Holodniy Yar by Yuriy Gorlis Gorskiy, old site

І. Павелко. ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ ІЗ МИКОЛОЮ МІХНОВСЬКИМ

Краківські вісті. – 1944 р. липня 19. – № 157 (1190).

Це було в квітні 1924 р. Якось брат прибіг до мене і сказав, що до Києва приїхав Микола Міхновський. Поява його в українській столиці була для нас несподіванкою. Чи М. Міхновський сподівався на деяке переродження большевиків у зв’язку із введенням непу, чи йому вже годі було всидіти в станиці Полтавській на Кубанщині, чи, може, були ще якісь причини – цього ніхто не знав. Зупинився він у Шеметів при вул. Жилянській, бо з Володимиром Михайловичем і Вірою Андріївною був у приязних взаєминах.
Це був останній його приїзд до Києва. Бачився я з ним тоді двічі: перший раз – на третій день Великодня, у мого старшого брата Василя, куди п. Микола завітав на запросини, а вдруге – ввечері 2 травня, за шість годин до його смерті, коли ми з ним ходили по вулицях Києва до 10 год. вечора.
Зовнішній образ М. Міхновського за ці роки змінився так, що, коли б я побачив його десь на вулиці, напевне, не впізнав би. Коли я прийшов до брата, то побачив у кімнаті огрядного чоловіка в якомусь сіро-невиразного кольору френчі, в штанях навипуск і черевиках. Густа, темно-руса борода оповивала його обличчя. Постать М. Міхновського нагадала мені образ тих середньовічних королів чи герцогів, яких ми звикли бачити на гравюрах і картинах. Він курив люльку. Тільки очі та голос були ті самі і відразу нагадали пана Миколу.
За чаєм велася загальна розмова, бо брат мій жив у господарів, що нічого спільного не мали з національним українським рухом, і тому такт не дозволяв зачіпати цікавих нам тем. Микола Міхновський, як завжди, був дуже дотепний і галантний у товаристві пань і підтримував балачку на різні теми.
Після чаю він зібрався додому, попросивши мене конче побачитись із ним та поінформувати його про настрої молоді, зокрема студентства, яким дуже цікавився. Я пообіцяв це йому, і ми умовились, що я прийду до нього надвечір у Томину неділю, тобто 2 травня.
Коли згаданого дня я зайшов на подвір’я Шеметів, Микола Міхновський сидів на стільці під деревцем близько будинку й читав газету. По моїм приході він пожвавився і пішов на хвилинку до хати, щоб узяти кашкета. Довго потім ходили ми по Києву, вибираючи найтихіші, незалюднені вулиці, розмовляли.
Хто такі студенти? Що це за люди? Яка їхня ідеологія? Чи є поміж ними українці і що це за українці? Такими запитами засипав мене Микола Міхновський.
Я розповідав йому докладно, що склад студентів тепер – переважно жиди, комуністи і комсомольці; наводив приклади їхньої ворожості до нас і здекласованості; говорив, що є й українці, але вони мусять критися із своїми політичними настановами, говорив, що жидо-комуністичне студентство інституту це помічає, але поки що зробити нічого не може; що коли б була якась нагода, то вся ця маса (тобто українське студентство. – Ред.) встане зі зброєю в руках за Україну, як це було 2 – 3 роки тому, коли багато з нас брали участь у збройних повстаннях, а тепер мусять критися за фальшивими документами.
Слухаючи мене, Микола Міхновський помітно пожвавлювався та весело поблискував очима.
– То значить, справа не пропала? Значить, живе українська свідомість у наших студентів? Ви знаєте, як це приємно? Як приємно чути, що наша національна свідомість не вмирає. А я, по правді кажучи, побоювався, що жиди вже все сплюндрували.
Ми перейшли на літературні теми. Микола Міхновський заговорив про совєтських писак і писанину та згадав про писання Іллі Еренбурга.
– Ви прочитайте, конче прочитайте “Пахаждєніє Хуліо Хуреніто” Еренбурга. Це знаменна річ. Це великий покажчик теперішньої літературної творчості. Ви знаєте, я оце днями ходжу до Академії наук і читаю. Оце недавно я прочитав цю книжку, прочитайте її конче і Ви.
Пізніше, вже по смерті М. Міхновського, я прочитав цю книжку і не знайшов там нічого, крім специфічної сіпанини і розтлінної моралі.
Було вже пізно, і п. Микола запропонував іти додому. Весь час він озирався, особливо після пожвавлення нашої бесіди. Звичайно, це було небезпідставно, бо скрізь тінями снували шпики.
Я відпровадив п. Миколу додому. Він був у досить бадьорому настрої. На прощання ми тричі поцілувалися, і він іще раз висловив свою радість, що не вмерла національна свідомість у нашої молоді, та заповів мені бути твердим і непохитним. Він іще раз поцілував мене, і ми розсталися.
Повертався я додому в піднесеному настрої.
Хто міг думати, – я принаймні ніяк не міг собі того уявити, – що за шість годин після цього ця людина скінчить зі собою трагічно. Який треба було мати сильний дух, міцну волю, щоб у хвилинах, коли він, безперечно, вирішував питання свого існування, а може, вже й знав про свій трагічний кінець, нічим не виявити своєї душевної трагедії. Навпаки, я помітив у ньому ознаки щирої радості і піднесення, що українська справа не вмирає.
На другий день уранці прибіг до мене мій старший брат Василь і сказав, що Микола Міхновський скінчив трагічно, наложивши на себе руки. Я остовпів. Не міг повірити. Як?! Щоб учора ввечері цей, живий і бадьорий, Микола Міхновський наклав на себе руки? Це було понад моє юнацьке розуміння. На жаль, це був факт.
О 4-й год. ранку, тихесенько, щоб ніхто не помітив з родини Шеметів, він вийшов із кімнати у садок і повісився на яблуні. Уранці, коли всі повставали, знайшли його вже задубілим. У розпачі пані Віра Шемет розповідала, що ще в Чистий четвер, тобто 22 квітня, пан Микола повернувся вранці із саду з розірваним мотузком і сказав, звертаючись до неї:
– Виходить, що я ще довго буду жити.
І на здивований запит її відповів, що в народі є таке повір’я, що коли під висельником увірветься мотузок, то, значить, людина довго буде жити.
– А зо мною саме таке й сталося, – додав він.
Пані Віра була в розпуці, а ми всі губилися в здогадах... З яких причин ця мужня людина наклала на себе руки? Чого приїхав він до Києва, коли це було так небезпечно? Володимир Михайлович Шемет і мій брат Василь згадували ті неясні натяки Міхновського, що, мовляв, він мусив приїхати до Києва, бо там, у станиці Полтавській, він не міг уже більше бути. Згадували про те, як щось мляво Микола Міхновський реагував на спроби примістити його десь на посаду (він був зачислений до складу лекторів-українізаторів при Академії наук), згадували його побоювання перед темними силами. В. М. Шемет пригадував, як довго інколи не вертався Міхновський додому, а коли приходив, то був дуже знервований. Він щось глибоко в собі переживав. Інколи під час бесіди в нього проривалися якісь розпачливі натяки на загибель. Було ясно, що його “викрило” ҐПУ.
Людина великої чесності і національної гідності, він не міг піти по стопах христопродавців: Ю. Коцюбинського, П. Любченка та інших – і покінчив із собою.
Сумно тягся невеликий похоронний похід від Олександрівської лікарні, де лежав узятий на секцію небіжчик. Тяжко було до болю серця, що М. Міхновського ховає незначна кількість близьких йому людей. На похоронах було всього 11 – 12 осіб.
Поховали М. Міхновського на старому Байковому цвинтарі, праворуч, у самому куті, де стояло п’ять – шість могилок самогубців (за православними канонічними правилами їх не можна було ховати разом з іншими на цвинтарі). Місце було просторе, Київ звідти видко було, як на долоні.
Якщо не нам, то нашим нащадкам пощастить віднайти могилу одного з найкращих синів України.

Примітка

На той час столицею

Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])