З тактики боротьби. «КОЛЯ-ПАЛОЧКА»
Ю. Горліс-Горський "У ворожому таборі (Терпіння)"
(продовження славетного роману "Холодний Яр")
(уривок)
…«Колю» я застав удома. Клеїв із кольорового паперу ковпаки для дітей господині. «Коля» був член гуртка боєвиків. Зовнішньо виглядав на середнього росту борця із цирку. «Коля» мав свою коротку історію: із духовного семинара у Полтаві — його вигнали за те, що вибив чотири зуби поліціянтові, який поліз «ліквідувати» бій на кулачки між бурсаками і кадетами. Під час світової війни, звичайно, став старшиною. З української армії попав до большевиків у полон і мав те щастя, що утік раніше, ніж його розстріляли. Та до армії вже не попав, а опинився у Києві, де став працювати вантажником на пристані. У 1921 році був випадково арештований київською Чека. В'язнем лічився малозначним і його брали на роботу до «ґаражу»: ладувати удосвіта на вантажне авто трупи розстріляних за ніч. А тоді був у київській Чека комендант — жидок Ріхтер. Він любив сам вбивати «присуджених» до смерти, але не стріляв їх, як звичайно це робилося, у потилицю, лише пропустивши роздягненого смертника наперед — одним махом розм'яжджував йому голову люфою від рушниці. Люфа та, для ваги, була заповнена усередині оловом. Чекісти, що працювали з в'язнями по очистці «ґаража» — оповідали, як Ріхтер майстерно розбиває голови, а «ілюстрацією» до тих оповідань — були самі голови вбитих. «Колі» та «метода» чомусь «припала до серця». Коли його звільнили із Чека, він вишукав собі десь люфу від австрійського «малінхера», гарно обрізав її англійською пилкою, налив до середини розтопленого олова, доробив дерев'яну галочку, вималював те все у вишневий колір і вийшла симпатична «палочка». Наступного вечора зустрів у глухому перевулку чекіста, що пізно повертався звідкись, і відправив його на другий світ «методою» Ріхтера. «Спорт» цей йому сподобався і якийсь час у Києві траплялися випадки, що сильно денервували чекістів. У цьому місті «Коля» працював урядовцем у повітовому відділі державного страхування і... нудився. На боротьбу він мав свої, дещо ориґінальні, погляди. За його «рецептою» — кожний порядний українець мав зробити собі таку палочку, як у нього, і щовечора розтрощити чашку бодай одному большевикові. Та сам мав сувору заборону від «начальника» займатися улюбленим «спортом» з власної ініціятиви.
(…)
Випроваджуємо за двері четверо дітей і сідаємо з «Колею» в куточку, на отамані з вийнятими понад обшивку старечими ребрами.
— Коля... Ти знаєш той заїзд, де постійно зупиняються підводи з нашого волісполкому... Увечері в ньому темно — блимає лише маленький ліхтар коло коней. По лівій стороні, перші двері від жолобів — це кімнатка, яку жид відпускає приїжджим «панам». Сьогодні в ній ночує наш Дацишин. Під цей час він, певно, садить і пише до ҐПУ донос на наших людей. По десятій годині увечері, начальник секретно-оперативної частини ҐПУ — Зільберман — має зайти до нього по дорозі із засідання і забрати той донос. Між дев'ятою і пів до десятої — ти, з порожньою валізкою зайдеш непомітно до заїзду. Дацишин одержав сьогодні гроші для волісполкому і двері напевно будуть защепнуті ізсередини. Револьвер у нього буде теж під руками. Послухаєш під дверми, чи у нього нема кого, постукаєш і скажеш, що ти з дорученням від товариша Зільбермана. Коли зайдеш до кімнати — то дивись, як тобі буде вигідніше: чи будеш ще з ним розмовляти — чи відразу «погладиш» його по головці своєю палочкою. Тоді защепниш двері, забереш у нього всі папірці і зробиш вражіння «фахового» грабунку. Годинник, срібний портсигар і перстень, які є при ньому — вкинеш десь у добре місце. Гроші і речі —. відразу спалиш. Папірці — переховаєш десь у надійному місці на один день. Побачимося з тобою післязавтра.
Як будеш іти до заїзду — доручиш «жевжикові», щоб слідкував за тобою. Як щось тобі перешкодить, або щось станеться — має зараз же бігти на Поштову, викликати мене і сказати. Я до одинадцятої буду у Олі і Ганусі з одним чекістом. Як би щось — мушу завтра рано бути вже за кордоном.
Коля закопилив нижню губу і зробив мудру міну.
— Як би щось перешкодило мені до десятої у заїзді — то я «погладжу» по дорозі Зільбермана і донос заберу. А до Дацишина навідаюся пізніше. Як би мене «наскочили» після «роботи» — то залажу десь під стіну і починаю спорожнювати магазинки із двох револьверів. У межичасі — спалю папірці. Останню кулю зашмалю собі у лоб.
— То вже як тобі буде подобатися.
* * *
Вернулися ми з Єрофєєвом від дівчат по одинадцятій. На столі лежала записка від вартового коменданта ҐПУ, щоб він негайно зголосився до відділу. Помічена була годиною 22.45. Єрофєєв, не роздягаючись, пішов. Лягаю у плащі на ліжко. Нема сумніву, що викликали його, як певно і всіх чекістів, у зв'язку з забиттям Дацишина. Але... чи все в порядку? У мене «засвербіли п'яти», щоб «накивати» ними поки не поно. Та віра у «Колю» перемагає. Роздягаюся і лягаю, хоч заснути було годі. При кожному шелесті за дверима — рука мимоволі лізе під подушку до револьвера. Під ранок прийшов Єрофєєв.
— Ну, Горський, твій Дацишин — фю-ф-ю-ю — дряпнув увечері до бабуні...
— Що ти кажеш?! Утік до Галичини?
— Який чорт! Ногами накрився...
— Помер?
— «Шльопнули»...
— Хто?
— А чорт їх знає? Видно, якісь одеські «гастрольори», бо «робота», брат, чиста — як шкло. Він сьогодні одержав у фінвідділі сімдесять мільярдів совітських грошей та вісімсот долярів по чеку Порайка. А вони, видно, прислідили. Забрали гроші, речі, навіть шкіряну куртку і черевики. Із голови — я тобі кажу — кремовий торт... Щоб у Києві — то я поклявся би честю революції — що це Ріхтерова робота... Ніхто нічого не чув, аж поки Зільберман не зайшов. Підняли на ноги усе ҐПУ, міліцію, карний розшук, виарештували всіх підозрілих, та.., видно, ме такі хлопці робили, щоб знайти їх... Карний розшук прислав старого, царського ще шпіцля з собакою... Собака покрутилася і назад до трупа вернулася. Шніцель тільки рукою махнув: Це — каже — одеські фахівці у нас побували. В кімнаті тільки один був — та й той після роботи у вбитого черевики взувся... Єрофєєв знизив голос.
— А «сводку» на тебе він певно теж до течки з грішми поклав був... А може ще тільки збирався писати, бо на столі чистий папір лежав і розпочатий лист до товариша Порайка.
* * *
Коля задоволено поглажує щетину на неголеній бороді.
— Мільярди — я спалив, бо то барахло, тай новими пачками він їх одержав... Міг фінвідділ серію занотувати собі... А доляри — пощо палити? Придадуться...
Переглядаємо папірці Дацишина і я відкриваю маленьку таємницю, чому він, друг і приятель всесильного Порайка — сидів на такій незначній «посаді» коло кордону. «Коля» захопив із собою одну із пачок, які Дацишин того дня десь одержав. Переконався перед тим, що всі вони однакові. Були то запаковані по тисячі штук летючки Центрального комітету КП(б)ЗУ. У них — «комуністична партія большевиків Західньої України» — вихвалювала на всі боки большевиків та закликала галичан боротися за приєднання Галичини до «батьківщини світового пролєтаріяту». Закінчувалися, звичайно: «Хай живе ІІІ Інтернаціонал, хай живе т.Лєнін, Червона армія» і т. п. Друковані були на тонкому заграничному папері. Датовані: «Львів, 1 листопада 1922 року».
У записній книжці Дацишина, у листах і квітарах, що знаходилися при ньому, — були цікаві речі. Товариш Дацишин одержував аґітаційну комуністичну літературу і доляри: перше через спеціяльного кур'єра із Харкова — жидка Гельптуха, який залишав йому її у повітовому парткомі, — друге через повітовий фінінсовий відділ по спеціяльних чеках, підписаних Порайком. До нього приходили «свої люди» із Галичини, брали літературу і доляри, а залишали звіти з «роботи» і витрати грошей. Завдання для поодиноких осіб в Галичині, які були занотовані у записній книжці — мали в собі питання цікаві для трьох «чинників»: ЦК комуністичної партії, контррозвідки ҐПУ і «розвідчої управи» червоної армії.
Переглянувши папірці, я перестав дивуватися, що Дацишин «зорієнтувався» скоро в моїй особі. Сам бо він був «фахівцем» підпільної праці. У написаному вже і захопленому «Колею» доносі Дацишин висловлював досить влучні припущення та приводив цілу низку дрібних фактів, що багато могли сказати такому фахівцеві в національних справах, яким у повітовому ҐПУ був заступник начальника — поляк Камінскі. В кожному разі їх вистарчало для того, щоби «опер-тройка» вистріляла у волості чимало людей. Найцікавішим може розділом з цілого доносу був розділ про двох галичанів В. та Р. — бувших старшин. Один із них працював діловодом у волісполкомі, другого я прийняв на посаду учителя. Дацишин писав, що він знає їх ще з Галицької армії, як заядлих шовіністів, що під час, коли галицька армія була з большевиками — вони провадили в частинах протибольшевицьку аґітацію, що вони і тепер використовують своє положення для контрреволюційної пропаґанди, заховують те, що були старшинами і зареєструвалися як рядові стрільці, та що з розмов із ними — він виніс вражіння, що вони мають замір утекти за кордон.
Перечитавши всі папірці та поробивши собі з них «невинного» вигляду шифровані нотатки — вкидаю усе, не виключаючи й долярів, у піч. Занадто щиро шукало ҐПУ за справниками нападу, щоб можна було залишати найменший доказ. «Колі» раджу закинути десь, або заховати на стороні свою «палочку». Думка про напад з ціллю грабунку — скінчиться у чекістів, як тільки вмішається у справу Порайко.
* * *
Ховали Дацишина з трьома орхестрами, звичайно без священика. За трумною йшли: голова губісполкома товариш Порайко, представники повітового парткому, виконкому, ҐПУ, голова нашого волісполкома, волвоєнком і я. Позаду тягнулися чвірками співробітники повітових установ. «Коля» ішов між «страховиками». На вулиці — «ми не зналися»... На кладовищі товариш Порайко виголосив промову:... «Спи, дорогий товаришу! Ти лицарськи загинув на комуністичному фронті! Ти впав у боротьбі за визволення трудящих мас усього світу і своєї рідної Галичини! Закордонна буржуазія заплатила золотом продажним убивникам за твоє дороге для нас життя — прийде час і ми відплатимо їй кров'ю і вогнем!»...
Потім виступив харкавий жидок — секретар повітпарткому і нагородив купу дурниць «заїхавши» аж про Китай, Індію та поневолені неґритянські маси в Африці, які «спішать» усі вже під червоні прапори Інтернаціоналу. Потім виступали ще і ще. При кінці, несподівано для мене, виступив із гурту «страховиків»... «Коля» і виголосив таку «теплу» промову, що товариш Зільберман, який стояв поблизу ями, — завзято зашморгав носом і заоперував коло нього хустиною. Закінчив «Коля» побажанням, щоб ҐПУ якнайскорше упіймало виновників смерти товариша Дацишина та немилосердно покарало їх…»
Ідея та наповнення - Олексій РЕДЧЕНКО ([email protected])