Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник
Намагаючись писати історію нашої Батьківщини через висвітлення бурхливих біографій організаторів збройної стихії українського народу, я не один раз підходив до постаті Юрка Тютюнника, але, подумавши, звертав погляд на іншого – як мені здавалося, більш достойного провідника козацького руху, адже коли пишеш, повинен любити, або ненавидіти. Писати без почуттів немає сенсу, бо написане вмре, не дійшовши сердець.
Ненависті до Тютюнника у мене не було – хоч співпраця з ҐПУ у 1920-х рр., фактично зрада та прохання про помилування у споконвічного ворога давали підстави для цього священного почуття. Любові ж він теж не викликав: і чи не головною причиною був отой поганий фінал його життя. Навіть величність діянь і звершень отамана у 1917 – 1921 рр. не могла зарадити моєму серцю: ні, не мій герой, і все тут… Іншою причиною прохолоди була бурхлива самозакоханість Тютюнника, яка не терпіла коло себе яскравих натур і завжди ставала, як мені здавалось, причиною боротьби проти них (у тому числі й у мемуарах).
Підполковник Армії УНР Михайло Середа назвав Юрка Тютюнника “черствим немилосердним егоїстом”, який “для задоволення свого хворобливого честолюбства не жалкував ні козацької крові, ні людських сліз. Однак його палка любов до України, його національне “вірую”, його широкі плани і проекти звільнення України від ворога, його незвичайна енергія і залізна воля, з якими він силкувався побороти всі труднощі для осягнення наміченої мети, примушували навіть ворогів забувати про негативні риси його характеру і вважати його за справжнього героя ”.
Нагадаю про ще один небуденний талант отамана – талант літератора і публіциста: українець, який прочитає мемуарну спадщину Юрка Тютюнника, залишиться під незабутнім враженням.
А його відозви до українського населення?!
Та це ж шедеври пропаганди і контрпропаганди! Водночас це дохідливі – чіткі і зрозумілі – інструкції, що, як і в якій послідовності робити. І написані вони з якимось магічним імперативом: прочитавши звернення Тютюнника, селянин чи козак не просто брав до відома інформацію і чухав потилицю, а виконував настанови отамана.
Спом’янімо ж сьогодні того, чиє ім’я в часи Національної революції стало “синонімом непереможного лицарського духу”, а після неї – символом зради.
Юрка Тютюнника не змалюєш повноцінно навіть усіма барвами веселки. Не впевнений, чи перо геніального Шекспіра було б гідне такої життєвої драматургії, в якій вміщувався і безприкладний героїзм, і банальне боягузтво, шляхетність і хвороблива самозакоханість. Справді, як змалювати цю величну і водночас не надто симпатичну постать, як оцінити його шлях: від видатного козацького полководця, творця збройної сили Української держави, переможця “непереможної Антанти”, улюбленого вождя козацтва Першого Зимового походу, шлях, який через вершини подвигу і слави привів у провалля зради – до Харківської школи червоних командирів, де Юрко Тютюнник навчав ворогів стратегії і тактики партизанської війни? Тобто вчив окупантів та їхніх поплічників ефективно нищити українських партизанів. Які – до речі! – продовжували боротьбу.
Свій життєвий шлях Юрко Тютюнник розпочав 20 квітня 1891 р. у с. Будищах Звенигородського повіту Київської губернії, з’явившись у родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини… У своїй автобіографії Юрко Тютюнник називає найголовніші причини, які допомогли йому остаточно сформуватися національно свідомим українцем: гніт російської влади, належність усіх земельних і неземельних великих маєтків “людям чужої національності”, вплив середовища, в якому “з роду в рід передавалися традиції козацької боротьби” та вплив старших братів, котрі належали до партії соціалістів-революціонерів…
На війну проти Німеччини Юрій пішов унтер-офіцером. Пішов із ненавистю не до німців, а на російську державу. “Я ненавидів саму Росію, – стверджував він, – вважав її в цілому ворогом України. Зрозуміло, що за таких переконань ненадійний був у моїй особі “захисник царя і отєчєства”. У Юрка не один раз виникало бажання перейти на бік німців, які вели запеклу боротьбу проти історичного ворога українців – Росії…
Лютнева революція застала його у 32-му Сімферопольському запасному полку. Юрко Тютюнник зазначав, що “потроху, але завзято український національний рух набирав розмаху стихії: загнані, осміяні і обпльовані “хохли” відчули всю ганьбу поводження з ними як російською буржуазією, так і т. зв. демократією” Керенського – Церетелі.
До Тимчасового уряду і його політики Юрко Тютюнник від початку зайняв відверто ворожу позицію – як до уряду чужого народу, що втручається у внутрішні справи України. На жаль, такої свідомості бракувало керівникам Центральної Ради, які продовжували – в час Національної революції! – підпорядкуватись Тимчасовому уряду.
Поручник Юрко Тютюнник цілком віддався роботі серед українських мас. Зокрема, він став одним із ініціаторів створення Українського військового клубу ім. Гетьмана Дорошенка, на установче віче якого прибуло близько семи тисяч солдатів, уродженців українських та суміжних губерній.
Коли Юрко Тютюнник запропонував українцям піднести руки, озвалося не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув:
– Малороси! Піднесіть руки!
Підняли руки близько половини присутніх.
– Хохли! Піднесіть руки!
Руки піднесла добра третина бійців.
– Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби виріс ліс рук…
Промови старшин-українців рідною мовою справили надзвичайне враження на солдатів. “Ніби не дихаючи, слухали “дядьки в шинелях”, а коли промовець закінчував, буря оплесків зривалася понад головами, і “слава” та “ура” неслися вулицями Сімферополя.
Лютнева революція, яка була логічним наслідком Першої світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними, як українцями”. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Микола Міхновський та Юрко Тютюнник, національна свідомість мас просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі й розлилася по всій Україні.
І малорос, який у шанцях Першої cвітової їв з одного казанка з “вєлікоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла внаслідок до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть внаслідок образи найсвятіших почувань масової душі”, – стверджував Юрко Тютюнник. – У найпідліший спосіб Росія крала в нас почуття любові до Батьківщини. Крала, бо ворог усе може відняти, пограбувати, примусити “жертвувати”, але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору…” І малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця. І “німі, здавалось, духовно мертві маси” ставали українським народом.
24 травня 1917 р. спільними зусиллями Української громади Сімферополя і Військового клубу ім. Гетьмана Петра Дорошенка було влаштоване Шевченківське свято. “Самих військових українців з військової залоги прибуло до десяти тисяч… – згадував Юрко Тютюнник. – Цивільних українців прибуло теж кілька тисяч. Були й делегації від українських залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського флоту… Хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська… Піднесення (було) надзвичайне. Настрій зворушливий”. Начальник залоги, що прибув на свято, не втримався і сказав:
– А всьо-такі національний прінцип прі комплєктірованіі войска – бальшая вєщь! Нє толька ва врємя рєволюціі, но даже і за всьо врємя войни мнє нє пріходілось відєть большево парядка, чєм у вас на празднікє…
Далі слово отримав член президії Військового клубу ім. Гетьмана Петра Дорошенка поручник Тютюнник. Над майданом пролунало:
– …Ми шукали і знайшли себе – з’єдналися поміж собою. Просили в Керенського сформувати український полк… Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкриває… Що маємо робити? Панове, маємо силу, так ламаймо ж двері!!!
Громове “слава!” перервало промову...
– Віднині ми не розійдемося… – продовжував Юрко Тютюнник. – Віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені Гетьмана Петра Дорошенка…
Знову залунало “слава!” За кілька хвилин полк марширував до казарм. Казарми були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор…”
Незабаром Юрка обрали делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому його кооптували до членства Центральної Ради. Тютюнник відразу пристав до революційної меншості, бо не погоджувався з лінією Центральної Ради, адже її політика, зауважував він, “не мала визначеної мети, а тому не могла мати визначеної тактики”... Тютюнник же дивився “на Революцію в Україні як на Революцію національну”. Метою Української революції він “вважав національне визволення” і в подальшій діяльності “підходив до оцінки кожного факту, кожного явища з погляду націонал-революціонера”.
“Центральна Рада, – писав Юрко Тютюнник, – не вела Революційні маси. Вона тільки пристосовувалася до обставин, боючись сміливого кроку… Українська Національна Революція була фактом, але фактом була і повна відсутність вождів Українського націонал-революційного руху. Мені доводилося самостійно орієнтуватися в надзвичайно заплутаному лабіринті національних, політичних і соціальних протиріч… У соціальних питаннях я завжди підтримував найбільш ліві елементи Центральної Ради. До такої тактики мене привела свідомість необхідності відібрання земельних і інших маєтків від буржуазії, що майже цілком належала до польської, російської та єврейської національності. Я боровся за відібрання їхнього майна без жодного викупу і передачу його у руки місцевого населення, на 70 – 80% українського. Таким чином, на мою думку, Українська Нація здійснювала економічне обеззброєння своїх національних ворогів. Але водночас я не поділяв поглядів тих окремих українських діячів, що вважали за можливе у звільненій Україні у свою чергу гнітити так звані національні меншості. Не поділяв я й політики і тактики тих елементів, що у силу різних міркувань йшли на компроміс у національному питанні. Так, наприклад, я голосував проти оголошення 2-го Універсалу, вважаючи його актом не революційним”.
Відомо, що прийняття Центральною Радою 2-го Універсалу стало однією з причин збройного виступу полку ім. Павла Полуботка. 4 липня (за ст. ст.) 1917 р. полуботківці на чолі з Миколою Міхновським виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради: “Ми, українці-козаки, – говорилося в їхньому зверненні, – не хочемо мати свободи лише на папері, або півсвободи. По проголошенні 1-го Універсалу – 2-го Універсалу ми не визнаємо! – і приступаємо до заведення порядку на Україні…”
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])