Пилип Хмара. Історія отамана-самостійника
"Вечірня газета",
http://www.vechirka.com.ua/history/xxcen/31121715.php
Шепель Ф. Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари
та його соратників, записана чекістами
в тридцяті роки минулого століття //
Матеріали обласної науково-практичної
історико-краєзнавчої конференції “За волю і долю України”
(Наш край у 1917 – 1929 роках). – Кіровоград, 2002.
-----------------------------------------------------------
В архіві управління Служби безпеки України
в Кіровоградській області знайдено унікальний документ
під назвою “История банды Хмары”.
Автор його невідомий. У першій частині розповідається
про зародження національно-визвольного руху
на території Олександрівського району, так би мовити,
про засів вільнолюбних ідей.
Решта – як те самостійницьке зерно проростало.
На жаль, величезний фактичний матеріал подано
через призму людиноненависницької сталінської
ідеології зразка 1931 року. Борці за самостійну Україну
називаються не інакше як “бандити”, подекуди -
“хмаринці” або “загін”.
Та навіть це не може применшити й приховати відваги,
героїзму, самопожертви, військової кмітливості
і палкої любові до Батьківщини
українських повстанців 1917 – 1922 років.
Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття.
Частина 1
В архіві управління Служби безпеки України в Кіровоградській області знайдено унікальний документ на шістдесяти двох аркушах під назвою “История банды Хмары”. Автор його невідомий. Називає себе “людиною без видатної шкільної освіти”. Відчувається, що писав на основі власних спогадів, використовуючи також інші джерела. У першій частині розповідається про зародження національно-визвольного руху на території Олександрівського району, так би мовити, про засів вільнолюбних ідей. Решта – як те самостійницьке зерно проростало. На жаль, величезний фактичний матеріал подано через призму людиноненависницької сталінської ідеології зразка 1931 року. Борці за самостійну Україну називаються не інакше як “бандити”. (Щоб не відволікати читача від ходу подій, подекуди заміняли той термін на “хмаринці” або “загін”). Та навіть надмірне вживання цього слова не може применшити й приховати відваги, героїзму, самопожертви, військової кмітливості і палкої любові до Батьківщини тих, хто ціною власного життя спробував відродити у нашому краї славні діла козаччини й гайдамаччини у 1917 – 1922 роках.
Федір Шепель
І.
У селі Михайлівці (нині Олександрівський район. – Ф. Ш.) політичне життя починається приблизно з осені 1906 року, з прибуттям до нього учителів-семінаристів Трохима Харитоновича і Давида Харитоновича Скрипок. Вони організували гурток с.-р. (соціалісти-революціонери або есери, — Ф.Ш.). До нього спочатку ввійшло лише учительство, зокрема: Петро Іванович Пшеничний, Лідія Андріївна Камінська і Ольга Миколаївна Крижанівська. Були в селі й співчуваючі.
Організація, котрою керували Скрипки і Йосип Школа, була, певно, пов’язана з іншими с.-р. гуртками, тому що в Михайлівку частенько навідувались чужі люди, які, будучи викладачами народної школи, нелегально проживали то у Скрипки, то у Пшеничного. Ці вчителі розповсюджували свої революційні погляди й на учнів, котрим довіряли (тогочасні учні були віком до 20 років). Через два роки Скрипок перевели до села Єлисаветградківки. І гурток, заснований ними в Михайлівці, припинив існування. Через рік Трохима Скрипку заарештували. Після повернення він помер, а з ним і гурток.
У 1912 році в Михайлівці відроджується гурток с.-р., керівником якого стає Молоков-Журський, котрий на той час був учнем Водянського лісного інституту (училища? – Ф. Ш.). До його складу ввійшли: Никон Павлович Брайко, Гаврило Іванович Тарасенко, Сидір Микитович Кучмар, Григорій Федорович Тарасенко, Никанор Волошка, Іван Кравченко, Антон Іванович Бжизицький і Андрій Іванович Котовий. Гурток мав зв’язки лише з Олександрією й проіснував до 1914 року, бо війна, що розпочалася, забрала його членів.
ІІ.
Приблизно в 1911 році в селі Єлисаветградківці з’явився фельдшер Юрій Дмитрович Мельник, який належав до партії с.-р. У Михайлівці Мельник познайомився з учителькою Варварою Григорівною Колюк, котра згодом стала його дружиною і членом партії с.-р. (…)
Лютнева революція заглянула до Михайлівки тоді, коли нікого з перелічених осіб не було вдома. Втім, лишалася Варвара Колюк. Отримуючи інформативні листи від Юрія Мельника, вона взялася до організації нового гуртка Укр.-с.-р. (самостійників). До його складу ввійшли: Павло Іванович Балас, Максим Іванович Тарасенко, Василь Іванович Брайко, Павло Григорович Калиниченко, Кузьма Леонтійович Литвинов і Павло Андрійович Кондратенко. Також у Михайлівці було організовано “Просвіту”, а при ній обширну бібліотеку й книгарню. Сюди ж примкнули Векла Григорівна Колюк та Андрій Іванович Котовий, котрий повернувся з фронту. Ідея “Самостійної України” зростала й міцніла. Обговорювались розпорядження Центральної Ради, зростало незадоволення членів гуртка Керенським та спробами нового закабалення щойно звільненої від іга Романових України.
Спливло зовсім небагато часу, і з фронту повернулися всі старі учасники колишнього гуртка Молокова, крім Антона Бжизицького й Григорія Тарасенка, які були у полоні. У квітні 1917 року в Михайлівку приїздив Мельник, і гурток, організований його дружиною, урочисто відкрив театр, куди почали вливатися все нові й нові сили, залишаючись під керівництвом В. Мельник і виконуючи її розпорядження. Так минув увесь 1917 рік.
Поява перших більшовиків для Михайлівки лишилась непоміченою. Класова боротьба, що розпочалася, була заретушована доволі сильною організацією “самостійників”… У грудні 1917 року в Михайлівку остаточно повернувся і сам Мельник як живе втілення померлого запорожця (в чумарці, широких шароварах, сивій папасі набік і з кривою шаблюкою при боці). Гурток почав жити новим життям. Прислухались до голосу Центральної Ради. Ждали повного зникнення привиду більшовизму, що тільки-но з’явився… З наближенням гайдамаків у Михайлівці об’єднався невеликий загін більшовиків виключно з наймитів і бідноти… Куркулі виступили на боці німців… Група Мельника була проти німців… Але з проголошенням “Самостійної України”, помазанням на гетьманський престол Павла Скоропадського було зібрано всіх членів організації, де Мельник прочитав маніфест Скоропадського. Після чого на службу до гетьмана поїхала більша їх частина (Павло Гончаренко, Сергій Тихонович Носенко, Парфентій Силович Стежка, Микола Михайлович Тарасенко, Дорофей Дмитрович Тарасенко і Павло Григорович Калениченко), а решта лишилася в Михайлівці. Падіння гетьмана куркулі зустріли доволі плаксиво. Перед ними знову замаячив привид більшовизму, що загрожував їм погибеллю. Одначе не всі повернулися в Михайлівку. Лише Гончаренко та Носенко, а решта перейшли до армії Директорії, беручи найактивнішу участь у боях з червоною гвардією.
З відходом Петлюри, тобто Директорії, повернувся в село Тарасенко Микола, а інші – виїхали з петлюрівськими військами за кордон. Втім, незабаром до Михайлівки повернувся й Тарасенко Дорофій Дмитрович. Вступ червоних військ у 1919 році захопив Мельника та його організацію з розбитими почуттями. Поклад і Дишловий приїхали до Михайлівки анархістами. Обирається сільська рада, до якої входять Мельник із Покладом. Мельника направляють на повітовий з’їзд до Олександрії. Він вступає до КПБ(у), але погляди його лишаються старими.
З появою Денікіна – ще десь на Дону – Поклад Йосип організовує загін у Михайлівці, найменувавши себе отаманом ҐОНТОЮ. Ад’ютантом його стає Дишловий Леонтій, а командиром призначається Горищенко Іван Терентійович. До Ґонти (Поклада) приєднуються такі особи: Буша Пилип Іванович, Могила Іван Тихонович, Кравець Захарій Максимович, його старший брат та багато інших (оперували в Єлисаветградківці, на станціях Цибулеве та Фундукліївці).
Прибулі денікінці захопили Михайлівку доволі спокійно. Після вступу червоних до Михайлівки повернувся й Стежка Парфентій Силович. Він прибув з-за кордону із загоном Гулого-Гуленка для підняття повстання в тилу, але був розбитий червоними в селі Цибулевому.
Гулий-Гуленко Андрій Олексійович (м. Новоархангельськ, 1886). Генерал-хорунжий армії УНР. Арештований 19.07.1922 р. в Одесі. На початку 1926 року сліди губляться (Р. Коваль, “Отамани гайдамацького краю”).
Під час виборів Стежка стає членом волосного ревкому й сприяє звільненню людей загону Гулого, взятих у полон… Сприяє проникненню до ревкому своїх соратників по ідеї: Гончаренка Павла Кононовича (стає секретарем) та Носенка Федора Тихоновича (діловодом). Мельник Юрій лишається жити в Михайлівці, зібравши старих знайомих, працює в театрі режисером.
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])