Роман Дашкевич і Олена Степанів
Роман Іванович Дашкевич народився 6 грудня 1892 р. в родині священика с. Тустановичі, що коло Борислава на Львівщині. Після закінчення гімназії він поступив на юридичний факультет Львівського університету.
Та невдовзі його мрію стати адвокатом заступили марсові хмари, які вкрили політичне видноколо Європи. В 1912 р. на вічно неспокійних Балканах знову вибухнула війна, в якій болгари, серби та чорногорці завдали поразки своїм історичним ворогам туркам, відібравши у них решту своїх земель. Внаслідок цієї війни спалахнули недоброзичливістю стосунки між Австро-Угорщиною та Росією, які прагнули посилити свій вплив на Балканах.
Усвідомлюючи небезпеку Великої війни, народи Європи мобілізували свої зусилля на підготовку до неї. Не марнували часу й українці Австро-Угорщини, вони активно творили парамілітарні організації. Одним з організаторів і провідних діячів українського військового товариства Січових стрільців, в якому українська молодь училася “жертовності, відваги та карності”, став Роман Дашкевич, кошовий отаман “Січі” у Львові. Його майбутня дружина, теж студентка Львівського університету, командант жіночої чоти товариства “Січ”, Олена Степанів стояла біля витоків кількох організацій, зокрема й Пласту.
Але постало питання: проти кого повернуть зброю українці Галичини? На цю проблему дав відповідь з’їзд українських нотаблів, який 7-го грудня 1912 р. вирішив, що у разі збройного конфлікту між Австрією та Росією українці стануть проти Російської імперії, яку вони цілком справедливо оцінювали як тюрму народів, тюрму, в якій гнобилися їхні брати-наддніпрянці. Подібне рішення ухвалило через тиждень і українське жіноцтво Австро-Угорщини.осієюРо
Слід сказати, що великий вплив на молодь Галичини у той час мав українець із Наддніпрянщини, уродженець Мелітополя Дмитро Донцов, який став ідеологом боротьби проти царської Росії і проповідником збройного виховання галицької молоді “для визволення братів-українців з московських кайдан” – як співається у знаменитій пісні “Червона калина”.
Отже, народи готувалися силою зброї вирішити свої суперечки. Потрібен був лише перший постріл. І він пролунав. Влітку 1914-го у Сараєві. Тут був убитий спадкоємець австро-угорського престолу, ерцгерцог Франц-Фердинанд.
Почалася війна, пізніше названа Першою світовою.
Військове товариство Січових стрільців, одним із керівників якого був Роман Дашкевич, стало основою легіону Січових стрільців австро-угорської армії, а самого Романа Дашкевича було покликано на командира гарматної батареї австро-угорської армії.
Попростувала дорогами війни і Олена Степанів, хорунжий легіону Січових стрільців австро-угорської армії, пізніше четар Української галицької армії. Цю легендарну жінку неодноразово було нагороджено відзнаками за хоробрість.
Під час бойових дій, у 1915 р., сотник-артилерист Роман Дашкевич потрапив до російського полону. Потрапила у неволю того ж 1915-го і Олена Степанів. Їх було відправлено вглиб Росії – у табори для військовополонених: Романа – в Забайкалля, Олену – в Ташкент.
Після Лютневої революції Роман Дашкевич втік із табору до Києва, де відразу зголосився до Галицько-Буковинського комітету допомоги біженцям. Невдовзі комітет ухвалив рішення створити з колишніх полонених австро-угорської армії курінь для охорони Центральної Ради. Центральна Рада це рішення комітету затвердила.
18 листопада 1917 р. Роман Дашкевич виїхав у Дарницю, до табору військовополонених. Наступного дня він привіз звідти 22-х добровольців, які й стали першою клітиною Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, що невдовзі переріс (вже під керівництвом Євгена Коновальця і Андрія Мельника) у грізну збройну формацію – Осадний корпус Січових Стрільців, який на полях історичних битв уславив українську зброю...
У січні – лютому 1918 р. Роман Дашкевич бере участь в обороні Києва від військ колишнього царського полковника Михайла Муравйова, відступі та скорому визволенні Києва (у співпраці з німцями) 1 березня 1918 р.
Різні посади обіймав Роман Дашкевич в українській армії. Ось деякі з них: командир гарматної батареї Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, командир 4-ї батареї легко-гарматного дивізіону Запорозького корпусу отамана Зураба Натієва (у 1918 році), командир гарматної бригади (з шести гарматних полків), начальник артилерії корпусу Січових стрільців... Неодноразово відзначався він у боях проти більшовиків та денікінців.
Головна заслуга Романа Дашкевича полягає, на мій погляд, у тому, що він став творцем гарматних частин багатьох полків, дивізій і корпусів Армії УНР – у 1919 р. під його командою зосередилося більше половини артилерійських частин Армії Української Народної Республіки.
На превеликий жаль, на початку грудня 1919 р. Євген Коновалець під тиском тяжких обставин у смертельну для України хвилину, коли Армія УНР опинилась у “трикутнику смерті”, прийняв рішення розпустити корпус Січових стрільців і передатися на волю поляків. Виконуючи наказ командира, розпустив три гарматні полки і Роман Дашкевич.
Та не всі старшини виконали цю настанову: наддніпрянці вирішили продовжувати збройну боротьбу проти білих та червоних окупантів. У знаменитий Зимовий похід Армії УНР, який почався 6 грудня 1919 р., вирушили і дві збірні січові батареї. Пізніше, у травні 1920 р., коли Зимовий похід успішно завершився з’єднанням обох українських армій, на основі цих січових батарей була відроджена гарматна бригада Січових стрільців при 6-й стрілецькій дивізії Марка Безручка. Щоправда, вона вже ніколи не досягла тієї вогневої міці, що за часів Романа Дашкевича.
В той час, коли українці-наддніпрянці напружували останні зусилля у неймовірно тяжкій боротьбі з Червоною ордою, брати-галичани у повоєнній Європі налагоджували своє життя.
Та вогонь боротьби не згас в їхніх серцях.
Вони шукали нових методів.
Роман Дашкевич був серед тих, хто не змирився з поразкою. Разом з Євгеном Коновальцем, Юрієм Отмарштайном та іншими військовими діячами він стає співорганізатором УВО – Української військової організації. Активно взявся Роман Дашкевич і за відродження товариства “Січ”; редагував місячник “Січові вісті”. У 1921 р. нарешті здобув професію адвоката, завершивши навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Здобула освіту й Олена Степанів, захистивши докторат з історії та географії у Віденському університеті. У 1921 р. вони побралися. І добре зробили, адже від їхнього шлюбу в 1926 р. народився хлопчик Ярослав, який став видатним українським істориком...
Після заборони польською владою товариства “Січ” Роман Дашкевич створив на західноукраїнських землях широку мережу молодіжних товариств “Луг”, керував спортивною та військовою підготовкою десятків тисяч його членів. Став редактором нового видання – “Вістей з Лугу”.
І знову війна, на цей раз Друга світова, внесла корективи до біографії Романа Дашкевича: у зв’язку з окупацією совєтськими військами Львова він змушений був виїхати на Лемківщину, а наприкінці 1943 р. опинився в Австрії, у таборах для переміщених осіб у Тиролі.
Його рідні на свою біду залишилися під совєтською окупацією у Львові... І у 1949 р. сталося те, що мусило статися з борцем за свободу: Олену Степанів заарештували. Покарання відбувала у концтаборі в непривітній Мордовії аж до 1956 року.
На еміграції Роман Дашкевич підтримував тісні стосунки з урядом УНР в екзилі, послідовниками УВО-ОУН. Наприкінці життя написав низку спогадів, зокрема книгу “Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота”.
Помер генерал-хорунжий Армії УНР Роман Дашкевич у м. Куфштайн в Австрії 12 січня 1975 р., на дванадцять років переживши Олену Степанів.
Тепер справу їхнього життя, справу самовідданого служіння Батьківщині продовжує їхній син – визначний український історик, професор, член-кореспондент Національної академії наук України Ярослав Дашкевич, який очолює Інститут археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського.
Низький уклін прекрасній українській родині Дашкевичів за їхню багатолітню працю на щастя і добро нашої Батьківщини.
Як добре, що у нас є з кого брати приклад.
Роман КОВАЛЬ
Джерела
Герчанівський Д. Початки Січових стрільців // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1967. – Ч. 2 (27). – С. 30 – 31, 34.
Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 2. – С. 409.
Енциклопедія українознавства. – Львів, 2000. – Т. 8. – С. 3047.
За державність. – Каліш, 1936. – Збірник 6. – Стор. 144 А.
Колянчук О. Литвин М. Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. – Львів, 1995. – С. 61 – 62.
Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. – К., 1995. – Ч. 1. – С. 182 – 184.
Українські січові стрільці. – Львів: Слово, 1991. – С. 7.
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])