичне і військове керівництво УНР, яке не спромоглося сфокусувати українську енергію, спрямувати український гнів на головного ворога.
Ні Генеральний Секретаріат, ні Директорія навіть не намагалися підпорядкувати собі українське озброєне селянство. «Уряд УНР і Головна Команда Армії, - писав згодом дослідник Першого Зимового Походу Олександр Доценко, - ніколи не мали планового зв’язку з усіма повстанськими організаціями, а через це не було й систематичного керівництва ними, або, принаймні, сталої координації акцій повстанців з акціями Армії УНР... Зв’язки нашої Головної Команди з повстанцями були спорадичними. Повстанці одержували тільки директиви загальні, а їх провідники провадили свою роботу, орієнтуючись на місцях».
І це попри те, що «за час перебування більшовиків вся Україна покрилася повстанськими організаціями», абсолютна більшість яких стояла «на грунті самостійності УНР»!
Дійсно, український уряд не надавав значення повстанчому рухові, злочинно недооцінював його. Про це свідчить й сам прем’єр Ісаак Мазепа, який 23 січня 1920 р. у листі «До пана Командуючого Армією УНР» (вже після могутнього повстанчого 1919 року!) зневажливо назвав славетних отаманів Волинця та Шепеля «т.зв. ’’отаманчиками’’».
І козаки-хлібороби, позбавлені правдивого - не ефемерного - політичного проводу, взялися до самоорганізації: у 1917-18 роках «з низів» (без допомоги верхів»!) створене Вільне Козацтво; в 1919 році - армії Григор’єва, Гулого-Гуленка, Струка, Холодноярська організація Василя Чучупаки. В 1920 р. прикладом самоорганізації стала славетна Степова дивізія Костя Блакитного.
А сотні-тисячі партизанських загонів, які народжувалися чи не в кожному лісі України?!
І лише з другої половини 1920 р. почалась - але не завдяки міністрам-соціалістам, а завдяки енергії самих отаманів, в першу чергу Юрка Тютюнника та Андрія Гулого-Гуленка - централізовано оформлюватись всеукраїнська мережа українського підпілля.
Але час був втрачений, а з ним й епоха, епоха, коли український народ міг стати державним. Втрачений завдяки злочинній недолугості українських урядів, завдяки відсутності провідної верстви - українського панства.
То чи варто обвинувачувати в анархії українську стихію та її небуденних представників?! Коли саме верства козаків-хліборобів одиноко протистояла анархії та ворохобництву соціалістичних «верхів».
Мрія Вячеслава Липинського про українську державність, оперту на козаків-хліборобів та на «врослу в землю» шляхетську верству, не відбулася насамперед тому, що шляхта, тобто еліта українська, вросла не в українську землю, а в багно петербурзьких та московських околиць.
Робімо ж нарешті висновки!
Роман Коваль
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])