Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв
Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю.
Київ, "Діокор", 2001
--------------------------------------------
Книга є збіркою радіопередач авторського циклу
Романа Коваля “Отамани Гайдамацького краю”.
Сьогодні йтиметься про одного з найвизначніших українських полководців часів Національної революції 1918 – 1919 років, переможця “непереможної” Антанти, одного із зачинателів Гайдамаччини ХХ століття, Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор’єва.
Проти кого тільки не спрямовував він шаблі і багнети!
У 1905 р. воював проти японців, у 1914 – 1918 рр. – проти німців та австрійців, у 1919 р. – проти Антанти, зокрема греків і французів. В тому ж таки році бив білогвардійців та Красну армію 1. На превеликий жаль, воював отаман Григорьєв і проти військ Гетьмана Павла Скоропадського та Армії УНР.
Хто ж він, цей отаман херсонського степу?
Справжнє його прізвище Никифор Серветник. Народився 1884 р. в Ново-Ушицькому повіті Подільської губернії. З дитинства захоплювався історією рідного краю, насамперед історією Запорозької Січі. Уяву українського хлопчика полонила героїка козаччини та гайдамаччини. Не стомлюючись, слухав перекази старезних дідів про славні походи запорожців. А думи кобзарів про турецьку та московську неволю тривожили юне серце, запалювали іскри протесту. Ці іскри згодом, у 1917 році, розпалила Лютнева революція. І вогонь козацького серця запалив пожежу національної революції на Чорноморських ланах. І гордий нащадок козацької вольниці став одним із зачинателів Гайдамаччини ХХ століття.
З весни 1917 р. штабс-капітан Матвій Григор’єв розпочав українізацію частин російської армії, що входили до Бердичівського гарнізону. Коли наприкінці 1917 р. червона Росія посунула на Україну, Григор’єв виявився одним із нечисленних оборонців українського уряду. Коли до влади прийшов Гетьман Павло Скоропадський, Григор’єв залишився на службі в Українській армії. Але розчарувавшись у Гетьмані, який відновив велике землеволодіння, Григор’єв у серпні 1918 р. покидає військову службу і приїжджає до степового села Верблюжки, населення якого відзначалося надзвичайною войовничістю. Творячи у Верблюжці та в сусідніх селах свої перші повстанчі відділи, Григор’єв розпочинає підготовку до антинімецького повстання.
Трагедією українства стало те, що німців, які прийшли на заклик Центральної Ради допомогти вигнати російських більшовиків за межі держави, українські селяни сприйняли за окупантів. Селян можна зрозуміти: годувати величезну німецьку армію доводилося саме їм. До того ж німці, що прийшли як союзники, побачивши безвладдя і хаос в Україні, почали самі організовувати життя й наводити порядок. А оскільки Центральна Рада не виконала своїх зобов’язань щодо продовольчого забезпечення союзників, німці змушені були проводити реквізиції, щоб прогодувати своє військо.
На диво правильний розрахунок – спочатку Центральної Ради, а потім і Гетьмана Павла Скоропадського – використати проукраїнськи налаштовану Німеччину для побудови Української держави наштовхнувся на ображені почуття українського селянина. Селянин не думав про геополітику, він бачив перед собою озброєних чужинців, які не дуже з ним церемонились і яких він повинен був годувати. Якби ж то український селянин знав, що, виганяючи німців з України, він звільняє дорогу для потопу в тисячу разів страшнішого – більшовицького...
На кінець 1918 року Григор’єв об’єднав навколо себе силу повстанців, одне лиш село Верблюжка дало отаману понад 4000 бійців. Чи не першою його операцією став напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. З Олександрії для наведення порядку був висланий німецький загін. Григор’єв не побоявся вишколених Першою світовою німецьких вояків і переміг в бою. Слава про нього покотилась херсонським степом...
Матвій Григор’єв повідомляє Симона Петлюру про створення ста сімнадцяти невеликих повстанських загонів загальною чисельністю до 15 тисяч козаків. Ці відділи отримали назву Херсонської дивізії та стали частиною Південного фронту Армії УНР. Поступово отаман опановує Херсонську та частину Катеринославської губерній. На визволених територіях проголошується українська влада...
Водночас до Одеси почали прибувати війська Антанти, до складу яких входили французькі, грецькі, румунські, польські та російські відділи Гришина-Алмазова. В січні 1919 р., коли на півдні України вже перебували війська Антанти чисельністю до 70 тисяч, командувач французьким десантом генерал Д’Ансельм ультимативно зажадав, щоб Директорія відвела українські війська на лінію Бирзула – Вознесенськ – Миколаїв – Херсон. І Директорія погодилася...
Але не погодився Григор’єв. На його думку, французів треба було провчити, скинути їх в море, “як єдину належну відповідь на цю ганебну пропозицію”. “Треба бити Антанту, бити більшовиків, бити білих і червоних ворогів”, – закликав Григор’єв.
Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на Півдні України глибоко вразила отамана і стала однією з причин його розриву з українським урядом. Іншою важливою причиною став безпідставний арешт головнокомандувача Лівобережним фронтом УНР полковника Петра Болбочана, до якого Матвій Григор’єв ставився з великою пошаною. “Після арешту полковника Болбочана, – в розпачі сказав Григор’єв, – я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”.
1 лютого 1919 р. Григор’єв оголосив повстання проти Директорії і атакував праве крило Армії УНР.
На мою думку, головною причиною чергової української драми стала відсутність авторитетного політичного українського центру – з чіткою державницькою метою, з власною ідеологією, власною політикою, власними цінностями, своїми іменами, з національно зрілою елітою. Українська інтелігенція винниченківського штибу, перебуваючи в наркотичній залежності від того, що скажуть у Москві, лише вдавала, що будує Українську державу. Хіба серед таких діячів міг постати новий Хмельницький, який би жорстоко подавив козацьку вольницю гуляйпільщини і скерував її могутню енергію в єдине національне річище?!
Саме відсутність у Києві твердої національної влади призвела до того, що отамани хитались, шукали авторитетів на стороні, врешті, зраджували Батьківщині. Не дивно, що Махно, Ковтун, Шинкар та інші, позбавлені правдивого – не ефемерного – політичного проводу, ставали заручниками і, врешті, жертвами російської політичної культури – комуно-соціалізму.
Розчарувавшись у Директорії, яка спасувала перед новим окупантом, отаман Григор’єв – уже під червоними прапорами – розпочав похід проти Антанти. 10 березня після тяжких боїв він звільнив Херсон, а 12 березня – Миколаїв... 6 квітня Григор’єв уже в Одесі! “Непереможна” Антанта таки була скинена в море!
Як зазначав військовий діяч УНР Олександр Вишнівський у своїй книзі “Повстанський рух і отаманія”, перемога Григорьєва ствердила, що “він мав рацію, коли вимагав від Директорії переговорювати з Антантою з позиції сили, а не з позиції бідного родича”.
Більшовики, хоч і на всі боки прославляти “красного командіра Григор’єва”, не довіряли йому від самого початку. Ще наприкінці лютого 1919 року червоний командарм Скачко дійшов висновку, що єдиний вихід із ситуації – знищити Григор’єва. До такої ж думки дійшов і Центральний комітет більшовицької партії.
14 квітня 1919 р. Ю. П’ятаков писав до Реввоєнсовєту фронту: “Мнение Центрального комитета заключается в том, что Григорьева нужно как можно скорее ликвидировать”. Московські окупанти були переконані, що “политика Григорьева и его командиров – есть политика замаскированной контрреволюции... Войска, – писали вони, – служившие до перехода на сторону советской власти делу шовинизма и мелкобуржуазной контрреволюции, теперь не могут быть истинными и честными революционными борцами. Григорьев неискренне перешел на сторону советской власти”.
Тим часом в очах селян Півдня України отаман Григор’єв почав набувати божественного образу. Слава про його героїзм виплескувалася на сусідні губернії. Він почав уособлювати верховну владу – ставав диктатором Півдня України, диктатором доброзичливим і щедрим – передусім до українського селянства, яке вірило, що Григор’єв силою свого війська захистить від грабунку московських продзагонів та вакханалії чрезвичайки.
Почався погром совєтських органів влади та масові вбивства членів “воєннопродовольствєнной коміссіі”. Більшовик Н. Бобрищев так описував передгрозову ауру: “25 апреля со ст. Помошная в Елисаветград пришли оставшиеся части войск Григорьева... 1 мая с утра началась демонстрация, в которой принимал участие весь город... Войска Григорьева также принимали участие в демонстрации и на приветствия отвечали: “Слава Украине!”
Розв’язка наближалась. Повстанці, не зустрічаючи опору, перебирали владу на місцях. Нарешті, про повстання було повідомлено офіційно – 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді 2 був проголошений Універсал Головного отамана Херсонщини і Таврії “До українського народу”: “Народе український! Народе змучений!.. Тобі насильницьки нав’язують комуну, чрезвичайку й комісарів з Московської “обжорки” і тої землі, де розіп’яли Христа. Народе український! Бери владу в свої руки... Геть ЧК! Вся влада Радам, але не партіям. Хай живе влада народу України! Борітеся – поборете!..” 3
Український народ з ентузіазмом відгукнувся на заклик скинути ненависне ярмо московської комуни. За короткий час були звільнені Катеринослав 4, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станції Бобринська і Знам’янка, Чигирин, інші міста та залізничні станції.
Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони і полки, які посилались проти Григор’єва, як правило, переходили на його бік – настільки були високим авторитет отамана серед червоноармійців та ненависть їхня до чрезвичайок.
За наказом Григор’єва у визволених містах скликались з’їзди Рад, які своїми рішеннями закріплювали нову владу. Успіхи Головного отамана Херсонщини і Таврії вражали: буквально за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Все нові й нові міста звільнялись від влади московської чрезвичайки: повстанці увійшли до Кривого Рогу, Олександрівська 5, Олександрії, Єлисаветграда, Корсуня, Помічної, в Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Золотоношу та сотні, а можливо, й тисячі сіл і містечок.
Комісар 2-ї армії більшовицької Росії Вишневецький зазначав, що населення, безперечно, ставиться зі співчуттям до Григорьєва: “Рабочие Елисаветграда встречали красные войска с оружием в руках. Крестьяне обеспечивали Григорьева продовольствием и добровольно приносили ему тысячи пудов хлеба. Желающих вступить в ряды войска Григорьева было столько, что у него не хватало оружия. Деревни встречали (красные) отряды ружейным и пулеметным огнем... Главный лозунг Григорьева – “Долой ЧК!” – встречает отклик по всей территории Украины. Красная Армия, состоящая в большинстве из середняков, определенно присоединяется к этому лозунгу”.
А що ж Нестор Махно? На початок травня 1919 р. його армія та дивізії Григорьєва становили головну ударну силу Красної армії. Це визнавав сам командувач російської окупаційної армії В. Антонов-Овсєєнко. Тому саме від позиції Нестора Махна залежало: продовжуватиме Красна армія ґвалтувати Україну чи спільними зусиллями отаманів буде розгромлена... На жаль, Махно, до якого звернувся отаман Григор’єв із пропозицією об’єднатися, вкотре виявив злочинну короткозорість, не ударив у запілля загарбникам. Фатальну роль відіграла його низька національна та занадто висока класова свідомість.
Попри антипетлюрівську нотку григор’євського Універсалу Махно нюхом відчував, що “григорьевщина пахнет петлюровщиной”. Один із його найближчих помічників Чубенко прямо заявив: “Григорьевщина – это петлюровщина”. В своїй пресі махнівці визначили Григор’єва як “предателя революции и врага народа” і закликали до його знищення.
Як бачимо, Махно не підтримав повстання, більше того, допоміг червоним відбити у григор’євців Катеринослав. Такою позицією Нестор Махно зашкодив, урешті, й собі: вже 25 травня 1919 року, коли Григор’єв зазнав кількох відчутних поразок, Нестора Махна червоні теж оголосили поза законом.
Врешті, Григорьєв був “збитий із залізниці”, вибитий із міст. Його загони пішли сільськими шляхами, знайшли прихисток у лісах. Він почав формувати нові відділи, які щодня поповнювалися… 6 червня 1919 р. Матвій Григор’єв відбиває у більшовиків крупний залізничний центр Знам’янку...
Ще майже місяць зволікав Махно, спостерігаючи за простягнутою рукою отамана Григор’єва. Причиною зволікань були не тільки ідеологічні розходження, але й ревнощі до слави конкурента. Але біда таки об’єднала. Зустріч між отаманами відбулася 25 червня 1919 р. в с. Компаніївці (нині Кіровоградщина). Перше запитання задав Махно: “Проти кого будемо воювати?” І запропонував “бити Петлюру”. Григор’єв відповів: “Комуністів будемо бити”. Махно додав: “І Денікіна”… Врешті, узгодивши позиції, створили об’єднану Повстанську армію, головнокомандувачем якої став отаман Григор’єв, а головою Реввійськради (тобто політичним зверхником) – Нестор Махно.
Перший успіх не забарився: 27 червня Григор’єв відвоював рідну Олександрію, а на початку липня об’єднані загони крокували вже вулицями Єлисаветграда. Отаман Григор’єв знову ставав володарем становища. Здавалось, його залізна воля подолала несприятливу життєву смугу, й доля знову поблажливо посміхається до Головного отамана Херсонщини і Таврії...
Тяжкі роздуми останніх тижнів допомогли Матвію Григор’єву зробити наприкінці життєвого шляху важливий крок: він пише кілька листів Головному Отаманові Симонові Петлюрі, в яких “прозоро натякає, що період колишньої ворожнечі між петлюрівцями та григоріївцями має назавжди відійти в минуле”.
Григор’єв пропонує знову об’єднати зусилля в боротьбі за волю України. 28 червня 1919 р., на другий день після взяття Олександрії, Григор’єв пише Петлюрі: “Ми відкололися від Вас через те, що Ви повели на Україні мілкобуржуазну внутрішню і закордонну політику, яка дала змогу експлуатувати державами Антанти наш нарід і його багатства. Ми відкололися від комуністів і б’єм їх через те, що 90% населення України не хоче комуни... Ви зараз ведете наступ на комуністичний фронт, ми теж наступаєм з тилу. Бажано було б знати, чи будемо ми битися, як комуністи розбіжаться, чи ні?”
Замирення між Петлюрою та Григор’євим повинно було відбутися: багато гіркого досвіду набули від 1917 року обидва отамани. Куди подівся антимілітарний чад Симона Петлюри? Куди поділися радянські утопії Матвія Григор’єва? Але Нестор Махно позбавив шансів на замирення колишніх побратимів: 27 липня 1919 р. в с. Сентове він та майбутній чекіст Чубенко розрядили магазини своїх револьверів у Головного отамана Херсонщини і Таврії...
Останніми словами Матвія Григор’єва були: “Ой батьку, батьку”...
Ось так трагічно, від української руки, на півдорозі, загинув Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв – харизматичний воєначальник, який, попри рідкісний талант, патріотизм та величезну енергію, не зміг, не встиг захистити своєї Батьківщини.
Примітки:
1.Тут і далі використовуватиму власну назву, яка підкреслює чужинський характер цієї оружної сили. Водночас, щоб не переобтяжувати текст російськими словами, вживатиму слово “червоноармійці”. Р.К.
2.Нині Кіровоград.
3.Найважливішим пунктом Універсалу, як на мене, було забезпечення провідного становища українців: згідно з пропорційним складом населення їм в Радах мало належати 80% місць. Р.К.
4. Нині Дніпропетровськ.
5. Нині Запоріжжя.
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])