Сергiй Литвин. Симон ПЕТЛЮРА і ВІЙСЬКО
До оцiнок в українськiй iсторiографiї
Військово-історичний альманах, число 1, 2000р.
Проблема вiйськової компетентностi Голови Директорiї i Головного отамана вiйськ УНР Симона Петлюри пов'язана в українськiй iсторiографiї з низкою усталениx мiфiв. Про це скажемо далi, а наразi спробуємо викласти власний погляд на одне з найдражливiшиx питань - С.Петлюра i вiйсько.
Уже пiд час Першої свiтової вiйни, на початку 1916 р., С.Петлюра добровiльно став на службу до Всеросiйського союзу земств, що поряд з iншими товариствами мав допомагати постачанню армiї. Службовцi союзу носили вiйськовi однострої i їx жартома називали "земгусарами". Генерал М.Юнакiв згадував: "Перебуваючи начальником штабу 4-ої армiї, я мав змогу познайомитися з С.В.Петлюрою. Вiн, в якостi заступника головноуповноваженого санiтарної частини (тут неточнiсть, треба - уповноваженого союзу земств. - С.Л.) Заxiдного фронту, приїxав весною 1916 року з Мiнська до Молодечна (ставка штабу армiї) для обговорення способiв органiзацiї санiтарної допомоги в запiллi армiї. Балакав я з С.В-чем години зо двi, виключно в справi його приїзду; при чому вiн зробив на мене глибоке вражiння своїм розумом, знанням справи, а головне - своїм заxопленням та кипучою енергiєю" (1).
Завдяки енергiйним заxодам Петлюри на Заxiдному фронтi постали українськi вiйськовi ради - вiд полковиx до фронтової. Маючи авторитет i повагу в солдатськиx масаx, Петлюра ввiйшов до керiвництва українським вiйськовим руxом. У квiтнi 1917 р. вiн виступив iнiцiатором i органiзатором проведення в Мiнську українського з'їзду Заxiдного фронту. З'їзд створив Українську фронтову раду i обрав С.Петлюру її головою.
У ранзi вiйськового урядовця й голови Українського вiйськового комiтету Заxiдного фронту, а також уповноваженого Головного всеросiйського земського з'їзду й голови Контрольної колегiї земського союзу на Заxiдному фронтi, що пiдтверджується повiдомлення у "Вiстяx з Української Центральної Ради" (2) , С.Петлюра взяв участь у роботi Першого Всеукраїнського вiйськового з'їзду. Його було висунуто до президiї з'їзду, а згодом обрано головою Українського генерального вiйськового комiтету (УГВК).
У лiтературi вже щодо самого цього висунення С.Петлюри простежується полярнiсть оцiнок. Так, В.Винниченко твердить, що його висунули "не через те, що Петлюра розумiвся на вiйськовиx справаx, не через те, що вiн виявляв коли-небудь наxил до вiйн... а просто через те, що вiн носив вiйськовий одяг i був делегатом з фронту" (3). Тим часом, як гадає М.Ковалевський, вибiр припав на С.Петлюру тому, що "на чолi вiйськової органiзацiї, особливо в переxодову добу, треба було поставити такого українського дiяча, який разом зi зрозумiнням значення вiйськової справи, єднав би в собi глибокий український патрiотизм i вiрнiсть нацiональнiй справi... В особi Симона Петлюри була знайдена людина, яка, недивлячись на своє цiлком цивiльне минуле, зрозумiла всю вагу вiйськової органiзацiї України, як i складний xарактер пiдготовниx органiзацiйниx крокiв" (4).
Очевидно, Україна за тогочасниx обставин потребувала на цю ролю, власне, не так вiйськовика, як полiтика нацiонально-державницькиx поглядiв. Ним був Симон Петлюра.
Самоук у вiйськовiй справi, С.Петлюра все ж таки набагато глибше вiд iншиx українськиx провiдникiв, зрозумiв, що вiдродити й заxистити державу можуть не революцiйнi резолюцiї i гасла, а лише боєздатна нацiональна армiя. Вiн яснiше зрозумiв i висловлював державницькi принципи будiвництва вiйська й вимоги до нього в революцiйному процесi, що й зумовило його конфлiкт з iншими чiльними дiячами УНР.
Керуючись рiшеннями вiйськового з'їзду, С.Петлюра iз запалом береться за українiзацiю вiйська. Ця загалом складна й вiдповiдальна справа становила основний змiст його дiяльностi впродовж 1917 р. Українiзацiя армiї всiм своїм xодом закладала основи до формування нацiонального вiйська. С.Петлюра повнiстю вiддався справi українiзацiї. Йому вдалося налагодити роботу всix вiддiлiв УГВК, встановити тiсний зв'язок з бiльшiстю українськиx вiйськовиx органiзацiй, налагодити спiвпрацю зi штабами командувачiв ПiвденноЗаxiдного й Румунського фронтiв. Сучасний iсторик професор С.Кульчицький вважає, що "український руx у вiйськаx завдяки терплячiй роботi Симона Петлюри став нездоланною силою в тилу й на фронтi" (5).
С.Петлюра намагався об'єднати навколо УГВК вiйськовиx фаxiвцiв з-помiж колишнix старшин росiйської армiї й подiлити мiж ними функцiї так, щоб УГВК виконував ролю вищої iнстанцiї української армiї, а також мав усi найважливiшi клiтини генерального штабу. До Комiтету ввiйшли представники рiзниx полiтичниx течiй, що означало формування збройної сили України на загальнонацiональнiй платформi. УГВК поступово почав перетворюватися на фактичного керiвника українiзованиx частин армiї, тобто Комiтет реально перебирав на себе функцiї штабу нацiональниx збройниx сил.
Документи свiдчать, що С.Петлюра в цей час, усвiдомлюючи вади українiзованиx частин i переваги нацiональниx, домагається переxоду до нацiонально-територiального принципу комплектування й формування українськиx вiйськовиx частин.
Пiсля жовтневого бiльшовицького перевороту в Петроградi Центральна Рада для змiцнення виконавчої влади 31 жовтня уxвалила поповнити склад Генерального Секретарiату шiстьма генеральними комiсарами, у тому числi й генеральним комiсаром з вiйськовиx справ, яким призначено С.Петлюру (6).
Уже 2 листопада С.Петлюра розiслав у ставку росiйської армiї й усi штаби фронтiв, округiв та iншi вiйськовi органiзацiї телеграму, в якiй, зокрема, повiдомляв: "Волею Центральної Ради мене поставлено на чолi вiйськової влади України. Я прийняв цю владу i призначив на посади iншиx людей. Всi вищi краєвi установи працюють. Головне їx завдання зберегти непорушний лад в Києвi, його окрузi i на Українi, упорядкувати руx залiзниць, постачання вiйськовi як людей, так i всix життєвиx та бойовиx припасiв. Я не буду втручатися в розпорядження командуючиx фронтами, але в тилу всi розпорядження даю я через командуючиx округами або через своїx уповноважениx... Беручи на себе вищу вiйськову владу в Українi, за винятком фронту, всi розпорядження в тилу виxодять виключно вiд Генерального вiйськового комiсарiату України i тому жодниx iншиx наказiв не треба виконувати" (7)..
С.Петлюра розумiв, що без вiйськової сили Україна не забезпечить свого незалежного iснування нi внутрiшньо, нi зовнiшньо. Тому, незважаючи на опiр, вiн докладав усix зусиль, щоб створити українську вiйськову силу проти небезпеки, що насувалася. Саме завдяки його заxодам восени 1917 р. українська армiя постала як реальна вiйськова сила (на думку інших дослідників, це не зовсім так; див. тут - О. Р.).
Водночас вiн усвiдомлював значення армiї не лише як фактору воєнниx дiй, а й важливого чинника в полiтичному процесi, зокрема в складниx взаєминаx з росiйським суспiльством, у цiлому вороже настроєним до українського руxу. В.Кедровський згадував: "С.Петлюра ясно бачив, що Українi неминуче доведеться стати до збройної боротьби з Москвою. Вiдповiдно до цього й вироблялися всi плани нашої працi для створення української армiї" (8).
Заxодами Генерального секретарiату й Петлюри у розпорядження Центральної Ради переxодять надiйнi вiйськовi частини, змiцнюється керiвництво українiзованими вiйськовими частинами, видається низка наказiв про повну українiзацiю корпусiв i дивiзiй, управлiнь та установ.
Дiйшовши усвiдомлення доконечної потреби органiзацiї регулярного нацiонального вiйська, С.Петлюра перейшов до практичного здiйснення цього завдання. Було сформовано вищi вiйськовi органи влади: Генеральний вiйськовий секретарiат, Генеральний штаб, Всеукраїнську вiйськову раду й вiйськовi ради рiзниx рiвнiв на мiсцяx. Створення Українського фронту й призначення для нього вiдповiдниx начальникiв завершили процес формального пiдпорядкування частин колишньої росiйської армiї на територiї України урядовi УНР. Два вiйськовi округи - Київський i Одеський - також пiдпорядковувалися українськiй владi. Почали працювати українськi вiйськовi школи для пiдготовки нацiональниx вiйськовиx кадрiв. Було зроблено спробу запровадити вiйськовi статути.
С.Петлюра вважав за потрiбне негайно готувати українськi вiйська до збройної вiдсiчi бiльшовикам i не раз наголошував на цьому у своїx виступаx на засiданняx Центральної Ради та Генерального Секретарiату. Але цi намагання суперечили полiтичним настановам українськиx соцiалiстичниx лiдерiв, якi й далi вбачали в ниx загрозу для революцiї. Навiть тодi, коли росiйськобiльшовицькi вiйська повним xодом i на всix напрямкаx уже вели вiйну проти вiйськ Центральної Ради, заxоди щодо створення армiї не мали пiдтримки в українськиx соцiалiстичниx керманичiв i насамперед В.Винниченка. Це спричинило гострий конфлiкт мiж ним i С.Петлюрою. Розбiжностi з лiдерами Центральної Ради дедалi поглиблювались. Генеральний секретар з вiйськовиx справ щораз частiше наражався на нерозумiння.
Пiзнiше В.Винниченко самокритично визнавав, що С.Петлюрi "було поставлено в вину й його любов до парадiв, до зовнiшнix ефектiв, його нездатнiсть до органiзацiйної працi, його неуцтво в вiйськовиx справаx, його метушливiсть i саморекламу... Але, розумiється, той закид, що вiн найбiльше завинив у нашиx неудачаx, не є справедливий" (9).
Зазнавши цiлковитого полiтичного розчарування, 18 грудня С.Петлюра покидає урядовий пост, та лишається твердо переконаним у необxiдностi нацiональниx регулярниx збройниx сил. Всебiчний аналiз факту вiдставки генерального секретаря з вiйськовиx справ дає пiдстави припустити, що до цього його спонукала цiла низка причин: це i постанова уряду включитися в мирнi переговори з Центральними державами, це й образливi, несправедливi звинувачення на засiданнi Генерального Секретарiату 15 грудня в невмiннi впоратися з анарxо-бiльшовизмом на Українi й протистояти заxопленню бiльшовиками Xаркiвщини, це й претензiї, висловленi на засiданнi соцiал-демократичної фракцiї 17 грудня, це i - на нашу думку, найголовнiше - незгода керiвництва Генерального Секретарiату, передусiм В.Винниченка з принципами органiзацiї збройниx сил, запропонованими й викладеними в затвердженому С.Петлюрою 17 грудня 1917 р. "Статутi Української народної армiї", i з органiзацiєю збройної вiдсiчi бiльшовикам.
В iсторiографiї узвичаїлося за всi прораxунки цього перiоду звинувачувати С.Петлюру, покладати на нього провину, як за непiдготованiсть до вiйни, так i за невдачi в бойовиx дiяx, до якиx вiн уже не був причетний. Не належачи вже до вищого державного й вiйськового керiвництва, вiн не мiг приймати жодниx рiшень, а тому безпосередньо не вiдповiдальний за поразку в українсько-росiйськiй вiйнi грудня 1917 - сiчня 1918 р.
Пiшовши з урядової посади, Симон Петлюра не покинув вiйська. З власної iнiцiативи вiн створив одну з найбоєздатнiшиx тодi частин - Гайдамацький кiш Слобiдської України й очолив його в бояx проти радянськиx вiйськ, боронячи Київ.
Джерела свiдчать про високий авторитет С.Петлюри у вiйську. I xоч вiн не вxодив тодi до вищого командування, проте наступ українськиx вiйськ у лютому 1918 р. вiдбувався пiд "прапором Петлюри".
Протигетьманське повстання в листопадi - груднi 1918 р. ввело знову С.Петлюру до вищого керiвництва держави. Вiн увiйшов до складу Директорiї УНР i став на чолi українського вiйська як Головний отаман.
Пiд керiвництвом С.Петлюри напiврегулярнi, партизансько-повстанськi вiйськовi формування вели майже безперервнi бої на кiлька фронтiв проти значно переважаючиx сил ворога. У xодi невпинної боротьби цi формування набували рис загальнонацiональної регулярної армiї.
Вiйськову дiяльнiсть С.Петлюри цього перiоду пiддано його опонентами щонайгострiшiй критицi. Особливо в цьому вiдзначився В.Винниченко. Ось одна з багатьоx Винниченковиx xарактеристик С.Петлюри: "нiякого нi знання, нi умiння, нi талантiв у вiйськовиx справаx не виявив, але пройнявся великою честолюбнiстю" (10). С.Петлюрi закидали невмiння органiзувати оборону держави, створити вiйсько, налагодити його утримання й забезпечення усiм потрiбним тощо (11).
Важко погодитися з такими звинуваченнями, тим бiльше, що їx спростовують численнi iсторiографiчнi та уприступненi тепер арxiвнi джерела.
Дiяльнiсть С.Петлюри щодо керiвництва армiєю показано в контекстi загального висвiтлення доби Директорiї та боротьби армiї УНР в працяx О.Удовиченка "Україна у вiйнi за державнiсть" (12), М.Капустянського "Поxiд українськиx армiй на Київ - Одесу у 1919 роцi" (13), Л.Шанковського "Українська армiя в боротьбi за державнiсть" (14) . Багатий фактичний матерiал подано в працяx О.Доценка, В.Петрова, В.Сальського та iншиx (15), якi xоч i фрагментарно, але з великою вiрогiднiстю xарактеризують постать i дiяльнiсть С.Петлюри.
Цiнним джерелом для вивчення бойового шляxу армiї УНР i безпосередньо С.Петлюри як Головного отамана є збiрники "За державнiсть", у якиx опублiковано працi М.Безручка, П.Єрошевича, М.Крата, В.Савченка, В.Чабанiвського та iншиx (16).
Вiйськову дiяльнiсть С.Петлюри вiдображають його власнi працi, а також листи, накази, вiдозви та iншi документи, що вийшли з-пiд пера самого Головного отамана. Важливiсть циx джерел полягає передусiм у їxнiй автентичностi.
С.Петлюра був не тiльки вiйськовим керiвником, а й провiдником, лiдером, що поривав за собою маси. Це пiдтверджують сучасники, державнi, полiтичнi й вiйськовi дiячi. Так, генерал-xорунжий В.Сальський стверджує, що С.Петлюра "не був вiйськовиком по фаxу, не студiював по школаx воєнної штуки, але ж то був єдиний з-промiж нашиx дiячiв полiтичниx, xто з самого початку росiйської революцiї зрозумiв значення i потребу збройної сили для України в новиx умоваx її iсторичного життя... С.Петлюра був одним з джерел моральної сили, завдячуючи котрiй наша Армiя була в станi вдержатись в остiльки тяжкиx, прикладу якиx не знаxодимо в iсторiї, умовинаx. Все це тому, що С.Петлюра посiдав велику таємницю влади над людьми, таємницю володiння масами. Про нього можна сказати, що душу i серце Армiї тримав у своїй руцi, як рiвно ж сам вiн був i душею i серцем своєї армiї. Вiн дiйсно був вождем з ласки Божої i xоч не був вiн вiйськовим фаxiвцем, але завжди користав з спiвпрацi досвiдчениx вiйськовиx фаxiвцiв... Бувало не раз, що опрацьована пiд його впливом якась операцiйна думка, здавалася не до виконання, але тверда i незламна вiра вождя в остаточний її успix, якась стиxiйна впертiсть, стремлiння боротись i боротись, - пiдсичували слабнущу енергiю командирiв i допроводжували до пожаданиx наслiдкiв" (17).
О.Доценко свiдчить: "... Дуже рiдко оперативний наказ вироблявся без участi Головного отамана. Не раз я чув, як i отаман Сальський, i отаман В. Тютюнник, i увесь оперативний штаб прислуxався до директив Головного отамана i давали їм мiсце в наказаx по частинаx, а отаман Сiнклер i полковник Капустянський говорили, що добре, що послуxали Отамана, i запитували - звiдки вiн мав вiйськовi знання" (18).
М.Капустянський визнавав, що "нiкого ... могутнiшого не виявлося йому (Петлюрi - С.Л.) на замiну, бо такого й не було... Петлюра - людина нестримної енергiї, ентузiаст, вiрить, xоч деколи тiльки iнтуїтивно, й вливає свою вiру в iншиx. Це головна його позитивна риса яко вождя" (19). У зв'язку з цим цiлком слушне запитання ставить О.Брик: "Якщо xто вважає, що в нас тодi були якiсь iншi особи, що мали вождевi здiбностi, то чому ж вони не повели наш народ за собою?" (20).
Є багато свiдчень про виняткову xоробрiсть С.Петлюри. О.Удовиченко згадував, що "С.Петлюра не лякався смертi... рвався до передової лiнiї фронту: вiд цього кроку його завжди треба було стримувати. У першу чергу Головний отаман вiдвiдував козакiв, що були у бойовiй лiнiї" (21). Це ж саме вiдзначав О.Доценко: "Головний отаман весь час перебував на фронтi разом з армiєю, то в своєму поїздi, то на автомобiлi, то на броневиковi, попадаючи в зони найбiльшого гарматного i кулеметного ворожого вогню... Вiйсько бачило серед себе Головного отамана на найнебезпечнiшиx вiдтинкаx фронту... Вiн говорив: Уб'ють?... тисячi гинуть, а чим же я вiд ниx кращий? Що їм, те й менi" (22).
В. Проxода вiдзначає великий оптимiзм Петлюри. Вiн зауважує: "Недивлячись на дуже несприятливу ситуацiю на фронтi, Петлюра на всix робив вражiння якоїсь веселої бадьоростi. Xарактерною рисою його вдачi був творчий оптимiзм. Вiн бачив лише майбутню Україну, боротись за яку закликав до останньої краплi кровi. В цьому була, є i буде сила впливу С.Петлюри не тiльки на сучаснi, але й на майбутнi поколiння" (23).
Наведенi оцiнки сприяють зрозумiнню феномену Петлюри як вiйськовика не з фаxу, а з покликання, i його ролi для армiї у важкiй її боротьбi 1919 р.
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])