Пам'ятаємо кожного маріупольця, кого вбила російська воєнна агресія

Лариса Володимирівна Абакумова загинула від авіаудару, який нанесла росія 13 березня 2022 року – бомба прилетіла на подвір’я житлового будинку в Лівобережному районі за адресою пр.Перемоги 32/42. Від отриманих поранень Лариса загинула. Її поховали у воронці на дворі.

Донька Лариси Абакумової з сумом каже: «Моя біль ніколи не стихне. Рідна моя матуся, моє життя без тебе – існування! Мені тебе не вистачає».

Абоян Петро Іванович проживав з родиною у Маріуполі. Добрий сім’янин, творчий, активний, працьовитий, він був гарним чоловіком, батьком, дідусем. Роки приносили радісні успіхи сина, щасливі події життя рідних. 

З початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, його життя, як і життя кожного маріупольця перетворилося на безкінечний жах.  Ворог без пощади проторював шлях окупації. Всюди паніка, розруха, пожежі, смерть. 

71-річний Петро Абоян потребував допомоги. Через обстріли мешканці залишались без води, їжі, тепла, газу, електроенергії, належної медичної допомоги, захисту. Обстріли не вщухали. Бойові дії наблизились в центральні райони міста. Як повідомив Антон Абоян, 16 березня 2022 року його батько, Абоян Петро Іванович «загинув від уламків у дворі свого будинку 95 по проспекту Будівельників». Разом з ним була його улюблена собака – спаніель, чорного кольору, по кличці Ксеня. Антон надіється, що батька буде поховано на кладовищі, поряд з матір’ю.

Мєлине Авагян трагічно загинула в Маріуполі разом зі своєю сестрою страшною смертю. В період окупації міста російськими загарбниками сім’я Мєлине перебувала в місті. Вони жили на Східному, що з перших днів повномасштабного вторгнення опинився під прицілом ворога.

У той день 07 березня 2022  Мєлине Авагян разом з сестрою Саргсян Ані та батьками перебували в своїй квартирі. Розпочався черговий обстріл, у результаті якого російський снаряд прилетів у кімнату, де знаходилися дівчата. Сестрички не мали шансів вижити – їх тіла розірвало.

Батьки Мєлине Авагян та Саргсян Ані буквально за частинами збирали тіла дітей та складували у пакети. Довгий час не було змоги навіть захоронити дівчаток, бо росія регулярно обстрілювала Маріуполь.

У 31-річній Мєлине Авагян було 3 діток та чоловік, який постраждав під час обстрілу, але вижив.

Довоєнне життя Маріуполя вражало розвитком в різних напрямках. Змінювалося місто, змінювались люди. Антон Авдієнко, як і багато молоді, залишався в рідних краях, здобуваючи професію, отримуючи можливість розвиватися, втілюючи свої мрії в життя.

Російська повномасштабна війна докорінно змінила все. Ворог наступав від околиць до центральних районів міста. Антон залишався в місті. Разом з іншими маріупольцями чоловік боровся за виживання в нелюдських умовах, створених російською армією. 

17 березня 2022 року Авдієнко Антон Олександрович загинув. Його серце, серце цивільної людини зупинилося від кулі в окупованому Маріуполі.

Березень 2022 року був пекельним для маріупольців. Більшість людей з початком повномасштабного наступу росії залишалися в місті. Але коли стало зрозуміло, що ситуація стає дедалі складною, люди вже й не мали можливості евакуюватися. Знаходячись під цілодобовими обстрілами, у холодних підвалах, без нормальної кількості води та їжі, без медикаментів та допомоги, маріупольці намагалися вижити.

Вікторія ВолодимирівнаАвксєнтьєваувесь березень важко переживала воєнні події. Але хвороба брала верх – через відсутність медичної допомоги та необхідних ліків, вона померла 02 травня 2022 року в окупованому Маріуполі

Валерій Євгенович Авраменко проживав з рідними у Маріуполі. Насолоджувався можливістю заслуженого відпочинку на пенсії. Людина позитивна, активна, творча. Тішився спілкуванням з рідними та друзями.

Коли розпочалася повномасштабна російська війна, чоловік не виїхав з міста. Як і інші маріупольці, Валерій Євгенович потрапив у вороже пекло, створене окупантами. Смертельна небезпека від холоду, нестачі води, їжі, постійних обстрілів загрожувала всюди.

19 березня 2022 року Авраменко Валерій Євгенович загинув від осколкових поранень. Син Олексій поховав батька на кладовищі в Мангуші. Війна забрала життя 68-річного чоловіка, який міг би допомагати виховувати внуків, жити в любові рідних.

З 2014 року земля, народ України відчувать ужас навали російської армії. Але 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну в Україні. Маріуполь став одним із форпостів на шляху рашистської навали.

Рафаель Агаєв – ветеран війни на Донбасі, став на захист міста в складі свого підрозділу Морської Піхоти України. Бої були важкими, виснагливими. Ворог бомбив житлові будови, знищував інфраструктуру міста, вбиваючи мирних людей.

 «Рафаель Агаєв загинув в Маріуполі, виконуючи бойові завдання з оборони міста», - повідомив його друг та ветеран війни на Донбасі Леонід Остальцев.

Він розповів, що саме Агаєв колись давно навчив його готувати піцу, що дуже змінило життя Леоніда. Побратим був поруч, коли в грудні 2015 року була відкрита перша в Маріуполі піцерія Pizza Veterano. Сіть піцерій була задумана, як спосіб створення нових робочих місць для ветеранів війни на Донбасі. Бо ветерани зіштовхнулися з труднощами у цивільному житті. В піцерії було правило «підвішеної» піци, коли хтось із відвідувачів міг оплатити піцу. Нею згодом безкоштовно пригощали ветеранів війни на Донбасі, які приходили у заклад.

«Не просто російські солдати, а саме р@сня. Вся ця недокраїна із всім своїм «недонаселенням». Мені шкода, Раф. Дуже», - написав Леонід Остальцев.

Владислав Агібалов з мамою Катериною загинули в Маріуполі 11 березня 2022 року – на їхній будинок близько 7.00 російський літак скинув авіабомбу. Під завалами там загинуло щонайменше 90 людей.

Владику було 9 років. Його мамі – 28. Вони жили в багатоповерхівці на проспекті Миру, 127. У березні в цьому районі точилися страшні бої. Людей обстрілювали з важкого озброєння, житлові квартали накривали авіаударами. Під час чергового обстрілу 11 березня мама та син були в квартирі, кілька днів уже ночували в коридорі.

Від авіаудару по будинку спалахнула пожежа, він загорівся та завалився. Ймовірно, мама з сином згоріли, адже їхні тіла так і не вдалося знайти.

«Моя мама жила в квартирі навпроти. Коли почали розбирати завали, кожен день ходила туди, показувала фото Каті, Владика. Але, на жаль, це ніяк не допомогло», – розповідає Марія, подруга Катерини Агібалової.

Владик народився у Маріуполі. Ходив у 4 клас місцевої школи №25. Обожнював свого собаку Зару, кицю та рибок. Разом із бабусею любив готувати млинці, а з хлопцями у дворі – майструвати шалаші.

«Це незвичайної душі дитина. З ним можна було говорити годинами. Був дуже допитливим, не по роках розвиненим, думав, як дорослий. Разом бабусею та мамою брав активну участь в різних добрих акціях. А як він любив розповідати про своїх рибок, про свою собачку, про козаків», – згадує знайома сім’ї Альона Домашева.

«Вони були дуже дружньою родиною. Бабуся, мама, дядько, маленька двоюрідна сестричка. Він дуже всіх їх любив. Часто їздили в гості до прабаби – Владик там і курочок годував, і по господарству допомагав», – сказала подруга родини Альона Романська.

Катерина Агібалова проживала в Маріуполі. Після закінчення школи навчалася в Харьківському національному університеті  міського господарства імені О. М. Бекетова, де вивчала Економіку підприємства.

Працювала бухгалтером навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Донецької області. Разом із сином допомагала матері Тетяні, волонтерили, допомагали переселенцям після подій 2014 року, многодітним сім’ям, старим одиноким людям. Нажаль, мати померла від ускладнень СОVID-а. Донька продовжувала волонтерську справу мами.

Катерина дуже любила сина, багато часу проводила з ним. В дні повномасштабного вторгнення російських військ в Маріуполь, вони залишалися в місті, проживали в багатоповерхівці на проспекті Миру 127. Всюди було небезпечно. Катерина з синочком ночували в коридорі.

 11 березня 2022 року близько 7.00 години російський літак скинув авіабомбу на цей будинок. Почалася пожежа, а потім обвалювалися стіни, завалився весь будинок. 28-річна Катерина загинула разом з сином Владиславом Агібаловим, якому було лише 9 років. Тіла мами та сина не знайшли. Там під завалами загинуло щонайменше 90 людей. Мирні люди, які могли б насолоджуватися щасливим життям, загинули від російської авіабомби під час окупації Маріуполя російськими військами.   

Артур Азаров загинув 14 березня 2022 року від російського авіаудару по приватному будинку у Маріуполі. Чоловікові було 32 роки. Він із однорічним сином і дружиною жили в мікрорайоні «Східний», який російські військові обстріляли 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабної війни. Тоді сім’я переїхала до будинку матері Артура – у селище Волонтерівка Кальміуського району. Утім і звідти родина виїхала, адже там зникли вода і світло. До того ж чоловік вважав, що в центрі міста буде безпечніше. Також була надія на «зелений» коридор та евакуацію. Так уся родина опинилася у приватному будинку знайомих на вулиці Матросова у Центральному районі. 14 березня сталася трагедія. «Після чергового авіанальоту сусіднього будинку вже не було, тільки три тіла. Вибуховою хвилею знесло й частину нашого будинку. Я не встигла з сином попрощатися. Він загинув миттєво. Я знаю, що таке гробова тиша. Це – коли ти не чуєш своїх дітей», – розповіла мати загиблого Ірина. Артур закінчив Приазовський державний технічний університет за спеціальністю «Технологія машинобудування». Працював на металургійному комбінаті «Азовсталь» майстром дільниці цеху ремонту рухомого складу. Згодом – логістом у компанії «Кришталева питна вода». «Сина поважали. Він мав багато друзів і завжди летів на допомогу. Від початку бойових дій говорив: «не переживай, мамо, я впораюся, все буде добре. У мене разом із серцем відірвали крила», – сказала Ірина. 15 березня від обстрілу на тій ж вулиці загинула дружина Артура – Надія. Разом вони були з 2019-го року. Надії було 33. В Артура Азарова залишилися маленький син, брат і батьки. Поховали чоловіка на Старокримському кладовищі у братній могилі.

Надія Азарова загинула 15 березня 2022 року внаслідок російського обстрілу приватного будинку у Маріуполі. Жінці було 33 роки. Вона з однорічним сином Данилом і чоловіком Артуром жили у мікрорайоні «Східний», який російські військові обстріляли вже 24 лютого – у перший день повномасштабної війни. Тож сім’я переїхала до будинку матері Артура – у селище Волонтерівка Кальміуського району. Проте звідти теж довелось виїхати – адже там зникли вода і світло. До того ж чоловік вважав, що в центрі міста буде безпечніше. Була надія і на «зелений коридор» та евакуацію. Так уся родина переїхала до приватного будинку знайомих на вулицю Матросова у Центральний район. 14 березня під час авіаудару по сусідньому будинку від вибухової хвилі загинув чоловік Надії, Артур. Його мама з молодшим сином отримали поранення і потрапили до лікарні. Наступного дня, 15 березня, загинула Надія. «Надя сиділа біля вікна, коли обстріляли будинок. Від снарядів, що скрізь вибухали, їй розірвало голову… Надюшу закопали у дворі мого дому», – розповіла свекруха Ірина. У квітні 2019 року Надія і Артур одружилися. Жінка працювала на комбінаті «Азовсталь». Під час повномасштабної російського вторгнення перебувала у декреті. На той момент її синові Данилу був 1 рік і 3 місяці. «Надюша завжди чогось прагнула. Була люблячою мамою, дружиною і просто розумницею. Мала два червоні дипломи, які тепер катаються зі мною по світу. Данилу вже 3 роки. І він мене називає бабусею і мамою, а в мене ще сильніше розривається серце. Діти так і не встигли почути ці довгоочікувані «мама» і «тато»…», – додала Ірина. У Надії Азарової залишилися син, брат, батьки, свекр і свекруха.

Навесні 2022 року, під час окупації Маріуполя російськими військовими, загинув 19-річний Сергій Володимирович Азарченков. У березні він перебував у Лівобережному районі, коли під вікном його будинку впала й розірвалася ворожа бомба. Сергій отримав важкі поранення та загинув. Його поховали на придворовій територій школи №55, де він навчався раніше. 

Сергій Азарченков був талановитим, юним ІТ-шником. Ще у шкільні роки в 2018 році він приймав участь в Регіональній студентській науково-технічній конференції, де зайняв 3 місце (секція комп’ютері науки).

Після закінчення школи Сергій не пішов навчатися в університет, але вибрав інший шлях – юнак спробував себе в гейм-деві, а у віці 18 років вже працював у ААА проекті.   3D для нього була не просто робота чи захоплення, це було його життя, його пристрасть.

Антон Єременко, керівник МОЯ ШКОЛА, засновник iTalent, познайомився с Сергієм на фіналі всеукраїнського конкурсу юних ІТ талантів. Антон згадую, що юнак «просто "виніс" усіх рівнем своєї 3D роботи». Він двічі перемагав на конкурсі та отримав гран-прі.

 У пам’ять про загиблого Сергія, Антон Єременко каже: «Ми пам'ятатимемо тебе. Росія не просто напала на нас, вона краде наші таланти, вона хоче вбити наше майбутнє. Забрати, знищити та перемолоти все світле що в нас є на багнюку та морок, в яких сама звикла жити. Росія - це нащадок нацизму, і як колись нацизм - вона має бути знищена, витерта з Землі та історії. Російський герб та триколор - мають бути заборонені, як колись свастика, а сама росія - розділена на народні держави. Ми пам'ятатимемо тебе Сергій і твій талант. І ми змусимо їх відповісти. Ми заберемо їх майбутнє».  

Молода красива маріупольчанка вивчала курс Управління персоналом та економіку праці в Міжрегіональній Академії Управління Персоналом. Навчалася в Beetroot Academy.

Регіна творчо працювала, розвивалася, допомагаючи клієнтам робити бізнес більш ярким та успішним. «Особливо радують твої дотошність та терпеливість. «Завжди готова довести розпочате до ідеалу, який порадує і нас, і тебе», «Твій дизайнерський смак завжди тішить», - так оцінювали роботу Регіни молодої  web-дизайнерки.  Відзначають її професіоналізм, творчий підхід, відмінний результат виконаного замовлення.

Регіна проживала в Маріуполі, вул. Короленко, буд.3. Під час воєнних атак російських загарбників, разом з багатьма ховалася в бомбосховищі механіко-металургійного технікуму (вул. Гугеля 10). Постійний холод, голод, обстріли,  нестача свіжого повітря, відсутність ліків сприяли захворюванням. Регіна померла в окупованому Маріуполі від пневмонії. Лише у вересні брат знайшов та перезахоронив сестру.   

Мирне життя Ольги Іванівни та її родини проходило на березі Азовського моря. Вона працювала у Виноградненській гімназії зі структурним підрозділом початкової школи. Жінка зарекомендувала себе відповідальною, працьовитою, яку поважали та цінували в гімназії. Ольга Іванівна виконувала обов’язки прибиральниці службових приміщень.

З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну, ворог беспощадно обстрілював Маріуполь та його околиці. Російські війська намагалися оточити місто, знищуючи все на своєму шляху.

Як повідомили колеги, Аксьонова Ольга Іванівна загинула в період російської окупації Маріуполя. 

Володимир Акусов загинув у Маріуполі 15 березня 2022 року. На той час окупанти вели жорстокі обстріли усіх районів міста. Відомо, що Акусов Володимир був працівником металургійного комбінату.

Ніна Михайлівна Алдакімова – корінна маріупольчанка. У віці 73 років їй довелося переживати жахливі події у рідному місті, які розвернулися через російських загарбників. Вона загинула внаслідок ворожих обстрілів – один з чисельних снарядів влучив у будинок по вул.Казанцева, де мешкала Ніна Михайлівна. Виникла пожежа та жінка не встигла вибратися з палаючого будинку. Загинула в своїй квартирі. Сусіди поховали її разом з іншими загиблими на дворі.

Ніна Михайлівна Алдакімова  мала освіту фармацевта і все своє життя працювала в аптеках міста Маріуполь. Була корінною маріупольчанкою, світлою, освіченою і дуже доброю людиною. Крім основної професії, дуже полюбляла творчість: вона своїми руками любила шити ляльок і гарно вміла вишивати бісером. Робила чудові українські обереги, гарно впоралася з бісером, вишивала неперевершені картини.

Її подруга Канєвська Марі Петрівна згадує: «Світла, добра, освічена і ще багато людяних рис були присутні в Ниночці.... Це жах і біль, сльози і сум, коли знаєш, що її більш нема... ». Разом жінки дружили 52 роки…

Ігор Анатолійович - лікар-стоматолог вищої категорії, працював у медичному центрі "Адастра". Пацієнти полюбляли його за професіоналізм та увагу, яку він приділяв кожному. Цінували його ввічливість та добру душу.

Алімпієв Ігор  трагично загинув 27 березня 2022 р., коли намагався вивезти з міста свою сім'ю - неподалек від його автівки розірвався снаряд. Поранення стали смертельними для лікаря.

Олег Альохін загинув навесні 2022 року в Маріуполі, коли російські окупанти знищували українське місто. Відомо, що він був працівником конверторного цеху металургійного комбінату.

Альохіна Людмила Сергіївна померла у Маріуполі під час окупації міста російськими військовими. Через страшні події, які була вимушена переживати, Людмила Сергіївна отримала серцевий напад. Бабуся померла 3 квітня 2022 року, не витримавши жаху, який відбувався навколо.

Анжела проживала в Маріуполі, закінчила школу-гімназію №1,  де старанно навчалася, була активною, життєрадісною. У неї завжди було багато друзів. Анжела мріяла досягти високих показників у професії перекладача. Закінчила Горлівський інститут іноземних мов «Донбаського державного педагогічного університету», де навчалася на кафедрі «Теорія та практика перекладу».

Вийшла заміж, народилися донечки Марія та Софія.  Дівчатка росли у любові та турботі рідних. Анжела приділяла багато часу розвитку маленьким ангелочкам сім’ї.

24 лютого 2022 року всі плани щасливого майбутнього багатьох українців вбила війна росії проти України. З кожним днем російського повномасштабного вторгнення росії в Маріуполь боротьба за життя була кожну мить. Анжела, як могла, захищала донечок. Вони ховалися в підвалі дев’ятиповерхового будинку №61 по вулиці Московській. Навкруги було небезпечно: масовані обстріли, розриви мін, вибухи, пожежі, страшний їдкий чорний дим. 22 березня 2022 року 35-річна Анжела та її маленькі донечки загинули від вибуху під плитами, в підвалі будинку 61 на вулиці Московській (Лівий берег), де ховалося багато людей.

З глибоким болем Світлана Слеза, мати Анжели, каже, що вони завжди дарували рідним, друзям, знайомим і незнайомим людям любов і щастя.

А щастя їх сім’ї вбила люта війна росії.

Марія Амельчакова, якій було лише 11 років, загинула під завалами дев’ятиповерхового будинку на вулиці Московській, 61 в Маріуполі. Трагедія сталася в період окупації міста російськими військами. Як і багато інших мирних мешканців, Марія ховалася від постійних обстрілів разом з мамою Анжелою, сестрою Софійкою та подругою сестри - Єлизаветою. Всі там загинули після завалу будинку від обстрілів та вибуху.

Марійка росла в любові та турботі рідних. Активна, красива, старанна, весела, добра дівчинка. «Там, де ви з’являлися, завжди сяяло все навкруги, ви як сонечко, як веселка, як спів пташок, як морський прибій, як краплинка роси на квітці», - з великим болем каже бабуся Марійки, Світлана Сльоза.

Російське військове повномасштабне вторгнення в Україну принесло непоправні втрати, людські жертви та страждання.   

Від обстрілів російських окупантів в Маріуполі, під завалами зруйнованого будинку разом з іншими людьми загинула Соня Амельчакова, тендітна 8-річна дівчинка. В підвалах будинків ховалися мешканці, тому що бомбосховищ було дуже мало. Разом з Софійкою загинули мама Анжела, сестра Марія та подруга Єлізавета. Ця трагедія сталася на вулиці Московській, будинок 61, коли після вибуху будинок завалився.

До війни Софія грала в театрі «Концепція» в Маріуполі. Маленька артистка проявила свій талант, коли грала головну роль Люссі в спектаклі «Лев, Чаклунка, Платяна шафа». В театрі їх пам’ятають талановитими, світлими, добрими, кращими подругами.

Бабуся Світлана з любов’ю та глибоким болем каже, що «всі були надзвичайно добрі, веселі, розумні, гарні, талановиті».

Соня могла б бути відомою актрисою, бо мала гарні творчі здібності. Але російські ворожі обстріли вбили дітей, вбили їх щасливе майбутнє.

Анацького Сергія Миколайовича не стало 3 березня 2022 року.

53-річний чоловік проживав у Маріуполі та залишався у рідному місті, коли російська армія віроломно напала на Україну. 

Будинок 161 на вулиці Олімпійській, де проживав Сергій Миколайович, розташований у мікрорайоні Східний, біля відомого базару «Денис». Сюди прилетіли перші снаряди та міни «освободітєлєй». Постійна небезпека, переживання за життя, за стан рідних, нерозуміння самої ситуації – все руйнувало здоров’я. Страх смерті переслідував постійно. Серце Сергія Миколайовича не витримало окупації в Маріуполі.

Вулиця Ракетна, 132 будинок – місце в Маріуполі, де проживав Віктор Васильович Андрєєв . Це Кальміуський район, який знаходився під постійними обстрілами ворога від початку російської повномасштабної війни. Чоловік залишався в цей важкий час у місті. Він би міг спокійно жити на заслуженому відпочинку, якби не нагрянула війна. Але вона знищила всі надії, знищила саме життя.

11 березня 2022 року 70-річний Андрєєв Віктор Васильович загинув біля свого будинку в окупованому Маріуполі. Тіло забрали МНС, як розповіли сусіди. Рідні намагалися знайти його.

Життя Людмили Анельчук обірвалося у місті Маріуполь Донецької області. 31 березня 2022 року вона була у своїй квартирі у мікрорайоні Черемушки, де отримала смертельне осколкове поранення. Людмилі було 63 роки. Народилася і жила у Маріуполі. Багато років працювала у торговому порту рідного міста. Вільний час присвячувала родині – няньчила онуків і всім довкола намагалася допомагати. «Мама жила у Приморському районі Маріуполя. Усі знали її, як хорошу, чуйну, доброзичливу людину. Вона завжди приходила на допомогу», – сказала донька Марина Анельчук. У Людмили залишилися син, донька, брат і троє внучок.

Поліну Анікіну знали багато людей. Вона була активною, впевненою в собі, працьовитою. Красива молода жінка загинула в Маріуполі 28 березня 2022 року, в період окупації міста російськими військами.

Горе та жах переживали найрідніші її люди, коли знайшли тіло дорогої донечки Полюшки 12 березня 2022р. Жінку поховали під номером 07 травня в загальній могилі. «Скільки кругів пекла пройшли , щоб перепоховати її», – згадують рідні. Батькам неймовірно важко переживати втрату свого дитя, своєї донечки.

4 березня 2022 року в місті Маріуполь померла місцева мешканка Таїсія Аніпченко. Жінка була госпіталізована у 9-у міську лікарню та лежала там під кисневим апаратом. Проте під час наступу росії, через бомбардування центральної підстанції, відбулося відключення електропостачання, тому подача кисню була припинена. Таїсія Аніпченко померла від браку кисню.

Жінці було 81 рік і вона вже давно була на пенсії та вела спокійне життя у Маріуполі. Її онук Данило Герич дуже любив бабусю: «Добра та світла людина, яка завжди була готова допомогти іншим». Її згадують з теплотою, рідні з трепітом  зберігають єдине фото, на якому бабуся з улюбленим котом. У ТаїсіЇ Аніпченко, окрім онука, залишилася донька.

Багато професій потрібні суспільству, але є такі особливі, надзвичайно відповідальні, як робота з дітьми. Батьки знають, як важливо привести вранці свою дитину в дитячий садочок і мати можливість працювати. Довіряємо вихователям найважливіше – життя дітей. Впевнені, що в дитсадочку діти в безпеці, розвиваються, навчаються, спілкуються, відпочивають.

Наталя Сергіївна працювала вихователькою в дитячому садочку в місті Маріуполі. Вона любила свою роботу, любила дітей. Здобула досвід роботи, використовувала різноманітні нові методи виховання.

Якби не війна, то ця чудова вихователька ще багато доброго зробила б у своєму житті. Але війна принесла багато горя.

Після повномасштабного вторгнення російських військ в окупованому Маріуполі були постійні обстріли, бої, бомбування. Аннікова Наталя попала під обстріл, вибуховою хвилею її відкинуло. Вона отримала важку травму внутрішніх органів.

Через тиждень ця чуйна, добра, відповідальна, працьовита молода жінка померла.

26-річний житель Маріуполя Іван Антипенко загинув 11 березня 2022 року в підвалі багатоповерхівки, яку обстріляла російська армія. Той удар по будинку відібрав також життя його донечки, дружини, мами, тітки і її чоловіка. Іван із мамою й молодшим братом мешкали у Гнутовому на Донеччині. У 2014 році, з початком бойових дій, родина переїхала до Маріуполя. Іван працював охоронником в одній із торгових мереж. Його пригадують розумним, відповідальним, добрим і чуйним. «Ваня дуже любив свою донечку Орину, часто розповідав про неї. Був комунікабельним, його цінували в колективі. Якийсь час він був моїм сусідом, допомагав мені. Але потім переїхав на вулицю Митрополитську. На жаль, там і загинув разом із усією родиною», – розповіла знайома родини Світлана Ольшанська. Коли почалася повномасштабна війна, Іван із донечкою, дружиною, мамою, тіткою і її чоловіком переховувалися в будинку на вулиці Митрополитській. Коли стало дуже небезпечно, перейшли до підвалу сусідньої багатоповерхівки. Ці території російські військові інтенсивно обстрілювали від початку березня. Вся родина загинула 11 березня 2022 року. Під час удару ракети вони були в одній із кімнат підвалу. «Теща приїжджала їх шукати, розпізнавати тіла. Розмовляла зі сусідами, які теж були у тому підвалі, але в іншій кімнаті. Тіла Вані і його дружини Христини не знайшли. Тільки документи… Теща впізнала лише Арішу», – розповіла Світлана Ольшанська. В Івана Антипенка залишився молодший брат.

Орині Антипенко було три роки, коли вона загинула в Маріуполі. 11 березня 2022 року дівчинка разом із рідними ховалася в підвалі багатоповерхівки. Обстріл житлового будинку відібрав життя дитини, її батьків і бабусі. Орина народилася в Маріуполі 26 жовтня 2018 року. Була центром притягання всієї родини. Зростала жвавою і розумною дівчинкою. «Сім'я, яка випромінювала світло. Дуже благополучна та перспективна родина. Була. Орина – просто диво-дитина. Вірші читала вже у два роки! Любила сумочки й окуляри», – розповіла сусідка родини, Наталія Бєляєва. Коли почалася повномасштабна війна, Орина з батьками та бабусею переховувалися у багатоповерхівці на вулиці Митрополитській, де й мешкали. Потім там стало дуже небезпечно і сім'я перейшла до підвалу сусіднього будинку. 11 березня 2022 року близько 17:00 в цей дім влучила російська ракета. «Їхній сусід сказав, що за кілька хвилин до удару вони покликали донечку до цієї кімнати. Можливо, збиралися годувати… Ніхто не вижив», – розповіла сусідка Світлана Ольшанська. В Орини залишилися дядько й одна із бабусь. Коли почали розбирати завали, вона намагалася знайти тіла доньки, зятя й онуки. Однак знайшла тільки останки Орини.

24-літня жителька Маріуполя Христина Антипенко загинула 11 березня 2022 року в підвалі багатоповерхівки, по якому вдарила російська ракета. Поряд загинули її донечка, чоловік, його мама та інші родичі. Христина народилася й виросла в Маріуполі. Дуже любила свою родину. Її пригадують доброю, спокійною, усміхненою. «Христина перебувала в декреті, займалася вихованням донечки. У листопаді 2022-го Орині виповнилося би 4 рочки. Сторінка в інстаграмі Христини підписана так: «Щаслива дружина і мама», – розповіла знайома родини Оксана Чаус. Коли почалася повномасштабна війна, Христина та її родичі переховувалися у багатоповерхівці на вулиці Митрополитській. Згодом там стало дуже небезпечно і вони вирішили перейти до підвалу сусіднього будинку, що на Митрополитській, 98. 11 березня 2022 року туди влучила ракета. За словами сусідки Людмили Момот, брат якої був очевидцем подій, удар стався близько 17.00. Христина з родиною загинули. «Брат сказав, що ракета прилетіла прямо в підвал, все зразу почало горіти. Христина з родиною були в тій кімнаті, куди вдарила ракета. Хлопці витягували з вікон квартир стареньких… А коли через кілька годин пішли до підвалу, то живих там нікого вже не було», – розповіла Людмила Момот. У Христини Антипенко залишилася мама. Коли почали розбирати завали, вона намагалася знайти тіла донечки, зятя й онуки. Знайшла лише останки маленької Орини.

В мирному Маріуполі люди мали в житті свої радощі, свої труднощі. Хтось дуже переймався тим, що спізнився кудись, хтось радів гарній оцінці в навчанні та інше. Навіть повірити зараз важко, що так чудово жили люди в Маріуполі, що такими незначними були труднощі. Але з 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, маріупольці мале єдине бажання – вижити, зберегти життя рідних, знайомих. Хто як міг, намагався знайти більш безпечне місце, щоб захиститися від смертельних ворожих обстрілів, які були постійними. Неможливо було завжди сидіти в холодних сирих підвалах, бо життя вимагало елементарного: води, тепла, їжі, медикаментів.

«29 березня 2022 року в результаті обстрілу, від осколкового поранення, загинув наш любий Дідусь і Батько», – з великою любов’ю та глибоким болем розповіла Наталя Антіпова про важку втрату в сім’ї. Чоловік міг би радіти життю разом з чудовою родиною, тішитися їх досягненнями, але російські обстріли мирного Маріуполя цинічно забрали його життя.

Майбутній лікар вчився у Донецькому державному університеті ім.М.Горького. З 1981 року вів медичну практику. У Маріуполі Сергій Миколайович працював урологом у Міській лікарні №4. Він мав багато інтересів - професійно займався альпінізмом, підкорював вершини. Також він займався музикою, був добрим та життєрадісним, вірним другом та надійним колегою. Але головне, був справжнім лікарем з великої букви - до останнього виконував свій обов'язок та допомагав людям. Сергій

Миколайович трагічно загинув під час ворожого обстрілу в Маріуполі 4 квітня 2022 р.

Олександр Васильович Антонов загинув, знаходячись в Маріуполі, 18 березня 2022 року. Чоловік переживав період окупації. Близькі шукали його та родину в соцмережах, писали, що він проживав на проспекті Металургів, 149.

Олександр Антонов працював на металургійному комбінаті в відділі управління автоматизації.

Юлія Артвіх – яскрава, молода жінка, що полюбляла життя.

8 березня 2022 року Юлії виповнилося 42 роки. Назавжди. Через 5 днів 13 березня 2022 року вона отримала поранення. Її доставили до 4 міської лікарні, але від отриманих ушкоджень жінка загинула.

Юлія Артвіх працювала робітницею зеленого будівництва. Вона обожнювала тварин – собак, котів. Часто гуляла на бульварі Морському та біля моря.

 Її квартира розташовувалася на бул.Меотиди, 4. Цей будинок був повністю знищений росією, та пізніше взагалі розібраний як і весь район поряд. Зараз тут пустир. Тут загинуло дуже багато людей через масові обстріли, яки вела росія.

Станіслав навчався у Краматорську в 10-ій та в 16- 1й школах. Потім поступив  у  Краматорський фаховий коледж промисловості, інформаційних технологій та бізнесу Донбаської державної машинобудівної академії. Серед 2000-ої студентської сім’ї  Артем знаходив своє місце, активно займався професійним боксом. Цей вид спорту він потребує мужності, наполегливості, витривалості.

У 2020 році Станіслав пішов служити до полку «Азов», який розташовувався у Маріуполі. Тут знайшов однодумців. У складі «Азову» став на захист Маріуполя з 24 лютого 2022 року, коли почалася війна, повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. Окупанти нещадно вбивали людей, знищували інфраструктуру, житлові будинки - все, що ставало на їх загарбницькому шляху поневолення країни. Постійні обстріли, бомбардування, важкі бої  - так виживало місто. Виконуючи розпорядження командування, разом з побратимами Станіслав опинився у полоні.

Лише після звільнення групи українських військовополонених 21 вересня, підтвердився факт загибелі Артеменко Станіслава, бійця полку «Азов». «Пройшов 7 кругів аду, війну, бої на Азовсталі, полон та віроломне коварне вбивство в Оленівці»,  -  так про трагедію життя свого підопічного розповів відомий український тренер по боксу Валентин Головко.

Станіслав загинув від рук російських окупантів, захищаючи нашу країну від російської навали.

Під час окупації Маріуполя особливо важко було пенсіонерам, інвалідам. Люди не мали змоги нормально існувати – не було води, їжі, медикаментів. Не кажучи вже про жахливі обстріли, які здійснював ворог.

Провівши 2 місяці в окупації, в Маріуполі загинула 91-річна пенсіонерка Марія Іванівна Архіпова. Останні місяці свого життя через російську навалу жінка провела в бомбосховищі. Її організм просто не витримав таких знущань.

Марія Іванівна була похована в братській могилі за містом.

Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну змінило все в житті народу. Особливо важко було тим регіонам, де мешканці не змогли або не встигли виїхати вчасно. З початком російських обстрілів Маріуполя у людей майже не було можливості виїхати з міста. Окупанти могли обстріляти машини з людьми, вбити всіх, хто в них знаходився.  У дворах, на вулицях багато машин стояли розбитими. Жах, страх смерті витав у повітрі.

З глибоким болем Малика, мати Азізбека розповіла про загибель сина: «Мій син Аскаров Азіз помер в лікарні номер три дитячої хірургії. 15 березня зробили операцію, а 16 березня помер від осколкових поранень».

Величезна непоправна втрата для рідних. Від російських обстрілів загинув 28-річний юнак, який мав своє право на щасливе майбутнє у вільній країні.

Іван Георгійович Афанасіаді став одним з жертв війни, що охопила нашу землю. Його життя припинилося 13 березня 2022 року, коли авіабомба впала на подвір'я будинку в Лівобережному районі Маріуполя, одночасно забравши ще 30 маріупольців.

Разом зі своєю дружиною Наталією, Іван приховувався у підвалі будинку. Того фатального дня Наталія разом з двома подругами пішла на другий поверх, сподіваючись на хвилину відпочинку на ліжку.

Іван планував зайти до магазину, але коли він вийшов на вулицю, стався жахливий вибух. Усі, хто знаходився на подвір'ї та у підвалі, загинули. Ця трагедія забрала життя 28-30 маріупольців. Тіло Івана не знайшли…

Іван Афанасіаді народився в Узбекистані, але знайшов свій дім у Маріуполі. Він був успішним підприємцем, мав салон оптики. Іван відзначався своєю харизмою, принциповістю, наполегливістю та керівницькими здібностями. Він був люблячим батьком, чоловіком та другом, завжди прагнув досягти своїх цілей.

Своєю працелюбністю та прагненням до розвитку, Іван став прикладом для своїх дітей і оточуючих. Він завжди віддавав перевагу сімейним цінностям та зрозумів вагу близьких стосунків. Іван підтримував свою дружину, дітей та онуків, надаючи їм мудрі поради та безмежну любов.

Його непереборна воля та життєрадісність вражали всіх, хто мав змогу побувати поруч з ним. Іван завжди знаходив час і для друзів, бо він розумів важливість підтримки та спілкування у важкі часи.

Життя літнього Афімченко Олександра було спокійним, врівноваженим на заслуженому відпочинку. Тішився можливістю більше спілкуватися з друзями та проводити час з рідними. Так би і радів, якби не повномасштабна російська війна. Враз змінилося все в житті: окупанти знищували місто, піддаючи постійним обстрілам, залишили цивільних мешканців на вимирання. 

27 березня 2022 року 76-річного Афімченко Олександра не стало. Війна безжально назавжди розлучила з ним рідних та друзів. 

Олег Афонін загинув 11 квітня 2022 року під час наступу російських військових у Маріуполі. Його на бульварі Хмельницького пострілом у спину вбив снайпер. Олегу було 54 роки. Олег жив у Маріуполі, до 2000 року працював вогнетривником на комбінаті «Азовсталь», потім через стан здоров’я був безробітним. Сусідка Вікторія розповіла, що Олег був майстром на всі руки та завжди допомагав сусідам. Садив квіти на клумбі біля під'їзду, прибирав листя. Виконував дрібні побутові роботи у пенсіонерів. Захоплювався риболовлею. Був не байдужим до громадського життя. «Він був сміливий, рішучий, справедливий, запальний. Не боявся висловити свою думку», – розповіла сусідка Вікторія. В Олега залишився син Віталій, який багато років мешкає у Санкт-Петербурзі (РФ). В Україні залишився двоюрідний брат з родиною.

Після 24 лютого життя українців поділилося на «до» та «»після». Особливо життя маріупольців. Вони, як ніхто інші, з першого дня відчули на собі всі жахи російського «визволення». За різними даними кількість загиблих становить більше 100 тисяч маріупольців.

Афонько Валерій Михайлович загинув під час окупації Маріуполя 20 березня 2022 року. Чоловік знаходився в своїй квартирі за адресою вул.Волгодонська, 3. Черговий ворожий обстріл прийшовся на його будинок. Він отриманих чисельних поранень Валерій загинув. Як відомо, тіло сусіди винесли. Але рідні так і не знають, де похований Валерій Михайлович.

 У мирному житті Валерій захоплювався рибалкою та збиранням грибів. Останній раз рідні чули батька по скайпу 2 березня…

Сергій Ахтирський загинув у Маріуполі, коли росія пішла штурмом на місто. В мирному житті Сергій мав роботу – працював на металургійному комбінаті «Азовсталь» у теплоелектроцентралі. На момент загибелі Сергію було лише 45 років.

На початку війни Євгенія проживала в Маріуполі та була студенткою 3 курсу першого (бакалаврського) рівня вищої освіти спеціальності 226 Фармація, промислова фармація заочної форми навчання медичного факультету Херсонського державного університету. Вона мріяла про щасливе майбутнє після закінчення університету, про створення своєї сім’ї.

В березні 2022 року в Маріуполі було важко, майже неможливо знайти продукти. Багато магазинів уже були розбиті, пограбовані, не було електроенергії, води, газу, зв’язку. Ринки мали в залишках деякі продукти. Євгенія пішла на гуртовий ринок «Каліфорнія», який був недалеко від самого центра міста. Там ще були якісь овочі, фрукти. Гучні незрозумілі вибухи були постійні. Ніхто не міг знати, куди і коли прилетять кляті бомби, міни, снаряди. Раділи, що живі після вибуху.

9 березня Євгенія пішла за продуктами на ринок. 20-ти річна дівчина загинула від осколочних поранень, несумісних з життям, під час авіаударів по гуртовому ринку «Каліфорнія» в окупованому Маріуполі. «Життя таке жорстоке часом, розірвало наші обійми, і кинуло на страждання»,- з глибоким болем пишуть рідні Евгенії.

Положення мирних людей у Маріуполі навесні 2022 року було страшним. Ворог наступав, жорстоко руйнуючи місто з різних видів зброю. А головне – гинули ні в чому не винні люди. Неймовірно важко було пенсіонерам та людям похилого віку – умови постійного стресу через обстріли, холод, брак води та їжі, медикаментів.

Віталій Ігнатович Бабарикін був 82-річним пенсіонером, і не мав би переживати таки страшні воєнні події, як і будь яка людина. 21 березня 2022 року його серце не витримало усіх жахів окупації. Віталія Ігнатовича поховали на дворі будинку за адресою бул.Шевченко, 74.

Аліна Бабіченко та її сім’я проживали в Маріуполі. Дівчина завжди приємно вражала рідних та друзів життєрадістю, позитивним мисленням. Вона добре навчалася в школі №40 м. Маріуполя. Здобула вищу освіту в Приазовському державному технічному університеті. В навчанні, в роботі, в подружньому житті проявлялася її відданість, цілеспрямованість в досягненнях конкретних планів. Сім’я разом проводила вільний час, подорожі, відпочинки, прогулки. В період масштабної війни родина боролися з нелюдськими умовами виживання.

11 березня 2022 року Бабіченко Аліна загинула від осколкового поранення у дворі свого будинку, як повідомила Альона. Трагедія сталася внаслідок обстрілів, які були постійними у місті під час спроб росії окупувати Маріуполь. В пам’яті та люблячих серцях рідних і друзів мати, донька, дружина, подруга Аліна назавжди залишиться «веселою, красивою».

Маріуполь – місто, де молоді люди мали можливість навчатися, розвиватися, відпочивати – жити щасливо, мріючи про майбутнє.

Віталій – один з таких маріупольських юнаків. Він любив активне життя, дбав про здоров’я, займався спортом, зустрічався з друзями. Навчався в Приазовському державному технічному університеті на економічному факультеті.

Під час децентралізації в Україні, місцевою радою Маріуполя створювали сучасні центри надання адміністративних послуг (ЦНАПи). В мирний час Віталій працював в такому закладі,  де потрібні були такі якості, як працьовитість, теоретичні знання, уміння уважно працювати з документами та інше.

24 лютого 2022 року, з початком вторгнення російських військ в Україну, Маріуполь відчув на собі всі ужаси війни. Хтось зміг виїхати з міста, хтось не мав можливості виїхати, а хтось вважав, що перечекає, бо не вірив у можливі звірства росії. З кожним часом змінювалося все. Місто піддавалось постійним обстрілам з різних видів зброї, життя мирних жителів перетворювалося в ад. Потрібно були вижити: найти безпечне місце, воду, ліки, їжу... Під прицілом окупантів багато людей були приречені.

Віталій попав під черговий обстріл із «Градів» району Маріуполя біля площі Кірова. Він загинув 24 березня 2022 року.

Оксана Баділ проживала в Маріуполі. Колеги по роботі, знайомі та друзі знали її, як світлу та добру людину. Працьовита, щира, вона раділа успіхам рідних.

Коли розпочалася повномасштабна російська війна, Оксана Григорівна залишалася в місті. Багато цивільних маріупольців надіялися, що війна не торкнеться їх. Хотілося так вірити, адже вже 8 років поряд з Маріуполем була «сіра зона», іноді було чути стрільбу.

З початку війни ворог з несамовитою люттю вів прицільні обстріли по житловим будинкам, знищував критичну інфраструктуру. Не багатьом вдалося вижити в тому пеклі.

19 березня 2022 року у віці 49 років загинула Баділ Оксана Григорівна. Війна забрала її життя, не дала можливості радіти онукам, тішитися досягненням рідних. 

24 лютого 2022 року Маріуполь відчув на собі всі жахи війни від вторгнення росії в Україну. Люди намагалися виїхати, сховатися, шукали якісь порятунки від смертельної навали російських окупантів.

31-річний Євген Баєв в кінці лютого під обстрілами вивіз свою матір із Лівобережного району, де з самого початку були важкі бої. У нього була своя машина та паливо, тому Євген надіявся, що зможе виїхати із своїми близькими з пекла оточеного міста. Надіявся, як і багато інших місцян, на зелений коридор. Але інформація була лише про обстріли машин, які намагалися евакуюватися. Тому він залишався удома. Спочатку разом із знайомою Таїсією та її синами переховувалися в тамбурі на другому поверсі свого будинку. В районі не було води, газу, тепла, зв’язку, електроенергії, тому 2 березня переїхали в центр міста, до сестри знайомої Таїсії. Разом згуртовано знаходили їжу, воду, дрова, готували на вогнищі. Але бої наближалися до центру міста. Обстрілів ставало більше.

16 березня Євген з Таїсією, та ще з двома чоловіками піднялися в квартиру за речами, їжею, але почався сильний обстріл. Снаряд російського танку попав в кімнату, де знаходився Євген. Як розповіла сусідка Наталія, Баєв Євген загинув миттєво під завалами будинку. В цей день там загинули ще троє людей.

Рідні та друзі дізналися про загибель сина через публікацію Наталії. Лише через місяць тіло Євгена ДСНС витягнули по частинах.

«Це дуже велика для всіх нас втрата, яку важко навіть пояснити словами»... – з великим горем каже мама Євгена, Віра Миколаївна.   

Відомо, що Денис Базікало загинув у Маріуполі 14 березня, коли російська армія окупувала місто. Чоловік працював у рейкобалковому цеху МК «Азовсталь».

Повномасштабна війна росії проти України нагрянула в Маріуполь на світанку 24 лютого 2022 року. Від околиць бойові дії просувалися до центру.

Сергій Байдуков залишався у рідному місті. Люди тікали хто куди міг: їхали з міста, шукали родичів чи знайомих в тих районах, де було безпечно, ховалися в підвалах, в бомбосховищах. Були і такі, хто не знайшов нічого кращого для сховища, ніж свій рідний будинок. В березні російські війська вели наступальні бої, обстрілювали будівлі, скидали бомби. 

17 березня 2022 року 59-річний Байдуков Сергій Анатолійович загинув під час воєнних дій в Маріуполі. Його донька Любов повідомила, що це горе сталося внаслідок «прямого влучення в будинок»... Такою жорстокою може бути лише війна.

Тамара Василівна Бакай загинула в Маріуполі 2 квітні 2022 року, коли росія окупувала місто. Жінці було 86 років.

Син Тамара Василівні, Юрій, розказує, що мати загинула у себе вдома. З початку березня вона знаходилася вкрай важких умовах. Через постійні обстріли, жахливий холод, брак їжі та неможливість виїхати, маріупольці опинилися в пастці, яку створила російська окупація.

61-річна жителька Маріуполя Наталія Балахчі загинула 22 березня 2022 року внаслідок танкового обстрілу будинку. Під час повномасштабного російського вторгнення Наталія залишалася у своїй квартирі у багатоповерхівці неподалік комбінату «Азовсталь». Жила одна. До підвалу спускатися не хотіла. Казала сусідам: якщо судилося загинути, то нехай це станеться у її квартирі. 22 березня 2022 року після обстрілу російським танком будинок загорівся. У надії врятуватися Наталія вистрибнула зі свого помешкання на четвертому поверсі й упала на балкон третього. «Коли запитували, чому вона вистрибнула, Наталя відповідала, що не змогла відкрити двері. Ймовірно, їх заблокувало бетонною плитою. У її квартирі від пожежі на нижніх поверхах не було чим дихати… Підвестися з того балкону Наталія не змогла. Мабуть, отримала переломи. Приблизно пів години вона кричала, кликала на допомогу. А потім, імовірно, задихнулася або померла від отриманих травм чи больового шоку», – розповів очевидець подій, сусід Олександр Ткаченко. Наталія жила в Маріуполі. Працювала кранівницею на металургійному комбінаті. Власної сім’ї не мала. «Сестра була асом у своїй роботі, любила її. Наталю цінували. Вона була чуйна, справедлива. Любила життя. Завжди відкрита, світла. Її поважали всі, хто знав», – розповіла сестра загиблої, Людмила. «Наталія була позитивною, чесною, дуже оптимістичною», – додав сусід Олександр. Де похована Наталія – невідомо. У неї залишилася сестра.

Галина Олександрівна Балика загинула в березні 2022 року в Маріуполі під час окупації міста росіянами. Жінка перебувала у власній квартирі, була лежача та не могла сховатися десь. Під час обстрілу міста окупантами снаряд влучив у квартиру, розпочалася пожежа. Тіло Галини Олександрівни залишалося під завалами.

Рідні розповідають, що кохана бабуся трошки не дожила до 86 років, дитиною пережила події Великої Вітчизняної війни.

Євген Миколайович Баль був підводником, флагманським штурманом дивізії ракетних підводних човнів стратегічного призначення, капітан 1 рангу у відставці. Вже після завершення військової кар’єри став займатися журналістською справою та писати книги. Відома його книга — про події 2014 року в Маріуполі очами собаки.

Євген Миколайович був активний громадський діяч — голова Маріупольського громадського комітету з порятунку Азовського моря, голова комітету водопостачання в Мелекіно.

Був арештован окупантами 18 березня. Тоді вони вірвалися в його будинок, та після обшуку вивезли кудись, де проводили тортури - жорсто били довгий час. Пізніше він перебував у камері в Мангуші, а 19 березня його перевели в Докучаєвськ.

Євгена Миколайовича дуже сильно били по голові та тілу, зломали ребра, довели мозок до струсу, завдали незліченну кількість травм. 20 березня його привезли до Мангушу та бросили. Через знайомих вдалося повідомити про це доньку, яка забрала батька з Мангушу. Останні дні Євген Миколайович не вставав та згодом помер від завданих травм.

67-річний Гаврило Барабуль загинув 15 березня 2022 року під час обстрілів із танка по будинку в Маріуполі. Гаврило був жителем селища Сартана, що під Маріуполем. Працював електриком. 24 лютого 2022 року російські війська бомбардували його рідне селище. 27 лютого син Гаврила вивіз його із мамою до Маріуполя в квартиру знайомих. 15 березня у підвалі багатоповерхівки на вулиці Зелінського, де вони зупинилися, ховалися від обстрілів близько 60 людей. «У підвалі цього будинку були дві великі кімнати. В нашу 15 березня о 13:00 поцілив танк. Чоловік загинув одразу. З ним – ще 10 людей. Ще четверо – померли згодом від поранень… Мій чоловік був дуже працьовитий, чесний, порядний. Виховав трьох дітей та трьох онуків. Любив їх дуже. Хвилювалася за них. Любив садибу, теплиці, городи та свій сад», – розповіла дружина загиблого Наталія. Гаврила Міновича поховали біля будинку, а через місяць перепоховали. Втім де – невідомо. У загиблого залишилися дружина, троє дітей та троє онуків.

Володимир Баранов мешкав та працював у Маріуполі. Зовсім скоро мав би насолоджуватися заслуженим відпочинком на пенсії. Але життєві мрії, сподівання достеменно знищила повномасштабна російська війна. Ворог штурмував місто, намагаючись миттєво оточити його. Як і інші маріупольці, що залишалися у місті, Володимир Баранов намагався зберегти життя в страшних умовах війни. Це було важко.

58-річний Баранов Володимир Вікторович загинув в окупованому Маріуполі 5-6 березня 2022 року. Його знайшли у власній квартирі. Поховати не було можливості.

2022 рік міг бути таким роком у житті Олександра Баранова, коли людина знаходить нові сили, нові емоції, нові відчуття життя. Це 80-річчя з дня народження. Доля складалася так, що він брав на себе багато справ, щоб рідні відчували його турботу та любов. 

Важке післявоєнне дитинство загартувало, навчило вірити, перемагати. Люди цього покоління завжди казали: «Лише б не було війни». 24 лютого 2022 року біда прийшла з росії повномасштабною війною. Разом з дружиною Ольгою знаходилися в Маріуполі. Як і інші місцяни, подружжя виживало без води, газу, електроенергії, медикаментів, зв’язку. Та 14 березня 2022 року Баранов Олександр та його дружина загинули. Як повідомив син, ворожий снаряд потрапив у їх квартиру, вони згоріли заживо. Війна назавжди відібрала батьків.

Віра Олександрівна Баранова загинула на початку повномасштабного вторгнення росії. Так звані «визволителі» наводили жах з перших днів – бомбили житлові квартали спочатку на околицях, а вже через кілька днів прильоти були по всьому Маріуполю. Безпечних міст не було, новини були жахливі, усі сподівалися, що все швидко закінчиться, але становилося дедалі гірше.

Віра Олександрівна Баранова проживала одна. З першого дня дуже болісно та схвильовано переживала події, які розгорталися в місті. Жінка померла у власній квартирі 27 лютого, через три дні з початку війни.

Віра Олександрівна Баранова загинула на початку повномасштабного вторгнення росії. Так звані «визволителі» наводили жах з перших днів – бомбили житлові квартали спочатку на околицях, а вже через кілька днів прильоти були по всьому Маріуполю. Безпечних міст не було, новини були жахливі, усі сподівалися, що все швидко закінчиться, але становилося дедалі гірше.

Віра Олександрівна Баранова проживала одна. З першого дня дуже болісно та схвильовано переживала події, які розгорталися в місті. Жінка померла у власній квартирі 27 лютого 2022 року, через три дні з початку війни.

Ольга Іванівна Баранова проживала зі своєю сім’єю в Маріуполі. Все своє життя турбувалася про те, щоб рідні відчували її любов, турботу та тепло. Створювала затишок вдома.  

Будучи на заслуженому відпочинку, разом з чоловіком споглядали за досягненнями рідних, раділи за них, допомагали.

24 лютого 2022 року Ольга Баранова залишалася з чоловіком у місті. Разом долали всі труднощі, виборювали право на життя. Обстріли та авіабомбування російських військ безжально руйнували житлові будівлі, критичну інфраструктуру. Люди гинули. Під масованими обстрілами, без надії на допомогу.

Нажаль, як повідомив син, батьки загинули 14 березня 2022 року: ворожий снаряд попав у квартиру, Баранова Ольга Іванівна та її чоловік Олександр згоріли заживо.

Ганна  Олександрівна багато років віддано працювала вчителем, викладачем в навчальних закладах Маріуполя: в школі №41, в Механіко-металургійному технікумі, в Маріупольському інституті МАУП.

ЇЇ праця – формування успішних професіоналів, виховання та навчання тих, хто буде створювати майбутнє країни. Разом з колективом інституту втілювала новаторські методи в організації освіти.

17.03.2022 року загинула в Маріуполі, в своїй квартирі на вул. Московській. Від ворожого обстрілу квартиру завалило плитами.

У неї було багато знайомих, друзів.

49-річний В'ячеслав Барковський загинув 22 березня 2022 року в підвалі житлового будинку в Маріуполі. Під час обстрілу обвалилася частина під'їзду багатоповерхівки. В'ячеслав народився та виріс у Маріуполі. Останнім часом працював вантажником на ринку. Разом із 40-річним братом Олександром та мамою Ганною жив у Лівобережному районі Маріуполя. Лівобережжя з початку повномасштабної війни потрапило під цілодобові обстріли. Виїхати звідти було неймовірно складно. Сім’я Барковських залишалася вдома. Коли на початку березня зникло газопостачання, вони шукали їжу та воду, дрова, аби приготувати щось на багатті. Було дуже холодно. Барковські чекали на евакуацію… «Сини жили разом із мамою. 17 березня вона загинула, того дня ночувала у своїй квартирі на восьмому поверсі. Було попадання у верхній поверх і її завалило плитами. Олександр та В'ячеслав були в підвалі», – розповіла Олена, колишня дружина брата загиблого. В’ячеслав та Олександр загинули через кілька днів після смерті мами – 22 березня 2022 року. Тоді російські війська вкотре обстріляли будинок на вулиці Московській. Під завалами загинули й сусіди родини. У В'ячеслава Барковського залишився племінник.

Коли почалася повномасштабна війна росії проти України, Маріуполь опинився на шляху загарбників. З 24 лютого 2022 року постійні російські обстріли лунали з усіх сторін міста. Загарбник знищував житлові будинки, об’єкти цивільної інфраструктури, щоб досягти основної мети – оточити Маріуполь. Як виїхати з міста, так і залишатися в ньому було небезпечно для життя. Смерть чатувала повсюди. Більшість мешканців знаходили прихисток у звичайних підвальних приміщеннях, де було сиро, холодно, страшно.   

22 березня 2022 року 40-річний Олександр Барковський разом з братом В’ячеславом та іншими мешканцями загинув під завалами у підвалі житлового будинку в Маріуполі. Горе сталося внаслідок російського обстрілу будинку.

В мирний час Олександр після школи закінчив механіко-металургійний технікум, здобувши фах помічника машиніста. Сім’я проживала в Лівобережному районі Маріуполя. Але російська війна забрала життя Олександра, його матері та брата.

Війна, яку принесла росія, забрала в Маріуполі десятки тисяч невинних душ.

Ігор Олегович Баскаков жив у Маріуполі, працював монтажником 4 розряду в ЖКП ММР «Житло «Центр». Був порядним, щирим та добрим.

Російські загарбники нещадно обстрілювали Маріуполь, не було такого району, на який не впали бомби та снаряди ворога. Березень був пекельний, люди помирали від обстрілів, голоду, холоду.

27 березня 2022 року, коли росія окупувала рідне місто, Ігор перебував у своїй квартири у Центральному районі за адресою пр.Мира 10/20. Чергова атака росіян прийшлася на будинок Ігор – від уламкових поранень він загинув на місце.

Його близькі кажуть: «Як тяжко та болісно переживати цю втрату. Нам тебе не вистачає!».

Так склалася доля Лідії Іванівни, що з 24 лютого 2022 року війна вдруге ставила свої виклики її життю. Російська навала безжально нищила рідний Маріуполь, в якому перебувала літня жінка. Мешканці міста шукали безпечні місця, де можна б сховатися від постійних обстрілів. 

Жінці пощастило сховатися у бомбосховищі. Таких у місті було мало. Тут люди намагалися допомагати, підтримувати один одного.

25 березня 2022 року 84-річної Баталіної Лідії Іванівни не стало. Вона померла в бомбосховищі в окупованому Маріуполі.

Галина Яківна Батаргіна переховувалася від окупації в Маріуполі в квартирі сина за адресою пр.Металургів, 67. Не дивлячись на те, що це Центральний район міста, ворог знищував усе, навіть житлові квартали. Рідні повідомляють, що Галина Яківна тут і померла. Її поховали на цвинтарі після ексгумації. Жінці було близько 90 років.

Альбіна Миколаївна Батищева загинула в Маріуполі 07 травня 2022 року під час російської окупації міста.

За 87 років життя жінка пізнала дитинство воєнних років при німецьких фашистах, важкі роки післявоєнного становлення країни. Завжди працювала, намагалася зробити все, що могла, для щастя рідних. Приділяла увагу як мати, бабуся та прабабуся. Якби не війна, раділа б щастю рідних, відчуваючи від них турботу та любов.

Війна не дала можливості доживати вік з рідними. Місто знаходилося під масованими обстрілами, які несли розруху, смерть. Допомоги не було, сховатися було нікуди. Альбіна Миколаївна старалася зберегти життя, але війна безжально знищила всі її мрії та сподівання.

Андрій Миколайович Бахмутський загинув у Маріуполі від вогнестрільного поранення в серце, яке отримав на порозі своєї квартири. Йому було 48 років.

Андрій Бахмутський дуже любив свою родину, цінував рідних. Близькі розповідають, що він був добрим, щирим, працьовитим та чуйним. Мав гарну родину, якою пишався.

У мирному житті Андрій Миколайович працював головним інженером виробничого відділу робіт на об'єктах капітального будівництва заводу «Азовсталь».

Павло Семенович проживав у Маріуполі по вулиці Талалихіна, будинок 55. Коли розпочалася російська повномасштабна навала, чоловік не покинув місто. Можливо, надіявся на те, що цивільним нічого не може загрожувати. 80-річний Павло Семенович, як і інші маріупольці, намагався знайти безпечне місце, коли обстріли досягли центрального району. Місто залишалося без належної медичної допомоги, без елементарних умов для життя, під постійними обстрілами та авіабомбуваннями. Чоловік перемагав труднощі нестачі води, їжі, тепла. 

12 березня 2022 року Бацилев Павло Семенович загинув під час надзвичайно сильного обстрілу будинку в період ворожої окупації Маріуполя. Російська війна вбила чоловіка, який вижив у II світовій війні, гідно турбувався за рідних, вірив у щасливе майбутнє. 

Що може принести більше радості, ніж щасливі очі рідної дитини? В Маріуполі було багато цікавих новинок у навчанні. Нові програми, нові класи, цікаві підручники, по-новому проводились уроки в школах. Діти почали думати і жити вільніше. Маріуполь розвивався, прикрашався новими парками, атракціонами. Батькам було де цікаво проводити вільний час з дітьми. В місті ріс, навчався і Гліб Беверакі.

Все було добре до 24 лютого 2022 року. Повномасштабне вторгнення російської навали в Україну відчули на собі мирні жителі Маріуполя.  Дорослі не могли справитися з тим, що творилося в місті. Паніка, жах. Багато людей не мали можливості виїхати в безпечне місце. Не вірилося, що масовані обстріли, цілеспрямовані авіабомбування заженуть людей в темні, бруді, холодні підвали. У когось і підвалів не було.

Запаси їжі та води скоро закінчились. В березні в місті вже не було газу, води, електроенергії, теплопостачання, зв’язку. Батьки намагалися захистити дітей, зігрівати, заспокоювати. Придумували якісь ігри, розповіді. Але діти бачили жахи.

 Беверакі Глеб теж був в підвалі. «Страх, переживання, підвал. Не витримало його сердечко», – з важким болем кричить серце матері. Окупація вбила маленького доброго хлопчика, завдала невимовного горя матері та всім рідним.

Керівниця івент-агенції "31 июня", авторка проектів майданчик театру свята «Крібле-Крабле», сімейного клубу «Облака» та інтерактивного шоу для дітей «Однажды Шоу». Талановита режисерка та сценаристка, бізнес-тренерка та коуч.

На будинок, де перебувала родина Асі, 23 березня впала ворожа ракета. Саме у той час вони з колишнім чоловіком Денисом Блохіном перебували у своїй квартирі, піднялися щоб забрати деякі речі. Життя Асі та Дениса обірвалось. Двоє їхніх дітей залишилися сиротами.

Мій будинок – моя фортеця. Так, або майже так, думає кожна людина, коли будує дім, створює затишок у квартирі. Це може бути великою часткою правди, якби не війна...

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, то не було пощади нікому. Нелюди воювали не на полі бою, а знищували всіх і все на своєму загарбницькому шляху.

Безднікова Валентина Іванівна, як розповіла її донька Анжела, «заживо згоріла у своїй квартирі на вулиці Полтавській, будинок 7» у Маріуполі.

Вона була чудовою мамою, бабусею та прабабусею.

Напевно ніхто не дізнається про те, скільки ще таких мирних добрих людей загинуло під час російської окупації в Маріуполі.

Сімейний лікар – професія, яка потребує багато сил, самовідданості, професійних навичок. Це фахівець первинної ланки надання медичної допомоги. Він є лікарем загальної практики та сімейної медицини з багатопрофільною підготовкою, до сфери обслуговування якого входять діти, дорослі та літні люди будь-якої статі.

 Таким лікарем була Ірина Леонідівна. Навчалася в Кемерівському медичному інституті. Практичний медичний досвід мала з 1977 року. Працювала в Маріуполі  сімейним лікарем 1-ої категорії на Східному мікрорайоні, в ЦПМСП №5 (амбулаторія №6). З цієї сторони Маріуполя ввійшли навалою російські війська в 2014 році, а потім –  24 лютого 2022 року. Багато її пацієнтів ставали не просто гарними знайомими, а були і друзями.

Безобразова Ірина Леонідівна загинула під час окупації Маріуполя, коли в місті йши запеклі бої, масовані обстріли, 12 березня 2022 року.

Подруга Токій Надія згадує про Ірину Леонідівну: «Вона жила для всіх, але забувала про себе».

Всі професії почесні, але не кожен може бути в рядах тих, хто готовий прийти на допомогу в складних умовах.  Державна служба України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) – служба, яка забезпечує захист населення і території. Денис Безрукавий свідомо вибрав для себе роботу рятувальника ДСНС і виконував свої обов’язки в Маріуполі. Син пишався батьком. Навіть у мирний час ця робота потребує мужності, відданості, гарної фізичної підготовки. А з 24 лютого 2022 року, коли росія вторглася на територію України,  робота рятувальників стала ще більш важливою. Маріуполь знаходився під масованими обстрілами російських загарбників. Палали приватні будинки, багатоповерхівки, об’єкти цивільної інфраструктури. Кожен виїзд рятувальників був смертельно небезпечним, бо ворог безжально знищував все в місті.

15 березня 2022 року при виконанні службових обов’язків рятувальника ДСНС загинув Безрукавий Денис Костянтинович. Як розказала Ніна, чоловік загинув внаслідок прямого попадання снарядом в машину рятувальників. 37-річного Дениса вбили російські загарбники тоді, коли він спішив рятувати мирних людей.

Олег Белінський – молодий маріуполець, який опинився в горнилі повномасштабної російської війни. 

33-річний чоловік планував своє життя так, щоб бути щасливим, успішним. Навчання, професійний ріст, творча натура, працелюбність – все давало надію на краще майбутнє.

Але прийшла російська навала та розчавила всі надії. Майже місяць Олег виборював у долі своє право жити. Холод, голод, відсутність води, електроенергії, зв’язку молодий організм зміг би подолати. Але цивільні люди не могли захистити себе від постійних обстрілів із моря, суші, неба.

Белінський Олег загинув 23 березня 2022 року в окупованому Маріуполі. Назавжди залишиться 33-річним. Рідні не знають місце поховання Олега.

Любов Афанасіївна Белорусова загинула в Маріуполі під час окупації міста російськими військовими в ході їх повномасштабного наступу на Україну. Зі слів рідних, вона померла від холоду та голоду, знаходячись за адресою вул.Горлівська, буд. 6, кв.45. На той час Любов Афанасіївна була похована біля будинку.

Валентина Василівна – жителька Маріуполя. Багато мешканців міста знали цю чуйну душевну жінку з великим професійним досвідом, яка працювала фельдшером Швидкої допомоги. Її життя – постійні виклики до хворих.

Коли почалася повномасштабна російська війна, Валентині Бельченко вже виповнилося 83 роки. В такому віці важко наважитися на виїзд, на те, щоб залишити свою домівку. В центрі Маріуполя, де знаходився її будинок, сильні обстріли почалися в березні. Ворог люто знищував житлові будинки, об’єкти критичної інфраструктури. Людей очікувала небезпека смерті від холоду ,голоду, від нестачі ліків, від ворожих обстрілів.

Бельченко Валентина Василівна загинула 16-18 березня 2022 року від осколкового поранення внаслідок обстрілу під час російської окупації міста. Війна забрала її життя у дворі будинку 86, по проспекту Миру, де проживала та, що багато років рятувала життя іншим.

Віра Бєляєва належала до покоління тих, хто відчув жахи воєнного та післявоєнного дитинства, складнощі відродження життя після війни. Такі люди часто казали, що можна витерпіти багато, тільки б не було війни. 

Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, жінка знаходилася в Маріуполі. Крок за кроком, знищуючи все на своєму шляху, ворог намагався підкорити місто та його мешканців. 

20 березня 2022 року Бєляєва Віра Пантеліївна загинула в своєму будинку. Після обстрілу будинок загорівся, 77-річна жінка не мала змоги на порятунок, стався інсульт. Горнило війни не дало можливості жити у мирі та радості.

Війна росії проти України розпочалася в Маріуполі повномасштабним вторгненням ворожих військ 24 лютого 2022 року. Зимовий ранок примусив мирних людей зразу шукати вихід із міста, шукати більш безпечні місця для збереження життя.

 «Абсолютно беззахисна людина похилого віку, страждаюча хронічною хворобою Паркінсона, у неї тремтять ручки, стан міг погіршитися через стрес», - писала її донька, розшукуючи любу матінку Людмилу Олександрівну Бескоровайну серед тисяч маріупольців. Жінка не могла сама боротися з воєнними труднощами. Їй допомогла сестра Інна, тому разом вони знайшли прихисток в центрі міста, в Драмтеатрі. Тут була можливість отримати їжу, яку готували для всіх, хто переховувався від російських обстрілів. Їжу, воду, медикаменти привозили волонтери та українські воїни.

Але 16 березня 2022 року російські війська цілеспрямовано скинули бомбу на Драмтеатр.  Тут Бескоровайна Людмила Олександрівна загинула разом з багатьма маріупольцями.

Похована разом з сестрою Онищенко Інною на Старокримському кладовищі Маріуполя.

Повномасштабний наступ росії перевернув життя українців. Одними з перших ворога відчули маріупольці – жителі міста біля моря прокинулися 24 лютого від розривів снарядів. Це було пекло. перші дні війни люди сподівалися, що все минеться, та нічого страшного не станеться. Але вже пізніше стало зрозуміло, що ворог націлений жорстоко.

Владислав Бєдняков, 26-річний чоловік, залишався в місті, з надією на краще. Але 10 березня, під час готування їжі, він зазнав смертельних уламкових поранень через розвив снаряду. Серце Владислава перестало битися. Відомо, що у нього залишилася мати.

Анатолій Савелійович Бєлов проживав у Маріуполі, де і настигла його російська повномасштабна війна. Уже колись війна пройшлася важким дитинством по його долі. Але мужньо чоловік витримав, плекав надію на тиху мирну старість на заслуженому відпочинку. Весною дружня родина могла б вітати його з 80-річчям. Але теплу очікувану весну затьмарила російська навала. Окупанти руйнували все, що десятиліттями створювали мирні мешканці Маріуполя. 

Від усіх рідних Тетяна дякує любому батькові, чоловікові, дідусеві за його постійну любов, увагу, турботу. Але каже про це з невимовним болем та скорботою, бо війна забрала життя Бєлова Анатолія Савелійовича 31 березня 2022 року. В той воєнний час у Маріуполі було майже неможливо зберегти здоров’я, зберегти життя.

Бистрай Віталій помер у Маріуполі під час окупації міста російськими загарбниками.

Навесні, коли ворог нещадно атакував місто, люди опинилися в пастці. Втративши зв’язок, електро-, водопостачання, залишившись без тепла та постійному холоді, здоров’я багатьох сильно постраждало. Особливо тяжко було пенсіонерам та старикам – вони вмирали не тільки через обстріли, а й холод, брак їжі та води.

В таких страшних умовах знаходився й Бистрай Віталій Володимирович. Тяжко переживаючи усі жахи війні, чоловік помер від хвороби серця, яка усугубилася холодом та небезпекою навколо. Йому було всього 64 роки.

Ніна Бичкова загинула 18 березня 2022 року біля підвалу Маріупольського будівельного коледжу. «Розповідали, що її розстріляли, а потім виявилось, що це були численні осколкові поранення. Та достеменно невідомо. Через деякий час тіло мами забрали. Попередньо – для поховання у братській могилі, де саме – не знаємо», – розповіла донька Юлія. Ніні Бичковій було 69 років. Народилася у Брянській області Росії. Закінчивши школу, переїхала в Україну – у Маріуполі здобула фах будівельниці. Одружилася. У пари народилося двоє дітей – спершу син, а потім донька. Ніна працювала у Маріупольському будівельному коледжі. Додатково ще підпрацьовувала, щоби дати своїй сім’ї все найкраще. «Мені здається, що вона постійно працювала і робила це заради дітей. Вона дуже опікувалась нами навіть тоді, коли ми вже були далеко не діти. До неї можна було звернутися по допомогу. Звісно, ми це робили рідко, щоб не хвилювати, але її материнське серце завжди відчувало, коли щось не так. Вільного часу у мами майже не було, а коли зʼявлявся, то весь віддавала дітям і онукам. Вона була суворою матірʼю, їй потрібно було все контролювати, а от коли з'явились онуки – то любила їх по-іншому, дуже балувала», – розповіла донька Юлія. Останній раз донька розмовляла з мамою 2 березня, коли та була на роботі у коледжі. Днями туди якраз прилетіло. Уже 3 березня зв'язок із Ніною було втрачено. Коли у квітні Юлії вдалося вибратися з міста, вона шукала будь-яку інформацію про маму. «Через те, що міст підірвали та йшли активні бойові дії у районі Азовсталі, потрапити до неї було неможливо. Я почала шукати рідних через соціальні мережі, бо зв'язку з ними не було... Одного дня пролунав дзвінок. Мені повідомили, що мамуся загинула 18 березня 2022 року біля підвалу Маріупольського будівельного коледжу», – сказала Юлія. У Ніни Бичкової залишилися донька, син та онуки.

Руслан Білич загинув у Маріуполі в віці 36 років. Молодий чоловік втратив життя через пулю снайпера. Трагедія сталася 29 березня 2022 року під неподалік від будинку, де мешкав Руслан – на вулиці Азовстальській. Цей район постійно знаходився під обстрілами ворогів

До війни Руслан багато років працював різьбяром в ТЛЦ на заводі ««Азовсталь», мав стабільну роботу.

Рідні Руслана написала: «Боляче навіть думати, що ми його більше не побачимо. Братику, ти залишив цей світ, але в наших серцях назавжди залишишся молодою, сильною, доброю, чуйною, повною життя людиною, найкращим братом і сином. Любимо безмірно. Стільки планів та невиконаних бажань... ».

Руслан Білич був захований на Троїцькому цвинтарі.

Мирне життя Ольги Борисівни було наповнене дитячим сміхом, бо жінка працювала в дитячому садочку №59. Важка, відповідальна, дуже важлива праця, спрямована на виховання поколінь. 

З початком повномасштабної війни росії проти українського народу, Маріуполь опинився в центрі бойових дій. Білоштентова Ольга залишалася в місті разом з матір’ю. Всіма силами вони боролися за виживання, коли місто залишилося без критичної інфраструктури. Ворог знищив її, знищував і житлові будівлі. Мирні люди гинули в рідному місті.

23 березня 2022 року Білоштентова Ольга Борисівна загинула у себе вдома від влучання снаряду. Невдовзі померла й її мати, бо не витримало серце. 

Сусіди поховали їх біля будинку 138 по проспекту Будівельників в окупованому Маріуполі.

Данило дуже любив життя, був добрим та мужнім, обожнював свою сім’ю. Через рік він повинен був закінчити навчання, планував влітку одружитися з коханою дівчиною. Але все обірвалося…

13 березня Данило перебував разом зі своїми рідними в підвалі, будинок був розташований у районі магазину «Жигули».

У цей період окупанти цілодобово завдавали ударів – працювала авіація, літали міни, била важка артилерія. У момент удару по будинку, Данило побіг до квартири, щоб врятувати тата й бабусю, що знаходились там. Але ще один снаряд влучив через вікно у той момент, коли він намагався відчинити двері. Нажаль, Данило опинився у самому небезпечному місці та загинув у той самий час. Бабусю та батька вдалося врятувати через вікно.

Наступного дня спробували дістати тіло Данила, але його сильно засипало. Тіло пролежало два місяця і лише за допомогою спецтехніки Данила вдалося дістати. Останні гроші сім’я віддала, щоб захоронити сина та брата в окремій могилі. Йому було лише 22 роки.

Бірюк Галина Василівна загинула приблизно 10 березня 2022 року в окупованому Маріуполі, за адресою вулиця Якова Гугеля, 14. Лежала біля підвалу, біля Нової пошти №3. Через потужні обстріли жінку не змогли поховати.

Галині Василівні виповнилося 74 роки в ті дні, коли в місті йшли важкі бої, коли російські загарбники продовжували повномасштабну війну. Всіма силами вона  боролася за виживання в нелюдських умовах тогодення. Лівобережний район міста постійно обстрілювали. Палали зруйновані будинки, гинули цивільні люди.

З початку повномасштабної російської війни проти України маріупольські захисники мужньо стали на захист Батьківщини. В нерівних боях гинули патріоти. Ворог нещадно руйнував місто, свідомо нищив критичну інфраструктуру, залишаючи цивільне населення без життєво необхідного.

Олена Бірюкова, як і всі мешканці міста, намагалася вижити. Врятуватися від постійних прицільних обстрілів було майже неможливо.

14 березня 2022 року Бірюкова Олена Данилівна загинула під час ворожих обстрілів у окупованому Маріуполі. Жінка не встигла добігти до підвалу свого будинку, щоб сховатися від смерті. Її поховали у дворі будинку. Долю доброї, чуйної, життєрадісної Олени жорстоко обірвала війна.

Ігор Костянтинович Блещинський залишався в Маріуполі, коли російські війська вдерлися в місто під час повномасштабного вторгнення. Він не спішив покидати домівку, бо переживав за своє нажите добро. Ширилися чутки про мародерство у місті. Всім було важко врятуватися від війни, яка знищувала місто та його мешканців. Постійні прицільні обстріли, авіабомбування майже не давали шансу на порятунок.

15 березня 2022 року 59-річний Блещинський Ігор Костянтинович загинув на подвір’ї власного будинку під час російської окупації Маріуполя.

В період важких боїв у Маріуполі Владислав Блохін проживав у місті. Нажаль, молодий  чоловік загинув 22 березня 2022 року, коли окупанти перетворили життя людей на неймовірні страждання. Під постійними прицільними обстрілами, авіабомбуваннями потрібно було десь дістати воду, їжу, ліки. Без тепло-, газо-, електропостачання, без зв’язку люди допомагали один одному.

22 березня Владислав загинув. Він гасив вогонь палаючого від обстрілів будинку за адресою Малофонтанна, 69-71, рятував життя жінки та маленької дитини.  Як повідомила Ірина, її  любий брат отримав осколкові поранення. Вчасної медичної допомоги не було, в лікарні на 17 мікрорайоні залишалося його тіло. У рідних неме інформації про поховання Блохіна Владислава Миколайовича.

Разом з колишнею дружиною Асею Бегляровою заснували у Маріуполі івент-агенцію "31 июня", пізніше ще театр свята «Крібле-Крабле». Був підприємцем, працював ведучим на весіллях, звукооператором. Разом із Асею вони ввели новий формат весіль, який назвали антитамада. Їхній підхід кардинально відризнявся від конкурентів. Пізніше вони стали активно працювати у сфері дитячих свят.

Денис разом з Асею піднялися до своєї квартири 23 березня, щоб узяти потрібні речі. Але у той час розпочалася ракетна атака і вони зазнали смертельних поранень.

23 березня 2022 року, в період окупації, Ірина Володимирівна Бобкова отримала поранення. Обстріл, який прийшовся на район 1 школи міста Маріуполя, забрав життя Ірини. Хоча жінка боролося за життя та потрапила в лікарню в Донецьк, 15 квітня її серце перестало битися.

Ірина Володимирівна була вчителем математики, працювала в «Маріупольській загальноосвітній школі №57». Ірина дуже полюбляла свою роботу, завжди намагалася дати дітям більше не тільки знань, але любові, навчити мислити та дати ті навики, що будуть потрібні в повсякденному житті.

Березень та квітень здавалося були найжахливішими в житті маріупольців – російська окупації тримала місто в страху, люди гинули через обстріли, брак їжі, холод, відсутність медичної допомоги. Але й в травні життя навіть тих, хто вижив, було вкрай складним. Також люди вмирали по різним причинам. Трагічною була смерть пенсіонера  Георгія Вікторовича Боброва, який загинув 19 травня у власній квартирі. Причиною стала пожежа, від якої дідусь отримав чисельні опіки, несумісні з життям. Про це розповіла донька Олена. «Він був гарний батько та дідусь», - з сумом ділиться Олена.

Тяжкою смертю гинули люди в Маріуполі під час окупації міста російською армією.  Трагічною та нелюдською була загибель Валентини Василівні Бобрової. Літня жінка, якій в червні мало виповнитися 85 років, була вбита у власній квартирі 16 березня внаслідок ворожого обстрілу. Через те, що в будинку розпочалася пожежа, тіло Валентини Василівни згоріло. Про це з біллю розповіла донька Олена. «Вона була гарна жінка та матір», з неймовірним сумом згадує Олена. 

11 квітня 2022 року від отриманого уламкового поранення загинула Олена Бовкун. Повномасштабне вторгнення росіян вона зустріла в Маріуполі, намагалася вижити, допомагала іншим. Але черговий обстріл ворога забрав життя прекрасної жінки. Трагедія сталася за адресою вулиця Азовстальська, 7. Цей район особливо нещадно винищувався загарбниками, тому що був розташований поруч з заводом «Азовсталь», де переховувалися захисники міста.

На момент загибелі Олені Бовкун було 55 років.

В Маріуполі добре відомий згорілий будинок Маріупольської управління СБУ в центрі міста. Він міг повідати про те, хто на цій території боронив вільну Україну в травні 2014 року. Були загиблі, були поранені, хтось зник завчасно. Разом з «Азовом» майор Богач зачищав місто від «всякої проросійської наволочі», - згадує колишній радник заступника міністра оборони України Василь Будик. Поряд було багато зрадників в погонах. Тому в 2015 році проти Богача Василя Володимировича була сфабрикована карна справа, потім – непрості 3 тижні в Бахмутському СІЗО. Добре, що справа розбилася в пил, та вже підполковником Богач  продовжував виконувати службові обов’язки.

24.02.2022  росія лавою смерті вторглася в Україну, в Маріуполь. Богач Василь та ще 2 співробітники залишилися в місті, продовжували працювати. Коли місто опинилося в оточенні, Василь з колегами стали на оборону Маріуполя разом з «Азовом». Бої були смертельні.

4 квітня він отримав важке поранення, довго був лежачим в шпиталі на «Азовсталі». Територія обстрілювалася. Навкруги пекло, біль, страждання, запеклі бої. 08.05.2022 року в результаті авіаударів було знищено шпиталь «Азовсталі». Там загинув і мужній патріот підполковник СБУ Василь Богач.

У нього залишилися двоє дітей, дружина, мати.

Як і більшість українців, молодий активний Григорій розвивався, формуючи світогляд у мирному Маріуполі. Серед його захоплень була кінологія, що свідчить про його цілеспрямованість, небайдужість, витримку, твердість характеру, наполегливість. Бо саме такі риси потрібні для виховання собаки, догляду за нею.

Під час повномасштабного вторгнення російської армії в Україну Григорій проживав у Маріуполі. Всі жахи війни випали на долю міста та його жителів. Кожен мав надію врятувати своє життя, намагався допомогти тим, хто опинився в такій надскладній та небезпечній ситуації. Поряд були рідні, сусіди, чужі люди, голодні тварини. Від 24 лютого 2022 року з  кожним днем ставало все важче роздобути воду, їжу, медикаменти, обігрітися, знайти безпечне місце, бо ворог оточував Маріуполь, залишаючи мешканців без елементарних умов життя.

15 березня 2022 року, в трагічні дні російської окупації, загинув Багаченко Григорій Степанович. Наталія Багаченко з невимовним болем каже, що Григорій «загинув від осколкових поранень». Це сталося під час російських обстрілів, які масовано велися по житловим та іншим будинкам у Маріуполі. Так безжально війна обірвала щасливе життя молодого чоловіка.

Олександр Володимирович Богдан загинув у Маріуполі навесні 2022 року, коли російська армія прийшла «визволяти» українців. Чоловік пережив страшний березень, коли постійні обстріли, холод, бра їжі та води забирали життя десятків тисяч людей. Росія використовувала авіацію – жахливі бомби падали на житлові будинки та не залишали шансів.

У квітні 2022 року Олександр Богдан попав під обстріл – вибуховою хвилею його відкинуло. Чоловік отримав чисельні поранення, не сумісних з життям. Буквально місяць до цього, 6 березня, йому виповнилося 61.

Олександр Богдан працював митником. Чоловік полюбляв спорт та вів здоровий спосіб життя.

Олена, донька Олександра розповідає, що її батько був надзвичайно добрим. Він дуже піклувався нею та намагався оберігати від поганих новин. Олександр був завжди оптимістично налаштований, дуже любив життя. З рідних у нього залишилося тільки донька.

Роман Богданов загинув 5 березня 2022 року, коли росія наступала на Маріуполь. Він отримав поранення та лишився життя через неможливість дістатися до лікарні. На той момент у місті майже не було зв’язку та викликати швидку не вдавалося. Рідні повідомляють, що Роман був похований, але вони досі не можуть дізнатися де саме та коли. В жодному журналі немає даних про Романа Богданова.

Дружина Романа, Валентина, розповіла, що чоловік працював муляром у жітлово-комунальному підприємстві, багато працював, щоб забезпечити свою родину всім необхідним. «Роман дуже полюбляв своїх дітей, любив життя. Він був добрим, чуйним, завжди приходив на допомогу іншим – просто не мі пройти повз чужої біди», - розказує Валентина про коханого чоловіка. Роман Богданов також дуже полюбляв тварин, особливо собак породи німецька вівчарка.

Оборонними важкими боями зустрів Маріуполь початок російської повномасштабної війни проти України. На підступах до міста захисники робили все можливе, аби стримати ворога. 

Як і багато маріупольців, Олександр Богодиця залишався в цей час у місті.  З перших днів точилися важкі бої на підступах до Маріуполя. Нестерпними були потужні обстріли, які з кожним днем ставали щільнішими. Цивільні мешканці гинули в неймовірно важких умовах існування. Більше ставало  постійних авіабомбувань окупантів по місту. 

Як розповів Павло, 22 березня 2022 року Богодиця Олександр Вікторович, людина найдобрішої душі, «загинув під час обстрілу, від осколків бомби в районі іллічівського райвиконкому».

Поховали Олександра Вікторовича біля церкви за будинком райвиконкому.

Бойко Елеонора – красива, яскрава, добра. В її очах була радість та щастя. Доки в рідний Маріуполь не пришли російські визволителі.

Елеонора працювала інженером КП "Маріупольгорводоканал" – мала стабільну роботу, де займала своє місце та комфортно себе почувала. Мала сили, щоб жити, строїла плани, була активна та життєрадісна.

У березні 2022 російська армія проводила атаки на Маріуполь, не дивлячись на те, що в місті були сотні тисячі мирних жителів. Нещадно знищувались житлові будинки, під приводом, що там ховаються "нацисти".

26 березня під час чергової атаки росіянами, Елеонора Бойко загинула. Їй було 46 років.

Лариса Бойко загинула в Маріуполі під час окупації міста російською армією. Коли ворог почав наступ 24 лютого, Лариса Віталіївна разом з чоловіком перебували в місті. Пізніше в Маріуполі настала тяжка ситуація з їжею та водою. Тоді Лариса набирала воду для людей з джерела, що знаходилося за адресою вул. Підгородна, 12.

17 березня Лариса знов допомагала людям, як розпочався обстріл та снаряд упав поряд. Лариса Бойко загинула одразу. Сестра жінки розповіла, що знайшла сестричку без голови на дорозі…їй було усього 55 років.

Рідна сестра згадує, що Лариса була найкращою, дуже доброю та турботливою, намагалася завжди дбати та допомагати.

Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну супроводжувався наступами ворожих військ на різних напрямках. Маріуполь став форпостом на шляху російських окупантів. Багато цивільних залишалося в місті. Юрій Бойко – один з багатьох маріупольців, котрі намагалися вижити в окупації. Вижити в холоді, без води, їжі, медикаментів. Не було зв’язку, тому люди не мали можливості дізнатися про стан рідних та знайомих. Десь в окремих місцях міста вдавалося знайти тимчасовий зв’язок.

Бойко Юрій Олексійович загинув у березні 2022 року в окупованому Маріуполі. 47-річний чоловік отримав смертельне осколкове поранення, коли шукав зв’язок. Тіло лежало у дворі будинку 85Б по проспекту Миру.

Євген Бойчук загинув у Маріуполі навесні 2022 року, під час окупації міста російськими загарбниками. Він працював на металургійному комбінаті в цеху експлуатації УЖДТ.

З 24 лютого 2022 року повномасштабне російське вторгнення несло смертельну загрозу кожному маріупольцю. Через бойові дії навколо міста люди шукали безпечні місця, допомагали один одному, як могли. Болгов Анатолій разом із сім’єю залишалися в Маріуполі. В цей період ворог знищив критичну інфраструктуру, залишивши цивільне населення без тепла, води, газу, електроенергії та зв’язку. Як вижити? Шукали воду в криницях, в пожежних колодязях. Але це було небезпечно.

9 березня 2022 року Болгов Анатолій Володимирович загинув, коли пішов за водою. З ним був син Дмитро, який теж загинув внаслідок смертельних осколкових поранень в голову.

Світлана Іванівна Болобова загинула в Маріуполі 13 березня, коли росія скинула велику авіабомбу у район вулиці Грибоєдова, 38. Від отриманих поранень вона померла. В березні сусіди її поховали на городі біля будинку, а згодом тіло ексгумували та перепоховали на цвинтарі.

Син Світлани, Олександр, з сумом розказує: «Мама була неймовірно люблячою. Вона залишила в мене лише теплі та позитивні спогади. Безкінечно та всім серцем люблю її».

Світлана Іванівна Болобова працювала в мирному житті в міській лікарні №2.

18 березня 2022 року російські військові обстріляли багатоповерхівку на проспекті Металургів, 117 у Маріуполі. Від влучання снаряду загинув 75-річний Євген Бондарев, його старша донька Юлія й онук Євген. Євген Бондарев народився у Краснодарському краї РФ. Коли був ще дитиною, сімʼя переїхала до Маріуполя. Вищу освіту за спеціальністю інженера-механіка здобув у Приазовському державному технічному університеті. До виходу на пенсію працював керівником цеху та директором підприємства «Азовзалізобетон». Колеги поважали Євгена. Він мав багато друзів. Із початком повномасштабного російського вторгнення в Україну Євген із дружиною Валентиною переїхали з Лівобережного району Маріуполя на проспект Металургів, 117 – до квартири старшої доньки Юлії, яка мешкала там з сином. Перед цими подіями 75-річний чоловік переніс операцію на серці й спускатися в укриття не міг. 18 березня 2022 дружина Євгена, Валентина, не була в помешканні доньки – вона пішла до їхнього з чоловіком дому на лівому березі, щоби взяти ліки. Євген із донькою та онуком саме були в квартирі, коли в багатоповерхівку на проспекті Металургів поцілив снаряд. Він пройшов через дах та 9-й поверх і дістався 8-го – саме там перебувала родина. Тіла загиблих згоріли, їх розчавило плитами. «Завдяки татові ми завжди відчували себе захищеними. Він був «центром тяжіння» нашої родини. У шлюбі з мамою прожив майже 52 роки. На роботі був талановитим організатором. У житті часто знаходив цікаві інженерні рішення, які сам реалізовував. Створив багато проєктів в агропромисловій та будівельній галузях», – розповіла про батька молодша донька Ольга Коншина. У Євгена Бондарева залишилися дружина Валентина, донька Ольга та троє онуків.

В мирному житті Володимир формувався, як і багато інших українських дітей, які старалися досягти своєї мрії: школа, автодорожній технікум, закінчив бакалаврат ХНАДУ за спеціальністю інженер-механік.  Вихованням хлопця найбільше займалися бабуся та дідусь.

З 2017 року служив у НГУ розвідником-снайпером, ветеран бойових дій. У серпні 2021 року пройшов курс молодого бійця та вступив до лав окремого загону спеціального призначення полку «Азов» Національної гвардії України Маріупольського гарнізону.

З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну  стояв на захисті Маріуполя. Разом з побратимами старший солдат мужньо стримував російських загарбників. Надважкі умови, пекельні бої витримували українські воїни, захищаючи «Азовсталь», Батьківщину. Врятував декількох побратимів, доправивши їх на завод. 24 березня 2022 року старший солдат Володимир Бондаренко загинув у бою з російськими окупантами. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня.

«Відважний, рішучий, неймовірно добрий (попри його суровий вигляд), завжди позитивний, усміхнений і такий мужній. Вова завжди готовий був прийти на допомогу, навіть на відстані. Вже в окупованому Маріуполі казав, що все буде добре і заспокоював», - розповіла Вікторія, кохана загиблого героя.

Поховали Володимира Бондаренко у рідному селищі Краснопавлівка.

12 березня 2022 року жителька Маріуполя Ірина Бондаренко отримала поранення в дворі свого будинку на лівобережжі міста. 16 березня вона померла в лікарні. Менш, як два тижні, жінка не дожила до 62-річчя. Ірина народилася та мешкала в Маріуполі. За фахом була кондитеркою. Під час пенсії працювала прибиральницею виробничих приміщень металургійного комбінату «Азовсталь». Разом із молодшим сином жила неподалік цього підприємства. Коли почалася повномасштабна війна, виїздити не планували. Сподівалися, що обстріли скоро припиняться. Після поранення 12 березня 2022 року Ірина ще два дні залишалася вдома – через потужні обстріли поїхати до лікарні не було змоги. «У неї була відкрита рвана рана стегна, пробита стегнова артерія. По сусідству жила медсестра, вона намагалася зупинити кровотечу. 14 березня синові вдалося відвезти маму до лікарні, але поранення виявилися несумісними з життям... Мама була щирою, доброю, працьовитою людиною. Виростила без чоловіка трьох дітей. Завжди приходила на допомогу. Дуже любила дітей та онуків, все для них робила. Нам її дуже бракує», – розповіла донька загиблої Оксана. В Ірини Бондаренко залишилися троє дітей і двоє онуків. Місце поховання загиблої невідоме.

Михайло Олександрович Бондаренко загинув у Маріуполі зранку 24 березня, коли готував їжу на вогнищі на подвір’ї будинку по вул.Миколаївський, 82. У той час він отримав уламкове поранення в спину. Свідками трагедії стали дружина та друзі. Разом з Михайлом від обстрілу загинуло ще 3 людини.

Через щільні обстріли поховати чоловіка не було можливості. Тіло Михайла Олександровича віднесли до автостоянки неподалік, вклавши до кишені дані про загиблого.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь був одним із тих форпостів, куди ворог гатив з перших хвилин. Окупанти обстрілювали місто, руйнуючи критичну інфраструктуру, житлові будинки, відбираючи життя мирних мешканців. Люди страждали в постійній боротьбі за виживання в нелюдських умовах, створених росією.

2 березня 2022 року Бондаренко Раїса загинула під час війни в Маріуполі.

Жінка була пенсійного віку, могла б насолоджуватися життям на заслуженому відпочинку, тішитися становленням онуків, проводячи більше часу з сім’єю. Війна обірвала її життя.

15-річний Данило Бондарєв загинув в Маріуполі навесні 2022 року, коли під час обстрілів окупантів снаряд влучив у підвал, де він з рідними ховався. Це трапилося в Центральному районі, по вулиці Зелінського, 98. Разом з Данилом загинула його молодша сестричка 6-річна Ксенія Нагуляк.

Тетяна Сергіївна Борецька загинула в Маріуполі внаслідок отриманого уламкового поранення. Навесні 2022 року російська армія щільно обстрілювала місто, не даючи людям змоги ані виїхати, ані сховатися десь. Також майже не було медичної допомоги.

Близькі Тетяни Сергіївни розшукували, де похована їх рідна душа.

Сім’я Тетяни Євгенівни Борисенко (Церковної) проживала в центральному районі Маріуполя, за адресою проспект Будівельників, будинок 62. Тут сусіди жили дружньо та завжди підтримували один одного.

Коли в ході російського повномасштабного вторгнення почалися бойові дії в Маріуполі, люди надіялися на будь-яку можливість вижити. Шукали безпечні місця, діставали воду, разом готували найпростішу їжу, зігрівалися біля багатть, допомагали медикаментами. 

Але в тому жахітті обстрілів, пожарів людям похилого віку було тяжко. Зі слів сусідів стало відомо, що Борисенко Тетяна Євгенівна померла 9 або 10 березня 2022 року в своїй квартирі. Сусіди поховали жінку у дворі її будинку навпроти 8 під’їзду.

Надія Федорівна отримала від долі немало труднощів. Післявоєнне дитинство, юність в різні періоди становлення економіки країни. Пенсійний вік давав надію на те, що жінка зможе тішитися щастям своїх дітей, онуків.

На жаль 80-річній Надії Федорівні пройшлося виборювати право на життя під час повномасштабної російської війни. Маріуполь був під шквальним ворожим вогнем. Цивільні мешканці залишалися в окупації без життєво важливого. 

22 березня 2022 року Борисова Надія Федорівна загинула в підвалі свого будинку за адресою проспект Будівельників, 92 в окупованому Маріуполі. Війна не пожаліла літню жінку. Місце її поховання не відомо.

В ті часи, коли Ніна Власівна раділа успіхам та щастю своїх рідних, будучи в пенсійному віці, росія віроломно напала на Україну. Жінка не змогла виїхати з Маріуполя, який знаходився на дорозі загарбників. З перших днів у місті почалися масовані обстріли, важкі бої. Перевага в живій силі та техніці була на стороні ворога, але українські воїни захищали місто, стримуючи наступ окупантів. Всім мешканцям Маріуполя було страшно, адже допомоги не було. Літнім людям було важче пересуватися, знаходити воду, їжу, підтримувати стан здоров’я.

Ніна Власівна Бортнік похована 30 березня біля дитячого садка 129, що по вулиці Котляревського, 10 у Маріуполі. Як повідомили рідні жінки, вона «загинула в результаті бойових дій».

Анна Бочарова загинула 4 березня 2022 року в Маріуполі. Їй було 33. Під час бойових дій у місті Анна перебувала в 17 мікрорайоні. У її молодшої донечки 4 березня – день народження. Подруга Олена розповіла, що попри небезпеку, Анна шукала подарунок для дочки. Коли вдалося купити іграшку, вона була дуже щаслива. Та вийшовши з магазину, Аня не дійшла додому – прилетіла ракета. Осколки поранили її в живіт. Лікарі не змогли врятувати життя Анні, того ж дня вона померла. Анна Бочарова була мешканкою Маріуполя. Працювала на металургійному комбінаті імені Ілліча. Любила життя, була турботливою матусею для двох донечок. «Вона була дуже доброю, чуйною. Дбайливою і ніжною мамою для своїх двох крихіток Арішки і Кірочки», – написала про загиблу подруга Олена. В Анни Бочарової залишилися дві маленькі донечки та мама.

Війна, яку розпочала росія проти України 24 лютого 2022 року, принесла багато лиха в Маріуполь. Мирні люди надіялися перечекати якось період вторгнення російської армії, але це були не тільки бої, це були постійні обстріли, авіаудари по цивільним будинкам, по інфраструктурі.

Почалися важкі часи окупації міста. Сховатися було майже неможливо, бо бомби влучали так, що зносили цілі будинки, де гинули від поранень, у вогні та під завалами мирні мешканці.

Бражников Володимир – один із тих, хто наважився виїхати з міста в безпечне місце. Шансів було мало, але залишатися було дуже небезпечно.

11 квітня 2022 року при спробі виїхати з окупованого Маріуполя під обстрілами загинув Бражников Володимир Миколайович та його жінка Валентина.

«Він був справжнім старшим братом – турботливим, люблячим, уважним. Ніколи не забудемо та не пробачимо», - безмірно горює сестра Ольга.  

Разом з чоловіком Володимиром, Валентина знаходилася в Маріуполі в ті страшні часи російської навали в Україну. Місто здригалося від авіаударів, які заганяли людей в підвали. Ті, хто був у підвалах, надіялися врятувати своє життя від обстрілів, але такі місця не могли врятувати від авіабомб. З 24 лютого 2022 року в Маріуполі точилися запеклі бої в різних районах міста. Знеструмлений Маріуполь без газу, без тепла, без води, без їжі, без допомоги, в повній ізоляції від України знаходився під масованими обстрілами з суші, з моря, з повітря. Дуже мало людей виїхали до початку окупації.

Але кожен день хтось намагався виїхати, вивезти рідних з пекла російської навали. Зелених коридорів не було.

При спробі евакуюватися від маріупольської церкви загинула під обстрілами Бражникова Валентина Володимирівна та її чоловік Володимир Миколайович. Вони знаходилися на набережній, коли потрапили під масований обстріл. Мирні люди, які їхали, щоб врятувати своє життя, загинули від війни, яку розпочала росія проти України. Про подробиці цієї трагедії розповів Ользі Божко (сестрі Володимира) священик, який чудом вижив в цій трагедії.

«Розумом розумію, що їх більше нема, а серце не приймає», - в розпачі говорить Ольга Божко.

Літнім людям Маріуполя, як і у всій Україні, надзвичайно важко виживати в період війни. Усіма своїми стараннями, наполегливою працею вони заслуговують на те, щоб радіти щастю та успіхам рідних дітей, онуків.

Але цинічну жорстоку війну проти України росія розпочала з ранку 24 лютого 2022 року. Маріуполь страждав від постійних ворожих ударів по житловим будинкам мирних жителів. Через розбиту ворогом критичну інфраструктуру місто залишилося без життєво важливих умов: без води, газу, електрики, тепла, медикаментів.

Браславська Ніна Володимирівна важко переживала окупацію, воєнні дії в місті. «24 березня 2022 року зупинилося серце нашої мамочки...» - так з невимовним болем, з великою любов’ю розповіла Анна, донька Ніни Володимирівни. Війна забрала у рідних найдорожчу людину.

Раїса Олександрівна Брегеда загинула в Маріуполі 17 березня 2022 року, коли російська армія штурмом захоплювала місто. Разом з сім’єю вона проживала на пр.Миру, 123-а. Цей район щільно обстрілювався та в будинок були попадання. Раїса Олександрівна разом з чоловіком перебралися в підвал сусідньої багатоповерхівки. Вона хворіла на цукровий діабет, дуже слабкувала через стрес, обстріли, втрачене житло. Потім знепритомніла та впала. Скоріш за все, у Раїси Олександрівни стався серцевий напад, після якого вона померла.

Рідні – чоловік Іван Сергійович та зять Олександр Романенко – змогли поховати її тільки 27 березня, під обстрілами,  на території 2-ої міської лікарні.

Брегеда Раїса Олександрівна була пенсіонеркою. У минулому працювала бухгалтером у Маріупольській дистанції сигналізації та зв'язку Донецької залізниці.

Донька загиблої, Вікторія Іванівна, згадує: «Вона була добра матуся, любляча бабуся, кохана дружина. Співчутлива, чесна, порядна».

В’ячеслав Іванович Брезицький проживав у Маріуполі зі своєю родиною, тут і працював. Мріяв більше часу проводити з сім’єю на заслуженому відпочинку.  Але повномасштабна російська війна все змінила. 

З перших днів ворожого вторгнення маріупольці опинилися заручниками окупаційних намірів російських військ. В’ячеслав Брезицький, як і всі маріупольці виборював у долі право вижити під постійними обстрілами, авіабомбуваннями, при зруйнованій критичній інфраструктурі.

27 березня 2022 року 62-річний Брезицький В’ячеслав Іванович загинув в окупованому Маріуполі.

Спортсмени – люди особливі своєю витривалістю, працелюбством, силою духа, стремлінням до перемоги, цілеспрямованістю. Таким був Валерій Брюхов. Його життя сповнено жаги до перемог, до подолання перешкод на своєму шляху життя. Таким він був в ті роки, коли піднімаючи штангу, ставав чемпіоном . Його рекорд не завжди могли подолати інші спортсмени. Чоловік працював над собою, був прикладом для інших.

Нажаль, в період свого життя, коли мав би насолоджувати досягненнями рідних, друзів, знайомих, тішитися спілкуванням з сучасниками, вдерлася в Маріуполь російська війна. Окупанти не щадять нікого, їм байдуже до чемпіонів. Їх завдання – оточити Маріуполь. Постійними обстрілами, авіабомбуваннями російські загарбники вбивали, знищували все, що траплялося на їх шляху, нищили інфраструктуру, житлові будинки. Як може витримати людина присутність такого агресора, постійний страх смерті?

22 березня 2022 року Брюхов Валерій Андрійович загинув в Маріуполі, окупованому російськими військами. Євгенія каже, що у чоловіка «не витримало серце». Навіть серце спортсмена не витримало...  Війна зупинила його прагнення жити.

У березні 2022 року Маріуполь не насолоджувався весною, бо уже побачив, відчув біль, горе, відчай війни, російської навали. З 24 лютого Маріуполь обстрілювали, бомбили, підпалювали, знищували. Люди в розпачі, в паніці, в безвиході. В місті було зовсім мало бомбосховищ, не вистачало їжі, ліків, води. Не було газу, електроенергії, тепла, зв’язку. Часто старі немічні одинокі люди були залишені напризволяще. Якщо залишалися живими їх рідні, то прийти на допомогу не могли через постійні масовані обстріли. Немало було випадків, коли діти намагались провідати рідних, допомогти їм, але в дорозі самі гинули від російських обстрілів. 

26 березня 2022 року в Маріуполі загинула пенсіонерка Валентина Булгакова. Вона проживала на вулиці Сурикова, 28. ЇЇ життя забрала пожежа, яка спалахнула від влучання російської ракети в будинок.

Після закінчення Ставропільського педагогічного інституту, Валентина Петрівна працювала вихователькою, вчителькою. Любила і знала свою роботу. «Моя мама дуже любила дітей. Працювала в дитсадочку, викладала в педагогічному училищі в Дніпрі. Світла, доброзичлива людина», - з глибоким болем згадує донька загиблої, Марина Булгакова.

Віталій Бураков проживав у Іллічівському районі Маріуполя, коли російські війська атакували Україну, розпочали повномасштабну війну. Мешканці міста всіма силами захищали себе та своїх рідних, шукаючи безпечні місця в бомбосховищах чи інших укриттях. 

Ворог штурмував місто, постійно обстрілюючи територію з моря, з повітря та з суші. В результаті обстрілів горіли, руйнувались будівлі, гинули цивільні мирні маріупольці. Виїхати з міста було важко та небезпечно.

В такі часи загинув 48-річний Бураков Віталій. Трагедія сталася 17 березня 2022 року в центральному районі  окупованого Маріуполя.  

Життя Тетяни Олександрівни було тісно пов’язано з обраною професією вихователя.Вона дуже любила дітей, старанно готувала різні методичні розробки для цікавих заходів у дитсадочку. Батьки та колеги поважали, шанували Тетяну Олександрівну за її відданість та щирість у роботі, у чуйному ставленні до дітей.

Все було б чудово, можна б насолоджуватися життям, якби не війна... 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, розрушуючи все на своєму загарбницькому шляху. В цей страшний період окупації, руйнівних смертоносних обстрілів в Маріуполі померла Бурдак Тетяна Олександрівна. 

Іннеса, кума жінки, розповіла, що не було вчасно надано медичну допомогу, лікування, відсутність медикаментів та наслідки війни, - все це привело до загибелі Тетяни Олександрівни.

Віра Єлізарівна Бурдєєва померла в Маріуполі 19 травня 2022 року, не перенісши усі жахи окупаційного життя в Маріуполі. Жінка була ветераном Великої Вітчизняної війни, вона народилася в 1926 році.

Навесні 2022 року, коли росія пішла війною на Україну, маріупольці опинилися в край важких умовах. Не було електропостачання, води, не вистачало їжі, в місті не було медичної допомоги, люди виживали, як могли.

Як і будь-яка мати, Ольга Никифорівна раділа своїй родині. Турботлива, любляча, вона завжди була поряд. Донька Наталія каже, що і в радості, і в важкі часи мати підтримувала своєю любов’ю, добротою, увагою. В дитинстві жінка пережила важкі повоєнні поневіряння, тому мріяла, щоб її родина була дружна, терпелива та любляча. 

Страшна війна не давала людям можливості допомогти рідним, захистити їх. Розрухи, пожари, смерті, голод, холод, хвороби, які принесла російська окупація, вбивали людей. Літнім людям було важко без належної медичної допомоги. Через прицільні обстріли мешканці міста не могли переміщатися, а без зв’язку навіть інформації не було.  

28 березня 2022 року маріупольчанки Буркут Ольги Никифорівни не стало. З невимовним болем донька каже, що не могла врятувати рідну неньку від цієї проклятої війни.

Багаторічна праця Бурлаченко Людмили Олександрівни була покликом її життя. Як вчителька початкових класів, вона намагалася навчати та виховувати дітей різнобічно. Перші вчителі мають неабиякий вплив на подальший розвиток дитини. Людмила Бурлаченко працювала в Маріупольській спеціальній школі №37. Її любили учні, поважали в колективі, цінували професіоналізм та вчительський досвід.

В період російської окупації Маріуполя Людмила Олександрівна залишалася в місті. Надзвичайно важко виживали мирні мешканці під сильними обстрілами, в холоді, при нестачі їжі, води, медикаментів, при відсутності тепла та електроенергії. 

Пенсіонерки Бурлаченко Людмили Олександрівни не стало у січні 2023 року. Причиною став голод, фізичне виснаження, страх смерті під обстрілами. Не витримало серце.

Федір Леонидович Бурлаченко працював у Маріуполі в КП «МТТУ» водієм тролейбуса. Мав чудову родину, у нього були діти та онуки, які його обожнювали.

Федір залишався у місті Маріуполі, коли розпочалася війна. Спочатку люди не вірили, що може статися щось жахливе. Але вже у березні, коли зникле світло, газ, вода, зв’язок, жителі розуміли, що все дедалі гірше.

10 березня 2022 року Федір Леонидович отримав сильне уламкове поранення. Його доставили у міську лікарню №2. Але, нажаль, його не змогли врятувати.

Російські загарбники відібрали життя доброго, світлого чоловіка.

Сергій Буров – справжня людина-легенда міста Маріуполя. Він відомий письменник, історик, краєзнавець, кінематографіст, який присвятив своє життя вивченню історії рідного краю. Народився у 1937 році, закінчив Маріупольський металургійний інститут, працював на «Азовмаші», став кандидатом технічних наук. Сергій Давидович присвятив промисловому виробництву понад 40 років, а після роботи вивчав історію Маріуполя, любов до якого прищемила йому мати Олександра Петрівна.

«Мариуполь. Былое», «Маріуполь та маріупольці» – його краєзнавчі книги, які зібрали багатий правдивий, точний, достовірний  матеріал про живі історії минулого Маріуполя. «Інтелигент і чуйний історик, дуже скромна людина та справжній маріуполець», – так згадує про Бурова С.Д. Олена Калантай, головний редактор газети «Приазовский рабочий».

Він створив 983 випуски передач про Маріуполь, які вечорами дивилися місцяни на телеканалі «Сігма», відкриваючи для себе невідомі сторінки минулого Приазов’я.

Почесний громадянин Маріуполя, член Союзу журналістів України, Союзу кінематографістів України, літературного об’єднання “Азов’я”  Сергій Давидович жив Маріуполем і в свої 84 роки став жертвою російської окупації в Маріуполі, коли масовано обстрілювали, вбивали, рушили будинки, рушили історію та культуру нашого міста. Племінник Сергій Черних повідомив, що Сергій Давидович помер після важкої хвороби, через декілька днів після смерті своєї дружини Валентини, на початку квітня 2022 року в блокадному Маріуполі.

Буров Сергій Давидович робив усе, аби пам’ять про Маріуполь не зникла.

Валентина Бурова загинула в Маріуполі у власній квартирі 16 березня 2022 р. Через ненадання медичної допомоги зупинилося серце.

У пекельному березні Валентина Іванівна виживала разом із чоловіком, Сергієм Буровим, відомим краєзнавцем, письменником, журналістом, Почесним громадянином Маріуполя. Подружжя жили в багатоповерхівці на вул. Троїцькій. До підвалу не спускалися. Переховувалися у квартирі. 16 березня Сергій Давидович підійшов до супруги. Вона сиділа в кріслі, навпроти телевізору. Доторкнувся до її плеча. Але жінка вже була холодною.

"Я змогла дістатися їхнього будинку наприкінці березня. Зустріла сусідів. Вони і сказали, що тьотя Валя померла 16 березня. Її винесли на подвір'я. Положили до розбитої автівки. Там ще були трупи. 19 березня їх вивезли, але куди - досі не відомо. Я шукала тьотю. Проте результату - жодного. Місце поховання невідомо", - розповідає племінниця Ганна.

Пані Валентина допомагала Сергію Давидовичу писати репортажі про Маріуполь. Була соавторкою книг "Мариуполь. Былое", "Мариуполь и мариупольцы". Вони дихали одним повітрям. І не уявляли життя один без одного. Разом Валентина Іванівна та Сергій Давидович прожили 60 років. Чоловік пережив дружину на 15 днів. 31 березня його серце також зупинилося.

"Валентина Іванівна, наша тьотєчка Валечка, була для нас взірцем людини, фахівця, жінки, дружини. На її день народження завжди було багато людей. Родина, друзі, колеги, знайомі. Телефон 2-3 доби міг не замовкати. Це і не диво. Жіноча мудрість, доброта і, водночас, життєва стійкість та професіоналізм приваблювали оточуючих. Великою підтримкою та сенсом життя був її чоловік, Буров Сергій Давидович, відомий металург та краєзнавець Маріуполя. Так разом і пішли в березні 2022 року. Через відсутність медичної допомоги, через стрес та холод", - згадує племінниця Ганна Іванова.

Івана Миколайовича Бурцева добре знали жителі Лівобережного району, де був Хлібозавод, бо він був головою гаражного кооперативу «Лада».

Багато років займався справами кооперативу, сумлінно та старанно керував справами, допомагав власникам гаражів, завжди тримав руку на пульсі. Був активним, добрим та відкритим.

Іван Миколайович проживав неподалік кооперативу «Лада», за адресою вул.Ломізова, 14. У березні, коли російські загарбники нещадно знищували місто, він перебував тут, у районі, що розташовувався поблизу заводу «Азовсталь». Росіяни не залишали тут живого місця – будинки палали, люди вмирали у підвалах через масові обрушення, не було змоги дістати воду, їжу. Це було справжнє пекло.

У березні, коли люди почали намагатися евакуюватися своїми силами, таку спробу зробив й  Іван Миколайович. Але через обстріли, це не вдалося. Невдала спроба відбилася на здоров’ї – через хвилювання, страх, він зазнав сердечний напад.

Після усіх подій росіяни прибирали докази своїх злочинів – вони зносили усі дома у цьому районі. Наразі за долю гаражного кооперативу «Лада» воюють ті, хто мав там гаражі. Люди намагаються повернути права на свою власність та не дозволити забрати в них останнє.

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну маріупольці жили у розумінні, що від них зараз нічого не залежить. Найбільше, що зміг зробити Володимир Бутт, який знаходився в той страшний час у місті, знайти безпечне місце для захисту життя. З часом стало зрозуміло, що так захистити себе було майже неможливо. Від 24 лютого 2022 року Маріуполь знаходився під постійними обстрілами. Від них завалювалися будинки, гинули люди.

Володимир тимчасово мешкав у друзів у мікрорайоні «Черьомушки», де виживав сам та допомагав іншим. 4 квітня пішов на Піщанку до брата Сергія, щоб принести води. Дорогою, на вулиці Латишева,  потрапив під російський мінометний обстріл, 53-річний чоловік загинув разом з іще п’ятьма людьми.

«Його особу встановили за візитками в кишені. Разом з десятками інших маріупольців він лежав на складі поштової компанії на «Черемушках». Де його поховали – невідомо», – розповіла племінниця загиблого Поліна Бутт.

В мирний час Володимир народився та проживав у Маріуполі. Жителі знали та цінували його творчість, в якій немає вигадок. Музикант, засновник культового маріупольського гурту «Тіллоттама», він співав, грав на барабанах та гітарі, знімав кліпи, записував пісні.

«Справжній у всьому», «любив життя і брав від нього все», – так згадують про нього рідні, друзі, які пам’ятають талановитого музиканта, сильною та хорошою людиною.

Ольга Яківна Бухтоярова живцем згоріла у власній квартирі в 4 будинку по Морському бульвару. Це сталося о 6 ранку 20 березня 2022 року, коли російські загарбники наносили удари по житловим будинкам у Лівобережному районі. П’ятиповерхівка загорілася, й люди не були спроможні спастися. Такою страшною смертю росіяни вбили 82-річну пенсіонерку Ольгу Яківну Бухтоярову.

24 березня 2022 року загинув Вагнер Микола Андрійович.

Він проживав у Маріуполі. Коли розпочалася повномасштабна російська війна, не виїхав із міста. Місяць воєнних дій – місяць виживання мешканців Маріуполя. Російські війська знищили критичну інфраструктуру. Ворог вів постійні масовані обстріли, безжально знищував все. Цивільні люди знаходились під смертельною небезпекою.

Микола Вагнер загинув у дворі свого будинку за адресою вулиця Лютнева, будинок 24, від мінометного обстрілу. Встиг нагодувати сусідку (жінку похилого віку), але не встиг дійти додому, коли дві міни упали поряд з ним. Мирний чоловік, який робив добро, був убитий ворожою міною.

Олександр Вайчуліс жив та працював у Маріуполі. Був монтажником санітарно-технічних систем та устаткування 4 розряду в ЖКП Азовжитлокомплекс.

Російське вторгнення Олександр зустрів у місті. На початку березня, коли обстріли становилися все сильнішими, зникле енерго-, водопостачання, пропав зв’язок, чоловік пішов із собакою за водою. Але так і не повернувся.

Вайчуліс Олександр загинув 2 березня 2022 року в Маріуполі під час бойових дій.

П'ятирічна Єлизавета Вакуленко загинула в Маріуполі 20 березня 2022. Ліза народилася в місті Пологи Запорізької області. З часом мама разом із нею переїхала до цивільного чоловіка, який мешкав у Маріуполі. Подруга сім’ї Вікторія розповіла, що Ліза любила прогулянки. Мала подружок у садочку. Часто їздила з мамою на море. Дівчинці подобалось бігати навколо фонтану в Театральному сквері. Вона мріяла про те, як буде ходити до школи. Разом із мамою Ліза мешкала на лівобережжі Маріуполя, яке з перших днів повномасштабної війни потрапило під щільні обстріли. Безпечно вибратися звідти було практично неможливо. Дівчинка з мамою ховалися від обстрілів у підвалі п’ятиповерхівки на бульварі Меотиди, 8. 20 березня, коли будинок загорівся, мати з донькою вибігли на подвір'я і потрапили під мінометний обстріл. Разом з ними загинули ще 4 людей. Єлизавета з мамою поховані у селі Виноградне. У дівчинки залишилися бабуся та дідусь.

25-річна Яна Вакуленко загинула 20 березня 2022 в Маріуполі. Поряд загинула її 5-річна дочка Єлизавета. Яна Вакуленко була родом із міста Пологи Запорізької області. Там закінчила школу. «У школі Яна була активною, спортсменкою. Мала багато друзів. Була доброзичливою. Яна любила куховарити й вирішила навчатися на кухарку. Після закінчення Пологівського професійного ліцею вийшла заміж, народила донечку Лізу», – розповіла подруга Вікторія. Із першим чоловіком Яна розлучилася, а опісля познайомилася з чоловіком із Маріуполя. Переїхала до нього. Яна жила на лівобережжі Маріуполя, яке від перших днів повномасштабної війни потрапило під масовані обстріли російської армії. Безпечно вирватися звідти в інші райони міста було практично неможливо. Місцеві переховувалися у квартирах та приватних будинках, у підвалах багатоповерхівок та сховищах Міського палацу культури, в лікарнях і школах. Напередодні трагедії Яна з маленькою Лізою були у підвалі будинку на бульварі Меотиди, 8. 20 березня, коли дім загорівся від обстрілів, мама з донькою вибігли на подвір'я. Там їх накрив мінометний обстріл. Поряд загинули ще четверо людей. У Яни Вакуленко залишилися батьки та цивільний чоловік.

Ганна Вакулюк працювала продавцем у магазині «Швабра». Вона залишалася в Маріуполі, коли російська армія віроломно напала на Україну. Разом із сином Іваном жінка намагалася зберегти життя. Вони підтримували одне одного, піклувалися, як могли. Потужні обстріли, авіабомбування приносили розруху та страждання. Люди ховалися в холодних сирих підвальних приміщеннях. Через відсутність води, газу, електроенергії готували з сусідами їжу у дворі, на багатті.

13 березня 2022 року 50-річна Вакулюк Ганна загинула внаслідок  обстрілу, коли готували їжу біля під’їзду. Загинув там і її син Іван.

Сусіди поховали матір із сином у дворі будинку. Пепепоховані в червні 2022 року на Старокримському кладовищі.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Ворог цілеспрямовано зруйнував критичну інфраструктуру Маріуполя, загнавши голодних людей у підвали. Оскільки Вакулюк Іван залишився в цей час в окупованому місті, то намагався разом з матір’ю вижити. Їх любов та турбота допомагали зберігати надію. Окупанти залишили місцян без води, тепла, їжі, газу, електрики.  

13 березня 2022 року Вакулюк Іван загинув у дворі свого будинку 44 на вулиці Троїцькій, коли готували їжу біля під’їзду. Внаслідок обстрілу Іван отримав смертельні поранення, у нього відірвало ногу. Ганна – мати хлопця, загинула одразу. Їх 5-поверховий будинок згорів. У червні 2022 року перепоховані на кладовищі у Старому Криму.

До війни 31-річний працелюбний, відповідальний хлопець працював у телекомунікаційній компанії «Формат». Був старшим зміни у відділі технічної підтримки.

Наталія Андріївна працювала маневровим диспетчером на залізничній станції «Маріуполь-Порт». Відповідальність, уважність та працьовитість – якості, які допомагали їй організовувати та виконувати робочі завдання. У вересні 2021 року Наталія прийняла важливе для себе рішення: почати новий етап життя, вийти на пенсію. Надзвичайно любила свою родину, мріяла більше часу проводити з онучкою.

Але війна вбила всі мрії. Російські війська окупували Маріуполь, в місті багато людей були вбиті осколками мін, снарядів. Відсутність води, їжі, газу, тепла, електрики, зв’язку, медикаментів, постійні обстріли, бомбування, руйнування, смерть, страждання, біль людей – такою була весна в Маріуполі 2022 року.

 «28 березня Наталія Андріївна вийшла з під’їзду забрати чайник, там ще дві сусідки стояли. Прилетіла міна, усі троє на місці загинули», - повідомила колега загиблої. Хлопці з двору зібрали розірвані тіла та поховали.

«Незадовго до загибелі Наталія купила машину, склала іспит на права, почала одразу ж їздити, будувала плани...»,- згадує колега. Всі мрії, плани Наталії вбила війна.

24 лютого 2022 року російські загарбники відкрили повномасштабний наступ на Україну. Одним з перших ударів зазнав Маріуполь – красиве, квітуче місто на березі Азовського моря. В березні, коли зник зв’язок, електроенергія, водопостачання, не було тепла, підвозу продуктів – люди опинилися в пастці. Постійні обстріли росіянами усіх районів міста забирали життя дітей та дорослих – ворог нікого не шкодував.

Любов Олексіївна Вантула була пенсіонеркою. Людям похилого віку переживати події тієї пекельної весни було особливо важко. Жінка загинула 29 квітня 2022 року, за 2 години до евакуації – покинута у власній розбомбленій квартирі на пр.Нахімова, 104.

Варава Віктор – молодий 31-річнний чоловік, який проживав у Маріуполі та трагічно загинув зі своїм батьком Геннадієм під час масових обстрілів росією.

Віктор мав сім’ю, виховував дитину. Був добрим, відритим, працелюбним. Намагався дати сім’ї все необхідне, був старанним батьком та чоловіком.

14 березня, коли росія вела черговий обстріл, Віктор та його батько отримали смертельні поранення. Обидва загинули. 

Ворог відібрав життя цивільного чоловіка, у котрого усі шляхи були попереду.

Геннадій Іванович – маріупольчанин, який прагнув жити. Працьовитий, добрий, світлий. Він мав гарну роботу, працював у КП «МТТУ» водієм автотранспортного засобу. Любив свою роботу, намагався її виконувати сумлінно.

Під час бойових дій залишався з родиною у Маріуполі.

14 березня 2022 року трагічно загинув разом із 32-річним сином Віктором Варавою через обстріл. Вони зазнали смертельних поранень, знаходячись на дворі будинку. З ними також загинула Вінцковська Наталя.

Меланія Василівна Васєва загинула в Маріуполі внаслідок обстрілу росіянами багатоповерхівки, де вона проживала. Жінка була в своїй квартирі за адресою вул.Черноморська, 20, але 5 березня по будинку було багато влучань. Після цього пенсіонерка більше не відчиняла двері сусідам. Ймовірно, саме в той день трагічно обірвалося життя Меланії Василівни. Але рідні досі не знають точну причину. Хоча й так зрозуміло, що якби не війна, яку розпочала росія, Меланія Василівна проживала б роки свого життя зовсім інакше. 

Більше місяця тіло Механії Василівни пролежало в квартирі. Пізніше її поховали на Старокримському кладовищі.

З перших днів повномасштабної російської війни Маріуполь був одним з тих міст, що опинилося на шляху загарбника. Лють ворога виливалася в масованих обстрілах, авіабомбуваннях, які знищували  житлові будинки. 82-річна Світлана Васєкіна залишалася в окупованому місті. Цивільні мешканці були в розпачі, шукали безпечні місця, намагалися виїхати із пекельних умов. Людям похилого віку було важко. Допомоги не було.

10 квітня 2022 року Васєкіної Світлани Іванівни не стало. Війна безжально прискорила закінчення її життя.

Наталія Василівна Василевська загинула в Маріуполі 11 березня 2022 року, коли ворожий снаряд прямим влучанням знищив її будинок. Наталія отримала несумісні з життям травми та загинула на місці.

Наталія Василевська в мирний час працювала медичною сестрою в комунальному закладі «Маріупольська загальноосвітня школа I-II ступенів №18 Маріупольської міської ради Донецької області».

Ті, хто знав Наталію з сумом згадують: «Світла, добра пам’ять. Назавжди залишиться в наших серцях». Вона була чудовою, світлою жінкою з великим серцем.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, Маріуполь став лакомою територією для ворога. Почалися цілеспрямовані масовані обстріли по житловим будинкам, по критичній інфраструктурі. Вони приводили до загибелі цивільного населення. 

Родина Сергія Василенка, як і інші маріупольці, намагалася зберегти життя в умовах холоду, голоду, без води, зв’язку та медикаментів.

10 березня 2022 року Василенко Сергія Борисовича не стало. Він загинув на своїй вулиці, коли допомагав гасити пожежу, яку спричинили обстріли.

Похований у дворі 1-ої міської лікарні в окупованому Маріуполі.

Сергій Василенко загинув у Маріуполі 10 березня 2022 року. У будинок, в якому переховувався Сергій, сталося пряме влучання снаряду. Сергій перебував разом зі своїм другом Хотиєнко Романом, який теж трагічно загинув. Обох чоловіків перепоховали на Старокримському кладовищі.

До війни Сергій Василенко працював у цеху експлуатації УЖДТ заводу «Азовсталь». Близькі та колеги згадують його як доброго, працьовитого та надійного.

Як розповіли рідні, Володимир Дмитрович багато років самовіддано працював вчителем. Виховував своїх дітей, щиро ділився знаннями з іншими. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, чоловік залишався в рідному Маріуполі. Ворог нещадно руйнував усе, що затримувало його на шляху до окупації міста. Палали будівлі, гинули люди.

9 березня 2022 року під час обстрілу Володимир Васильєв був поранений у дворі. В лікарню його не взяли. 

13 березня 2022 року Васильєва Володимира Дмитровича не стало. Був похований у дворі будинку 274 по бульвару Шевченка в окупованому Маріуполі.

37-річна Надія разом з родиною мешкала в Маріуполі. Це був чудовий період життя для втілення своїх мрій, для реалізації задумів. 

З 24 лютого 2022 року всі мрії та надії зникли з початком повномасштабної російської війни. Маріуполь не міг вберегти своїх жителів. Надія, її родичі, як і багато людей, залишалися в місті. Надіялися на скоре закінчення воєнних дій. Та обстріли не вщухали, посилювалися авіабомбування. 

14 березня 2022 року Васильєва Надія загинула при прямому попаданні в будинок на 9 поверсі, на 23 мікрорайоні в окупованому Маріуполі. Разом з нею загинула мати Віра та дядько Мітя.

Похована Надія на Старокримському кладовищ

Венедикт займався професійно кікбоксінгом, ходив до місцевої дитячо-юнацької спортивної школи. Виступав на чемпіонаті України з кікбоксінгу серед дітей, юнаків та юніорів, де зайняв 3-те місце.

Венедикт перебував разом із рідними у себе вдома по вул.Троїцькій б.32, родина жила на 9-му поверсі. 12 березня був сильній обстріл та хлопець разом з батьком зазнали тяжких поранень. Батько Венедикта помер одразу, а хлопця сусіди доставили своїми силами у лікарню. Нажаль, через тиждень 19 березня Венедикт помер у лікарні.

Наталя Васильченко працювала практичним психологом в «Маріупольській загальноосвітній школі I-III cтупенів №29». Активна життєва позиція відчутно проявлялась і в основних напрямках її роботи в колективі. Хотіла допомогти кожному учаснику освітнього процесу.

Всі мрії, плани, сподівання Наталі обірвала повномасштабна російська війна. Ворог наступав з усіх сторін Маріуполя, постійно обстрілював місто. Цивільні мешканці залишалися вдома, але дуже скоро російська армія залишила людей без води, електроенергії, тепла, зв’язку.

Васильченко Наталя Володимирівна загинула під час виїзду із окупованого Маріуполя навесні 2022 року. Автівка, в якій вона їхала, підірвалася на міні біля с. Василівка.

Сергій Миколайович – мешканець Маріуполя, який не зміг виїхати з міста, коли 24 лютого 2022 року страшними обстрілами нагрянула російська повномасштабна війна. Все навкруги лякало, бо від обстрілів спалахували, руйнувалися будівлі.

7 березня 2022 року внаслідок ворожих обстрілів Сергій Миколайович Василюк отримав поранення, від якого 21 березня загинув. З глибоким болем каже донька про важку втрату в сім’ї: «... ми б сиділи в теплому сімейному колі та раділи зустрічі, згадували б минуле та ділились враженнями від нового, якби не той фатальний день, коли батько отримав поранення». Російська війна принесла горе в родину, забрала найдорожче – життя рідного любого батька.    

Віктор Вікторович Васіліка в мирному житті працював водієм автотранспортних засобів у комунальному підприємстві «Маріупольавтодор». Чоловік переїхав у Маріуполь близько 25 років потому, а сам походить з Сокирянщини (Буковина).

З початком війни Віктор перевіз родину до Чернівецької області, але сам пішов на фронт. Для нього було вкрай важливе захистити рідні землі від російського наступу. Навесні 2022 року Віктор загинув поблизу села Кам’янка, що в Донецькій області. Йому було 49 років.

Поховали Віктора Васіліку 31 травня в рідному селі Кулішівка. У героя залишилася дружина, донька та мама.

Сергій Станиславович Васькін загинув у Маріуполі, отримавши уламкове поранення від снаряду, який впав неподалік. У березні 2022 року окупанти нещадно знищували усі райони міста – житлові будинки постійно були під обстрілами, люди не мали можливості переховатися.

26 квітня 2022 року Сергій йшов додому від своєї матері, коли окупанти нанести удари. Це були рокові поранення. Рідні пізніше поховали Сергія Васькіна на Старокримському кладовищі.

«Він все вмів, був рукастий, кмітливий, безвідмовний, комунікаційний, чуйний, хозяйновитий, компанійський, уважний, вдячний, позитивчик – це все назавжди залишається в пам’яті”, - каже Наталія, мати Веленгури Івана. Чоловік намагався  допомагати у бомбосховищі, котре прихистило Івана, знаходилося у будинку 75б по проспекту Миру в Маріуполі. Там постійно щось було потрібно, бо тут багато людей знайшли надію вижити від війни. Він допоміг зробити у дворі 3 печі, котрими всі користувались аж до липня, (правда дві з них були розбиті ворожими снарядами).  У дворі, як і у всьому місті, було дуже небезпечно, але люди дружньо готували їжу для всіх, хто перебував у бомбосховищі. Це було життєво необхідно, бо в Маріуполі з 24 лютого 2022 року йшла загарбницька війна росії проти України.

Спочатку бойові дії та сильні обстріли були, в основному, на околицях міста. Але поступово ворог оточував Маріуполь, наближаючись до центру міста, руйнуючи все і всіх на своєму шляху.

Авіабомбування, масовані обстріли лунали скрізь. Вони несли смерть та розруху мирним жителям.

16 березня 2022 року Веленгура Іван Миколайович загинув внаслідок авіаудару в будинок, де він знаходився в бомбосховищі (проспект Миру 75б).

У дворі цього будинку його і поховали. Наталія з невимовним болем каже про любого сина Івана, що він був «люблячий, чистий, добрий, турботливий, уважний, вірний». 

Євгенія Олександрівна Венглінська померла через 14 березня 2022 року – через чотири дні після трагічної загибелі її доньки Ольги.

Відомо, що 10 березня 2022 року ворожий снаряд розірвався та уламком вбив доньку, коли та готувала їжу біля під’їзду.

У Маріуполі донька Євгенії Олександрівни, Ольга, була керівницею благодійної організації «Благодійний Фонд «Хесед Мікол Анашама». Фонд займався допомогою євреям.

Ольга Ігорівна Венглінська загинула в Маріуполі 10 березня 2022 року. Жінка готувала їжу на вогнищі біля під’їзду свого будинку, коли розпочався обстріл та її смертельно ранило уламком снаряду.

Відомо, що через 4 дня, після трагедії, загинула мати Ольги – Венглінська Євгенія.

У Маріуполі Ольга Венглінська була керівницею благодійної організації «Благодійний Фонд «Хесед Мікол Анашама». Фонд займався допомогою євреям, та представляв їх інтереси у місті – багато заходів проходила за участю «Хесед Мікол Анашама».

Олена Вергун загинула в Маріуполі 4 квітня 2022 року, коли російська окупація намагалася захопити місто. Переживши пекельний березень, в жахливих умовах, під обстрілами, в холоді, Олена Вергун намагалася жити. Їй було усього 51, коли трагічно обірвалося життя.

До війни Олена Олександрівна працювала вихователем-методистом у комунальному дошкільному навчальному закладі Ясла-садок № 76 «Весняночка». Обожнювала діток, свою роботу, була чудовою вихователькою та людиною.

Все на що здатна російська армія, це вбивати невинних людей. Такою була смерть 72-річний пенсіонерки – Верескун Галина Ємельянівна померла 26 березня у холодному підвалі через серцевий напад. Серце жінки не витримало таких переживань та страшних умов перебування. Холод, брак води та їжі – остаточно підірвали здоров’я Галини Ємельянівні.

Добра, чуйна, любляча, життєрадісна – вона була вогником для близьких та рідних, обожнювала та зігрівала своїм теплом.

Життя наповнюється новим змістом, якщо в родині спілкуються, радяться, проживають разом щасливі емоції, хай навіть маленьких, перемог кожного.  Лідія Василівна проживала у Маріуполі в часи нападу росії на Україну. З початку повномасштабної війни маріупольці жили у відчутті постійної загрозі смерті. Масовані обстріли, пожежі, відсутність тепла, води, їжі, медикаментів – все це прискорювало розвиток захворювань, приводячи людей до загибелі.

Марина Чуйко, донька Лідії Василівни, розповіла, що її мати мужньо пережила березневі воєнні жахи холоду, розбиті вікна без скла і без рам, приліт осколків. Але боротися уже не було сил і 7 квітня 2022 року Вересової Лідії Василівни не стало.

Проживання в приморському місті Маріуполі давало можливості отримати бажану професію, фізично та творчо розвиватися. Для сім’ї  Вихрицьких, як і для всіх мешканців, були доступні спортивні зали, парки відпочинку, морські пляжі, різноманітні гуртки та багато іншого, що сприяло вихованню дітей. В 55 років голова родини, як вправний керманич, вів сім’ю у щасливе майбутнє.

З 24 лютого 2022 року всі плани обірвала повномасштабна війна, яку розпочав «братський» народ росії. Вижити, зберегти життя рідним – це стало головним. Люди ховалися в підвалах, зрідка – в бомбосховищах. Ворог знищив об’єкти критичної інфраструктури, залишивши місто без води, газу, електроенергії, зв’язку.

Лунали вибухи, палали будинки... В такі важкі часи загинув Ігор Вікторович Вихрицький. З болем Ольга Вихрицька каже про своє горе, про те, що без доброго, чуйного, дорогого Ігоря пусто жити. 

Олег Миколайович Вініченко загинув від кулі снайпера 1 квітня 2022 року в Маріуполі. У той день Олег збирав дрова для багаття біля приватного будинку на вул.Лісовий – тут вони з сім’єю переховувалися у знайомих від окупації. Після загибелі Олега його дружина Світлана поховала коханого неподалік. Але дуже скоро в будинок загорівся через постійні обстріли, тож Світлана зі свекрухою були вимушені шукати інший прихисток. Але дорогою вони потрапили під обстріл, та отримали смертельні поранення.

Олегу Вініченко було 54 роки. Він працював на заводі "Азовсталь". Мав чудову сім’ю, роботу.

Друг сім’ї Вініченко, Валерій, розповів: «Нас потоваришували наші діти, які навчалися в одній групі технічного ліцею. Діти вже виросли і мають свої сім'ї, а наша дружба з роками ставала все міцнішою та міцнішою. Майже рік у рік літній відпочинок ми проводили разом. Разом ходили на концерти та у кіно. Водночас відвідували мітинги на підтримку України. Новий рік, дні народження, та й просто якісь свята ми були разом. Востаннє ми бачилися 16 березня 2022 року, коли ми перед евакуацією з Маріуполя прибігли до них додому попрощатися... Обнялися та пообіцяли один одному, що обов'язково поїдемо разом на Червоне море, як і планували...Добрий, чуйний, вдумливий, мислячий і розважливий. Любив сюрпризи та вмів доставляти радість оточуючим. Таким ми його пам'ятаємо».

Зусиллями доньки, за великі гроші, Олега та Світлану перепоховали Старокримському цвинтарі.

Світлана Вініченко загинула 2 квітня 2022 року в Маріуполі. Вона отримала смертельне осколкове поранення під час обстрілів міста. Напередодні загинув чоловік Світлани, Олег. Родина переховувалася в приватному будинку знайомих. Першого квітня чоловіка Світлани, який пішов по дрова, вбив снайпер. Будинок, де вони ховалися, загорівся через обстріли. Світлана прикопала чоловіка і разом зі свекрухою пішла на пошуки нового прихистку. Минули кілька будинків і потрапили під обстріл, який забрав життя Світлани. Її поховали у найближчому дворі на вулиці Лісовій. Набагато пізніше завдяки зусиллям дочки Світлану вдалося перепоховати на Старокримському цвинтарі поряд із коханим чоловіком. Світлані було 53 роки. Вона жила в Маріуполі, працювала на підприємстві з ремонту гірничо-металургійного обладнання. Друзі із теплотою пригадують її. «Добра і весела, прекрасна людина з великою душею. Наші сім'ї дружили, багато часу проводили разом. Ми планували у квітні 2022 року спільний сімейний відпочинок, але не склалося. Саме Світлана зі своїм чоловіком допомогли нам із продуктами, коли ми вимушено перемістилися зі Східного на проспект Будівельників», – розповів друг сім’ї Валерій. У Світлани залишилися дочка, свекруха та брат.

Катерина Вінниченко та її мама загинули в Маріуполі 15 березня 2022 року.

Коли пролунав вибух, вони готували їжу на багатті. Поряд загинули ще четверо людей: двоє сусідів та двоє перехожих.

Каті було 13 років. Мамі – 52. Родина мешкала в п'ятиповерхівці за адресою – провулок Трамвайний, 10.

З початку березня цей район щільно обстрілювали з різних видів озброєння. Залишатися там було вкрай небезпечно. Втім Ірина з молодшою донькою нікуди не поїхали – по сусідству жила літня матір і залишити її одну жінка не могла.

«Останній раз ми приїхали до них 8 березня. У подарунок привезли їжі. Я просила, щоб вони менше ходили вулицями. Мама з Катею до нас підійшли. Ми обійнялися, поцілувалися. І все», – згадує Олена Світлична, старша сестра Каті.

14 березня Олена зі своєю родиною та братом Денисом виїхали з Маріуполя. Про загибель Ірини та Каті вони дізналися наприкінці березня, з телеграм-каналу.

Смерть Каті та Ірини була миттєвою. На дівчинці не було помітно подряпин, лежала ніби жива, згадують очевидці. Сусіди накрили загиблих простирадлами.

Їхні тіла залишалися на подвір'ї до 30 березня, поки російські військові не відвезли до моргу №1 в Кальміуському районі.

Олена припускає, що її рідні поховані в селищі Мангуш. Утім, під якими номерами, невідомо.

Катя Вінниченко була восьмикласницею. З шести років займалася в цирковому гуртку Палацу культури металургів. Виступала на змаганнях, святах, концертах. У свої 13 вже допомагала викладачам навчати малечу. Також Катя опановувала стрільбу з лука. Любила малювати та ходила до художньої школи. Зберігся портрет матусі, який вона намалювала.

Катя мріяла здобувати освіту в медичному виші. Обожнювала коней і дуже хотіла навчитися їздити верхи. Загалом любила тварин.

Надія Вінокурова проживала в Маріуполі. Любила свою родину, намагалася допомагати, при нагоді – порадити, якщо така можливість. Коли почалася повномасштабна російська війна, жінка залишалася в місті. Їй виповнився 71 рік, тому не наважилась залишати рідне місто, рідну домівку. З кожним днем обстріли міста були більш потужними. Після них залишався над містом важкий дим пожеж, мучив нестерпний душевний біль.

21 березня 2022 року Вінокурової Надії Кузьмінівни не стало. Її життя обірвала російська війна.

В 35 років Наталя Вінцьковська відчувала всю повноту, радість життя. Чуйна, життєрадісна дружина, мати, Наталя тішилася сім’єю. З радістю йшла на роботу, щасливою спішила додому. 

На жаль, все життя змінило повномасштабне російське вторгнення в Україну. З 24 лютого 2022 року рідний Маріуполь опинився у вогні ворожих обстрілів. Від бойових дій страждали всі. Цивільні мешканці, які надіялися на скоре завершення обстрілів, стали заручниками жорстоких окупантів. Зберегти життя під обстрілами  важко, майже неможливо. 

14 березня 2022 року Вінцьковська Наталя Олегівна загинула. Молода жінка отримала поранення біля будинку, її змогли доправити в лікарню, але врятувати не вдалося. Похована в Мангуші.

24 лютого 2022 року маріупольців розбудили страшні вибухи, почалася повномасштабна російська війна проти суверенної України. 

Родина Власових, як і багато інших цивільних мешканців, залишалася в місті. Люди не могли представити весь ужас, в який ворог перетворить їх життя. Тимофію Власову виповнилося 19 років, він відчував відповідальність та намагався допомагати сім’ї. Молодий хлопець ріс у дружніх родинних стосунках. 

Зі слів сусідів, Власов Тимофій Павлович загинув разом з мамою та бабусею в окупованому Маріуполі, на Новоселівці. Війна забрала його родину, лишила його щасливого мирного життя.

Надія Олександрівна була в тому чудовому віці, коли людина найбільше тішиться своєю дружньою родиною. Діти, онук любили її, завжди в родині підтримували один одного. З радістю проводили вільний час разом.

Коли Маріуполь здригнувся від повномасштабного вторгнення російських військ, родина Власових залишалася у рідному місті. Як і всі мешканці, вони намагалися вижити в пекельних умовах окупації.

Але, як повідомили сусіди, 5 березня 2022 року Власова Надія Олександрівна загинула внаслідок обстрілів на Новоселівці.

Олена Власова не покинула рідний Маріуполь, коли російська армія розпочала повномасштабну війну проти України. Ворог постійно обстрілював об’єкти критичної інфраструктури, знищуючи все, що дало б можливість маріупольцям вижити. 

Родина була разом в ці важкі часи. Підтримували один одного. Але неможливо було сховатися від обстрілів та авіабомбувань. Бомбосховищ не вистачало. 

На початку березня 2022 року Власова Олена Андріївна загинула разом зі своїм сином та матір’ю в окупованому Маріуполі на Новоселівці. Жінці виповнилося всього лише 38 років, коли жорстока війна обірвала її життя. 

Сергій Володимирович Власюк – лікар-герой, що до останнього рятував життя пацієнтів у Маріуполі.  Він загинув 2 квітня 2022 року, коли з важкої артилерії російські окупанти обстріляли лікарню №4  ім.Мацука. Тоді Сергій Володимирович був у приймальному відділенні. Лікар отримав несумісні з життям поранення у грудні клітину та загинув на місці.

Майбутній лікар здобував освіту в Луганському державному медичному університеті. Медичну практику розпочав з 1998 року. Сергій Володимирович Власюк був лікарем УЗД першої категорії.

Указом Президент України Володимира Зеленського Сергій Володимировичу в посмертно нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Він до останнього рятував маріупольців від ворога та спас багато життів.

Валентина Сергіївна Вовк загинула разом з сином Миколою під час атаки Маріуполі російськими військовими. В будинок, де перебувала Валентина, поцілив снаряд – прямим влучанням дім був знищений. Валентина та її син загинули від отриманих травм.

Сім’я Максима – його дружина Ірина, син Олег та донечка Маланка, проживала в Маріуполі по вулиці Талалихіна в будинку 46.

Через постійні обстріли російських військ під час окупації міста, сім’я знаходилася в підвалі, бо жити в будинку було вкрай небезпечно. Максим дуже переймався, щоб дружина з дітьми не виходила зайвий раз з підвалу. Лише коли обстріли припинялися на короткий час, готували їжу на вогнищі у дворі. Максим займався однією з мирних професій, працював на будівництві. За словами дружини, він був чудовим сім’янином – турботливим батьком і гарним чоловіком.

В трагічний день 12 березня 2022 р були інтенсивні обстріли, в будинку сильно тремтіли вікна. Під час бомбардування Олег з батьком побігли допомогти сусідам гасити загорання будинку. Ірина молилася, вкладаючи донечку спати. Коли трохи стихли обстріли, жінка вибігла на вулицю, хвилюючись про довгу відсутність чоловіка та сина. Їх не було у дворі. На вулиці вона побачила сусідку, яка ридала та кричала, показуючи рукою в бік сусіднього будинку. Там, серед руїн, лежали тіла її сина, чоловіка та двох сусідів. Всі четверо були поруч один одного, а поряд була величезна воронка від бомби. Обстріли почалися знову... Ірина в розпачі забрала донечку і переїхала жити до хрещеної.

Лише через 15 днів з допомогою місцевих безхатченків (сусіди майже всі евакуювались) Ірина змогла перенести тіла. Їх поховали у викопаних ямах біля будинку. Війна принесла страшне непоправиме горе.     

З початку повномасштабного нападу росії маріупольці одні з перших відчули на собі жорстокість та лють ворога. Люди були вимушені проживати страшні дні, де кожна хвилина могла стати останньою.

Микола Вовк перебував разом з рідними в будинку по вулиці Салтикова-Щедрина. 22 березня 2022 року в дім стався прильот – Микола загинув разом з матір’ю – Валентиною Вовк. Їх поховали надворі будинку 18.

До війни Микола Миколайович працював на металургійному комбінаті «Азовсталь» в цеху утилізації залізовмісних шламів.

Життя 16-річного юнака, який закінчував навчання в школі та активно готувався до вступу в ВНЗ, обірвала війна. Він був «самим відповідальним і добрим помічником для своїх батьків і для всіх близьких. Сама багата та щедра душа, товариш і хресник», - з любов’ю, теплотою та болем в серці згадує про нього хресна мати Кузьменко М. Олег займався на курсах ораторського мистецтва та психології, відвідував спортивну секцію боксу та отримував перемоги на місцевих змаганнях.

12 березня 2022 р. в черговий раз російська армія сильно обстрілювала Маріуполь із важкої техніки. Олег разом з батьком побігли допомогти сусідам гасити пожежу дому - результат обстрілу. Але в цей же будинок прилетіла нова ракета, яка забрала життя Олега, його батька Максима та сусідів. 

Через масовані обстріли Ірина – мати Олега лише через 15 днів змогла перенести та захоронити тіла рідних у дворі будинку.

Рідні, друзі, вчителі, знайомі пам’ятають його, як чуйного, здібного, працьовитого, доброго та найкращого сина для батьків.

Мирне життя Просковії Михайлівни було насичене постійною роботою з людьми. Вона працювала провідницею залізничної дороги. Всі знали її щирою, доброю, гостинною. Дуже раділа життю, несла іншим позитив та віру в щастя. 

Коли росія розпочала повномасштабну війну, жінка залишалася в рідному Маріуполі, в Приморському районі. Через похилий вік жінка не мала можливості виїхати, щоб врятуватися від ворожих обстрілів.

На початку березня 2022 року Вовк Просковія Михайлівна загинула в своєму будинку на перехресті проспекта Будівельників та провулка Дніпропетровського. Спочатку була похована у дворі будинку. Місце перепоховання знайомі не змогли знайти.

Віктор Васильович Водостоєв загинув 11(12) березня 2022 року в Маріуполі в період російської окупації.

Чоловік проживав у Маріуполі, не залишив місто в період повномасштабної війни. Як цивільний, Віктор Васильович надіявся, що лихо обійде його стороною, адже він не воює. На жаль, ворожа навала знищувала рідне місто, вбиваючи і його мешканців. Обстріли, авіабомбування тримали в полоні людські долі. Водостоєв Віктор Васильович загинув від осколкового поранення внаслідок ворожих обстрілів за сто метрів до свого будинку.

Ірина Василівна працювала вчителькою молодших класів у спеціалізованій школі №63. Була чудовим педагогом та наставником. Її з теплом згадують колеги та батькі учнів.

Перебувала у себе вдома, коли ворожий снаряд влучив у сусідню будівлю. Ірина загинула від уламкових поранень.

Марія Михайлівна Возна була інвалідом 1 групи, находилася у тяжкому 1944 році. Під час окупації Маріуполя російськими загарбниками, мешканцям приходилося дуже тяжко, особливо людям похилого віку. Обстріли наводили жах, на початку березня люди залишилися без зв’язку, у місті вже не було води, тепла, електрики.

Марія Михайлівна Возна загинула, знаходячись у себе вдома, у Східному районі міста. Вона була похована в саду за будинком. Пізніше тіло жінки було ексгумовано та перепоховано. Але син Андрій повідомив, що досі не знає, де саме спочиває тепер його мати.

Валерій Едгарович Войновский трагічно загинув у власній квартирі 20 березня 2022 року, коли росія бомбила Маріуполь. У той час усі райони міста були під обстрілами окупантів, житлові будинки знищувались разом з людьми, які в них перебували. Пряме влучання в кришу будинку 14 на Морському бульварі сталося у квартиру 93, де на той час у спальні знаходився Валерій Войновський. Рідні розповіли, що довгий час тіло Валерія залишалося під завалами зруйнованого будинку.

Російська повномасштабна війна в Україні не пожаліла нікого. З 24 лютого 2022 року в своїх смертельних жерновах перемелює чужі життя, долі, історії.

Жителі Маріуполя їхали від домівок, які знаходились на окраїнах міста, до знайомих або до родичів в центральні райони, де обстріли не були такими сильними. Але невдовзі все місто було в їдкому димові від підпалених обстрілами будинків, всюди чатувала смерть від ворога.

В такий важкий час окупації загинула Войцеховська Галина Андріївна. Їй виповнилося 57 років. В мирний час вона раділа життю разом з рідними. Донька Тетяна важко переживає смерть рідної матусі та каже з глибоким болем: «Мені так не вистачає тебе і твоєї любові, ти завжди в наших серцях і пам’яті…».

Війна безжально назавжди забрала дорогу людину від рідних.

Андрій Волик проживав у місті Маріуполі. Навчався в 21 школі. Він, як і тисячі маріупольців, працював на місцевому заводі. На металургійному комбінаті нелегка праця. Андрій працював на одному із складних цехів, вапняно-палювальному. Вапно – важлива складова в процесі роботи підприємства. В 2018 році меткомбінат «Азовсталь» Групи Метінвест модернізував процес, встановивши 61 фільтр для втягування пилу. Це підвищувало безпеку праці, але цех вважався одним із шкідливих для здоров’я. Андрій Волик, 25-річний юнак мріяв про створення сім’ї, про щасливе майбутнє.

Він був чуйним, активним, працьовитим. «Він спішив жити, спішив усім допомогти, у нього було дуже багато планів на життя...», - з глубоким болем каже мати Андрія, - «готовий був прийти на допомогу знайомим та незнайомим, рідним, друзям, товаришам і всім, хто потребував його допомоги, в будь-який час».

Андрій Волик загинув 24 березня 2022 року під час окупації російськими військами міста Маріуполя.

Похований рідними на цвинтарі у Виноградному.

Ігор Волков загинув у Маріуполі 13 березня 2022 року, росі російські загарбники захоплювали місто.

Рідні пишуть про Ігоря: «Ти був добрим батьком своєму синові, чоловіком, добрим сином і братом». Війна забрала 33-річного Ігоря, у якого усе життя було попереду.

Людмила Семенівна Волкова загинула 17 березня 2022 року, перебуваючи в Маріуполі під час окупації. Трагедія сталася, коли в її квартиру на 6 поверсі в Лівобережному районі влучив снаряд. Ворог навмисно обстрілював житлові будинки, знищуючи все на своєму загарбницькому шляху.

Донька розповідає, що Людмила Семенівна багато років свого життя віддала роботі – працювала вчителькою в школі №61. Неймовірно добра, любляча, щира, завжди готова прийти на допомогу. Непоправна втрата для рідних.

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Олег Володарський знаходився в Маріуполі. Від околиць ворог стрімко просувався до центральних районів міста. Масованими смертельними обстрілами, знищенням критичної інфраструктури загарбники постійно нагадували про себе. Гинуло багато цивільних людей, які залишалися в Маріуполі.  

8 березня 2022 року в тривожні часи російської окупації міста загинув Володарський Олег Ілліч. Чоловік був відповідальним, працьовитим, творчим, чуйним, турботливим. Рідні кажуть, що він був найкращим чоловіком, найкращим батьком, але війна назавжди розлучила їх.

Життя виділило Марії Степанівні різними періоди. Дитинство пізнало жахливі воєнні випробування, юність формувала характер під час відновлення економіки, а потім були часи різних змін у країні. 86-річна жінка проживала в центральному районі Маріуполя, на проспекті Металургів, б.86, коли нагрянула російська повномасштабна війна. 

Замість того, щоб відпочивати, тішитися зустрічами з рідними, берегти здоров’я, літній жінці прийшлося виживати в російській окупації, під постійними обстрілами. Сердечко не витримало. Волошина Марія Степанівна померла 23(24)березня 2022 року. Рідні розшукували інформацію про неї.

З 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення російської армії в Україну кожну мить приносило горе в сім’ї українців. Маріуполь страждав від систематичних обстрілів, від безчинств російської агресії. Люди панічно шукали порятунок в холодних сирих підвалах та малочисельних бомбосховищах. Підвали не завжди рятували, бо часто бомби, скинуті на житлові будинки, вбивали і мешканців. Невимовно важко розказувати про життя в окупації. До такого ніхто не готувався, бо не вірили в можливість війни росії проти України. Поки були запаси води, їжі, медикаментів, то готували в багатоповерхівках спільну їжу.  Дружньо ділилися, допомагали один одному. Чоловіки шукали дрова, воду, бо готували їжу у дворах будинків.

Небезпечність чатувала повсюди. 13 березня 2022 року Воробйов Олексій Ігоревич загинув від прямого попадання снаряду. Чоловік близько 16 години вийшов із під’їзду, щоб знайти дрова. Про цю трагедію розповіла Марія. Йому було всього лиш 46 років.

З 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення російської армії в Україну кожну мить приносило горе в сім’ї українців. Маріуполь страждав від систематичних обстрілів, від безчинств російської агресії. Люди панічно шукали порятунок в холодних сирих підвалах та малочисельних бомбосховищах. Підвали не завжди рятували, бо часто бомби, скинуті на житлові будинки, вбивали і мешканців. Невимовно важко розказувати про життя в окупації. До такого ніхто не готувався, бо не вірили в можливість війни росії проти України. Поки були запаси води, їжі, медикаментів, то готували в багатоповерхівках спільну їжу.  Дружньо ділилися, допомагали один одному. Чоловіки шукали дрова, воду, бо готували їжу у дворах будинків.

Небезпечність чатувала повсюди. 13 березня 2022 року Воробйов Олексій Ігоревич загинув від прямого попадання снаряду. Чоловік близько 16 години вийшов із під’їзду, щоб знайти дрова. Про цю трагедію розповіла Марія. Йому було всього лиш 46 років.

Артур Ворона народився та зростав у Сумах, у родині батьків економістів за професією. Після закінчення школи з математичним профілем, здобув освіту «Економіст підприємства» у Машинобудівному фаховому коледжі Сумського державного університету. Багато часу приділяв спорту, захоплювався українськими письменниками.

Формування світогляду привело хлопця до участі у Революції гідності заради відродження України та народу. У лютому 2015 року Артур докорінно змінив життя, розпочав службу в окремому загоні спеціального призначення «Азов» в/ч 3057 Національної гвардії України з дислокацією у м. Маріуполі.

Опановуючи спеціальність «Менеджмент» у Маріупольському державному університеті, був активним, всебічно розвиненим студентом. Заочне навчання давало можливість служити в «Азові». Старший солдат Ворона Артур (позивний «Ігла») виконував завдання зі спеціальної загальновійськової розвідки та контдиверсійної боротьби.

На початку лютого 2022 року закінчувався його термін служби за контрактом. Артур продовжив службу, розуміючи, що є висока загроза повномасштабної війни росії проти України. 

Мужньо, самовіддано, відчайдушно захищав Батьківщину, боронив Маріуполь разом з побратимами. 15 квітня 2022 року (дата смерті відповідно до свідоцтва про смерть) з колоною бійців Артур Ворона з боєм проривався з морського порту до ПрАТ «Металургійний комбінат Азовсталь». За словами побратимів, Артура було важко поранено. Тіло Героя повернули лише у червні 2022 року. Його поховали 24 березня 2023 року на Берковецькому цвинтарі у Києві.  

Посмертно старший солдат Ворона Артур нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

В Артура залишились батьки, кохана, друзі та побратими.

Воронін Андрій жив у Маріуполі, коли почалася війна. До вторгнення росії в Україну Андрій працював електромонтером на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Любив свою роботу, знав всі її тонкощі. «Був дуже роботящим та не сидів на місці», - з теплотою згадує його дружина. Андрій створив міцну сім’ю та турбувався про її добробут.

Як і всі молоді професіонали, мав перспективи на розвиток та стабільний заробіток на заводі.

В період окупації Маріуполя російськими військами в місті було дуже небезпечно через постійні обстріли. Крім того були проблеми з продуктами, з електропостачанням, водопостачанням. Не було газу, тепла, зв’язку, медикаментів. 16 березня 2022 року Андрій пішов у супермаркет «Грація» за гуманітарною допомогою і не повернувся, загинув там разом з багатьма іншими місцянами від обстрілу супермаркету. Залишався під завалами, адже їх ніхто не розбирав.

В Андрія Вороніна залишилася маленька дочка.

Денис Воронін загинув у Маріуполі під час окупації міста російськими загарбниками. То була жахлива весна, коли люди помирали від ворожих снарядів, не мали змоги евакуюватися, до того ж було дуже холодно, не вистачало медичної допомоги та їжі.

18 березня Денис Воронін знаходився біла 34-школи, коли почався обстріл. Уламок снаряду пробив йому легені. Деніс загинув на місці, допомогти йому не було можливості.

У мирному житті Денис працював у термічному відділенні цеху холодної прокатки заводу ім.Ілліча. Близькі люди з сумом згадують Дениса та розказують, що він був дуже добрий, завжди був готовий прийти на допомогу.

Аліна Вороніна проживала в Маріуполі. Коли розпочалася повномасштабна російська війна проти України, вона не виїхала на безпечну територію. З перших днів ворожої навали мешканці міста перебиралися до знайомих, до родичів, де ще не було сильних обстрілів. З часом обстріли посилилися, заганяючи людей в бомбосховища, в холодні сирі підвальні приміщення. 

Люди гинули в зруйнованих будинках, від нестачі медикаментів, від холоду, під обстрілами з моря, з воздуху, з суші. Смерть від війни діставала скрізь.

15 березня 2022 року Вороніна Аліна загинула в окупованому Маріуполі.

Вона назавжди залишиться 34-річною.

Олексій Воскривенко проживав з родиною у Маріуполі, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Мешканці шукали захист від воєнних дій, від обстрілів. Весь жах війни відчули всі. Намагались допомагати, підтримати один одного, як могли.

22-25 березня 2022 року Воскривенко Олексій Олександрович загинув у дворі будинку 142 на вулиці Куїнджі (Артема), що недалеко від центрального автовокзалу. Внаслідок масованих обстрілів горіли будинки, а Олексій залишився зі своєю бабусею. Про долю бабусі рідні не знають.  46-річного Олексія – любого сина, батька, брата, товариша забрала війна в окупованому Маріуполі.

Ігор Вікторович Востріков загинув у Маріуполі 15 березня 2022 року. Трагедія сталася в результаті прямого влучання в будинок, де він перебував.

Рідні діляться, що загибель Ігоря – непоправна втрата, біль розриває душу…

Ігор Вікторович Востріков працював у котельному цеху металургійного комбінату. Йому назавжди 53.

Алла Петрівна Вострухова загинула в Маріуполі 16 березня, в страшний період окупації міста російською армією. Онук Віталій розповідає: «Добра і віддана людина, віддавала все останнє заради близьких. Ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Імовірна причина смерті - зупинка серця від переохолодження, був сильний мороз. Царство небесне, спи спокійно бабуся...».

 На момент смерті Аллі Петрівні було 75 років.

Маріуполь – це місто-герой, яке прийняло на себе жорсткий наступ ворога. Починаючи з 24 лютого місто страждало від атак, які становилися дедалі цинічними та руйнівними. Тяжко було людям, які були вимушені перебувати в неможливих умовах – без тепла, світла, зв’язку, їжі та води, під цілодобовими обстрілами.

У середині березня, приблизно 16 числа, коли російська навала нещадно атакувала місто, у своїй квартирі на бульварі Хмельницького загинула Валентина Аврамівна Вусата. Їй було 93 роки. Рідні досі не знають, де похована кохана бабуся.

Гагарін Володимир Олександрович – волонтер, активіст, викладач ПДТУ, дослідник, захисник. Його завжди хвилювали проблеми екології, міста та держави. Володимир був справжнім інтелектуалом, прагнучим до знань.

У 2022 перебував у блокадному Маріуполі та виїхав з родиною у середині березня, доїхавши до Дрогобича. У квітні долучився до лав ЗСУ з власної волі, брав участь у звільненні Херсонщини.

«Йому було не однаково все навколо. Не однаково яке в місті повітря, не однаково що станеться з маріупольськими мозаїками, не однаково якою буде його країна в майбутньому. Говорив українською до того як це стало мейнстрімом. Ще один чудовий маріуполець віддав своє життя, захищаючи нас від росії» - з такими словами згадують Володимира.

Він був завжди спокійний і врівноважений, справжній свідомий патріот України, мужній та вірний своїм принципам. Мав чітку позицію щодо війни та чинив опір російській воєнній агресії своїм життям. Гордість нашого міста.

У Володимира залишилися любляча сім’я – дружина та син.

Іван Гагарін – 11-річний хлопчик, що загинув разом сестрою Ганною від прямого влучання російського снаряду в будинок, де перебувала сім’я. Трагедія сталася 2 квітня 2022 року в Маріуполі під час окупації міста ворогами.

 Іванчик ріс добрим та вихованим. Подруга сім’ї згадує, що хлопчик дуже любив гратися з лего, конструювати. Разом з молодшою сестричкою вони добре ладнали та дружили. Під час війни Іван почав писати в зошиті книгу, але він неї нічого не залишилося.

2 квітня разом з Іванчиком загинула його сестричка Ганна Гагаріна – тіла діточок розірвало на шматки. Загинула також їх бабуся Івлєва Раїса Петрівна, яку придавило впалими стінами будинку.

Ось так росія «визволяла» Маріуполь, жорстоко вбиваючи невинних дітей та пенсіонерів. 

Маленькій Ганні було 8 років, коли в Маріуполь прийшла війна. Разом з бабусею Івлєвою Раїсою Петрівною та 11-річним братом Іваном вони переховувалися від обстрілів та намагалися вижити. 2 квітня 2022 року російський снаряд прямим влучанням розбомбив їхній будинок. Усі члени родини загинули. Діточок розірвало, а бабусю придавило стінами будинку.

Ганна Гагаріна була чудовою дитиною, росла дружньо з братом, який дуже нею опікувався та беріг. Усміхнена, добра, лагідна, красива – дитина, у якої усе життя було попереду, якби не російська воєнна агресія.

Маленькому янголятку тепер назавжди 8 років.

Людмила Гайдай загинула від вибухової хвилі у власній квартирі в Маріуполі 14 березня 2022 року. Їй був 81 рік. Після початку повномасштабної війни Людмила залишалась у місті разом із донькою й онуком. Коли перебувати в квартирі стало вкрай небезпечно, ані спускатися до підвалу будинку, ані йти до будь-якого іншого сховища вона не хотіла. «Я хочу померти у своїй квартирі. Ви йдіть, куди хочете», – так сказала мама і більше живою я її не бачила», – розповіла донька Ірина. Із 10 до 16 березня вийти зі сховища Ірина з сином не могли – були дуже сильні обстріли. У квартиру вони змогли потрапити тільки 17 березня. «Наш будинок горів… Я дуже боялася дізнатися, що з мамою. На подвір'ї була величезна яма від авіаудару. Вікна і двері в будинку – вибиті. Мама лежала у квартирі на підлозі, обличчям униз. Нам допомогли її винести. У ковдрі. Потім тіла перенесли до торця будинку. Мені дозволили туди підійти, щоби впізнати маму», – сказала Ірина. Однак тіло рідним не віддали. Окупанти поховали загиблу тільки за 10 днів. Перепоховали її у травні у братській могилі. Під яким номером – рідні не знають. Людмила Федорівна народилася і жила у Маріуполі. Виховувала доньку, раділа онукам і правнучці. До пенсії працювала на машинобудівному заводі «Азовмаш». Була інженеркою-технологинею у цеху № 48. Рідні кажуть, вона дуже любила життя. Захоплювалася в’язанням. Навесні у дворі будинку садила квіти. У Людмили Гайдай залишилися донька, внучка, внук, правнучка.

Страшні часи переживали маріупольці навесні 2022 року, коли окупанти атакували місто. Не було цілком безпечних місць – люди ховалися в холодних підвалах, але вони були не придатні в якості бомбосховищ.

Так у 20-х числах березня після чергових авіаударів росії по будинку на вул.Металургійна, 19 , стався обвал підвалу. Більше 40 людей опинилися в пасці та загинули від плит, що рухнули. Серед них була й Гайдук Лариса Олексіївна, 71-річна пенсіонерка. Рідні досі не можуть повірити в цю жахливу трагедію.

Надзвичайна вдача Грача Ашотовича була з ним завжди. Він любив та оберігав рідних, сім’ю, займався улюбленими справами, радо знаходив час для допомоги друзям. Все виходило просто, щиро, з теплотою душі.

З початком російського повномасштабного вторгнення чоловік навмисно не ховався в безпечних місцях, а ночував вдома. Ходив містом, ловлячи мобільний зв’язок, знаходив воду, їжу, допомагав іншим пережити весь ужас російської навали. Всупереч нестерпним окупаційним обставинам, чоловік намагався створити свій захист. Але серце не витримало.

22 березня 2022 року 49-річного Галстян Грача Ашотовича не стало.

Поховали чоловіка у дворі власного будинку по бульвару Шевченка, 64а, в окупованому Маріуполі.

Галушко Андрій загинув у Маріуполі під час мінометного обстрілу росіянами 24 березня 2022 року. В той день зранку він разом з коханою Паскаль Марією вийшов зі сховища, щоб приготувати сніданок. Розпочався мінометний обстріл та снаряд прилетів у двір будинку по проспекту Металургів, 47. Галушко Андрій та Марія Паскаль загинули на місці.

Місцеві жителі захоронили їх неподалік від автостоянки. А пізніше їх тіла перепоховали на цвинтарі.

Артем Галькевич – 31-річний лейтенант, патріот, який вірив у щасливе майбутнє своїх рідних. Для цього він робив усе, що від нього залежало.

У 2011-2012 –му роках служив у лавах Збройних сил України стрільцем, старшим стрільцем, снайпером військової частини № 3057.  У 2014 закінчив Луганський державний університет внутрішніх справ. Службу в національній поліції розпочав у 2016 році з посади поліцейського батальйону патрульної поліції головного управління Нацполіції Донеччини. Буденний факт про випадок із знешкодження гранати в Маріуполі показав відповідальне відношення  Артема до служби, до готовності прийти на допомогу. З 2017 року йому довірили навчати майбутніх захисників правопорядку. Він викладав цикл спеціальних дисциплін в «Академії поліції» - Маріупольському центрі первинної професійної підготовки поліцейських.

«Артем був обдарованою, творчою людиною. Захоплювався поезією, мав хист до декламування. Брав участь в організації акцій за єдність України та волонтерській роботі з забезпечення українських військових. Він самовіддано захищав рідне місто, був патріотом нашої держави, вірив у перемогу, свободу, незалежність та безстрашно боровся за них. Його знали, як добру, чуйну, щиру людину», - розповіли колеги загиблого.

В Артема залишилися мати, дружина та син.

Він загинув 12 березня 2022р від російського авіаудару по Академії поліції в Маріуполі.

Красива, зовсім юна дівчина, Аліна минулого року приїхала з лінії зіткнення та щиро раділа можливості навчатися у мирному Маріуполі. Здобувала освіту в Маріупольському державному університеті за спеціальностю                         «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа».

Як і всі студенти, вона мріяла про щасливе майбутнє. Але красиве місто окутала смерть російської окупації. В Приморському районі Маріуполя, біля будинку № 6 пр. Богдана Хмельницького Аліна потрапила під мінометний обстріл. 13 березня загинула активна, старанна, ініціативна студентка, чуйна та добра людина.

З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Гапонов Сергій знаходився в Маріуполі, де і проживав. На початку війни центральні райони були ще безпечними, тому мешканці околиць шукали тут притулок. Та зовсім скоро ворожі наступальні дії стали настільки жорстокими, що знищували все на своєму загарбницькому шляху.

В такий страшний період війни, 10 березня 2022 року Гапонов Сергій Віталійович загинув разом зі своєю дружиною Грімані Тетяною Іванівною. Вони згоріли у будинку 65 по вулиці Купріна. Пожежа сталася внаслідок обстрілів, які все частіше знищували місто та його жителів. 

Тіло 60-річного чоловіка забрали в братську могилу.

З початку повномасштабної російської війни Любов Олександрівна Гаркуша залишалася в Маріуполі, в Лівобережному районі. Шукала будь-яку можливість зберегти життя. Люди разом готували якусь їжу, шукали воду, ховалися в підвалах від обстрілів. 

10 березня 2022 року Гаркуші Любові Олександрівни не стало, не витримало серце. Допомоги не було. Війна. Загинула в підвалі будинку за адресою вулиця Володимирська, 24. Через постійні обстріли поховати жінку не змогли. Знаходилася в гаражі магазину «Ліга».

Лариса Іванівна Гарматюк загинула 13 березня 2022 року, коли російський танк обстріляв її будинок. Вона була тимчасово захована неподалік, але окупанти ексгумували тіло та невідомо де перепоховали. Рідні досі не можуть знайти могилку Лариси Іванівні.

Лариса Іванівна Гарматюк загинула в віці 83 років – вона вже давно була на пенсії. Вона не мала можливості виїхали з міста та вимушена була переховуватись у себе вдома.

Марат Гасанов разом з батьками пережив усе пекло подій, котрі відбувалися у лютому-березні 2022 року в Маріуполі. Пізніше він виїхав з рідними на Волинь та був мобілізований, потім батьки переїхали на Гайворонщину.

До війни Марат навчався у 31 школі м.Маріуполя. Закінчивши 9 класів пішов вчитися на кухаря. Пізніше закінчив курси матроса та вже 5 років заробляв на життя завдяки рейсам.

У 2022 року, коли росія розгорнула повномасштабне вторгнення, Марат після евакуації був мобілізований до ЗСУ. Хлопець розумів свою участь на фронті та мужньо став на захист Батьківщини. Він бувнавідником 1 десантно-штурмового відділення 1 взводу десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти військової частини А1965.

Під час служби Марат отримав поранення. Якийсь час він лікувався, але після повернувся на фронт. Нажаль, через тиждень, 10 березня 2023 року, під час бою він отримав смертельне поранення та загинув. Серце Марата перестало битися під Авдіївкою, н.п.Сєверне Донецької області.

Без підтримки у Марата залишилися батьки – він один допомагав їм та піклувався.

16 березня 2022 року росія цинічно скинула дві 500-килограмові авіабомби на Драмтеатр у місті Маріуполь, де переховувалося біля 1000-1200 людей. У наслідку трагедії загинуло не менше 300 людей, серед них – Любов Адамівна Гвозделюк. Пенсіонерка перебувала тут з рідними, ховалася від жахів війни, яку приніс ворог. Жінка померла від отриманих травм на очах онука.

Рідні досі не можуть знайти, де похована Любов Адамівна – одна надія на ДНК, але поки що без результатів.

Роки життя Мальвіни Федорівни відтворювали непросту історію сьогодення. Другу світову війну та післявоєнну відбудову, розвиток країни, її шлях до незалежності – за цим дитинство, юність, надія.  Мріється радіти успіхам молодого покоління, відчувати гордість за здобутки найрідніших, дарувати їм тепло та любов. Мати, бабуся, прабабуся – у всьому її доброта.

Повномасштабна російська війна потребувала неймовірних зусиль для виживання. Умови нелюдських випробувань холодом, без води та їжі, коли не було газо-, електропостачання, випали на долю маріупольців. Без належної медичної допомоги жінці було важко, як і іншим людям похилого віку, протистояти проблемам під час окупації.

Онука Христина, з глибоким болем повідомила, що 15 березня 2022 року її бабуся Гейкіна Мальвіна Федорівна пішла з життя. Війна прискорила розлуку.

Ольга Георгіївна Георгіївська була вже в тому віці, коли люди повинні мати спокійну старість та не переживати про майбутнє.

Усе життя Ольга Георгіївна присвятила сім’ї, а також роботі у школі. Жінка була вчителькою французької мови у школі №55, а також у школі-інтернаті №62.

Повномасштабне вторгнення росії Ольга Георгіївна зустріла у Маріуполі, перебуваючи зі своїм сином за адресою пр.Свободи, буд.100.

У перші дні війни Ольга Георгіївна померла у своїй квартири. Точні обставини невідомі, але скоріш за все у жінки стався серцевий напад.

Ольга Георгіївна була доброю, світлою, чуйною. Своїм теплом та любов’ю вона зігрівала оточуючих усе життя. 

Олександра Федорівна Геращенко витримала важкі випробування другої світової війни. Жінка проживала та працювала у Маріуполі, а на початок повномасштабної російської війни залишалася у місті. Знаходячись на заслуженому відпочинку, в мирний час вона мала можливість більше зайнятися своїм здоров’ям, зустрічами з рідними та друзями.

У воєнний період всі маріупольці важко переживали окупацію. Деяким вдавалося сховатися в бомбосховищах, підвалах. Але не всі мали таку можливість.

У ніч з 13 на 14 березня 2022 року 86-річна Геращенко Олександра Федорівна загинула від ударної хвилі внаслідок обстрілу. Трагедія сталася в квартирі жінки на вулиці Азовстальській, 163. Жінку поховали у дворі будинку біля дитячого садка.

Під час повномасштабної російської війни Вадим Герич опинився в окупації в Маріуполі. Початок бойових дій казався десь там далеко на околицях міста. Але дуже скоро обстріли досягли всіх районів. 

Активний, доброзичливий, відповідальний – Вадим намагався допомагати всім, хто цього потребував. Всі намагалися бути разом, щоб не допустити біди. Тільки війна жорстоко розпорядилася життям чоловіка.

18 березня 2022 року 45-річний Герич Вадим Євгенович загинув в окупованому Маріуполі. Пряме попадання в капот його джипа, не доїхав до Волонтерівки 300 метрів.

Роки життя Марії Тихонівни були сповнені безмежної любові до рідних. Післявоєнне дитинство було важким. В мирному житті вірилося в те, що життя дітей та онуків буде щасливим.

Але росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь, де проживала Марія Гетьман, був під постійними обстрілами з 24 лютого 2022 року. Важко було всім мешканцям міста, але людям похилого віку була потрібна постійна допомога.

Жінка потрапила в лікарню водників, лікарню №9. У місті велися важкі бої. Можна лише здогадуватися, яка ситуація з потрібними ліками, медичною допомогою була в той час у лікарні.

3 березня 2022 року Гетьман Марія Тихонівна померла в лікарні. Рідні кажуть, що серце перестало битися через недостачу кислороду та потрібної медичної допомоги.

Рідні шукають інформацію про місце поховання своєї бабусі, яку називають найдобрішою, найкращою на землі.

Василь Володимирович Гладченко проживав у Маріуполі разом з рідною люблячою родиною в Орджонікідзевському районі. Їх багатоповерхівка знаходилася на вулиці 130-ої Таганрозької авіадивізії. 74-річний чоловік вів активний спосіб життя, приділяв увагу дітям, онукам, яких дуже любив. Почував себе щасливим на заслуженому відпочинку. 

Коли розпочалася російська повномасштабна війна проти України, Гладченко Василь разом з дружиною залишалися в Маріуполі. Надіялися, що все минеться, як було в 2014 році. 

На превеликий жаль, ворог був нещадний і до цивільних людей, які стали заручниками смерті від окупантів.

27 березня 2022 року Гладченко Василь Володимирович загинув разом зі своєю дружиною Галиною та двома свахами під час пожежі будинку внаслідок обстрілів окупантів. Війна вирвала їх із щасливого мирного життя. 

Дружня родина, вірні давні друзі  – все обіцяло щасливу спокійну старість на заслуженому відпочинку. Галина Іванівна проживала зі своєю люблячою сім’єю в приморському місті.

Але 24 лютого 2022 року російські війська розпочали повномасштабну війну проти України. Маріуполь став на шляху ворога. На підступах до міста гнівно гуділа техніка окупантів, всюди стелився їдкий дим згарищ будинків від прицільних російських обстрілів. На початку березня ворог знищив критичну інфраструктуру, залишив людей на вірну смерть.

27 березня 2022 року Гладченко Галина Іванівна загинула в своїй квартирі разом зі своїм чоловіком та двома свахами. Російська війна вкоротила життя цивільних людей, не дала їм можливості радіти мирному життю та досягненням дітей, онуків.

З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну маріупольці опинилися в пекельних умовах випробування смертю.

Разом з родиною Сергій Гладченко залишався в ті страшні часи в рідному Маріуполі. Російські війська цілеспрямовано нищили критичну інфраструктуру, залишаючи цивільних мешканців без газу, тепла, води, електроенергії, зв’язку. Воду діставали з криниць, шукали всюди, де були хоч якісь запаси. Часто черги людей за водою потряпляли під обстріли.

10 квітня 2022 року 60-річний Гладченко Сергій Михайлович загинув в окупованому Маріуполі. Разом із сином чоловік пішов по воду, але не повернувся. Дружина знайшла чоловіка в списках загиблих.

Оксана Леонідівна Глазунова 18 березня 2022 року загинула в Маріуполі разом з чоловіком, потрапивши під ворожий обстріл біля свого будинку.

Оксана Леонідівна працювала вчителем початкових класів у спеціалізованій школі №4. Вона була професійною педагогинею, яка владувала в діточок усю любов, давала їм необхідні знання та навики. Коли її учні виїжджали  з міста, писали улюбленій вчительці листівки з побажаннями мира та скорішої зустрічі. Але російські військові забрали життя Оксани Леонідівни Глазунової, яку вже ніколи не побачать її учні, знайомі та рідні.

Олена Глазунова проживала та працювала в Маріуполі. Жінка любила свою родину, тішилася успіхами рідних. Вона була гарною подругою, завжди готова була прийти на допомогу.

Коли розпочалася повномасштабна російська війна, Олена Георгіївна залишилася в рідному Маріуполі. Ворог наступав з околиць, намагався захопити  портове місто, постійно вів прицільні обстріли.

Приблизно 2-3 березня 2022 року життя Глазунової Олени Григорівни обірвала війна. Рідні шукали тіло в окупованому Маріуполі.

Від початку повномасштабного російського нападу Маріуполь знаходився під постійним прицілом ворога. Окупанти не пускали в місто допомогу для цивільних, не давали можливості виїхати на українські території. Знищивши об’єкти критичної інфраструктури, російська навала кинула маріупольців на вірну смерть.

У місті було мало надійних бомбосховищ, тому більшість шукала захист у підвалах будинків. Смертельна небезпека переслідувала скрізь. 

Приблизно 17-19 березня 2022 року Глебова Наталія Олександрівна загинула в окупованому Маріуполі від ворожого снаряду. Не встигла сховатися. 

Рідні назавжди запам’ятають її ніжною, чуйною, найріднішою сестрою, донечкою. Їй було лише 48 років.

Під час окупації Маріуполя російськими військовими, місцеві жителі опинилися в край важких умовах. Окрім постійних обстрілів, люди були вимушені ховатися в холодних підвалах, не мали електроенергії, зв’язку, готували, ризикуючи життям на вогнищах. До того ж, не було майже ніякої медичної допомоги, бракувало ліків.

Особливо тяжко було людям похилого віку. Так загинув 84-річний пенсіонер Глушко Анатолій Петрович, який отримав травму голови вибуховою хвилею через обстріли. Чоловік помер 17 березня 2022 року в підвалі будинку на пр.Миру, 110. Його тіло підняли до квартири. Поховати Глушко Анатолія не вдалося.

В Маріуполі під час окупації насильницькою смертю загинув 72-річний Віктор Ілліч Глущенко. За півроку до смерті він трагічно втратив кохану дружину – Олена Василівна підірвалася на міні, коли вони йшли за гуманітарною допомогою. Тоді чоловік власноруч перевіз її тіло на тачці з узбережжя до будинку та самотужки під обстрілами поховав на кладовищі.

Донька Оксана Глущенко розповіла: «Добу не приїжджала окупантська міліція, щоб зафіксувати смерть і забрати тіло. Моє серце розривалося від того, що він лежить на порозі будинку, і голодні собаки можуть розірвати його тіло. Знайшли тіло сусіди. В Києві, в мене взяли ДНК, і, коли буде де окупація, будуть робити ексгумацію і шукати, де його поховали».

«Вони обидва дуже багато читали, були обізнаними і була жага до життя. Були працелюбні  та виховали трьох дітей без умов у будинку і ніколи не жалілися на це. Часто ходили до бібліотеки, ходили до церкви, відвідували комп’ютерні курси і якісь цікаві заходи, мали ще багато планів на життя. Дуже любили тварин. У них було три собаки і чотири коти, з якими вони разом під час бомбардування сиділи в маленькому льоху», - розповідає донька загиблих.

68-річна Олена Глущенко, мешканка Маріуполя, загинула під час війни в Україні. Вона підірвалась на міні, коли разом із чоловіком йшла по узбережжю, сподіваючись знайти гуманітарну допомогу. Трагедія сталась внаслідок нещасного випадку, коли Олена наступила на міну, і вибух забрав її життя.

Донька загиблої, Оксана Глущенко, розповіла, що її батько, 72-річний чоловік Олени, ризикуючи власним життям, намагався допомогти своїй дружині в останні миті. Він посадив її на землю, дав їй води та намагався заспокоїти, але від втрати крові Олена померла на його очах. Після цього батько, під обстрілами, самостійно поховав дружину на кладовищі, де від вибухів повивертало могили. Він зробив все можливе, щоб гідно провести свою кохану дружину.

Олена Василівна пропрацювала півжиття вчителем і разом із своїм чоловіком виховала трьох дітей. Її загибель є великою втратою для родини, колег, учнів та всього співтовариства. Вона залишиться в пам'яті як жінка, що присвятила своє життя навчанню і вихованню молодого покоління. Її внесок у освіту та щедрість душі запам'ятовуватимуться на завжди.

Андрій Іванович навчався у Донецькому державному університеті ім.М.Горького. З 1998 року займався медичною практикою. У Маріуполі займав посаду завідуючого терапевтичним відділенням лікарні №4. Під час пандемії спас багато життів, був відданий своїй справі. Андрій Гнатюк мав талант від Бога, він походив з династії лікарів. Його батько Іван Гнатюк був головним лікарем пологового будинку № 1 у тодішньому Жданові.

З початком окупації Маріуполя залишався в місті, продовжуючи спасати життя та лікувати постраждалих. 18 березня з іншим лікарем поїхали на автомобілі за водою у район депо-2 у лівобережному районі. Пізніше стало відомо, що Андрія Івановича та іншого лікаря застрелили у автомобілі.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь, де проживав Іван Антонович Гнатюк, став форпостом на загарбницькому шляху ворожої армії. Російська навала люто знищувала все, що мішало їй окупати місто. Руйнували будинки, гинули люди. Біль, горе, смерть, голод, холод, пожежі, руїни – картини воєнного міста.

74-річний Гнатюк Іван Антонович загинув 27 лютого 2022 року в Маріуполі в період російської окупації.

Війна забрала у рідних люблячого батька, чоловіка, дідуся, прадідуся. «Час не виліковує, скоріше навпаки – ти розумієш, що його вже ніколи не побачиш і тобі стає ще болючіше...», – каже про важку втрату донька Івана Антоновича.

Під час окупації Маріуполя російськими загарбниками загинув Сергій Гноєвський. Чоловік отримав важке осколкове поранення після того, як ворожий снаряд розірвався на подвір’ї його власного будинку в Приморському районі.

Сергій Юрійович працював у службі морської безпеки Маріупольського порту, займав посаду керівника зміни. Мав багато друзів, був душею компанії, мав гарне почуття гумору. Сергій був життєрадісним та добрим, будував плани на життя, разом з друзями хотів відвідати Грецію.

Знайомі Сергія кажуть, що він до останнього мав надію, що вдасться вибити ворога з рідного міста, визволити з окупації.

Сергія Гноєвського поховали в Приморському районі, неподалік поліклініки.

Раїса Миколаївна Гогіна зустріла війну в Маріуполі та як і всі до останнього не вірила, що все так розвернеться. Жінка загинула приблизно 8 березня 2022 року, знаходячись у себе вдома. Про це стало відомо від рідно брата.

До війни Раїса Миколаївна працювала в ККП «Маріупольтепломережа», мала плани на майбутнє. Все забрали вороги з війною. А головне – життя вже не повернути.

Нажаль, рідні не мають інформації що до захоронення Раїси Миколаївни.

З початку російської повномасштабної війни ворог створив справжнє пекло в Маріуполі. Над містом лунали вибухи, гриміли гармати, гули ворожі літаки. Вони несли розруху, смерть. В ці страшні часи Євген Голдак залишався у рідному Маріуполі. У відчаї люди шукали захист від обстрілів, порятунок від холоду, голоду. Але російські війська знищували все, приближаючи оточення міста.

03 квітня 2022 року Голдак Євген Васильович загинув в окупованому Маріуполі.  Молодому чоловікові було лише 38 років. Рідні довго не знали точну дату смерті Євгена.

До повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Маріуполь жив своїм оновленим життям. Місто стрімко розвивалось, втілювались нові проєкти, створювались нові навчальні заклади, будувались нові дороги, сучасні зупинки для громадського транспорту... Заводи диміли. Люди становилися більш свідомими. Все, як завжди, лише умови для людей покращувалися.

Але 24 лютого 2022 року всіх жителів міста цікавило одне: вижити. Виживали випадково ті, в кого ще не попали бомби, осколки, міни, пулі – все те, що мали на озброєнні загарбники. Виживали ті, хто знайшов воду, їжу, медикаменти, зміг зігрітися, зміг вибратися живим із Маріуполя через всі блок-пости.

Нічого такого доброго не випало на долю Голоднікова Олега Володимировича. 22 березня 2022 року він загинув. Як розповіли рідні, «було пряме попадання в будинок, де він проживав». Навіть невідомо чи поховали чоловіка. Російська зброя знаходила будинки мирних жителів, цілеспрямовано знищуючи їх разом з мешканцями.

Михайло Петрович – мешканець Маріуполя. З початком повномасштабної війни росії проти України кожен маріуполець, як міг, боровся за виживання в надзвичайно небезпечних умовах. Цілеспрямовані масовані обстріли розрушали житлові будинки, знищували всю життєво необхідну інфраструктуру. Так сталося, що Михайло не зміг виїхати з Маріуполя до початку боїв, жахливих обстрілів міста та навколишніх населених пунктів.

Він постійно допомагав іншим, а в складні часи окупації завжди були ті, хто сміло розраховував на його допомогу, на його готовність бути «опорою та підтримкою». Надія розповіла, що тільки через сім місяців сім’я дізналися точну інформацію про трагічну загибель та місце поховання Михайла Петровича Голубєва. Трагедія сталася 27 березня 2022 року. З глибоким болем Надія згадує, що він був доброю людиною, «дбайливий син, люблячий чоловік, прекрасний батько! Дуже самовідданий товариш, завжди готовий допомогти». Але російська війна нещадно розпорядилася життям такої чудової людини.

Під лозунгом «визволення», росія вбивала мирних людей в Маріуполі навесні 2022 року. З наступом ворога місто було заблоковано та люди опинилися в пекельних умовах. З одного боку – постійні смертельні обстріли росіян. З іншою – холод, голод, нестача медичної допомоги, зв’язку.  Більше 100 тисяч людей загинуло в Маріуполі через окупацію.

Олександр Петрович Голубцов проживав у Приморському районі за адресою вул.Латишева, 39. Після чергового ворожого обстрілу, 2 квітня у будинку сталася пожежа. Олександр Голубцов загинув – чоловік живцем згорів у своїй квартирі. Ось у таких страшних муках помирали маріупольці навесні 2022 року.

Домініка – маленька дівчинка 4-х років. Вона народилася у люблячих батьків – мами Наталі та татка Артура. Домініка зростала у повній родині, де її обожнювали, балували, як і повинно бути у житті  кожної дитини.

Але війна все змінила.

З початком повномасштабного російського вторгнення родина Домініки залишалася у Маріуполі. Ніхто й думки не мав, що таке місто, де сотні тисяч людей, будуть нещадно рівняти з землею.

Починаючи  24 лютого 2022 року з кожним днем у Маріуполі становилося все небезпечніше. Обстріли ставали сильнішими, росія активно використовувала авіацію та бомбила місто цілодобово.

 У березні Домініка зазнала уламкових поранень. Разом з мамою Наталею вони перебували у дитячому відділенні міській лікарні №3. Після загибелі їх тіла залишалися у підвалі до захоронення.

Маленька дівчинка загинула разом з молодою мамою через російські воєнні дії.

Наталя Голякова – молода жінка з яскравою посмішкою та добрим серцем мріяла про щасливе майбутнє своєї родини, про сімейний затишок та тепло. Дарувала любов близьким, було сонечком та всіх зігрівала.

З чоловіком Артуром народили донечку, назвали її незвичайно гарно – Домініка. Жили, мріяли, будували плани.

Через російську воєнну агресію, Наталя разом з донечкою отримали уламкові поранення. Перебували у міській лікарні №3, у дитячому відділенні. Після загибелі їх тіла залишалися у підвалі до захоронення.

18 березня 2022 року російські військові обстріляли багатоповерхівку на проспекті Металургів, 117 у Маріуполі. Від влучання снаряду загинули 51-річна Юлія Гомзякова, її батько Євген Бондарев та син, якого звали також Євген. Юлія народилася в Маріуполі. Навчалася у Приазовському державному технічному університеті на механіко-машинобудівному факультеті. Також здобула другу вищу освіту в університеті в Донецьку – за спеціальністю «економіка». Працювала у податковій інспекції в Маріуполі. Юлія мешкала в багатоповерхівці на проспекті Металургів, 117 разом із сином Євгеном. Із початком повномасштабного російського вторгнення до неї з Лівобережного району Маріуполя переїхали батьки. Тато Євген Григорович незадовго до цих подій пережив операцію на серці і спускатися в укриття не міг. 18 березня 2022 року мама Юлії, Валентина, не була в помешканні доньки – вона пішла до їхнього з чоловіком дому на лівому березі, щоби взяти ліки. Юлія з татом і сином були в квартирі, коли в багатоповерхівку на проспекті Металургів поцілив снаряд. Він пройшов через дах та 9-й поверх і дістався 8-го – саме там перебувала родина. Тіла загиблих згоріли, їх розчавило плитами. «Безмежно люблю та сумую за мамою», – сказала Аліна Гомзякова, дочка загиблої. У Юлії залишилися донька, мама, сестра та інші родичі.

Світлана Миколаївна Гонтар загинула в Маріуполі навесні 2022 року, під час окупації міста російськими загарбниками. В мирному житті Світлана працювала в конверторному цеху металургійного заводу.

Ірина Гопанчук із донькою Катериною загинули в Маріуполі 15 березня 2022 року. Снаряд влучив на подвір'я, де вони з сусідами готували їжу. Поряд загинули ще четверо людей: двоє сусідів (дівчина та чоловік) і двоє перехожих (дівчина з хлопцем). Ірині було 52 роки. Каті – 13. Вони жили за адресою – провулок Трамвайний, 10. Тут і сталася трагедія. Тіло Каті, пригадали очевидці, знайшли майже неушкодженим. Ірині відірвало голову. До кишені загиблої сусіди поклали записку з даними про неї та доньку. У дворі тіла пролежали до 30 березня, поки їх не відвезли до моргу. Найімовірніше, Катя та Ірина поховані в селищі Мангуш в окремих могилах. Але де саме – невідомо. Старша донька Ірини, Олена Світлична, розповіла: «Моїй бабусі 80 років. Вона залишилася в Маріуполі, щоби знайти могили доньки та онуки. Одного разу бабуся поїхала до моргу, їй стало погано. Вдруге поїхала. Взяли її дані. Сказали, що зателефонують і повідомлять, коли прийти. Бабуся здала аналіз ДНК». Та за рік від часу трагедії результатів так і не було. Про загибель мами і сестри Олена дізналася у Вінниці. Саме в цьому місті Ірина навчалася та жила в молодості. А народилася й останні роки провела в Маріуполі. Усе життя присвятила дітям: Олені, Денису та Каті. Любила онуків Меланію та Лева. Опікувалася мамою Аллою Миколаївною. Півтора року Ірина працювала в міській лікарні №2, у терапевтичному відділенні. Після початку повномасштабної війни, поки була можливість, щодня бігала до лікарні, щоби принести їжу тим, хто вже не міг потрапити додому. В Ірини Гопанчук залишилися мама, донька, син та двоє онуків.

51-річна Світлана Горбатенко загинула в Маріуполі у другій половині березня 2022 року. У її будинок на вулиці Кальчанській Кальміуського району прилетів снаряд. Поряд загинув цивільний чоловік Світлани, Дмитро Півень. Світлана Горбатенко народилась і жила у Маріуполі. Працювала водійкою трамвая у Маріупольському трамвайно-тролейбусному управлінні. У вільний час любила рибалити разом із чоловіком. «Світлана була щирою, доброю, веселою. Ми з нею почали дружити ще у 1995 році, коли я пішла на роботу в депо кондукторкою. Наші чоловіки товаришували. Світлана – чудова фахівчиня, навчала інших водити електротранспорт. Гарна мама і дружина», – розповіла близька подруга Світлани, Ганна Прихненко. Звʼязок зі Світланою та Дмитром подруга втратила 2 березня 2022 року. Шукала та збирала інформацію про них. Так від сусідів, друзів і близьких людей пари дізналась про їхню загибель.

Березнь 2022 року в Маріуполі був пекельний. Ніколи не знаєш, куди на цей раз прилетіть російський снаряд, чи будеш жити завтра. Страшні відчуття безнадійності та відчаю.

Від тяжких уламкових поранень 12 березня загинув Сергій Миколайович Горбачов. Він потрапив під обстріл неподалік від перетину пр.Перемоги та пр.Свободи. отримавши тяжкі поранення, він лишився життя.

Рідна сестра Олена розказую: «Сергій був чудовою людиною, чуйним, добрим та дбайливим». Непоправна втрата для рідних.

Вікторія Горбенко трагічно загинула з двома доньками під час окупації Маріуполя російськими загарбниками. Сім’я переховувалася в приватному будинку на вулиці Грецький, що в центрі міста, неподалік від податкової. 09 березня 2022 року, коли росія вже регулярно наносила удари авіацією по житловим будинкам та інфраструктурі міста, Вікторія Горбенко разом з доньками перебувала у себе вдома. Тоді ворог скинув чергову бомбу на приватний будинок, де ховалися жінки. Після атаки він нього залишився лише кратер… Вікторія та її доньки Яна та Дар’я загинули.

У довоєнному житті Вікторія Горбенко багато років присвятила роботі з діточками – працювала вихователькою дошкільного навчального закладу №163 «Квіточка». Була чудовим професіоналом, діти її дуже любили. Старша донька Вікторії, Дар’я Горбенко, навчалася в МДУ за спеціальністю «дошкільне виховання» та працювала в дитячому садочку №20. Молодша донька навчалася в четвертому класі в 65 школі.

Муратова Тетяна, колега загиблої Вікторії Горбенко, згадує, що «до колежанок ставилася з повагою, завжди щиро пригощала пирогами, тортиками, булочками. Була не тільки гарною вихователькою, але й господинею, доброю людиною».

Дар’я Горбенко проживала в Маріуполі, здобула освіту в Маріупольському державному університеті на факультеті дошкільної освіти. Після закінчення навчання працювала в дитячому садку № 11 «Журавлик». Дар’я, як і її мама,  Вікторія Горбенко, любила роботу з дітьми. Готували різні творчі доробки для дітей, проводили цікаві заходи, формуючи творчі здібності, розвиваючи всесторонні особистості вихованців.

 Під час вторгненя російських військ в місто, сім’я Горбенків знаходились в своєму будинку на вулиці Грецькій, в центральному районі міста. Починаючи з 24 лютого 2022 року рашисти обстрілювали, руйнували, вбивали все, що було на їх шляху до повної окупації Маріуполя. 

2 березня 2022 року російські військові здійснювали черговий авіаналіт на місто. Влучили в будинок Горбенків, де перебувала мама Вікторія та її доньки -  Яна і Дар’я. Вони всі загинули.

Дар’я Горбенко мала активну громадянську позицію, планувала брати участь у громадському обговоренні Державного інвестійного проєкту зі створення Музею науки в Маріуполі. В свої 22 роки вона мала гарні плани на щасливе успішне майбутнє.

«Ми так надіялися, що вона жива. Дуже боляче. Назавжди буде в наших серцях і думках», - сказала знайома Дар’ї, Наталія Бушма.

Життя Любові Власівни склалося так, що її добре знали у Маріуполі. Вона працювала секретарем в фінансовому відділі міськвиконкому. Знали про її добре відношення до людей, бажання допомогти.    

Коли розпочалася повномасштабна війна росії проти України, маріупольці одними з перших відчули варварство «освободітєлєй». Люди надіялися на швидке закінчення масованих обстрілів, авіабомбувань. Окупанти руйнували будівлі, знищили об’єкти критичної інфраструктури, залишивши людей без елементарних умов для життя. 76-річній жінці дуже була потрібна допомога. Але її не було.

Горгола Любов Власівна померла в березні 2022 року страшною смерттю, від голода та обезводнення, в своїй квартирі за адресою проспект Будівельників 181. Сусіди розповіли, що на початку квітня тіло жінки забрали воєнні. Місце знаходження її останків рідні не знають.

У лютому 2022 року Раїса Дмитрівна святкувала ювілей – 80-річчя. Жінка проживала з родиною в Маріуполі. Тут раділа життю на заслуженому відпочинку. Намагалася в пенсійний період більше часу проводити з рідними, з друзями. Але вже 24 лютого розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. 

Жінка, як і багато маріупольців, залишалася в рідному місті. Через прицільні масовані обстріли скрізь панував розпач, страх, смерть. Допомоги не було, місто було в російській окупації.

17 березня 2022 року 80-річна Горлачова Раїса Дмитрівна загинула за адресою проспект Металургів, 47.

Горшкова Марія Іванівна проживала з родиною в Маріуполі. Працювала прибиральницею в незвичному закладі. «Маріупольська школа-ясла-садок №39», новий тип гімназії. Жінка любила дітей, відповідально ставилася до своїх обов’язків. 

З початком повномасштабного російського вторгнення кожен маріуполець намагався вижити в нелюдських умовах, які створив ворог. Постійні обстріли знищили критичну інфраструктуру, залишивши людей на страждання та поневіряння. 

В цих смертельних умовах російської окупації  Горшкова Марія Іванівна загинула від смертельних поранень осколками. Війна забрала життя доброї, чуйної, працьовитої людини.

Наталія Горшкова загинула під час повномасштабної війни у Маріуполі на Донеччині. 11 березня 2022 року вона разом із донькою Аліною перебували біля підʼїзду будинку на вулиці Пашковського, що в Лівобережному районі міста. У той час, коли жінки підійшли привітатися із сусідами, в двір будинку прилетів снаряд. Унаслідок удару дочка Аліна загинула на місці. Наталія ж отримала поранення та померла через два дні, 13 березня 2022-го. Наталія Горшкова була родом із Маріуполя. Здобула освіту в Приазовському державному технічному університеті. Останнім часом працювала продавчинею у магазині в Лівобережному районі. Обожнювала подорожувати. «Бабуся була дуже доброю, милою. У свій вільний час вона завжди гуляла, любила мандрувати. Постійно літала до теплих країн. Удома застати її можна було не так часто», – розповіла онука Єлизавета Бабіченко. У Наталії залишилися два брати, донька та онуки.

В мирні часи Анастасія жила з впевненістю в щасливе майбутнє. Гарна, весела, життєрадісна дівчина любила малювати. Вона була талановитою, старанно навчалася, мріяла, вірила в свої сили. Маріуполь давав молоді можливість розвиватися.

Коли росія розпочала повномасштабне  вторгнення в Україну, Маріуполь став своєрідним форпостом на шляху ворога. Місто та цивільні мешканці страждали від постійних масованих обстрілів, авіабомбувань, від знищеної інфраструктури.

Разом з рідними Анастасія залишалася в Маріуполі в страшні часи російської окупації.

20 березня 2022 року Горюнова Анастасія загинула. Під час чергового ворожого обстрілу снаряди потрапили у двір їх будинку. Осколками вбито дівчину та інших жителів будинку.

Біль рідних не вщухає. Війна назавжди забрала життя юної дівчинки, не дала їй можливості втілити щасливі мрії.

Олексій Господінов загинув разом з сином Степаном 13 березня 2022 року внаслідок нанесеного росією авіаудару. Загарбники скинули бомбу з літака на будинок за адресою пр.Перемоги 32/42. У той день загинуло багато людей.

Донька Олексія пише про біль втрати рідних: «Неймовірно боляче це писати, це згадувати та розуміти, що все це правда. Рік минув, а я досі не хочу в це вірити. Ви були найкращими, дякую за виховання та за краще дитинство, за сили, за це життя».

Олексію було 44 роки, а його сину – усього 23 роки.

Степан Господінов загинув разом зі своїм батько Олексієм 13 березня 2022 року в Лівобережному районі міста. Трагедія сталася внаслідок нанесеного росією авіаудару. Російські окупанти скинули бомбу з літака на будинок за адресою пр.Перемоги 32/42, де перебували Господінови. Окрім батька й сина, у той день загинуло ще багато людей.

Донька Олексія пише про біль втрати рідних: «Неймовірно боляче це писати, це згадувати та розуміти, що все це правда. Рік минув, а я досі не хочу в це вірити. Ви були найкращими, дякую за виховання та за краще дитинство, за сили, за це життя».

Степану було 23 роки, а його батьку – 44 роки.

50-річний Михайло Гребенецький загинув під час бомбардування російськими військами Драмтеатру в Маріуполі 16 березня 2022 року.

До театру Михайло, його дружина Наталія та син Євген приїхали 5 березня. У місті говорили про «зелений» коридор, а локацією для збору, зокрема, була і Театральна площа. Однак евакуація не відбулася. Родина Гребенецьких залишилася в театрі. До того ж, зламалася їхня автівка.

16 березня о 12.15 на Театральній пролунав вибух. Купол театру впав. У момент удару Наталія зі сином були в ложі, а Михайло – на польовій кухні поблизу театру. «Через вибухову хвилю ми не могли встати. Я почала задихатися. Син перший видерся. Витягнув мене за капюшон. Він отримав контузію, кричав. У мене з потилиці йшла кров. Треба було шукати чоловіка. Вийшли із центральних дверей. Там лежала жінка. Хлопець – на спині. Лежав з розплющеними очима і дивився в небо. Кухня була засипана камінням», – згадала Наталія.

Євген ходив по руїнах, сподіваючись знайти батька живим.

«Якийсь чоловік сказав, що там стирчать руки та ноги. Ноги були не батькові. А руки – знайомі. Впізнати тіло було неможливо. Ти береш один камінь, а згори падає інший», – розповідає Євген. Наталія додає: «Ми побачили обличчя чоловіка. Розкопали тільки голову. На обличчі – чорна кров. Пульсу не було. Завал – метрів 5. Відкопати не могли».

Тіло Михайла родина так і не змогла дістати з-під завалів та поховати.

Михайло Гребенецький народився та жив у Волновасі. Працював водієм таксі. У Маріуполь приїхав 24 лютого 2022 року. «Він був люблячим чоловіком і батьком. Сімейні цінності у нього були на першому місці.

В наших серцях він назавжди залишиться люблячим чоловіком для мене і дбайливим татом для мого сина», – сказала Наталія.

Олена Гребень – одна з багатьох маріупольців, які залишилися в рідних домівках, коли розпочалася повномасштабна російська війна. 49-річна жінка, повна творчих сил та енергії, опинилася в пекельних умовах окупації. Ворог оточував місто, постійно обстрілюючи його. В умовах війни вмирали мирні цивільні люди.

7 березня 2022 року Гребень Олена Павлівна загинула. Внаслідок обстрілу жінка отримала смертельне осколкове поранення в живіт. Була похована в Приморському парку.

20 березня в Маріуполі загинув Валерій Іванович Григорʼєв. Під чай воєнних дій у його квартиру влучив снаряд, сталася пожежа, що призвело до загибелі Валерія та його дружини. Подружжя не мало шансів врятуватися. Валерій Іванович був пенсіонером.

59-річна Ірина Григорʼєва загинула 13 березня 2022 року від бомбардування російською армією Лівобережного району Маріуполя. За свідченнями очевидців, той ворожий удар відібрав життя близько 30 людей. Із подругами Наталією та Жанною Ірина переховувалася від обстрілів в укритті двоповерхового будинку. 13 березня піднялася з підвалу на другий поверх – до квартири Жанни. Там їх і застав вибух. «Ми з Жанною лежали на дивані. Стіна впала на його бильця. Як вушко голки – я побачила промінчик світла. Почали кликати на допомогу. Коли нас дістали з-під завалів, побачила знайомі капці, штани, куртку. Розуміла, що це моя подруга Ірина. Вона лягла не на диван разом із нами, а на крісло. Там і загинула», – розповіла подруга Ірини, Наталія Афанасіаді. Тоді також загинув її чоловік Іван, син Жанни – Богдан Джелалі, її мама та чоловік Олег. Це бомбардування відібрало життя вагітної жінки з мамою – вони були в підвалі; мами 38 років та дитини 10 років. Приблизне число вбитих – 28-30 людей. Ірина Григор’єва жила в Маріуполі. Працювала завідувачкою магазину. Її пригадують чесною, відкритою, доброю та інтелігентною людиною. «Ніколи не чула від неї поганого слова. Ми дружили близько 30 років. Вона була люблячою мамою. Все своє життя присвятила сину Іллі та онучкам. Уже після її смерті народилася третя онучка. Її назвали на честь бабусі Ірочкою», – сказала Наталія. В Ірини залишилися чоловік, син та онучки.

Людмила Іванівна Григорʼєва загинула разом з чоловіком 20 березня 2022 року. Подружжя переживало окупацію Маріуполя разом з іншими, постійні обстріли, знищення людей, відсутність тепла, брак їжі та медичної допомоги – такими були ті часи. Через влучання снаряду в квартирі Григорʼєвих розпочалася пожежа. Вибратися їм не вдалося.

Післявоєнне дитинство Людмили Павлівни навчило цінувати життя, любов рідних, наполегливість у роботі. Вона безмежно раділа сімейним зустрічам. Робила все, щоб діти, онуки були щасливими та людяними.

23 березня 2022 року повномасштабна російська війна назавжди розлучила її з родиною. Йшов місяць важкого виживання в окупованому Маріуполі. Лівобережний район міста знаходився під постійними обстрілами. Намагаючись оточити територію, ворог знищував все, що було перешкодою.

Під час обстрілів «від прямого попадання в будинок по вулиці Пашковського, 99, загинула моя бабусенька Григоревська Людмила Павлівна... Знаю, що навіть з неба, ти мене любиш та оберігаєш», – з глибоким болем промовляє Катерина.

В розпал бойових дій російської повномасштабної війни 11 березня 2022 року загинув Григорян Григорій Жирайрович. 58-річний чоловік міг би мирно працювати, тішитися щасливим життям у колі рідних, допомагати дітям та онукам досягати своїх мрій. Він був любим та люблячим чоловіком, батьком, дідусем та братом. Якби не війна...

Григорій загинув від осколкового поранення в голову під час російської окупації Маріуполя.

17-річний Іван Гринько загинув у Маріуполі навесні 2022 року. Будинок, у якому знаходився Іван, був обстріляний, та юнак зазнав смертельних поранень.  

Віталій Миколайович народився в Полтаві, навчався в Харківському національному університеті внутрішніх справ за спеціальністю «Право». Мешкав та працював дільничним у Харкові.

З 2014 року добровольцем брав участь в АТО та ООС, служив у Маріуполі. За 4 роки служби виріс до старшого лейтенанта, був призначений на посаду заступника командира з бойової та спеціальної підготовки окремого загону спецпризначення НГУ «Азов» Національної гвардії України.

З перших днів російського вторгнення в Україну разом з побратимами Грицаєнко Віталій приймав бої з окупантами на узбережжі Азовського моря в районі Маріуполя. Ворог постійно робив спроби прориву оборони, намагався обійти позиції українців з флангу. Наші воїни мужньо та професійно розбили ворожу колону, знищували танки, самохідні артилерійські установки, реактивні системи залпового вогню, БТР-и, 2 ББМ «Тигр», живу силу загарбників. Бої були важкими, нерівними. У ніч на 19 березня 2022 року під час рейду в тил ворога азовці знищили командний пункт, 2 склади, близько взводу живої сили. Але 31-річний офіцер Грицаєнко Віталій зазнав важких поранень осколком в лице, миттєво загинув.

Прощання азовців із загиблим побратимом, Героєм України, удостоєним ордена «Золота Зірка» (посмертно) відбулося 3 листопада 2022 року.

Артем Грицай – один з тих молодих сучасних маріупольців, котрі жили повним життям, втілюючи свої мрії. Він навчався в Приазовському державному університеті за спеціальністю «Комп’ютерні науки»; закінчив його з відзнакою. Однокурсники пам’ятають Артема «добрим, життєрадісним, завжди готовим прийти на допомогу». Хлопець займався спортом, любив навчання, приймав участь у  професійних конкурсах, олімпіадах. Активна участь Артема у науковій та громадській діяльності університету була відзначена іменною стипендією ім. В.С. Бойка. 

Артем працював програмістом, будував плани на майбутнє. Але страшна війна росії назавжди залишила його 25-річним. В кінці березня 2022 року, під час обстрілів, Грицай Артем Сергійович загинув разом зі своїми рідними. Це були мати – Тетяна та дідусь – Кисильов Олександр Миколайович. Це сталося біля їх власного будинку у Маріуполі. Родину поховали біля дому, в городі.

Грідчин Максим – відповідальний, впевнений, професіонал, патріот, який присв’ятив життя служінню Батьківщини.

Він народився 1988 року на Сумщині, в селищі Краснопілля. В 2010 році закінчив у Харькові Академію внутрішніх військ МВС України.

До 2014 року ніс службу в місті Макіївка Донецької області. У квітні 2014 року прихильники «ДНР» разом з представниками силового блоку служби їхньої безпеки неодноразово прибували на КПП військової частини 3057, щоб схилити командування до підпорядкування керівництву «ДНР» і передачі озброєння в їх користування. Але отримали відмову на всю країну, дали рішучій опір.

Грідчин Максим брав участь у бойових діях в Маріуполі, коли звільняли та обороняли місто. Військову службу ніс на посаді начальника відділення бойової та спеціальної підготовки військової частини бригади оперативного призначення Національної Гвардії України у Маріуполі Донецької області. Тут він зустрів своє кохання, тендітну добру Альону Кушнір, яка була медичною інструкторкою Національної гвардії («Азов»). Щасливі готувалися до весілля, але 24 лютого почалося російське вторгнення.

Разом з побратимами Максим і Альона обороняли Маріуполь. 6 березня 2022 року під час ведення запеклих боїв на одному з найтяжчих напрямків оборони міста Максим зазнав смертельного поранення.

7 березня загинув 33-річний підполковник, мужній патріот, люблячий батько, чоловік, вірний побратим Грідчин Максим.

Гірка доля спіткала Тетяну Іванівну, коли розпочалася повномасштабна російська війна. Разом зі своїм чоловіком жінка залишалася в Маріуполі. В надії на допомогу, на можливість виїзду з-під постійних обстрілів евакуаційними силами, багато мешканців не змогли захистити себе від мін, артилерії, авіабомб.

10 березня 2022 року внаслідок обстрілів загорівся будинок 65 по вулиці Купріна, де Грімані Тетяна Іванівна загинула. Було неможливо врятувати людей в ті страшні часи війни. Обгорілі останки поховали у дворі біля будинку 140, на проспекті Будівельників. Сестра жінки розповіла, що в цій пожежі загинув і чоловік Тетяни, Гапонов Сергій Віталійович.

Дуже важко втрачати близьких, особливо, коли їх життя цинічно забирається ворогом. Так було з багатьма маріупольцями, котрі загинули від російських снарядів, а також від наслідків війни.

 Громов Анатолій Миколайович переховувався під час окупації в квартирі сина за адресою вул.Московська, 69. В Лівобережному районі з самого початку війни було вкрай небезпечно, а березень став для маріупольців справжнім пеклом. 18 березня Анатолій Миколайович загинув, знаходячись в квартирі. Рідні досі не можуть знайти, де похований «найкращий батько та коханий чоловік». Хоча відомо, були свідки, та при ньому були документи.   

Найважливіше, що варто цінувати, це –  життя. Кожна людина це знає, намагається берегти його, та здоров’я рідних, близьких людей.

Хвороби не вибирають час та місце. COVID19 став дуже важким випробуванням для маріупольців, як і для багатьох людей в різних куточках світу. Люди страждали, боролися, хворіли, помирали. В Маріуполі створювали такі умови, при яких полегшувалось лікування, заводи допомагали забезпечити лікарні киснем, держава забезпечувала ліками, додатковими оплатами за роботу лікарів.

Галина Корніївна працювала в урологічному відділенні міської лікарні №1 в Маріуполі. Така робота завжди потребує і фізичних, і душевних сил. Адже важливо підтримати хворих, допомагати їм боротися з недугами.

З 21.02.2022 року вона знаходилася в лікарні №9 Маріуполя. Підтвердився діагноз COVID19. Лікування було до 01 березня, тому що в лікарні не було теплопостачання та електропостачання. Треба було продовжувати лікування вдома. Але з 24 лютого почалася війна, російські війська окупували Маріуполь, тому за життя боролися всі. Без ліків, без тепла, без електрики Громова Галина Корніївна померла 02 березня 2022 року.

Грудько Юрій Анатолійович – 61-річний чоловік, який проживав у Маріуполі. Активний, цілеспрямований, чоловік любив автомобілі, цікавився технікою.  Друзі поважали та цінували його. Чоловік, батько, дідусь –  Юрій любив проводити вільний час з рідними. 

Щасливі мирні дні маріупольців 24 лютого 2022 року обірвали ворожі кулі, снаряди, бомби, націлені на Україну. Повномасштабна російська війна цинічно руйнувала будівлі міста та життя людей.

17 квітня 2022 року, через день після своїх іменин, Грудько Юрій Анатолійович загинув у Маріуполі від обстрілів в мікрорайоні Мирному.  

Справедливість, громадська позиція, відповідальність за свої вчинки, необхідність допомагати –  лиш маленька частина життєвих принципів Гряника Олександра.

Олександр був свідомим учасником Евромайдану від початку і до кінця. З початком війни на Донбасі рвався на фронт, але вдома не підтримували, ще і навчання продовжувалося. Мама зі сльозами вмовляла не йти. «В той рік він з нами практично не спілкувався...був похмурим», – згадує мама. В 2014 році закінчив навчання на факультеті міжнародної економіки і менеджменту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Зразу пішов на курс молодого бійця в «Азов». Пояснював свій вибір тим, що в «Азові» всі вмотивовані, всі за ідею – і не пожалів.

Від 2016 року служив у полку «Азов» Національної гвардії України. Прослужив 6 років. В січні 2022 року написав заяву на звільнення. Поїхав в Карпати, займався фотографією. Але 24 лютого знову пішов захищати Україну. Брав участь у боях за Бучу, Ірпінь та Гостомель як доброволець. 27 березня 2022 року добровільно прилетів вертольотом до Маріуполя, щоб допомогти оточеним військовим, але маршрут розсекретили і гелікоптер підбили. Дивом пробрався до «Азовсталі» та доставив Starlink. В боях Олександр отримав поранення і міг би евакуюватися, але залишився з побратимами, віддавши місце цивільному. Загинув 8 травня від падіння авіабомби на заводі «Азовсталь» під час оборони Маріуполя.

«Зараз в Маріуполі я тоже відчуваю, що правильніше нічого не може бути», –  писав Олександр подрузі Ользі.

Аліса Губанова загинула 13 березня 2022 року в Маріуполі. Вона потрапила під мінометний обстріл. Алісі було 32 роки. Аліса з чоловіком Сергієм та дочкою Мирославою, якій на той час було два з половиною роки, переховувалися від обстрілів у багатоповерхівці на бульварі Шевченка. 13 березня Сергій пішов по воду, його не було близько двох годин. «Дружина почала хвилюватися. Разом із дочкою вона вийшла з будинку. У той момент поблизу сусіднього під'їзду впала міна. Аліса загинула миттєво. Дочці поранило руку», – розповів Сергій. 16 березня Сергій із маленькою Мирославою виїхав із міста. Через три дні повернувся. Знайшов домовину, хрест, вінки та поховав дружину. Аліса Губанова народилася та жила в Маріуполі. За освітою – філологиня. Від першого шлюбу виховувала дочку Марту 2012 року народження. Під час повномасштабної війни Марта зі своїм татом були в іншому місті. Аліса перебувала в декретній відпустці. «Вона робила картини з бісеру, малювала, в'язала, захоплювалася фотографуванням. Любила спорт і подорожі. Була життєрадісною людиною», – сказала подруга Аліси, Юлія. В Аліси Губанової залишилися дві дочки, чоловік та сестра.

«Інтелігент» – так Дмитра Губарєва називали в полку «Азов». Цілком виправданий позивний для філософа за освітою (Київський національний університет імені Тараса Шевченка), який вибрав своєю справою фронт. Постійно працював над собою. Мудрість і знання брав із життя та книг.

Він грав на багатьох музикальних інструментах, займався єдиноборствами та спортом, любив туристичні подорожі. Військову службу обрав сам, вважав, що «В «Азові» - є дух, там все серйозно, в «Азові» - найкращі».

З першого дня російсько-української війни солдат окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов» Національної гвардії України Дмитро Губарєв мужньо став на захист батьківщини та Маріуполя. Разом з побратимами перебував на передовій. 22 березня повідомив, що його розрахунок знищив ворожий катер. Останні тижні життя, як військовий медик, евакуював поранених, допомагав хірургам. Коли морпіхи об’єдналися на заводі з азовцями, Дмитро уже виходив на бойові завдання як солдат.

15 квітня 2022 року Дмитро Губарєв загинув при обороні Маріуполя, на заводі «Азовсталь».

«Дмитро родився воїном, він виконав і перевиконав свою судьбоносну місію», – говорить про нього друг Степан. Він вважає  Дмитра людиною з чіткою позицією, з правильним світосприйняттям, надзвичайно хоробрим патріотом.

Ілля Девійович Губенко загинув 13 березня 2022 року в Маріуполі в період окупації міста російськими загарбниками. Під час вуличних боїв та штурму мікрорайону на вулиці Троїцькій, Ілля був застрелений російськими військовими.

Губенко Ілля трагічно загинув у віці 52 років. Успішний керівник, підприємець – його знали багато людей. Він був директором відомих компаній «Ітком» (діяльність у сфері безпроводового електрозв'язку) та «Мтранс» (діяльність у сфері транспорту).

Донька Валерія розповідає про батька: «Був наймудрішою людиною для всіх його друзів та всієї його родини. Він був чесний, добрий, порядний і завжди був готовий прийти на допомогу. Його неосяжна кількість знань та вмінь вражала та захоплювала. Він був найкращим чоловіком та найкращим батьком». Його загибель – непоправна втрата для всіх.

Ірина Петрівна проживала в Маріуполі, дуже любила свою сім'ю, була турботливою мамою, бабусею та свекрухою. Любила проводити час разом з сім’єю, мріяти, будувати плани про щасливе майбутнє.

Враз змінилося її життя після віроломного повномасштабного вторгнення росії в Україну, з початком воєнних дій російських нелюдів в Маріуполі.

21 березня 2022 року 53-річна Гудець Ірина Петрівна загинула від авіабомби на вулиці Пушкіна 29 в Маріуполі.

У серцях рідних біль не затихає.

Маріуполь – одне з тих міст, яке стояло на шляху російських загарбників з початку повномасштабної війни росії в Україні. Вірні захисники мужньо стримували шалений натиск ворога. 

Цивільні мешканці намагалися врятувати своє життя, допомагали рідним, друзям, як могли. Окупанти знищували все на своєму шляху. В цей трагічний час Наталія Гудзій залишалася в Маріуполі. З кожним днем війна ставала страшніше: розрушувалися будівлі, гинули люди. Два місяці її існування в холоді, без їжі та елементарних умов життя підірвали здоров’я жінки. У важкому стані вдалося доправити Наталію для лікування в Донецьк. Нажаль, 17 травня 2022 року Гудзій Наталія Олександрівна померла в лікарні м.Донецька. З глибоким болем повідомила про своє горе Аля Базаря, донька Наталії.

Ірина Гуділенко проживала в Маріуполі, де були і її рідні. Життя бурно плило, дивувало новими знайомими, новими здобутками, перспективами, мріями. Вся радість мирного життя враз обірвала повномасштабна війна. 24 лютого 2022 року російські війська віроломно напали на Україну.  Маріуполь стояв на дорозі загарбницьким планам окупантів.

Багато тих,  хто залишався в місті, не вірили, що «сусіди» будуть вбивати, що можуть бути безжальними. Адже мирні люди не чинили опору, покірно спускалися в грязні сирі підвальні приміщення, щоб сховатися від обстрілів. Хтось знайшов бомбосховища, заводські бункери, тощо. Разом намагалися готувати нехитру їжу, поки були запаси вдома. Обстріли частішали, почались авіабомбування. Будинки горіли, завалювались, люди гинули.

27 березня 2022 року Гуділенко Ірина Миколаївна загинула внаслідок прямого влучання снаряду в будинок. Глибока біль не вщухає, «серце рветься на частинки», –  важко переживає втрату любої сестри Олена.

Віталій Іванович Гук  проживав в центральному районі Маріуполя. Чоловік не виїхав із міста, коли розпочалася повномасштабна російська війна проти України. Ворог вів постійні обстріли та скидав авіабомби, міни на критичну інфраструктуру, на житлові будинки.  Люди страждали без надії на допомогу.

76-річного Гук Віталія Івановича не стало 22 березня 2022 року, в період російської окупації Маріуполя. Як засвідчили сусіди, у літнього чоловіка не витримало серце. Він знаходився у своїй квартирі по бульвару Богдана Хмельницького, 31. Сусіди змогли поховати Віталія Івановича у дворі цього ж будинку.

Гулаков Олег та його родина знаходились у Маріуполі, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення. 52-річний чоловік, батько трьох дітей всіма силами захищав сім’ю. Зі слів його дружини Юлії, 14 березня Олег намагався після обстрілу гасити пожежу в під’їзді свого будинку. Погано почував себе, але, коли стало краще, пішов шукати зв’язок, щоб зателефонувати друзям в Київ. Надіявся дізнатися про можливість зеленого коридору для маріупольців. 13 березня він повідомив друзям, що Маріуполь бомблять із літаків та обстрілюють із землі. 14-го додому не повернувся. 

Гулаков Олег Олександрович загинув 14 березня 2022 року. Забрати тіло чоловіка та поховати його в окупованому Маріуполі не було ніякої можливості. Залишилися без батька троє неповнолітніх дітей. Юлії з дітьми вдалося виїхати із пекла Маріуполя 19 березня.

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Андрій Гулєєв знаходився в Лівобережному районі Маріуполя. Уже з першими годинами 24 лютого 2022 року ворожі війська впевнено обстріляли мирні квартали, підпалюючи житло та вбиваючи людей. Будинки палали, завалювалися. Скрізь був відчай, страх. Місцяни намагались перечекати у знайомих, родичів, які проживали у більш віддалених районах. Та згодом окупанти вели потужні обстріли, скидали бомби на все місто.

Андрій Гуляєв назавжди залишився 36-річним, бо, як повідомила Оксана,  він загинув у Маріуполі, на Лівому березі від кулі снайпера. Жорстока війна забрала у хлопця щасливе життя у любові та радості, не дала йому сповна пізнати батьківство та найкращі почуття у мирі та добрі.

Як завжди, дідусі з радістю проводить багато часу з дітьми та онуками. Діляться своїм досвідом, навчають життєвим дрібницям, ходять разом на рибалку. Анатолій Максимович любив спілкуватися з рідними, разом проводити вільний час.

Важко навіть уявити ту біль, яку принесла повномасштабна війна росії в Україну, яка панувала в кожній родині Маріуполя. Російські обстріли, які несли у місто смерть та розруху, майже не вщухали. Люди в паніці шукали безпечні місця, ховалися в підвалах та, іноді, в бомбосховищах, намагаючись вижити. 20 квітня 2022 року Гуменюк Анатолій Максимович помер у підвалі поліцейського відділку Маріуполя, що на вулиці Азовстальській, 22. Рідні кажуть, що тіло їхнього дорогого  дідуся так і залишалось у підвалі.

Любов Михайлівна Гуменюк проживала в Маріуполі, працювала, старанно створювала затишок для своїх рідних. Поважний вік давав можливість більше часу проводити з дітьми, з рідними. Радіти їх успіхам, підтримувати в добрих ділах, бути порадником – це те, чим можна було жити щасливо.

Нажаль, російське вторгнення в Україну змінило все життя. Від масованих російських обстрілів Маріуполь палав у вогні, стогнала земля від людського болю та страждань.

Гуменюк Любов, як і багато інших маріупольців, виживала в нелюдських умовах, які створювали загарбники. Без їжі, газу, води, тепла, при нестачі ліків та медицинської допомоги людям було дуже важко. Анастасія написала, що всі рідні любили Любов Михайлівну – свою маму, бабусю, тітку. Але серце літньої жінки не витримало. Вона померла 18 квітня 2022 року в віці 82 років. Нещадна війна розлучила їх назавжди.

Гуменюк Олег, як і багато інших маріупольців, знаходився у місті, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Маріуполь здригався під силами потужних обстрілів, постійного авіабомбування. Бої починалися в передмісті. Та район Лівого берега міцно тримався, мішаючи наступу окупанта вглиб Маріуполя та за його межі. 

Ворог нещадно розстрілював житлові будинки, критичну інфраструктуру, знищував усе, що мішало просуватися до своєї мети – до окупації міста. 

Олег Анатолійович Гуменюк загинув 21 березня 2022 року від авіаудару на вулиці Гвардійській. Чоловіка поховали у дворі  власного будинку.

Лілія Миколаївна - керівниця юнкорівського обʼєднання в Маріуполі, викладачка журналістики, завідувачка художнім відділом Лівобережного районного будинку дитячої та юнацької творчості. Виховала багато чудових журналістів, завдяки своєму педагогічному таланту.

Загинула під час ворожих обстрілів, знаходячись за адресою бул.Морський, б.10, де проживала зі своєю родиною. Цей район знаходився поблизу "Азовсталі", тому особливо нещадно знищувався окупантами, разом з його мешканцями.

За інформацією однокласниці та подруги, Гутнева Ганна померла в Маріуполі десь 13-15 березня під час постійних бомбардувань району Азовсталі.

У ті дні Ганна знаходилась у підвалі по вул.Лазо. Нажаль, її серце не витримало, стався серцевий напад. Спасти Ганну не було можливості. Фото жінки зашились у окупованому Маріуполі.

Війна завжди несе зло, горе, смерть, розруху. Мирне населення Маріуполя, як і всієї України, було у відчаї від звістки про початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Почався надзвичайно важкий час для всіх, хто залишався в місті, хто не зміг виїхати вчасно. Вижити – це ставало найважливішим, бо окупація Маріуполя російськими загарбниками залишила мешканців без життєво необхідних речей. Через постійні цілеспрямовані обстріли, авіабомбування ворог знищив критичну інфраструктуру. Холод, голод, відчай, смерть панували всюди.

З 5 на 6 березня 2022 року, коли нестерпний ворог наступав, померла Гоцол Тетяна Романівна, бо не було медикаментів, не було медичної допомоги під час війни. Жінка померла у своїй квартирі по проспекту Миру 10/20, в Центральному районі міста.  

Як розповіла Тетяна Тищенко:«Тіло забрала служба «Скорбота» на склади по вулиці Торговій 65 на зберігання. По інформації, пізніше туди були прильоти і всі тіла вигоріли. Із того, що залишилось, взяли проби ДНК і поховали. Чи це правда – незрозуміло. До цього часу не можемо знайти».

Скільки відчаю, болю принесла війна!

Георгій Олександрович Гученко – відомий в Маріуполі лікар-хірург, який працював у міській лікарні №4 ім.І.К.Мацука. Він проживав у Лівобережньому районі міста, на пр.Перемоги, 51.

5 березня Георгій Олександрович виїхав на своєму автомобілі ВАЗ світлого кольору в гараж на вул.Волнисту. Відомо, що в той день розпочалися сильні обстріли та Георгій Олександрович вирішив поїхати до лікарні №4. Повідомляють, що тут він і загинув.

Георгія Олександровича поховали ще з трьома лікарями на території закладу. А пізніше перепоховали на цвинтарі.

З великою повагою згадують Георгія Олександровича близькі, колеги, пацієнти. Лікар з великої літери, який все життя присвятив людям.

Валентина Борисівна та її родина проживали у Маріуполі. Жінка знаходилась на заслуженому відпочинку. Раділа можливості приділяти більше часу своєму здоров’ю. Було приємно спостерігати за досягненнями молодих, мріяти про їх щасливе майбутнє.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Валентина Д’якова залишалася у місті. 84-річній жінці важко було самій вибратися з небезпеки, яку приніс ворог. Без елементарних умов, без зв’язку та медичної допомоги, під постійним страхом смерті від обстрілів серце жінки не витримало. Як розповіла Лариса, згорьована важкою втратою донька, 29 березня 2022 року Д’якова Валентина Борисівна померла в своїй квартирі. Сусіди поховали її на території дитячого садка, поряд з будинком.

Від прямого влучання ворожого снаряду загинула Марина Євгенівна Давидова. Трагедія сталася 4 квітня 2022 року, коли її будинок у місті Маріуполь за адресою вул.Попова, 7, був зруйнований. Жінка опинилася під завалами та отримала не сумісні з життям поранення.

Близькі люди Марини Давидової розповіли, що у серпні її тіло ще залишалося в зруйнованому будинку.

У мирному житті Марина Євгенівна працювала помічником вихователя в комунальному дошкільному навчальному закладі «Ясла-садок №117 «Юний моряк». Вона дуже любила дітей та дарувала їм свою любов та турботу.

Війна, яку розв’язала росія, забрала життя більше 100 тисяч маріупольців. Після 24 лютого, хто не встиг виїхати, опинився в пастці. Жахливі обстріли ворога з різних видів зброї, холодні підвали, брак води та їжі, відсутність ліків. Хтось гинув у лютому-травні під час обстрілів, а деякі – згодом, коли здоров’я було вщент зруйновано.

Валерій Леонідович Давидюк загинув 19 червня 2022 року в лікарні через пневмонію. Після складних місяців виживання в Маріуполі, він опинився в руках медиків. Але в окупації допомогти чоловіку побороти хворобу не змогли. Валерій Леонідович загинув у віці 67 років.

Валерій Давшан  загинув 3 березня, в перший тиждень повномасштабного наступу росії на Україну. Чоловік заходився в Маріуполі, в Лівобережному районі. В мирному житті працював на металургійному заводі в цеху ремонту рухомого складу. Йому було близько 39 років.

Євген Данилов – один з тих чоловіків, котрий завжди готовий прийти на допомогу, справжній, відповідальний, працьовитий. Повномасштабна російська війна застала його в рідному Маріуполі. 

Молодий чоловік не виїхав з міста, залишався в мікрорайоні Черьомушки, де знаходилося його житло. З перших днів ворожого наступу маріупольці намагалися знайти більш безпечні місця, де була надія на захист від обстрілів. В середині березня 2022 року масовані обстріли окупантів накривали вогнем всі мікрорайони. Небезпека чатувала на цивільних жителів.

12 березня 2022 року Данилов Євген загинув у своїй квартирі в Маріуполі під час російської окупації. Поховали 48-річного чоловіка на мікрорайоні Черьомушки, за 17 відділенням «Нової пошти», недалеко від будинку Євгена.

Війна забрала життя чоловіка в його власній квартирі.

Сергій Дашивець проживав у Маріуполі. Місто розвивалося, ставало зручнішим, красивішим. Приваблювали нові локації для відпочинку. Нові робочі місця давали можливість піднімати свій рівень життя, залишаючись поряд з рідними.

Але росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Маріуполь знаходився на шляху загарбника, тому з 24 лютого 2022 року ворог постійно обстрілював місто. Намагаючись зімкнути кільце окупації, російські війська нищили цивільні об’єкти інфраструктури, житлові будинки. Мешканці міста шукали укриття, підвали, виїжджали з міста – робили все для збереження життя. 

Про загибель Дашивець Сергія повідомила Ірина, пам’ятаючи його, як добру, чуйну людину. Війна настигла 45-річного молодого чоловіка, відібрала найцінніше – життя. 

Дашко Ігор родом із Львівщини, але більше 10 років служив у ДПСУ на Донеччині. Цілеспрямовано йшов до своєї мрії стати військовим. По закінченню Національної академії Державної прикордонної служби України у Хмельницькому, отримав направлення до прикордонної служби Маріуполя. Тут зустрів свою кохану, у подружжя народилася донька.

Ігор завжди відкрито займав проукраїнську позицію. Двічі брав участь у антитерористичній  операції на східних кордонах України.

Коли почалося російське повномасштабне вторгнення в Україну,  Дашко Ігор був у складі прикордонних підрозділів, які брали участь в Операції об’єднаних сил. Це була його остання ротація на Схід, бо у Ігоря завершався контракт, він готувався до мирного життя.

9 квітня 2022 року у 44-річному віці підполковник Ігор Тарасович Дашко загинув. Ігор був поранений на позиціях, які оточив ворог. Він прикривав відхід побратимів на запасні позиції. Щоб не потрапити в полон самому та не дати ворогу захопити радіостанцію, він прийняв надзвичайно важке рішення -  підірвати себе гранатою. Його останні слова: «Слава Україні!»

Завжди позитивний, справжній патріот України, відданий офіцер – так згадують про Ігоря друзі та колеги.

17.04.2022 року Ігорю Тарасовичу Дашко посмертно присвоєно звання Героя України.   

Жителі Маріуполя дуже змінилися від початку російської повномасштабної війни проти України. Змінилося і все, що було таким звичним. В мирні часи далеко не всі знали про тих, які сусіди проживали поряд з ними. А з 24 лютого 2022 року намагалися знати чим більше, бо разом готували їжу, діставали воду, шукали дрова, зігрівалися, як могли, підтримували один одного.

Добре, якщо так могли допомагати, а ще краще, коли поряд були рідні. Бо провідати тих знайомих, чи рідних, які проживали окремо, хворіли, були одинокими, не було ніякої можливості, адже обстріли не вщухали.

Рідні загиблогго 22 квітня 2022 року Дегтярєва Віктора Єфимовича навіть не знають причини смерті чоловіка. Світлана, прийомна донька Віктора Єфимовича, розповіла, що знає лише про те, що «перепохований з дитячого містечка на кварталах. Куди? -  не знаємо, не готовий ДНК-тест». 

Сергій Володимирович Дегтярьов загинув 10 березня в Маріуполі, коли російська армія активно намагалася захватити місто, велися запеклі бої з ворогом. Відомо, що в мирному житті Сергій працював на металургійному комбінаті в цеху водопостачання.

Андрій Васильович Дейнега загинув у Маріуполі 19 березня 2022 року. Трагедія сталася під час штурму міста російською армією. Андрій проживав у Лівобережному районі за адресою вул.Воїнів-Визволителів, 88. Його поховали 30 березня 2022 року в Виноградному. Разом з Андрієм в той день загинула його сестра Лілія. А 9 березня 2023 року, через рік з початку війни, не витримало серце їх матері – Дейнеги Людмили Петрівни.

В мирному житті Андрій працював на металургійному заводі в управлінні автоматизацією. 

Валентина Дем’яненко на собі відчула важкі роки післявоєнного дитинства. Життя навчило її до важкої сумлінної праці. В родині панував мир, добро, взаємодопомога. 

Під час повномасштабної російської війни 74-річна жінка залишалася в Маріуполі. Окупанти знищували місто, цивільні мешканці  майже не мали шансів на виживання.

28 березня 2022 року Дем’яненко Валентина Володимирівна загинула в підвалі лікарні в окупованому Маріуполі.

Рідні шукали хоч якусь інформацію про її поховання.

Невимовна біль втрати близької людини залишається назавжди. Ще важче сприймати дійсність втрати, якщо знаєш, що в мирний час ще довго можна б разом радіти життю.

Марина Вікторівна проживала в Маріуполі, в затишному районі по Морському бульвару, будинок 20. Війна росії проти України нагрянула смертельним вогнем, окупацією. Жінка хворіла сахарним діабетом та серцевою недостатністю, тому їй потрібен постійний медичний контроль, ліки. Її евакуювали в росію, пройшла фільтраційний контроль та попала в місто Тамбов, де і померла в лікарні. Демченко Марину Вікторівну там же і поховали. Близьким рідним невідоме точне місце її поховання.

Мирна жінка не витримала всі тяготи війни, відсутність необхідних медикаментів та медичної допомоги.

55-річна Алевтина Демченко загинула 18 березня 2022 в Маріуполі. Ворожий снаряд прилетів на вулицю Архітектора Нільсена (колишня Енгельса), де у приватному будинку жив її колишній чоловік. Поряд загинули їхні доньки-двійнята. Матір чоловіка, яка отримала поранення, що спричинили гангрену, померла 2 квітня. «В ніч із 17 на 18 березня ми дуже змерзли в підвалі, де переховувалися від обстрілів. Зранку пішли в будинок, щоби зігрітися. Позносили всі ковдри в одну кімнату. Десь о 8.00 почався обстріл і ми вирішили бігти назад у підвал. Доньки, Алевтина і моя матір пішли вперед, син стояв на порозі, а я виходив останнім. Раптово пролунав вибух. Я вибіг на вулицю, де вже лежали загиблі мої донечки-двійнята. Алевтина була вся посічена уламками, вона ще рухалася… Вижила того дня лише моя матір…», – розповів Сергій, колишній чоловік Алевтини. «Після розлучення Алевтина переїхала в Покровськ, там ще раз вийшла заміж. Та ми не втрачали контакт, я допомагав з дітьми, забирав щонеділі і на свята до себе. Потім вона повернулася в Маріуполь. Купила квартиру, зробила там ремонт», – пригадав Сергій. Коли почалася повномасштабна війна, родина Демченків була в Маріуполі. З Алевтиною Сергій часто ходив до Драмтеатру, де намагалися дізнатися про евакуаційні коридори. Але їх не було. Ті, хто пробували виїхати своїм авто, поверталися і розповідали про розстріли, казали, що російські солдати цілили в усе, що рухалося. Врешті Демченки вирішили залишатися в місті, трималися разом у приватному будинку Сергія, де він жив разом із сином Артуром, який має інвалідність. «Думали, що там буде безпечніше, оскільки я мав підвал», – каже чоловік, який втратив рідних. Разом із сином Артуром Сергій виїхав із Маріуполя після того, як місто потрапило в російську окупацію. Колишню дружину Алевтину, доньок та маму вдалося поховати на Старокримському цвинтарі.

Анні Демченко було 23 роки. Вона загинула 18 березня 2022-го в Маріуполі на Донеччині. В цей день ворожий снаряд прилетів на подвір’я батьківського дому. Аня із сестрою Ольгою, матір'ю Алевтиною та бабусею Анною бігли у підвал, щоб сховатися від обстрілів. Але не встигли. Загинули усі, крім бабусі. Вона померла згодом через поранення, що спричинили гангрену. «Напередодні ми сильно замерзли в підвалі і пішли в будинок, щоб зігрітися. Позносили всі ковдри в одну кімнату. Десь о 8 ранку почався обстріл, і ми вирішили бігти назад у підвал. Доньки, колишня дружина і моя матір пішли вперед. Вони були на вулиці, коли прилетів снаряд. Його уламки пошматували моїх донечок і колишню дружину. Матір вижила, але 2 квітня також померла через гангрену», – розповів Сергій, батько Анни. Анна Демченко народилася в Маріуполі. У неї була рідна сестра Ольга, вони – двійнята. Дівчата разом навчалися у Маріупольській школі №65 і художній школі. Згодом вступили у польський виш. Навчалися на різних факультетах. Анна здобула фах, пов'язаний із публічним управлінням. За рік до початку повномасштабної війни сестри повернулися додому. Анна влаштувалася адміністраторкою в салон краси. «Вони були з сестрою постійно вдвох, дуже домашні, добрі, ласкаві дівчата. Двійнята, які були дуже різні за характером і навіть зовні. Аня - пишною, а Оля – худорлявою. Аня захоплювалася рок-музикою, любила читати фентезі. Ми постійно відпочивали на дачі неподалік Маріуполя. Любили кататися на лижах на гірськолижних курортах. Після нашого розлучення з дружиною доньки жили з мамою. У моєму будинку був спеціально облаштований для них поверх. У дворі було багато бездомних котів, собак. Доньки дуже любили тварин, постійно їх підгодовували», – розповідає батько. У загиблої залишилися батько і брат.

84-річна Анна Демченко померла 2 квітня 2022-го в Маріуполі на Донеччині через гангрену. Менш ніж за місяць до цього її поранив уламок ворожого снаряда. Анні відірвало частину стопи і роздробило гомілку. Не отримавши належного медичного лікування, перебуваючи в темному підвалі окупованого Маріуполя – серце жінки зупинилося. «В ніч на 18 березня 2022 року ми сильно замерзли в підвалі. О пів на 5 ранку пішли в будинок, щоб зігрітися. Згодом почався обстріл і ми вирішили повертатися назад. Мої доньки-двійнята, колишня дружина і матір пішли вперед, син стояв на порозі, а я виходив останнім. Пролунав вибух. Мати залишилася жива, бо поруч стояла автівка, яка її прикрила від уламків снаряда. Вона вбігла назад в будинок вся обгоріла, волосся диміло. Я швидко поклав її на ліжко. І побіг на вулицю, де лежали мертві мої донечки. Колишня дружини була вся посічена уламками, але ще ворушилася. Через деякий час і її не стало. Я повернувся до матері, у неї з ноги текла кров, частини стопи не було. Ми перетягнули рану, щоб зупинити кровотечу. Мама була росіянкою, мала родичів в росії і загинула через російських солдатів…», – розповів Сергій, син Анни. Анна Демченко мешкала в російській Брянській області. Пережила Другу світову війну. Після її закінчення переїхала на Донеччину. Понад 40 років пропрацювала вихователькою у дитсадку в Маріуполі. Потім вийшла на пенсію. Анна була дуже активною, майже не хворіла. Сенс свого життя бачила у допомозі родині. Допомагала виховувати онуків, готувала, багато читала. У загиблої залишилися син та онук. Їм вдалося вирватися з Маріуполя у Запорізьку область.

23-річна Ольга Демченко загинула 18 березня 2022-го в Маріуполі на Донеччині. В цей день ворожий снаряд прилетів на подвір’я батьківського дому. Оля із сестрою Анною, матір'ю Алевтиною й бабусею Анною бігли у підвал, щоб сховатися від обстрілів. Але не встигли. Загинули усі, крім бабусі, яка згодом померла через поранення, що спричинили гангрену. «В ніч на 18 березня 2022 року ми сильно замерзли в підвалі. О пів на 5 ранку пішли в будинок, щоб зігрітися. Коли почалися обстріли, вирішили бігти назад у підвал. Доньки, колишня дружина і моя матір пішли вперед, син стояв на порозі, а я виходив останнім. Раптово вибухнув снаряд. Я підбіг до них. Донечки-двійнята були мертвими, колишня дружина була вся посічена уламками, але ще ворушилася. Я почав кликати на допомогу сусідів. Та згодом Алевтина теж померла…», – розповів Сергій, батько Ольги. Ольга була однією із сестер-двійнят в родині Демченків. Вона народилася на кілька секунд раніше, ніж її сестра Анна. Закінчила Маріупольську школу №65, паралельно навчалася у художній школі. Потім разом із сестрою вступила в польський виш на факультет менеджменту. За рік до початку повномасштабної війни дівчата повернулися додому. Оля влаштувалася працювала в мережі крамниць електронних послуг «Твій час». Допомагала виготовляти електронні ключі для підприємців та юридичних осіб. Після початку повномасштабного вторгнення Ольга із сестрою, мамою і бабусею перейшли у дім батька в приватному секторі. «Думали, що у мене буде безпечніше, оскільки мав підвал під гаражем за 30 метрів від будинку. Ми сиділи там, поки тривали обстріли. Коли вони стихали, бігли в будинок погрітися. Оля й Аня постійно були вдвох, дуже домашні, добрі, ласкаві дівчата. Хоча і двійнята, але за характером і навіть зовні – відрізнялися».

Ганна Денисенко загинула в Маріуполі під час подій весни 2022 року. Російський ворог напав на мирних людей, вбиваючи маріупольців усіма можливими способами. В пекельний березень, 16 числа, загинула Ганна Денисенко. Відомо, що вона проживала в Приморському районі, на площі Луніна.

Подруга та колега Ганни, з сумом каже: «Спочивай зі світом наш світлий чоловічок, пам'ятатиму тебе завжди! ». Росія забрала життя молодою, цивільною маріупольчанки, у якої усе життя було попереду.

61-річна жителька Маріуполя Євгенія Денисенко разом із 40-річним сином Миколою загинули в середині березня 2022 року у підвалі власного будинку. Під час повномасштабного вторгнення Євгенія Миколаївна разом із сином та мамою жила в Приморському районі, МКР «Черьомушки», у приватному будинку. На початку березня, коли в місті зникло світло, газ, звʼязок, родина почала виживати. Сподівалися, що незабаром розпочнеться евакуація. І можна буде виїхати разом зі старенькою мамою пані Євгенії. Але в середині березня 2022 сталася трагедія. Під час чергового обстрілу снаряд влучив у будинок, де переховувалася родина. Євгенія Андріївна та син загинули під завалами у підвалі. «Знаю, що батьки учня з її класу пропонували виїхати з ними, але вона відмовилася і залишилася вдома. У неї ще старенька мама була», - згадала директорка школи №29 Лариса Бикова. Євгенія Миколаївна самостійно виховувала двох синів. Молодшого вбили до війни. Тому підтримкою завжди був старший син Микола. Євгенія Миколаївна працювала у школі №15, потім перейшла до школи №29. Була вчителькою початкових класів. Директорка школи Лариса Бикова згадує колегу як людину, яка понад усе любила дітей: «Коли вона прийшла в нашу школу, взяла клас, в якому були практично одні хлопці і всього чотири дівчинки. Складно було, але вона завжди горою стояла за своїх учнів. Як учитель – це майстриня, яка могла навчити не лише знанням, але й робила з кожного учня гідну людину, привчала любити рідну мову і землю. Вчитель обов’язково має бути доброзичливим, дружелюбним і толерантним. Саме такою вона і залишилася в пам’яті нашої шкільної родини». Євгенія Миколаївна першою в школі стала працювати з дітками з особливими освітніми потребами. І коли вийшла на пенсію, пішла асистенткою вчителя в інклюзивному класі. Для таких діток вона була справжнім другом і помічником, говорять колеги. Із теплотою згадують учительку і батьки учнів. У загиблої залишилася мати.

Микола Денисенко загинув навесні 2022 року в Маріуполі під час воєнних подій. У мирному житті Микола працював на металургійному заводі в цеху утилізації залізовмісних шламів.

Через російське вторгнення загинуло близько 100 тисяч маріупольців. Багато людей дізнавалися подробиці про смерть рідних лише через півроку-рік після трагічних подій.

Так сталося з Денисенко Миколою Семеновичем, який потрапив під артобстріл 10 березня 2022 року. І лише через рік пошуків, коли здавалося вже й надії немає, рідні знайшли його дані в базі серед загиблих на перетині пр.Мира та Зелинського.  Чоловіку було 55 років.

Рідні з біллю кажуть: «Любимо, пам’ятаємо та будемо сумувати завжди».

Олександр Миколайович Денисенко загинув 9 квітня в Маріуполі, коли російські загарбники окупували місто. Чоловіку на момент загибелі було 60 років, а через 4 дні був би його день народження. Про смерть батька, який став для неї янголом, повідомила донька Олександра.

Наталья Іванівна Депта працювала медичною сестрою по догляду в КНП «Маріупольська міська лікарня №4 ім.І.К.Мацука». Коли місто атакувала росія, вона продовжувала працювати, допомагати людям. Через постійні обстріли в місті була велика кількість постраждалих – лікарня була переповнена пораненими та хворими. Наталія до останнього надавала допомогу, піклувалася, виконувала свій обов’язок.

Але черговий ворожий обстріл, який прийшовся на лікарню, забрав її життя. Наталя була вірна людям, намагалася спасти маріупольців. Навесні 2022 року в Маріуполі загинуло багато медиків, особливо в лікарні №4, що в Лівобережному районі.

Відомо, що Наталія Депта була похована біля школи №10.

Михайло Деркачов загинув під час військових дій в Маріуполі 12 березня 2022 року. Через вторгнення російської армії, люди опинилися в край важких умовах – регулярні обстріли забрали життя десятків тисяч людей.

Михайло Деркачов загинув у своїй квартирі від уламкових поранень, які отримав через обстріл. Чоловіку було всього 35.

Рідні, які втратили Михайла, з біллю пишуть: «Біль втрати не передати, ми досі не можемо прийняти це! Мишенька, Мишаня, нам тебе дуже не вистачає! Спочивай зі світом. Тепер ти наш янгол. Ти назавжди в наших серцях, думках, спогадах. Сумуємо, любимо та пам'ятаємо. Твої батьки, дружина, брат, сестра, син, племінники та хрещеник».

У мирному житті Михайло працював на металургійному комбінаті в конверторному цеху.

27 років Віктор Дєдов – фотограф, оператор та режисер маріупольського телеканалу «Сігма» працював, створюючи такі роботи, які нікого не залишали байдужим. Його очима ми бачили Маріуполь, раділи позитивним змінам, насолоджувалися красою міста. Айна Чагір - журналістка, директорка телеканалу «ТV-7», де працював раніше Віктор, назвала його «оператором від Бога».

Наталя Дєдова – дружина Віктора, відома журналістка Маріуполя. Вона розповіла про страшну трагедію сім’ї – загибель чоловіка. З 10 на 11 березня 2022 року був сильний обстріл. До квартири, де знаходилася вся сім’я, прилетіли дві міни: перша – у спальню, а друга – у кухню. Всі побігли до виходу. Наталя біля ліфта відчула, що Віктора немає поруч, повернулася до коридору та побачила - він лежить вбитий, була перебита сонна артерія. «Це була миттєва смерть. Але я намагалася якось привести його до тями, обливала водою, але це було марно. Я тримала його голову в своїх долонях», - згадує Наталя.  Двері в квартиру заклинило, навіть під обстрілами, з чужою допомогою не змогли забрати та вивезти чоловіка. А потім будинок загорівся від російських обстрілів, і сім’я виїхала з пекельного міста.

Пізніше дізналися, що 26 березня в квартиру зайшли «визволителі», винесли Віктора та 31 березня поховали, як невідомого. Дякуючи другові, вдалося розшукати могилу Віктора в Мангуші, де встановив на могилі хрест та світлину.

Президент України Володимир Зеленський оприлюднив у своєму Instagram світлини Віктора Дєдова з Маріуполя. «Таким був Маріуполь до вторгнення російських військ. Гарне півмільйонне місто. Зараз там немає фактично жодної неушкодженої будівлі. Маріуполя немає. І Віктора Дєдова, який зробив ці фото, теж уже немає», - написав Президент.

Життя не раз ставило перед Діною Мартинівною різні проблеми, але вона завжди знаходила їх правильне вирішення. Жінка проживала в Маріуполі на вулиці Зелінського, 19. Будучи на заслуженому відпочинку, завжди знаходила час для спілкування з друзями. В колі рідних надихалася їх любов’ю. Онуки вважали її найкращою бабусею.

На жаль 13 березня 2022 року Дємєшевої Діни Мартинівни не стало. Пекельні нестерпні часи російської окупації вбили сердечко літньої жінки. 

Родина Джелалі Олега проживала в Лівобережному районі Маріуполя, по проспекту Єдності, будинок 58. З початку повномасштабного російського вторгнення ворог прицільно вів обстріли по житловим будинкам. Літаки регулярно скидали бомби. Гинули цивільні мешканці.

13 березня 2022 року Джелалі Олег Вікторович загинув у дворі свого будинку внаслідок авіабомбування.

Бомба була скинута на будинок, який знаходився поряд з лікарнею та поліклінікою, де надавали допомогу багатьом пораненим. Олег так і залишався під руїнами. Безжальна війна забрала життя 56-річного чоловіка. Під час авіабомбування загинув також і його син Богдан.

Лівобережний район Маріуполя, де проживав Богдан Джелалі, відчув ворожі удари з перших днів повномасштабної російської війни. Родина не виїхала з міста. 

13 березня 2022 року Джелалі Богдан Олегович загинув у квартирі через попадання російської бомби в будинок 58, за адресою проспект Єдності.

Хлопцю було всього лиш 14 років, але війна враз обірвала його щасливе життя. Тоді загинув і його батько – Олег Вікторович.

Поховали Богдана в братській могилі у дворі будинку.

Людмила Георгівна Дженбаз отримала 8 березня 2022 року уламкові поранення, знаходячись в Маріуполі, в період окупації міста російською армією. Її доставили до лікарні, де намагалися врятувати життя. Але 9 березня вона загинула.

Рідний син повідомляє, що пройшов вже рік зі смерті матері, але він досі не може знайти де вона похована.

24 лютого 2022 року Маріуполь здригнувся від обстрілів, від жаху, від страшних звісток рідних та знайомих про початок війни. Хтось не хотів вірити,хтось сумнівався, бо поряд уже 8 років був ворог, в місті було чути постріли. Але зараз росія почала повномасштабний наступ, розпочала війну з мирною Україною.

Зразу люди почали шукати прихисток подалі від тих місць, де розпочалися бойові дії, деякі встигли виїхати з міста. Але не всі мали таку можливість.

Джулакідзе Гіа Жоржієвич – «інвалід, без однієї ноги, на протезі» намагався виїхати до доньки, але це було надзвичайно важко. Разом з іншими ховався від обстрілів у підвалі будинку 135 на проспекті Металургів. Було дуже холодно. Чоловікові стало погано, але медичної допомоги не було. Він, як каже донька Марго, «повернувся в квартиру і помер. Похований у дворі будинку». Не встиг виїхати до доньки, війна не дозволила.

Відомо, що Анастасія Олександрівна Дитиненко загинула під час окупації міста Маріуполь російськими загарбниками. 7 березня жінка отримала поранення та була доставлена в Обласну лікарню інтенсивного лікування. Але через важкий стан врятувати Анастасію не вдалося. Її чоловік Ілля також отримав поранення та загинув.

Анастасія Дитиненко працювала в цеху мереж та підстанцій металурійного комбінату.

Ілля Дитиненко загинув 9 березня, коли російська армія штурмувала місто Маріуполь. Відомо, що днями раніше дружина Іллі, Анастасія, отримала поранення та загинула.

Дитиненко Ілля працював на металургійному комбінаті в рейкобалковому цеху.

21 травня 2022 року Дмитренко Тетяни Сергіївни не стало.

Згідно стану здоров’я жінка потребувала медичної допомоги та була прооперована. Операція була важкою. Сердечко літньої жінки не витримало, зупинилося назавжди. Залишилась невимовна біль утрати.

Горе сталося тоді, коли Маріуполь був підданий масованим атакам російських військ в ході повномасштабної війни. Отримати кваліфіковану медичну допомогу було майже неможливо.

Кирило Довгалюк загинув у Маріуполі від уламків міни, яка прилетіла на його подвір’я під час окупації міста. 9 травня 2022 року він зранку робив чай на кухні, коли отримав смертельне поранення – були пробити легені та печінка. Друзі доставили Кирила в лікарню, але через відсутність електрики та медикаментів йому не змогли нормально зробити операцію. В ніч з 9 на 10 травня Кирило Довгалюк помер у міській лікарні №1. Того ж дня друзі забрали тіло та поховали на подвір’ї будинку, де він проживав – бо не було інших варіантів.

Андрій, гарний товариш та однокласник Кирила згадує: «Він був дуже відкритим та порядним. Ніколи не відмовляв у допомозі, навіть малознайомим людям». Кирило Довгалюк працював в компанії, зв’язаної з постачанням до металургійних заводів, цікавився автомобілями.

63-річний Георгій Додон загинув 24 березня 2022 року в Маріуполі Донецької області. На його будинок російська армія скинула бомбу. Георгій разом із дружиною згоріли внаслідок авіаудару. Усе, що залишилися від подружжя – кістки, які знайшла теща Олександра. Георгій Додон родом з Молдови. Там зростав і навчався. Потім поїхав на заробітки на північ росії, де і познайомився з майбутньою дружиною Ольгою. Згодом вони вирушили до Маріуполя – хотіли жити біля моря. Перед тим туди перебралися мати та вітчим Ольги. У Маріуполі Георгій Додон усе життя пропрацював на заводі «Азовсталь». Окрім роботи, займався різними справами по дому. Умів і дах зремонтувати, і двері полагодити. Разом із сином любили рибалити. «Він мав золоті руки і ніколи не сидів на місці. При цьому стриманий, спокійний, справедливий. Ніколи не помічала за ним негативних емоцій. Вивести з рівноваги його було неможливо», – розповідає невістка Світлана. Із початком повномасштабного вторгнення родина Додонів – чоловік Георгій, дружина Ольга та її мати Олександра, протягом місяця через обстріли та бойові дії були змушені пересуватися Лівим берегом від одних сусідів до інших. Підвал в їхньому будинку в районі «Союзу» був дуже маленький, щоб ховатися там від обстрілів утрьох. Машину в подружжя вкрали, тому евакуюватися з Маріуполя вони не змогли. Того дня, 24 березня 2022 року, Олександра залишилася в сусідів, а Георгій та Ольга ночували вдома. Уранці, близько 6:00, на їхній приватний будинок російська армія скинула авіабомбу. У Георгія Додона залишилися син Олександр, невістка Світлана, двоє онуків – Артем і Михайлик, інші рідні.

68-річна Ольга Додон загинула 24 березня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Вранці того дня російська армія скинула авіабомбу на її будинок. Жінка і її чоловік Георгій загинули на місці. Усе, що залишилися від подружжя, це кістки. Їх невдовзі знайшла мама Ольги. Ольга Додон народилася на півночі росії. Там проживала, ходила до школи, навчалася банківській справі, а згодом познайомилася з майбутнім чоловіком Георгієм. Він приїздив туди на заробітки з Молдови. Коли їй було за 20, разом із чоловіком вирішили переїхати до Маріуполя. Спершу туди перебралися мама та вітчим, а невдовзі – Ольга й Георгій. Вони завжди хотіли жити біля моря. У Маріуполі їм подобалося. До пенсії Ольга Додон працювала у банку. Окрім роботи, любила поратися на городі, доглядати квіти. «Колись у них була дача, великий город, але з часом через стан здоров'я були змушені продати. Поралися лише біля дому в Маріуполі. Квіти Ольга Олександрівна дуже любила. Увесь двір у неї був у квітках», – пригадує невістка Світлана. Рідні згадують про Ольгу Додон як про сильну та вольову жінку. Водночас вона була дуже турботливою і доброю до своєю сімʼї. «Мій чоловік Олександр, син Ольги, дуже завдячує мамі своїм вихованням. Вона була вимогливою та справедливою людиною», – додає Світлана. Із початком повномасштабного вторгнення родина Додонів – Георгій, Ольга та її мати Олександра протягом місяця через обстріли та бойові дії були змушені пересуватися Лівим берегом від одних сусідів до інших. Підвал в їхньому будинку в районі «Союзу» був дуже маленький, щоб укриватися там утрьох. Машину у подружжя вкрали, тому евакуюватися з Маріуполя вони не змогли. Того трагічного дня, 24 березня 2022 року, Олександра залишилася у сусідів, а Ольга та Георгій ночували вдома. Уранці, близько 6:00, на їхній приватний будинок російська армія скинула авіабомбу.

Ігор Анатолійович Долгополов був вимушений проживати усі воєнні події, знаходячись в Маріуполі. Під час окупації особливо страшно було переживати обстріли – ніколи не знаєш куди в черговий раз прилетить снаряд та чи залишися живий… Такою була правда того часу – періоду, який забрав життя десятків тисяч людей.

Ігор Анатолійович загинув не від снаряду, не від голоду – його в прямому сенсі вбила війна. Серце чоловіка не витримало усього, що відбувалося під час окупації. Він помер 31 березня 2022 року.

У період окупації маріупольці знаходилися в найтяжких умовах. Через цілодобові обстріли, гострий брак бомбосховищ, люди не мали змоги перебувати в безпечних місцях.

28 березня в Лівобережному районі міста за адресою пер.Аносова 12\10 загинув Микола Домінський. Під час обстрілів та влучань, він зазнав смертельних поранень. Микола Миколайович був похований в Виноградному.

Про загибель Миколи Домінського повідомила його сестра.

Адвокат – це така важлива професія, яка потребує багато різних знань, уміння  вислухати, допомогти, захистити людину.

У 2008 році Вадим Домонтович закінчив навчання в Харьківському національному університеті внутрішніх справ. Вибрав для себе гуманну роботу, яка давала можливість надавати професійну юридичну допомогу будь-яким фізичним та юридичним особам, в тому числі захист їх прав та представлення інтересів у суді.

Досвідчений професіонал адвокатської практики, Домонтович  Вадим Іванович працював у Маріуполі. Напевно, багато місцян пам’ятають його допомогу.

«Я Вадима знала більше двадцяти років. Завжди всім допомагав, чесний, порядний», -  з вдячністю та повагою говорить про нього подруга та колега Баєва Віра Миколаївна.

Домонтович Вадим Миколайович загинув в період воєнних дій в Маріуполі під час окупації міста російськими загарбниками весною 2022 року.

В мирний час Україна стрімко розвивалася, міста та села розбудовувалися, люди більше мандрували, вивчаючи свій край та інші країни. Майже всі українці надіялися, що росія не посміє розпочати повномасштабний наступ на територію України. Але 24 лютого 2022 року шаленими смертоносними російськими обстрілами почалася війна. Маріуполь, де проживав Ігор Олександрович, потрапив під масований вогонь російських загарбників. В місті та на його околицях точилися запеклі бої.  Мирні люди намагалися допомагати один одному, знаходили прихисток в більш безпечних підвалах.

Виходили на подвір’я вкрай рідко, щоб роздобути воду, приготувати на багатті їжу.  

В страшні часи російської окупації в Маріуполі загинув Домрачев Ігор Олександрович. Як повідомила Любава, чоловік отримав вогнепальне поранення. З глибоким болем вона доповнює, що він багато чого не встиг зробити у своєму житті. Якби не російська війна, то в родині разом раділи б досягненням у щасті та мирі.

Донец Григорій та Донец Тамара зустріли війну в Маріуполі разом. Подружжя пенсіонерів проживало на вул.Латишева, 23. У період з 11 до 14 березня вони загинули, ймовірно, від холоду. Сусіди віднесли їх тіла до найближчого магазину АТБ. Григорію та Тамарі було близько 80 років.

Олена Павлівна Донченко загинула в Маріуполі, коли авіабомба росіян впала на багатоповерхівку за адресою вулиця Азовстальська, 24, де вона перебувала з рідними. Трагедія сталася 19 березня 2022 року. Під завалами опинилася Олена Павлівна, а також її донька Чередниченко Ганна, її чоловік та донька. Зі слів Ганни, вона з дитиною спаслася. У той день сусіди намагалися допомогти Ганні врятувати рідних, але потрібна була техніка. Через постійні обстріли Ганну  з дитиною вивезли в інше місце.

Пізніше, в червні, служби окупантів розбирали завали, але тіло Олена Павлівна Донченко не було знайдено.

В мирному житті вона працювала на заводі «Азовсталь», в цеху рейкових скріплень.

Під час окупації міста Маріуполь росіянами загинула Олена Михайлівна Дорофєєва. За два дні до повномасштабного наступу вона святкувала свій 39 день народження. 9 березня, коли ворог наносив удари по всім районам міста, Олена потрапила під обстріл в районі пологового будинку №3. Саме в цей день росіяни скинули потужну бомбу на пологовий будинок. Через отриманні осколкові поранення вона померла.

Чоловік Олени з біллю ділиться історією втрати коханої людини, розповідає: «Вона була найкращою дружиною, мамою. Найдобріша, чесний янгол, котрий любив життя».

До війни Олена працювала на металургійному заводі, була машиністом електромостового крану.

Василь Дмитрович Дробязко був знайдений вбитим, зі слідами побоїв, у мішку, на подвір’ї свого будинку. Рідні кажуть, що їх тато був звірські вбитий. Точна дата смерті невідома, ймовірно з 11 по 18 квітня 2022 року. Трагедія сталася у період, коли російські загарбники майже захватили Маріуполь.

Василь Дробязко працював у "Азовінтексі". На момент смерті йому було 60 років.

Лариса Дроворуб померла 13 травня 2022 року від серцевого нападу або серцевої недостатності у 2-ій міській лікарні Маріуполя. Їй було 67 років. Серце Лариси Миколаївни не витримало стресу, який довелося пережити під час наступу російських військ. Особливо жінка боялася жахливих бомбардувань, каже її син Сергій. «Несвоєчасна і невдала медична допомога також зіграли свою роль. А ще – мародерство її квартири, смерть подруги і сусідки Антоніни, недостатнє харчування. Вона розповідала, що не може їсти харчі з гуманітарки, яку роздавали окупанти, що хочеться якоїсь зелені, помідорчика», – розповів Сергій Дроворуб. У дитинстві Лариса жила в Індії, де над будівництвом металургійного комбінату працював її батько. Після 3 класу і до отримання атестату навчалася у Маріуполі. Згодом – у Придніпровській будівельній академії будівництва і архітектури (у ті часи заклад називався Дніпропетровський будівельний інститут). Там зустріла майбутнього чоловіка – Віктора Дроворуба. У пари було троє синів. Лариса працювала на різних посадах – викладачкою, інженеркою, продавчинею, касиркою, вахтеркою, прибиральницею. «Мама мала гарну вдачу. Шанувала батьків і допомагала їм, а також – своїй старшій сестрі. Була трудівницею і творчою особистістю. Любила читати, навчатися, спілкуватися. Допомагала іншим. На все життя залишила спогади і любов до Індії, її культуру і людей. Дуже гарно вміла в'язати та шити. Любила Маріуполь, його архітектуру й історію. Привітність і людяність – це те, чим вона запам'яталась. Мама, як і мій батько, заклала фундамент для формування моєї особистості, мене, як людини», – розповів син. У Лариси Дроворуб залишилися чоловік, троє синів та онуки.

82-річна жителька Маріуполя Зінаїда Дроздова загинула 14 березня 2022 поряд із донькою Інною Церцек. У будинок, в підвалі якого вони перебували, влучив снаряд. Зінаїда народилася в місті Архангельськ (РФ). Після одруження переїхала до українського Маріуполя. Працювала фармацевткою. Її пригадують доброю та уважною до інших. Зінаїда прагнула допомогти знайомим і незнайомцям, які мали проблеми зі здоров’ям. Цікавилася народною медициною. Досліджувала інформацію про здоров’я і методи лікування. Останні кілька років опановувала комп’ютер. «Головною цінністю бабусі була родина. Кожні вихідні всі близькі збиралися в неї на обід і вечерю. Вона любила розповідати історію своєї родини. Бабуся створила міцну сім’ю, де всі люблять, підтримують і поважають одне одного. Разом з родичами написала книгу з історією родинного дерева (яка згоріла в будинку після потрапляння снаряда). Для нас бабуся була найдушевнішою подругою. Її усмішка та сприйняття світу крізь призму доброти завжди заряджали позитивом. Найтепліші спогади про неї – це, як ми дивилися разом бразильські серіали, як вона готувала мені найсмачніші в світі котлети», – розповів онук Олександр. Коли почалася повномасштабна війна, Зінаїда із сином та невісткою переїхали до доньки й онука, які жили в приватному будинку в Центральному районі Маріуполя. Покидати місто тоді не планували. Сподівалися, що зможуть врятуватися у підвалі. «14 березня у будинок влучив снаряд. Інна з мамою Зінаїдою були в підвалі. В одну мить спалахнула пожежа. Все вибухнуло. Вони одразу загинули. Інші врятувалися. Були поранені, але встигли вибратися з-під завалів», – розповіла про ті трагічні події Наталія Зименко, знайома родини. Із найближчих родичів у Зінаїди Дроздової залишилися син та онук.

Ірина Дроздова загинула в Маріуполі 13 березня 2022 року, коли росія наносила нещадні удари по місту з усіх можливих видів зброй. Під час обстрілу Ірину засипало камінням від вибухової хвилі та ще кілька днів вона пролежала під завалами, повільно вмираючи. Врятувати Ірину не вдалося – для розчищення каміння була потрібна важка техніка. За 10 днів до загибелі вона поховала свою матір.

Тривалий час Ірина Дроздова  займалася психологічним консультуванням, а також використовувала тілесно-орієнтовану психологію та аромадіагностику для допомоги людям у важкі періоди їхнього життя, зокрема під час горя втрати та для боротьби з тривожністю.

Ірину запам'ятали як життєрадісну та успішну жінку, яка завжди мала оптимістичний настрій та вміла надихати на позитивні вчинки. Вона була обдарованою та мала багатий словниковий запас. Ірина завжди була готова допомогти, відкрито та з розумінням вислухати та порадити, зробити приємно та підтримати.

Людмила Федорівна Другова проживала в Приморському районі Маріуполя, в будинку 114а, квартира 24 по проспекту Нахімова. Коли розпочалася повномасштабна російська війна, вона залишалася в місті. Літня жінка зіткнулася з усіма проблемами воєнного часу. Ворожі обстріли були націлені не лише на поля боїв, а і на цивільні об’єкти. 

83-річна Другова Людмила Федорівна загинула в Маріуполі в період російської окупації. Про страшне горе рідним розповіли сусіди жінки. Про її місце поховання сусіди не знали нічого.

Христина Дубицька зустріла війну в Маріуполі та намагалася укритися з рідними в будинку, розташованому в Центральному районі міста. Але в березні російська армія нещадно обстрілювала усі райони міста, безпеки не було ніде. 11 березня у будинок, де переховувалася Христина, влучив снаряд. Молода жінка загинула разом з бабусею чоловіка. Пізніше рідні перепоховали її в Талаковці. На момент загибелі Христині було всього 23 роки.

В період повномасштабної війни росії в Україні маріупольці на собі відчули весь ужас ворожої навали. Місто з перших днів потрапило під обстріли. Дужчали авіаудари, знищуючи все і всіх. Лідія Яківна, як і все цивільне населення Маріуполя, опинилася в пастці окупації. Російська армія поступово оточувала місто, мешканців якого лишила найнеобхіднішого для життя. 

Разом з сестрою та племінником жінка ховалася від обстрілів у Лівобережному районі, на вулиці Азовстальській 93, 1 під’їзд. Очікували евакуацію, але за дві години до евакуації 19 березня 2022 року Дублянська Лідія Яківна померла. 81-річну жінку залишили в тому підвалі. Війна так жорстоко закінчила життя людини.

Сергій Дубовий загинув у Маріуполі під час окупації міста росіянами, навесні 2022 року. Йому було близько 37 років. Відомо, що Сергій працював на металургійному комбінату в кисневому цеху.

Війна, яку розпочала росія 24 лютого 2022 року нападом на мирну Україну, розділила життя кожного маріупольця на «до» та «після». Як і весь народ, мешканці міста не очікували такого жахіття, яке нагрянуло лютими російськими обстрілами. З початку повномасштабного вторгнення агресора в Маріуполь українські захисники хоробро захищали місто. Бої були надзвичайно важкими. Перевага технічного забезпечення приводила до того, що ворог стрімко оточував Маріуполь. При цьому була знищена цивільна інфраструктура, що унеможливлювало виживання людей.

Смерть нишпорила всюди, куди цілилися російські військові.

Яна, сестра Дубовик (Барабаш) Євгенії, повідомила про тяжку непоправну втрату сім’ї – загибель Євгенії 13 березня 2022 року. «До цього часу не можемо повірити в те, що нашої красуні нема з нами. Найдобріша, чуйна та світла», - з болем каже Яна про смерть любої сестри в страшні часи російської війни.

Раптовий напад російських військ на Україну вранці 24 лютого 2022 року примусив кожного маріупольця шукати порятунок від ворожої навали. Деякі змогли зразу виїхати, хтось шукав надійні укриття, а дехто надіявся, що все минеться, як у 2014 році. Але кожен день російські війська просувалися від окраїн до центральних районів міста, обстрілюючи багатоповерхівки, приватні будинки, цивільну інфраструктуру.

В цей період Сергій Васильович Дубровцев знаходився у Маріуполі. В результаті російських обстрілів, 6 березня чоловік отримав осколкові поранення, несумісні з життям. Його знайшли в мікрорайоні Черьомушки, біля музичної школи. Через постійні обстріли не встигли поховати зразу. Як розповіли очевидці, тіло забрала служба «Скорбота». Рідні, нажаль, цього не бачили, надіються дізнатися про місце поховання любого чоловіка, батька.

Денис Дудінов народився в Донецьку, але у 1999 році сім’я переїхала в Київ. Як і його старший брат Дмитро, Денис навчався в університеті імені Тараса Шевченка, на юридичному факультеті. Ще у 2014 році брати пішли добровольцями на війну. Денис («Фантом») долучився до «Азову» як військовий перекладач, тому що знав п’ять мов. Служив у полку «Азов» вісім років. Мало хто здогадувався, що Денис мав «білий білет» за станом здоров’я, бо у нього був поганий зір (мінус 6), та аритмія серця.

На момент російського вторгнення в Україну проходив службу в ОЗСП «Азов» на посаді заступника командира 1-го батальйону оперативного призначення по роботі з особовим складом ОЗСП «Азов».

Денис Дудінов загинув 20 березня 2022 року. Він протримався у цілодобових важких боях майже місяць. Писав матері, як «кожні 10 хвилин – авіаналіт, падали бомби, з моря, із катерів гатили ракетами, на суші били танки, йшли вуличні бої». Тарас, побратим Дениса, розповів, що разом з «Фантомом» працювали зі станковим противотанковим гранатометом, але їх накрив російський бомбардувальник. Пораненого Дениса Дудінова доставили до госпіталю на «Азовсталь», але він помер на операційному столі, бо рана була смертельною.

Патріот, вірний син України загинув, захищаючи Батьківщину.

Ніхто не знає точну цифру про кількість загиблих у Маріуполі від початку повномасштабної війни росії проти України. В ці страшні дні не було ніякої можливості захистити людей похилого віку, допомогти їм. Навіть похоронити не могли.

Так сталося з Валентиною Костянтинівною. Вона проживала в Маріуполі. Загинула 26 березня 2022 року під час сильних обстрілів міста російським агресором. Очевидці кажуть, що у жінки, можливо, не витримало серце. Тіло знаходилося біля підстанції за будинком 12 на Морському бульварі Лівобережного району міста.

Про місце поховання невідомо.

Олександр Дудник загинув у Маріуполі 2 березня 2022 року, врятувавши життя своєму сину. З повномасштабним наступом росії на Україну, Олександр перебув зі своїм сином від першого шлюбу в Лівобережному районі. Його квартира була розташована на бульварі Меотида.

Олександр був віруючим та навіть у складний час зберігав спокій та допомагав людям. У мирному житті він викладав у коледжі. 

 У день загибелі, Олександр знаходився на подвір’ї разом із сином Даниїлом. День був відносно тихим. Коли неподалік пролунав вибух, батько встиг відштовхнути сина у під’їзд, що врешті решт врятувало життя підлітка. Другий вибув прийшовся на подвір’ї будинка Олександра. Чоловік отримав тяжкі поранення, несумісні з життям, прикривши собою сина.

Також пізніше стало відомо, що жінка Олександра теж загинула, коли намагалася йому допомогти. Син Даниїл отримав важкі поранення, був госпіталізований до лікарні, де йому надали допомогу та прооперували.

Олександр Дудник залишався незабороненим. Рідні досі не знають, де саме знаходиться його тіло.

44-річний Роман Душинов загинув у Маріуполі Донецької області. Чоловіка застрелив снайпер 26 березня 2022 року. Це сталося, коли Роман був біля свого будинку в Кальміуському районі. Йому забракло кількох кроків, щоби зайти в підіʼїзд. «А наступного дня ми мали разом вибиратися з міста, проте, на жаль…», – сказала дружина Тетяна. Роман Душинов народився у Маріуполі, на Лівому березі. У цьому місті він зростав, навчався та провів усе життя. Працював на металургійному комбінаті імені Ілліча, а вільний час проводив із сімʼєю. Рідні пригадують його хорошим, позитивним, людиною з чудовим почуттям гумору. «Він був дуже веселим, добрим, для нас – прекрасний батько і чоловік», – додала Тетяна. У Романа Душинова залишилися мама, дружина і син.

Відомий маріупольський підприємець, керівник будівельної компанії «Олнайт». Його фірма ремонтувала комунальні заклади, школи, відновлювала історичні частини міста. Вів здоровий спосіб життя, професійно займався спортом. Андрій також мав багато планів у сферах екології, освіти, бізнесу, відродження футболу. У 2019 балотувався як безпартійний у Верховну Раду України. Мав чудову сім'ю та двох доньок.

З початку війни, Андрій залишався у місті та допомагав людям. Йоги життя обірвалося 11 квітня, коли він вивозив на своєму авто людей –  жінку та священика. Це сталося на Приморському бульвару: вони зупинилися та вийшли, щоб прибрати гілку дерева, що заважала продовжити рух. У цей час почався обстріл та Андрій зі священиком загинули прямо на місці.

Юна українська гімнастка, талановита маріупольська спортсменка. Катерина була щирою дівчинкою, з яскравою посмішкою та доброю душею.

12 березня 2022 р. Катерина знаходилася у себе вдома за адресою вул.Троїцька, 32, коли у результаті авіаудару, будівля не витримала та рухнули етажі з 9 по 6. Дівчинка та її батько залишалися під завалами тривалий час.

На момент загибелі Катерині було всього 11 років. 

Через місяць неймовірно важкої боротьби за виживання в умовах російської окупації міста Маріуполя 25 березня 2022 року загинула Дяченко Раїса Іванівна. Вона згоріла у своїй квартирі. Страшна трагедія сталася внаслідок обстрілів міста під час повномасштабної російської війни. 

77-річна жінка залишалася в Маріуполі, коли розпочався російський наступ на українські землі. Нестерпні умови виживання очікували на всіх мешканців міста. Без газу, електроенергії та зв’язку люди долали холод, голод, але надіялися, що ось-ось всі обстріли, авіабомбування закінчаться.

Війна перервала життя, не дала Раїсі іванівні побачити мирне небо України.

В житті ми часто повинні щось вибирати, оцінюючи ситуацію. Звикаємо до цього. Але війна, яку російська федерація розпочала проти українського народу, показала право окупанта вирішувати долі мирних людей. Через цілеспрямовані дії російської армії гинули беззахисні цивільні, що залишалися в своїх домівках. Війна не давала права вибору тим, хто залишався у рідному Маріуполі.

13 березня 2022 року від смертельного поранення внаслідок прямого попадання снаряду загинув Дяченко Сергій.  Війна настигла смертю доброго, веселого, чуйного, порядного чоловіка на подвір’ї його власного будинку.

Анатолій Дячук – молодий активний, цілеспрямований молодий чоловік, який чітко вибрав свою життєву позицію. Він народився, навчався, створив свою люблячу сім’ю та формувався у Маріуполі. Працював на заводі «Азовмаш».

З 2014 року Анатолій свідомо змінив своє життя: пішов добровольцем до батальйону «Артемівськ», де і отримав позивний «Кіпіш». Йшла війна, він брав участь в АТО/ООС, потім розпочав службу в Національній поліції України. Щодня протистояв правопорушенням, брав участь у охороні громадського порядку, боровся зі злочинністю. У 2021 році Анатолій закінчив навчання в Донецькому юридичному інституті МВС України. Любив спорт, мав добру фізичну підготовку, захоплювався бігом, долав дистанції понад 20 км. «Підсадив» на тренування інших колег, пробували «моржувати».

Коли розпочалася повномасштабна війна,  Дячук Анатолій був поліцейським роти поліції особливого призначення ГУНП в Донецькій області. Маріуполь знаходився в гуманітарній катастрофі, потребував допомоги, захисту. Старший сержант поліції під обстрілами продовжував допомагати, захищати людей. 21 березня його рідні змогли евакуюватися, але чоловік приєднався до лав «АЗОВа». Попрощався з колегами зі словами: «Зараз я потрібен Маріуполю».

Як командир взводу, ніс службу з гідністю, вміло та хоробро виконуючи завдання. Взвод Анатолія Дячука тримав оборону, маючи наказ зупинити рух танкової навали ворога на територію «Азовсталі» біля шлакової гори. На жаль, отримав поранення несумісне з життям. Загинув, врятувавши життя сотням українців, залишаючись вірним собі та присязі.

Правоохоронець посмертно нагороджений орденом «За мужність» I ступеня. У нього залишилися дружина, дві донечки, рідні, друзі.

Анатолія Дячука поховали у Маріуполі.

Воєнні дії в Маріуполі розкрили неймовірний потенціал людей. В найтяжчі часи, зовсім незнайомі раніше люди, стали допомагати один одному. Разом шукали воду, дрова. В рідкі хвилини затишшя готували їжу на вогнищі у дворах будинків. Бувало, що ділилися не тільки їжею, але і медикаментами, хоч купити їх було ніде. Розпач панувала скрізь. Всіх об’єднало надзвичайне горе – російська війна.

Місто піддавали масованим обстрілам. Людмила Епік допомагала сусідці, яка проживала напроти , вибратися з квартири, бо двері під час обстрілу заклинило. В той час стався черговий приліт. Умалки смертельно поранили Людмилу, яка собою прикрила сусідку. Епік Людмила загинула. Війна відібрала життя молодої жінки. Тетяна Амеліна каже, що навіть не знає точно дату смерті Людмили.

Олексій Естрін проживав у Маріуполі. Працював, старався зробити щасливим життя своїх рідних. Друзі поважали його, цінували готовність прийти на допомогу. Коли почалася повномасштабна російська війна, чоловік з родиною залишився у Маріуполі. Намагалися зберегти життя, допомагали та підтримували один одного. Ворог знищував місто, знищував усе на загарбницькому шляху.

21 березня 2022 року 55-річного Естрін Олексія Григоровича не стало. Безжальна війна назавжди забрала життя любого батька, чоловіка, брата, кума, друга.  

З 2014 року в Маріуполі всі розуміли, що війна росії проти України не закінчилась. Хотілося вірити, що всі питання вирішаться мирним шляхом. Місто розбудовувалось, розвивалось, ставало дедалі красивішим, безпечнішим. 

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Петро Григорович не спішив покидати свою домівку. Важкі бої, які велися на підступах до Маріуполя, лунали гучними вибухами, лякали. Люди кудись переміщалися, шукали безпечні місця у знайомих та родичів, які проживали в Центральному та Приморському районах, в близьких селах. З кожним днем російської окупації мешканцям ставало важче виживати без медичної допомоги у холоді та голоді, без зв’язку та елементарних умов. 

Протягом місяця нерівних боїв ворог зруйнував багато житлових будинків, лишив життя багатьох маріупольців.

25 березня 2022 року війна забрала в Маріуполі життя Євмененко Петра Григоровича.

Вадим Вікторович Єжов, не дивлячись на вік, мав неймовірну енергію та здоров’я. Тренер з легкої атлетики, майстер спорту, ветеран, Вадим Вікторович приймав участь у чисельних змаганнях міжнародного рівня, ставив рекорди та досягав визнання. Йому було 83 роки, коли російська армія атакувала Україну та окупувала рідний Маріуполь.

Усе життя Вадим Вікторович Єжов присвятив спорту – легка атлетика була для нього улюбленою справою. Тренував у СК "Новатор", СК "Азовсталь". У своїх учнів він вкладав усю душу, намагався навчити їх тому, що знав та вмів, прищеплював любов до спорту та здорового способу життя молоді. Був вчителем з великої букви, «справжнім татом для своїх вихованців до кінця своїх днів, невтомним провідником здорового життя», як охарактеризував  Вадима Вікторовича один з його учнів.  Він був сильною та красивою людиною.

25 березня 2022 року при спробі евакуації з міста Вадим Вікторович Єжов був застрелений пострілом у голову біля його будинку на вул.Зелинського. Жінка Вадима Вікторовича, яка була свідком цього, не мала змогу навіть підійти до тіла чоловіка – її відганяли пострілами загарбники.  Стараннями своїх вихованців був похований на Старокримському цвинтарі.

Іноді життя буває таким щедрим до людей, що дає їм можливість, дар бути гарною людиною, доброю, чуйною, турботливою, люблячою дружиною, матір’ю, бабусею. Такою була Людмила Вікторівна Єлісєєва. Рідні та друзі цінували та любили її. Мирне життя на заслуженому відпочинку приносило жінці невимовну радість спілкування з рідними, з друзями. 

Але 18 березня 2022 року російська повномасштабна війна забрала життя Єлісєєвої Людмили Вікторівни. Безвісти пропав і її син. В страшні часи російської окупації Маріуполя рідні не мали ніякої можливості  допомогти матері, бабусі.

Тетяна Єлтишева проживала разом зі своєю родиною у Маріуполі. Разом з чоловіком Владиславом виховували трьох чудових дітей. Було нелегко, але робили все, щоб сім’я жила в добробуті та щасті. Працьовиті, турботливі, життєрадісні батьки створили в родині взаєморозуміння, повагу та любов.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь опинився під постійними ворожими обстрілами. Дуже скоро була знищена критична інфраструктура, що майже унеможливлювало виживання цивільних мешканців. 

Родина Єлтишевих старалися забезпечити дітей всім необхідним.

15 березня 2022 року Тетяна Елтишева разом зі своїм чоловіком загинули під обстрілами, коли очікували чергу в магазин. Безжальна війна осиротила трьох дітей мирної родини.

Повномасштабна російська війна принесла в Маріуполь невимовні страждання, горе. Багато мешканців змогли вчасно виїхати в безпечні місця. Часто залишались люди похилого віку, які надіялися перечекати бойові дії. Сподівалися, що скоро все закінчиться. Але ворог не щадив нікого, знищуючи все. 81-річний Анатолій Єнін залишався в Маріуполі. Немічним, хворим,самотнім людям випало страшне випробування: подолати холод, голод, вижити без води, без медичної допомоги. Не всі мали такі сили.

5 березня 2022 року Єніна Анатолія Івановича не стало. Війна обірвала його життя, забрала від рідних любого батька та дідуся.   

5-річний Артем Єрашов загинув у Маріуполі 10 березня 2022 року. Разом з двоюрідною сестричкою Ангеліною вони отримали поранення та були доставлені в Обласну лікарню інтенсивного лікування.

Артем Єрашов та Ангеліна були поховані в Маріуполі.

Ангеліна Єрашова – 7-річна дівчинка з Маріуполя, що загинула під час обстрілів міста російськими окупантами 10 березня. В цей трагічний день Микола та Анастасія, батьки Ангеліни, втратили свою дорогу доньку через російську військову агресію.

Разом з двоюрідним братиком Артемом Ангеліна отримала поранення. Дітки були доставлені в Обласну лікарню інтенсивного лікування. Але врятувати їх життя не вдалося.

Ангеліна Єрашова була похована разом з Артемом у Маріуполі.

Денис Єрмаков проживав у Маріуполі, в районі автовокзалу. Коли розпочалася повномасштабна російська війна, молодий чоловік залишався у місті. Була надія на те, що бойові дії не дістануться центральних районів. Але з кожним днем ворожої навали обстріли наближалися. Загрозливо доносився гул авіабомбардувальників, які регулярно скидали смерть на місто, на Азовсталь;  душив дим від пожеж. Обстріли велися постійно.

21 березня 2022 року Єрмаков Денис Вікторович загинув внаслідок прямого попадання снаряда в будинок. Поховали його у воронці від снаряду, у дворі будинку.

В окупованому Маріуполі війна вбила молодого 32-річного чоловіка, який міг би жити у мирі та щасті.

Будь-які бойові дії створюють проблеми для мирного населення. Але з 24 лютого 2022 року Маріуполь потерпав від повномасштабної російської війни. Люди знаходили більш безпечні місця, намагалися вижити. Місто перетворювалось в руїни, створені масованими обстрілами.

4 квітня 2022 року під час російських обстрілів Дмитро Олександрович Єрмоленко – трошки, якісь два кроки, не добіг до бомбосховища, загинув. Його мати розповіла, що обстріли були настільки щільними, що два тижні люди не могли вийти з бомбосховища. Поховали молодого чоловіка 18.04.2022 року.

На період повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр Олексійович Єрмоленко та його сім’я перебували в Маріуполі. Місто мирно відпочивало, коли 24 лютого 2022 року розпочалися прицільні російські обстріли по житловим будинкам та по цивільній інфраструктурі. Як і більшість маріупольців, сім’я шукала безпечне місце для укриття. Під час чергового обстрілу сховалися в бомбосховищі будинку культури «Чайка». Дмитро, син Олександра, загинув поряд з будинком, не встиг добігти. Через дуже щільний російський обстріл два тижні ніхто не міг вийти з укриття.

18 квітня 2022 року, Єрмоленко Олександр Олексійович намагався поховати загиблого сина. Але серце батька не витримало, він помер.

Так безжально війна обірвала життя батька та сина. 

Володимир Борисович Єсаян проживав у центральному районі Маріуполя, за адресою вулиця Сонячна, 5. Коли розпочалася повномасштабна війна росії проти України, чоловік не зміг виїхати з міста. На його долю, як і на долю інших маріупольців, випали важкі випробування воєнного часу. Люди шукали бомбосховища, підвали, де можна б розраховувати на збереження життя.

Як розповіла Тетяна, під час сильних російських обстрілів району, де разом з іншими переховувався чоловік, він отримав осколкове поранення. Володимир Борисович Єсаян загинув 14 березня 2022 року за адресою вулиця 9-ої Авіадивізії, 34. Похований за цим будинком, приблизно біля 3-го під’їзду.

Жаренко Тетяна проживала в Лівобережному районі Маріуполя. Жінка хворіла, потребувала постійної підтримки, тому в мирний час завжди хтось приходив на допомогу. Так сталося, що вона не могла евакуюватися із міста. А в Маріуполі йшли важкі бої з російською навалою з 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.

Хвора Тетяна важко переносила постійні стреси, хвилювання через масовані обстріли, бойові дії. В місті не було належної медичної допомоги, навкруги були розбиті спалені будинки. Мирослав, син Жаренко Тетяни Михайлівни з невимовним болем промовляє: «Пробач, моя рідна, що не зміг підтримати». Лежача хвора Тетяна, яка проживала на проспекті Перемоги 105, померла 03 червня 2022 року. Війна не дала рідним можливості бути поряд з дорогою людиною.

Ігор Володимирович Жежеленко – один з тих, кого в Маріуполі добре знали, цінували та поважали. Український учений в галузі електропостачання, доктор технічних наук, професор, завідуючий кафедри ПДТУ, ректор Жданівського метелургійного інституту/ Приазовського Державного Технічного університету, Почеснийгромадянин Маріуполя, Заслужений діяч науки та техніки УРСР, нагороджений Премією імені Ярослава Мудрого, Премією імені Святого Володимира, орденом « За заслуги» 3 ступеня,  був членом Нью-Йорської Академії наук, академіком  МАТО, почесним  доктором вищих навчальних закладів Венгрії та Німеччини, автором більш ніж 460 публікацій, 18 монографій, підручників та навчально-методичних посібників, 20 винаходів. Його праці стали базою для економічних розробок вітчизняних та зарубіжних авторів, загальнодержавних програм розвитку в галузі електропостачання.

Всі свої знання, професійні надбання віддав розвитку рідного краю, країни,  навчанню та вихованню спеціалістів для підприємств.

Любячий сім’янин, щира, доброзичлива, творча, талановита людина - ціла епоха розвитку міста, історії університету, Жежеленко Ігор Володимирович помер в окупованому Маріуполі  08.05.2022р.

Коли людині 33 роки, то перед нею зі всім різноманіттям розкриваються горизонти бажань. Сергій жив та працював в Маріуполі. Як і багато інших навчався, творив, розвивався, мріяв – планував щасливе майбутнє.

Мати з неймовірною теплотою розповідає про сина, який «розбирався в літературі, музиці, кіно, філології, писав вірші і в юності був у групі музикантів, в якій співав свої пісні (група «За межею»). Був талановитим спортсменом у дисциплінах єдиноборств, джентельменом та люблячим сином».

Безпощадна навала російських військ «звільняла» людей від усього доброго, від самого життя. Сергій загинув внаслідок обстрілів Маріуполя 14 березня 2022 року. О 12 годині російський снаряд попав у квартиру на 9 поверсі будинку, розташованого на бульварі Шевченка 305, де проживав Сергій Жилін.

«Він був дуже глибокою людиною, чуйною, дотепною і неймовірно творчою»,  -  каже мати. Таким назавжди його запам’ятають рідні та друзі.

Подружжя пенсіонерів Жильникових – Володимир Макарович та Раїса Федорівна – загинуло в Маріуполі 18 березня 2022 року. В період російської окупації вони переховувалися разом в своїй квартирі в центрі міста по вулиці Італійській, 85. Через обстріли будинок охопила пожежа та літні люди не змогли вибратися, загинули. Володимир Макарович був 1930 року народження, а Раїса Федорівна 1932.

Віктор Леонідович проживав з родиною у Маріуполі. Тут і працював. Чуйний,  працьовитий, чоловік піклувався про своїх рідних. Будучи на заслуженому відпочинку, він цінував час, проведений з друзями та рідними. 

Коли розпочалася повномасштабна російська війна, Жиляєв Віктор залишався вдома, в рідному місті. Всі намагалися зберегти життя від пекельних ворожих обстрілів. Окупанти знищили критичну інфраструктуру. Цивільні мешканці страждали від холоду, голоду під постійними обстрілами.

26 квітня 2022 року Жиляєва Віктора Леонідовича не стало. Війна назавжди розлучила рідних людей в окупованому Маріуполі.

Життя в 39 років – це можливість творчого, професійного розвитку, звершення мрій юності, долання кар’єрних висот. На жаль, російська повномасштабна війна жорстоко розпорядились життям цивільних мешканців Маріуполя. Прицільні масовані обстріли, авіабомбування знищували критичну інфраструктуру, житлові будівлі, створювали нестерпні умови для життя цивільних людей.

22 березня 2022 року загинув Жмишенко Владислав Денисович. Трагедія сталася внаслідок смертельного поранення від розриву ворожого снаряду в районі «Метро» в окупованому Маріуполі.

15-річний Микита Жовтневий загинув у Маріуполі на початку березня 2022 року. У приватний будинок, де він разом із батьками ховався від обстрілів, влучив снаряд. Мама і тато юнака також загинули. Микита народився 22 січня 2007 року в Маріуполі. Навчався у 9 класі місцевої школи. «Він був спокійним і лагідним. Любив їздити на велосипеді, захоплювався комп’ютерними іграми, добре навчався, планував вступати до морського ліцею», – розповіла подруга родини Оксана. Разом із батьками Микита жив на Лівобережжі. Після початку повномасштабної війни цей район одним із перших потрапив під щільні обстріли. Коли залишатися у власній квартирі стало дуже небезпечно, родина переїхала до друзів у Центральний район. Там вони переночували, а наступного дня пішли до пустого приватного будинку їхнього знайомого, що поблизу пожежної частини. «Це був останній раз, коли ми бачили їх живими. Наприкінці березня я дізналася, що було потрапляння снаряду в будинок, де переховувалася родина. Тоді ми всі сподівалися, що вони кудись поїхали звідти», – розповіла Оксана. Загиблого Микиту разом із мамою знайшли в червні 2022 року, коли розбирали завали. Тіло батька Олександра забрали раніше. Під час вибуху він був у іншій кімнаті. Там сусіди його і побачили… У Микити Жовтневого залишилися бабуся і двоє дідусів.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабний наступ на Україну. Вороги були націлені на Маріуполь. Це місто стало справжнім пеклом для сотень тисяч жителів, що знаходилися там у період лютого-березня-квітня 2022 року.

10 березня 2022 року черговий обстріл ворога прийшовся на будинок, де проживав 84-річний пенсіонер Володимир Жук. Чоловік вижив, але його домівка дуже постраждала – дах провалився. На вулиці було дуже холодно в ці дні, температура опускалася зі знаком «-». Не було чим грітися. Через це Володимир Васильович замерз у ніч 14 березня.

Під час Другої світової війни він втратив своїх батьків, але залишився живим.  Через російське вторгнення життя Володимира Васильовича трагічно обірвалося в віці 84-років. Своє життя він провів у Маріуполі, тут працював електриком, мав рідних та близьких.

Пенсіонера захоронили у дворі  свого будинку. Рідні з теплом згадують найкращого дідуся у світі.

Кожне життя безцінне. Але, коли росія віроломно вторглася на наші землі, вона не думала про це. Через постійні обстріли по місту, ворог забрав життя більше 100 тисяч маріупольців. Це були цивільні люди, без зброї – пенсіонери, діти, сім’ї.

Так зупинилося життя й 27-річного Євгена Жукова – він трагічно загинув у період окупації міста загарбниками. 

Рідна тітка та хрещена Євгена написала: «Пробач, мій рідний, що не вберегли тебе. Серце все не вірить у гірку втрату. Наче ненадовго ти пішов кудись .... Царство Небесне тобі мій найулюбленіший хлопчик, пам'ятаємо кожну секундочку, любимо і дуже сумуємо».

Марина Жукова загибла під час воєнної агресії навесні 2022 року. Жінка мала добре серце та відрізнялася душевністю.

Навесні 2022 Маріуполь опинився під жорстокою окупацією російської армії. Десятки тисяч мирних людей гинули від снарядів, голоду та холоду.

Марина Жукова мала пристрасть до собак – вона розводила собак породи коргі. Вона дуже піклувалася про життя своїх песиків, коли вони йшли жити в сім’ю, завжди розпитувала як вони, чи все добре.  Марина раділа кожній перемозі, яку здобували її собаки на конкурсах.

Відомо, що в березні зв’язок з Мариною був загублений. Але сусіди по будинку, який знаходився за адресою пр.Металургів, 137 казали, що 17 березня ще її бачили. Пізніше стало відомо про її загибель.

У Марини Жукової залишився син та її собаки.

Наталя Володимирівна Журавель загинула під завалами будинку, який обрушився після прямого влучання російського снаряду.

Наталя Журавель проживала в Маріуполі разом зі своїми батьками. Коли війна прийшла у місто, вони переховувалися у приватному будинку за адресою вул.Седова, 82.

6 березня 2022, коли російська армія постійно обстрілювала Маріуполь, у будинок прилетів снаряд. Уламок забрав життя батька Наталі – Володимира Чайки, а сама Наталя загинула під завалами. Мати Наталі вдалося врятуватися – вона знаходилася в іншій кімнаті та змогла вибратися через вікно.

Сергій Журавель народився в Маріуполі, тут пройшло його дитинство та роки юності. Коли Сергію було близько 20 років, переїхав до села Шевченкове Котелевського району. Тут він створив сім’ю з коханою жінкою, у подружжя народилися дітки.

В грудні 2022 року Сергій вступив до лав ЗСУ, став на захист своєї Батьківщини, боровся з російською нечестю. Перебуваючи на бойових позиціях на Донеччині, отримав контузію.  Сергія направили на лікування, а пізніше – на реабілітацію додому. Але через травму серце не витримало –  розвилася коронарно-серцева недостатність.

У мужнього захисника залишилася дружина та двоє доньок.

Російська повномасштабна війна загнала маріупольців у сирі холодні підвали та підвальні приміщення різних будівель. Бомбосховищ було надзвичайно мало. Журкін Леонід під час повномасштабної російської війни залишався в Маріуполі, намагався знайти безпечне місце, захист від обстрілів.

25 квітня 2022 року Журкіна Леоніда Олександровича не стало. Війна настигла його у підвалі школи №56 в окупованому Маріуполі. Рідні шукали місце його поховання.

Олександр Забелін народився в Томську, а з восьми років проживав у Маріуполі. В мирний час жив так само, як і більшість однолітків. Навчався в школі, закінчив Маріупольський індустріальний технікум. Деякий час займався ремонтом побутової техніки.

Але з 24 лютого 2022 року російська війна змінила все. Маріуполь оточували ворожі війська, гриміли вибухи, постійно велися обстріли. Мирні люди намагалися вибратися з цього пекла, але не всі мали таку можливість. Всіма способами маріупольці шукали більш безпечні місця для збереження життя. Як могли, допомагали один одному, разом готували у дворах їжу, здобували воду, дрова. Але загарбники все більше приближалися від околиць міста до центральних районів.

62-річний Забелін Олександр отримав важкі поранення внаслідок обстрілів Маріуполя російськими загарбниками. Його змогли доправити в лікарню та зробили операцію, але 27 березня 2022 року після операції чоловік помер у лікарні №4.

Сестра загиблого Ольга Семенишина розповіла про брата: «Саша на вигляд був суворою людиною, але в душі дуже чутливий і вразливий. Любив своїх дітей і онуків, допомагав їм».

Якби жорстока російська війна не обірвала життя Олександра, він міг би радіти щастю дітей та онуків.

Під час окупації Маріуполя російськими військовими загинуло більше 100 тисяч людей. Це невинні жертви. Люди гинули не тільки від снарядів, але й не витримували усіх жахів того, що відбувається.

4 квітня 2022 року загинув Завгородній Анатолій Сергійович – не витримало серце. Чоловіку було 81. Чудовий дідусь, батько – рідні лишилися дорогої людини через ворожу агресію. Близькі розповідають, що досі не знають, де перепохований Анатолій Сергійович.

Сергій Завгородній загинув у Маріуполі в період окупації міста російськими загарбниками. Це сталося 21 березня 2022 року через інсульт. Чоловік не переніс усіх жахів того, що відбувалося навкруги.

Майже місяць після повномасштабного вторгнення росії Сергій перебував разом з іншими маріупольцями в нелюдських умовах. Регулярні обстріли, авіабомби, лютий холод, нестача води та їжі – все це підірвало здоров’я молодого чоловіка.

Маленька Даринка Задніпровська загинула разом зі своїми батьками Олександром та Вікторією в підвалі багатоповерхівки за адресою вул.Металургійна, 19. Трагедія сталася 23 березня, коли російська армія нанесла авіаудар по будинку, від яких він завалився. У підвалі знаходилося більше 40 людей – тільки деяким з них вдалося врятуватися.

4-місячний Максим Задніпровский загинув у Маріуполі 23 березня разом зі своєю родиною. У той день сім’я  Задніпровських та ще багато людей переховувались у підвалі будинку 19 по вулиці Металургійній. Через влучання снаряду будинок не витримав та завалився. Відомо, що в підвалі знаходилося багато людей, більшість з яких загинула.

23 березня під завалами загинув Максим Задніпровский та його батьки Микола та Катерина.

Задніпровський Микола та Задніпровська Катерина загинули разом зі своїм 4-місячним сином Максимчиком в Маріуполі. Трагедія сталася 23 березня, коли від обстрілів завалилася багатоповерхівка по вулиці Металургійній, 19. Більше 40 людей опинилися під завалами в підвалі, тільки одиницям вдалося врятуватися.

Окрім Миколи та його родини, загинула родина брата – Задніпровські Олександр, Вікторія та маленька Дарина.

Микола та Катерина побралися в липні 2021 року, вкладали усі сили та любов в родину, мріяли про щасливе майбутнє. 06 листопада 2021 року народили синочка Максимчика, якого дуже любили. Катерина працювала маркетологінею, а Микола був водієм, як розказують знайомі родини.

Життя щасливої родини забрала російська воєнна агресія.

Задніпровський Олександр, його дружина Вікторія та їх маленька донька Даринка загинули під завалами будинку по вулиці Металургійній, 19. Трагедія сталася 23 березня, коли російська армія нанесла удари по багатоповерхівці.

Під завалами будинку опинилися більше 40 людей, тільки деякі з них зуміли врятуватися.

У той день разом з ними загинула й родина брата Олександра – Задніпровські Микола, Катерина та їх 4-місячний синок Максимка.

Ірина Задунайська в мирному Маріуполі мала багато можливостей втілювати в життя свої мрії, натхнення, щоб жити довго та щасливо. Для всіх мешканців та гостей місто створювало цікаві сучасні місця для відпочинку, для занять спортом, для корисних знань. Кожен міг вибрати щось для своїх потреб, бажань, вподобань. Була можливість вчитися, працювати, відпочивати та оздоровлюватися.

Російська війна враз перекреслила мирне життя Маріуполя, як і інших міст та сіл України, розпочавши 24 лютого 2022 року широкомасштабне вторгнення на наші землі. З перших годин ворожого наступу мужні українські воїни хоробро захищали місто. Ворог знищував мирні житлові будинки, критичну інфраструктуру, щоб розчистити загарбницький шлях до оточення Маріуполя. Постійні обстріли, авіабомбування, робота снайперів змушували мирних людей шукати безпечні місця, щоб вижити. А вижити в пеклі, яке створили російські війська, було дуже важко.

З глибоким сумом Юлія Бакай розповіла, що 02 березня 2022 року «Трагічно загинула Задунайська Ірина Олександрівна. Проживала на Волонтерівці (район міста), вулиця Волочаївська».

Загинула в горнилі російської війни молода жінка, яка могла б щасливо жити в любові та мирі.

Олександр народився та проживав у Маріуполі. Після закінчення школи здобув вищу освіту в Донецькому державному університеті внутрішніх справ. Працював у виконавчій службі Центрального району Маріуполя. З радістю займався спортом – боксом та боротьбою. Коли 24 лютого 2022 року в Маріуполь вторглася російська війна, Олександр знаходився в місті. Це були надзвичайно важкі часи, коли російські війська постійно обстрілювали житлові райони, знищували цивільну інфраструктуру. Переміщатися по місту було дуже небезпечно. Олександр тривожився про донечку, яка знаходилася в той час в Кальміуському районі Маріуполя.

30 березня 2022 року він наважився провідати її. Почався черговий російський обстріл металургійного комбінату імені Ілліча. Олександр загинув від осколкового поранення в живіт на проспекті Нікольському.

 Людмила, мати загиблого розповіла: «Доньку він так і не побачив... Бої йшли кілька тижнів, весь час тіло мого сина та тіла інших вбитих жителів (приблизно до 40 людей) лежали просто неба. Їх зібрали тільки через місяць і поховали під номерами у загальній могилі».

У 37-річного Олександра залишилися дві доньки: 6-річна Ясміна та 4-річна Софія. Чоловік дуже любив життя.

Ольга Миколаївна Залєтаєва проживала в Маріуполі. До повномасштабного вторгнення російських військ в Україну вона насолоджувалася повноцінним життям пенсіонерки. Більше часу приділяла своєму здоров’ю, рідним, зустрічам з друзями.

Літня жінка не виїхала із Маріуполя, коли розпочалися жорстокі воєнні будні. Місто не могло захистити своїх мешканців від шалених смертельних обстрілів ворога. Гриміло, гуділо, палало, диміло, плакало, стонало мирне морське поселення. Ольга Залєтаєва проживала в Лівобережному районі, який знаходився під прицільними обстрілами з перших хвилин російського вторгнення.

29 березня 2022 року Залєтаєва Ольга Миколаївна загинула під завалами будинку на вулиці Римського-Корсакова внаслідок прямого попадання. Сусіди не змогли поховати жінку. Так безжально війна розпорядилася долею мирної маріупольчанки.

Дмитро Заморухов загинув у Маріуполі у березні 2022 року. Коли почався обстріл, він готував їжу біля гуртожитка на вулиці Гугеля. Поряд від осколкових поранень обірвалося життя дівчини Анастасії, яка була вагітна. Дмитрові було 32 роки. Народився у селі Саханка Новоазовської громади на Донеччині. Зростав у дитячому будинку. У Маріуполі жив у соціальному гуртожитку у Лівобережному районі. Працював на комунальному підприємстві «Зеленбуд». «Попри дорослий вік, він був майже як дитина. Можливо, через те, що зростав без тата й мами і йому бракувало любові... Він називав мене батьком. Коли ми з сином йшли гуляти до моря, Діма частенько приєднувався. Він був дещо закритим, та все ж звертався за порадами, а коли хотів поділитися тим, що на душі, – приходив до нас. Гарно потоваришував з моїм сином», – розповів друг Дмитра, Володимир Рудик. Він також жив у гуртожитку і був волонтером. Вільного часу Дмитро мав не багато. Він часто шукав підробіток. За потреби – приходив на допомогу мешканцям гуртожитку. Після початку повномасштабної війни та сильних обстрілів Дмитро і його сусіди перейшли до підвалу. Готували їжу по черзі біля вогнища – перед уже зруйнованим помешканням… «І от дійшла черга готувати просто неба до Дмитра. Він із дівчиною Настею, яка була при надії, вийшли у двір. У той момент стався приліт. Вони загинули миттєво. Довго так і лежали, а потім їх трохи змогли відтягнути, проте не поховати. Коли зайшли російські військові, останки загиблих занесли до гаража, який був у дворі гуртожитка», – розповів Володимир Рудик.

Війна росії проти України виганяла людей із рідних домівок, примушувала шукати прихисток в інших містах та селах, де ворожа лють не мішає щасливо жити. Сергій Занкін проживав у Стаханові Луганської області. Переїхав у Маріуполь, щоб відчувати себе вільним у вільній країні. 

Але війна притаїлась, росія почала повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Наймужніші воїни в нерівних боях, ціною свого життя стримували загарбницький натиск ворога на підступах до Маріуполя. Цивільне населення міста виживало у нелюдських умовах, коли була знищена вся інфраструктура. Другий місяць окупанти вели прицільні обстріли, авіабомбування, від чого гинули люди. 

04 квітня 2022 року загинув 53-річний Занкін Сергій Михайлович. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. З великим сумом племінниця Яна каже, що, скоріш за все, помер після поранення від зараження крові. Належної медичної допомоги не було. Похоронили Сергія у дворі будинку, де отримав поранення.

Денис Запорожцев був одним з тих сотень маріупольців, що загинули в Драмтеатрі, коли росія скинула на нього потужну авіабомбу. У березні Драмтеатр став прилистком для тисяч людей – сюди прийшли й пенсіонери, сім’ї з дітьми – була організована допомога один одному, маріупольці готовили їсти, ховалися від бомб у міцних стінах театру.

Але всі пам’ятають той страшний день, 16 березня… літак, бомба, потужний вибух… люди залишались серед уламків місяцями. І навіть при розборі завалів багато людей не вдалося найти серед уламків.

У цей трагічний день у Драмтеатрі загинув і 23-річний Денис Запорожцев. У молодого чоловіка було все життя попереду, як би ж не російський ворог.

Ігор Заріцький проживав у Маріуполі, коли розпочалася російська повномасштабна війна. Ворог намагався оточити місто. Для цього знищив критичну інфраструктуру, обстрілював житлові будинки. Справжнє пекло переживали маріупольці. Допомоги не було. Неймовірними зусиллями цивільні люди намагались вижити. 

Разом з іншими молодий чоловік переховувався в багатоповерхівці на вулиці Митрополитський, 108.

13 березня 2022 року Заріцький Ігор загинув у підвалі будинку, який внаслідок ворожого обстрілу обвалився з п’ятого по перший поверх. 

Ігор навіки залишився тридцятирічним любим братом, сином.

23-річний Михайло Захаров загинув у Маріуполі 22 березня, коли пішов за водою для жінки з дитиною, що переховувалися разом з ним в підвалі. У той день молодий чоловік загинув від прямого влучання бомби. Шансів вижити не було. Трагедія сталася на Правому березі міста, за адресою вул.Заводська, 33.

Пекельний березень забрав життя десятків тисяч маріупольців, яки загинули від снарядів, обрушень будинків, померли з голоду, не мали змоги отримати медичну допомогу.

Олексій Захаров, як і багато інших мешканців Маріуполя, опинився в надзвичайно важких умовах життя після початку повномасштабної війни. Він залишався в своєму рідному місті. Росія віроломно напала на Україну, намагаючись окупувати якнайбільше території. Маріуполь знаходився на початку одного з напрямків ворожого вторгнення. Свій план окупації російські війська втілювали не тільки в боях з нашими захисниками. Ворог знищував все, що мішало просуватися до повного оточення Маріуполя. Мешканці потрапили в справжнє пекло обстрілів, руйнувань. Боротьба за виживання в холоді, голоді, без тепла, води, газу, електроенергії загострювалася бойовими діями. Виїхати з міста було майже неможливо.

24 березня 2022 року загинув Захаров Олексій Геннадійович. Як повідомила його сестра, Олексія вбив снайпер. Біль тяжкої втрати безкрайній. Війна забрала життя молодого чоловіка.

Соціальні мережі багато можуть розповісти про людину сьогодення. На своїх сторінках у соцмережах  тренер Захаров Роман часто публікував відео з тренувань у ДЮСШ «Меотида». Радо ділився успіхами своїх вихованців і щиро радів за них.

Маючи вищу спеціальну освіту, Роман працював тренером з боксу 10 років. Спорт був  для нього не лише технічним навчанням, навичками. Це і виховання молодого покоління. За словами колег Роман був справжнім патріотом. Діти любили та поважали його. Серед вихованців тренера Захарова Романа були чемпіони України з боксу – Євген Головін, член збірної команди Денис Пантелєєв, і переможці чемпіонатів Донецької області та Маріуполя.

Роману було 49 років. Він займав активну життєву позицію, віддавав всі свої знання, досвід становленню майбутнього покоління українців.

Весною 2022 року в Маріуполі майже всі готували їжу на багатті у дворах багатоповерхівок. Через повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, місто знаходилось під постійними страшними обстрілами, в повній ізоляції, без можливості пересування по місту. Ховалися там, де знаходили прихисток. Роман Захаров загинув у блокадному Маріуполі тоді, коли на подвір’ї  будинку готував їжу.

Володимир Земських втратив свою 5-річну доньку Олександрину 1 квітня, коли їх будинок був обстріляний. Трагедія сталася близько 4 годин ранку. У 16-тій того ж самого дня Володимир зазнав смертельних поранень від гранатомету. На момент загибелі Володимиру було близько 51-року.

5-річна Олександріна Земських загинула в Маріуполі 1 квітня 2022 року – вранці в результаті чергового обстрілу окупантів снаряд получив у будинок родини дівчинки. Через 12 годин після трагедії з гранатомету був вбитий батько Олександріни – Володимир. У той час дівчинку поховали біля будинку. Пізніше окупантами була проведена ексгумація.

Сергій Сергійович Зиков проживав у Маріуполі. Активний, працьовитий  чоловік робив усе можливе для навчання та розвитку донечки. Радість спілкування з онуками, з рідними, з друзями – все давало наснагу жити у любові. 

На початок повномасштабного російського вторгнення в Україну, чоловікові було 74 роки. В цей час Маріуполь став перепоною на шляху окупантів. Важкі бої стримували натиск ворога, але сили були нерівні. Загарбники прицільно знищували критичну інфраструктуру, обстрілювали житлові будинки, де могли бути маріупольці. Хтось навіть фізично не міг спуститися у підвал.

28 березня 2022 року Зиков Сергій Сергійович був убитий снайпером у квартирі. Війна підібралася туди, де мало панувати життя.

Зиков Сергій Сергійович похований на Старокримському кладовищі.

Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року зразу відчули на собі мешканці Маріуполя. Місто розташоване близько від росії. Вже з 2014 року постійно була інформація про складну обстановку в так званій «сірій зоні». Але в 2022 році російські війська проводили постійні обстріли, бомбардування мирного міста та його жителів. Люди в неймовірно важких умовах, без їжі, без води, без газу, без електропостачання в холоді намагалися врятувати своє життя. Не всім це вдалося.

12-13 травня ( точної дати рідні не знають) 2022 року Зіменко (Бруєва) Неля померла у підвалі будинку 1/20 на вулиці Волгодонській в Маріуполі, де ховалася від обстрілів. Доньці Яні сказали, що у неї стався другий інсульт, а медичної допомоги не було.

Заслужений відпочинок, зустрічі з онуками, неспішні бесіди з друзями, заняття улюбленою справою – таким би мало бути життя літніх людей. Так і було в мирному житті, поки росія не розпочала повномасштабну війну в Україні.

Зіменко Петро Петрович помер від сердечного приступу в підвалі будинку 1/20 по вулиці Волгодонській в Маріуполі. Разом з іншими, цей літній чоловік ховався від обстрілів, від авіабомбувань, які були постійними в місті. Належної медичної допомоги та медикаментів не було. Помер, приблизно, 24-26 березня 2022 року.

Андрій Зімін – молодий чоловік, який проживав у перспективному сучасному Маріуполі, який розвивався, давав можливість своїм мешканцям наповнювати життя новими емоціями, новими здобутками, новими радощами. Так було до 24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабну війну проти  України. З перших хвилин ворожого наступу місто корчилося від наслідків російської агресії, палало в пожежах від обстрілів, стогнало від страждань мирних людей. Важко повірити, що були такі, хто розумів, як буде краще: скоріше виїжджати, чи залишитися в місті. Більшість надіялися, що перечекають, що вони не можуть загинути, адже мирні мешканці не воюють. Виїхати було дуже важко. Люди ховалися в звичайних холодних, сирих підвалах будинків, де не було елементарних умов для перебування. Стрес, паніка, хвороби поселилися разом з жителями.

19 березня 2022 року, в розпал нищівних ударів російських загарбників по Маріуполю, сталося горе у підвалі будинку 92 по проспекту Будівельників. З глибоким болем повідомила Ольга, дружина Зіміна Андрія Вікторовича, що її любий чоловік загинув від зупинки серця. Чоловіка вдалося поховати, але у воронці, що залишилася від обстрілу у дворі будинку біля колишнього магазину «Мрія». Неможливо важкі умови, які створили окупанти, проводили до загибелі багатьох мирних жителів Маріуполя.

Віталій народився в Устивіці на Полтавщині. Наступного року після закінчення школи пішов на контрактну службу у внутрішні війська, яку проходив у Полтаві. Після закінчення Харківської академії національної гвардії України, за направленням, став викладачем навчального центру нацгвардії у м.Злочів.

З вересня 2020 року  Віталій служить в окремому загоні спецпризначення полку «Азов» у Маріуполі. Невдовзі йому присвоєно звання старшого лейтенанта та нагороджено орденом «За безпеку народу».

Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Зінченко Віталій став на захист Маріуполя, на захист Батьківщини. Це були пекельні дні важких боїв з російською навалою. «Азовсталь», де знаходився Віталій, був найгарячішою точкою спротиву російським загарбникам. Бійцю присвоєно звання майора. 5 травня 2022 року у бою, помітивши ворожий танк, що виїхав на пряму позицію, хлопець накрив собою побратима, а сам отримав смертельне осколкове поранення.

24 травня Указом Президента України Віталій Зінченко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня. Поховати сина батьки не можуть, бо його тіло перебуває на території «Азовсталі» - разом з іншими тілами тисяч загиблих, яких не дають вивезти російські окупанти.

Майору Віталію Зінченко було всього 27 років...

Олексій Зозуля загинув під час окупації Маріуполя російськими загарбниками. Відомо, що він був пілотом, але точної інформації щодо обставин загибелі офіційно немає. Рідні розказують, що Олексій був чудовим батьком, його відрізняла відданість та доброта. Він мав неймовірний дух та волю.  

Тетяна Зозуля працювала у місті Маріуполі водієм тролейбуса. Жінка сумлінно виконувала свою роботу, мала плани на життя, мріяла про щасливе майбутнє.

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Тетяна перебувала у Маріуполі. Вона продовжувала працювати поки ще було можливо.

28 березня 2022 року Тетяна перебувала у дворі за адресою пр.Миру 143. Тоді прилетів ворожий снаряд та жінка зазнала смертельних поранень.

Тетяна була похована у дворі того ж будинку.

Світла пам’ять про добру, щиру та люблячу душу Тетяни на завжди у серцях близьких.

Анатолій Якович проживав у Маріуполі та мав гарні можливості не тільки тішитися досягненням рідних, спілкуванням з друзями, а ще й насолоджуватися чудовим Азовським морем. Все було добре до 24 лютого 2022 року, коли росія нагрянула повномасштабною війною.

Як рятуватися, куди звертатися за допомогою, якщо навкруги повний розпач, сльози, страждання, горе, смерть?  Люди намагалися допомагати один одному, ховалися в підвалах будинків, готували просту їжу, ділилися ліками.

13 березня 2022 року 67-річного Золотарьова Анатолія Яковича не стало. Серце не витримало такого пекла, війна зупинила життя чоловіка. Він помер в своїй квартирі 19 по вулиці Азовстальській, будинок 170. Похований перед під’їздом будинку.

Пенсіонерка Валентина Анатоліївна Золотарьова загинула в Маріуполі 18 березня 2022 року через авіабомбардування російської армії. В її та сусідній будинок ворог скинув бомби – десь серед завалів залишилася покоїтися Валентина Анатоліївна.

До пенсії вона працювала завідувачкою школи-садка №71, дуже полюбляла діточок, робота приносила їй задоволення та радість. Валентина Анатоліївна Золотарьова була улюбленою бабусею та дбайливо мамою, неймовірною жінкою з великим та добрим серцем.

Діяльність Світлани була пов'язана з будівництвом та монтажем систем опалення - вона керувала компанією «Жилремонт №3». Рідні та друзі з теплом згадують Світлану як чуйну та добру людину з чистим серцем.

Під час бомбардування окупантами драматичного театру 16 березня 2022 р. Світлана перебувала там. Нажаль, їй не вдалося врятуватися.

Тіло Світлани так і не було знайдено та залишилось назавжди серед уламків театру.

Життя 65-річної Олени Золотухіної відібрав авіаудар по Маріуполю 23 березня 2022 року. Вона загинула у власній квартирі. Той обстріл убив також десятьох сусідів жінки. Олена Олександрівна жила у будинку на Лівобережжі разом із собакою Альмою. Після початку повномасштабної війни, коли газопостачання у місті зникло, вона разом із сусідами готувала їжу на багатті. Так було і 23 березня. «Це був сонячний день. Сусіди вийшли з укриття. Розподілили обов’язки: хтось після артобстрілів і авіаударів розчищав територію, хтось готував їжу. Олена зібрала відходи і піднялася на другий поверх до своєї квартири, щоби погодувати Альму. І в цей час на будинок впала бомба. Другий під’їзд завалився, залишивши під собою своїх мешканців…», – розповіла колега Олени, Світлана Канашева. «Будинки у провулку Лікувальному знищені. Удари були точкові. На жаль, допомогти людям, які опинилися під завалами, було неможливо. Там була гора цегли і бетону», – додав свідок обстрілу Олександр Федоровський. Світлана Канашева додала, що очевидці розповідали: тіла загиблих, за яких не заплатили 10 тисяч гривень, окупанти потім вивезли на сміттєвий полігон разом із будівельним сміттям. Так сталося і з Оленою... Олена Золотухіна народилася у Маріуполі. Закінчила педагогічний інститут. Володіла українською, англійською, французькою, російською мовами. Працювала у ліцеї-школі №14, Маріупольському механіко-металургійному коледжі, Маріупольській вечірній школі №11. З 2017 року – у Маріупольському професійному ліцеї сфери послуг і торгівлі. Була черговою у гуртожитку. Брат Олени, Ігор Золотухін, також загинув – це сталося 22 березня. Жінка була вдовою. Дітей не мала. У неї нікого не залишилося.

Володимир Зон мав таку сім'ю, в якій його дуже любили. Батьки мали хорошу освіту, були добрими, старалися зробити все для щастя єдиного сина. Вони були шанованими вчителями в школі №26. Багато розмов було про майбутню професію. І дуже добре, що Володимир продовжив династію педагогів. Був передовим самовідданим учителем фізики в школі №52 у Маріуполі.

Всі учні в школі знали учителя фізики. Кожен міг прийти в кабінет після уроків, де можна було дізнатися щось цікаве про сам предмет, або просто поспілкуватися на різні теми. Завжди з натхненням, викладав фізику.

Заслужено отримав кваліфікацію вчителя вищої категорії, відзнаки за досягнення в роботі. Його уроки були на високому методичному і професійному рівні, наповнені любов’ю до дітей.

Коли Володимир Олександрович захворів, допомагали учні, друзі та колеги. Це було щиро, гуманно, без примусів. Учениця Ірина каже про нього: «Людина і Вчитель з великої букви». І так його сприймали в школі багато років. Хвороба відступила. Але в період повномасштабної окупації Маріуполя російськими військами після 24.02.2022 року, хвороба часто нагадувала про себе.  

Дуже старалися вивезти Володимира Олександровича із адського воєнного життя в безпечне місце. Не встигли. В травні вдалося вивезти його в Бердянськ, але серце не витримало всіх переживань. Стався інсульт. Зон Володимир Олександрович помер в лікарні міста Бердянська.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. З перших днів ворожого наступу Маріуполь стояв форпостом на шляху окупантів. Наступ російських загарбників супроводжувався не лише жорстокими боями, а й постійними обстрілами житлових поверхівок та приватних будинків. Через знищену інфраструктуру місто залишилось без життєво необхідних умов. Маріупольці виживали, як могли. Діставали воду, дрова, їжу; допомагали один одному.

В такі важкі часи війни 29 березня 2022 року, як повідомили сусіди, помер Зорін Віктор Михайлович. Йому тільки що виповнилося 77 років. Чоловік  міг би відпочивати на пенсії, але війна змінила все.

Мирне життя дає можливість кожному виборювати щось для покращення сьогодення, здійснення мрій, прискорювання кар’єрного росту, радіти зустрічі з коханими та багато іншого. Це так нормально, так гарно! 

Але бувають такі надзвичайні обставини, коли майже все це неможливе і не важливе. Це – війна. Таким горем вірвалось в щасливе життя маріупольців повномасштабне вторгнення росіїї в Україну. З 24 лютого 2022 року найважливішим було одне завдання – вижити. 

Едуард Зуєв знаходився в ті страшні часи в Маріуполі. 53-річний чоловік міг би подбати про себе, допомогти іншим. Масовані прицільні обстріли окупантів мали своїми цілямі і житлові будинки. 17 березня 2022 року внаслідок прямого попадання снаряду в будинок Едуарда, чоловік отримав важкі осколкові поранення. Його вдалося доправити до лікарні №4, що на Лівому березі. Нажаль, врятувати маріупольця не змогли. 20 березня 2022 року Зуєв Едуард Юрійович загинув в лікарні №4.

Назар Зуй загинув разом зі своїми батьками Сергієм та Іриною в будинку за адресою пр.Миру, 127. Трагедія сталася приблизно 11 березня. У цей період росія активно обстрілювала місто. Будинок, де переховувалася сім’я Зуй знаходився в Центральному районі міста, але на виїзді. Цілодобово по місту росіяни використовували міномети, важку артилерію, скидали бомби з літаків. Тут було справжнє пекло. Близькі сім’ї шукали рідних протягом двох місяців. І тільки в середині травня дізналися про непоправну втрату. Тіла були знайдені під завалами будинку. Сім’я Зуй була похована в Макіївці.

Зуй Сергій та Зуй Ірина разом зі своїм сином Назаром загинули в Маріуполі під завалами будинку 127 по пр.Миру. Сім’я переховувалася тут від бомб та снарядів, якими росіяни атакували місто. Приблизно 11 березня через чисельні ушкодження будинку сім’я Зуй опинилася під завалами.

Близькі шукали інформацію про сім’ю Зуй два місяці. В травні дізналися, що їх тіла дістали з під завалів. Родина Зуй була похована в рідному міста – у Макіївці.

Під час окупації росіянами Маріуполя загинуло багато мирних жителів. Це більше сотні тисяч невинних душ. Люди вмирали від снарядів, голоду, нестачі медичної допомоги, замерзали на смерть.

Навесні 2022 року війна забрала життя Дениса Васильовича Зюзгіна. Відомо, що молодий чоловік отримав осколкове поранення в грудну клітину та помер у лікарні №4 ім.Мацука. Денис Зюзгін працював електрогазозварником на заводі «Азовсталь». Знайомі розповідають, що він був добрий та чуйний, завжди допомагав усім.

Марина Ібрагімова – молода жінка, що загинула в Маріуполі внаслідок російської воєнної агресії. Марина була мамою 4-х діток, молодшій доньці на той момент було 1,2 місяці. Мала сім’ю, була щасливою дружиною та коханою мамою, сестрою, донькою своїх батьків.

Наприкінці березня 2022 року Марина їхала в автівці, в районі автовокзалу її машину розстріляли. Жінка загинула від отриманих поранень в лікарні в Новоазовську. Пізніше Марину Ібрагімову поховали в пос.Сартана.

Родина лишилася мати, дружини, яка назавжди залишиться в серцях близьких та рідних.

Ніна Опанасівна мала нелегкий життєвий шлях. На її дитячу долю прийшлося відчути другу світову війну та важкі післявоєнні роки відбудови країни. Доводилось багато працювати. 2022 рік – був би ювілейним 90-им роком з дня її народження. В такому віці рідні оберігають, турбуються, допомагають. А бабуся була завжди рада зустрітися з ними. 

Онук Сергій з душевним болем розповів про те, що серце його любої бабусі Іваненко Ніни не витримало всього того жаху війни, яке навалилося з 24 лютого 2022 року. Почалася повномасштабна російська війна. Під масованими обстрілами ворога, без елементарних умов та медицинської допомоги, у повному відчаї закінчилося життя Ніни Іваненко.

Володимир Іванович Іваніченко загинув у Маріуполі 17 березня під час окупації міста російськими військовими. В мирному житті він працював на металургійному комбінату в цеху мереж та підстанцій.

Будинок, де мешкали в Маріуполі Іванови, знаходиться в самому центрі міста.

Коли розпочалася повномасштабна російська війна проти України, вони залишалися вдома. Була надія на те, що бойові дії не можуть дістатися з околиць міста до Центрального району. Сподівалися, що скоро все скінчиться. Але ворог стрімко захоплював територію завдяки масованим обстрілам. Знищував місто, гинули цивільні люди.

Іванов Максим Володимирович та його мати Іванова Людмила загинули 15-17 березня 2022 року в окупованому Маріуполі, на проспекті Металургів, будинок 47, внаслідок російського авіаудару.

66-річний Петро Іванов загинув у Маріуполі 25 лютого 2022 року, коли на подвір'ї школи № 48 вибухнула бомба. Осколок потрапив Петру в серце. Петро був жителем Маріуполя, працював машиністом тепловозу на металургійному комбінаті Ілліча. Любив свою професію, був обізнаний з усіма тонкощами фаху. Петро захоплювався теслярством. Самостійно виготовив із соснового дерева меблі для кухні. Останній період життя був на пенсії, любив проводити час на дачі, ходити на риболовлю, гуляти з дружиною та улюбленим онуком. Коли почалася повномасштабна війна, Петро був у Маріуполі. Його рідне місто потрапило під російський вогонь з перших днів. 25 лютого внаслідок поранення Петро помер у своїй квартирі. Наступного дня його тіло відправили у морг, а далі у місті почалося справжнє пекло. Що сталося з тілом убитого потім – невідомо. «Мій батько – душевна людина з глибоким розумінням світу. Не було жодного завдання, з яким він би не впорався. Завжди доводив розпочате до кінця», – розповіла дочка загиблого Олена Ханрахан. У Петра Іванова залишилися дружина, дочка та онук.

Станіслав Іванов ціною свого життя врятував від загибелі своїх діточок. 4 квітня 2022 року в будинок на пос.Моряків, де мешкав Станіслав зі своєю родиною, було 4 потрапляння ворожих снарядів. Чоловік загинув, але спас дітей.

Любляча дружина Ніна каже, що «біль від втрати нічим не заповнити. Це назавжди». Неймовірний батько, який усією душею обожнював дітей та родину, людина з великим, відкритим серцем, завжди веселий, добрий, готовий прийти на допомогу в будь який момент дня та й ночі…

У цивільному житті сумлінно працював – мав вищу освіту, був майстром з ремонтів та газозварювання.

Станіслав був похований сусідами на ділянці його будинку, а пізніше перепохований на Старокримському кладовищі.

Іванова Зоя – пенсіонерка, проживала за Черьомушках за адресою вул.Латишева б.25 кв.3 Сусіди її називали «тьотя Зоя». Жінка була паралізована та не могла з іншими сусідами спуститися до підвалу. Спустили тьотю Зою туди теж не вдалося, бо носилки не проходили через дверний отвір.

Нажаль, бабуся залишилась у своїй квартирі, де без медичної допомоги вона померла. Іванова Зоя була похована 08.06.2022 на Старокримському кладовищі.

Світлана Юр'ївна Іващенко загинула 12 квітня в Маріуполі. У мирному житті жінка працювала на металургійному комбінаті в цеху водопостачання.

Дмитро Івченко проживав у Приморському районі м. Маріуполя. Як і багато хлопців морського міста, здобув омріяну професію, пов’язував своє життя з морем. Працьовитий, цілеспрямований, він любив та цінував життя.

Разом з родиною Дмитро залишився в Маріуполі, коли розпочалася повномасштабна російська війна. Ворог обстрілював усі райони, намагаючись оточити місто. Палали будинки, гинули мирні мешканці. Розпач, безпорадність опановували людьми.  

6 березня 2022 року під час обстрілу трагічно загинув Івченко Дмитро Васильович. Безпощадна війна настигла його у рідному районі, на перетині вулиць Кавказької, б.38 та Кронштадтскої, б.48. Молодий чоловік загинув на очах у любої матері. Невимовне горе...

Більше місяця Маріуполь тримав оборону, захищаючи мешканців від російської повномасштабної навали. Боролися воїни на бойових позиціях, боролися люди, ховаючись від ворожих обстрілів. Анатолій Ізмайлов залишався у місті. Надія на допомогу танула зі свистами мін, відлунням гармат та авіабомб. Регулярні скидання бомб давали зрозуміти, що порятунок може бути майже лише від Бога.

26 березня 2022 року Ізмайлов Анатолій Георгійович загинув у своїй квартирі в окупованому Маріуполі. В результаті обстрілу отримав смертельну мінно-взривну травму. Почалася пожежа в квартирі.

Війна безжально обірвала життя чоловіка.

Повномасштабна російська війна принесла тяжкі страждання, біль, смерть в сім’ї багатьох українців. Багато маріупольців з різних причин залишалися в місті. Люди намагалися вижити в нелюдських умовах. Але ворожа артилерія, мінометні обстріли, авіабомбування наближали горе від околиць – до всіх районів міста.

11 березня 2022 року Ілляшенко Анатолій Дмитрович загинув у Маріуполі біля будинку 100 по проспекту Миру, в центральному районі. Чоловік отримав смертельне поранення від розриву міни біля під’їзду будинку, коли набирав воду. Разом з ним загинув Пастухов Юрій Юрійович. Їх поховали 31 березня під вікнами будинку.

Перепоховали чоловіка на кладовищі в с. Зірка.

Віталий Ільченко загинув у Маріуполі під час окупації міста 17 березня 2022 року. Чоловік працював на металургійному заводі в теплоелектроцентралі.

Ірина Семенівна проживала у Маріуполі. Працювала прибиральницею у дошкільному навчальному закладі «Ясла-садок №159 «Веселка», що знаходився на вулиці Воїнів-Визволителів. Жінка з ніжністю відносилася до дітей, тому і працювала відповідально, сумлінно. В колективі поважали та цінували Ірину Семенівну.

З початком російського повномасштабного вторгнення в Україну, Ірина Інденко залишалася з родиною в Маріуполі. Її Лівобережний район щільно обстрілювався з перших днів ворожого наступу. Справжнє пекло створили загарбники на території міста. 

Інденко Ірина Семенівна загинула в Маріуполі під час російської окупації внаслідок обстрілу будинку.

Тетяна Іноземцева проживала в Лівобережному районі Маріуполя. Разом з рідними насолоджувалася красивими місцями морського берега, відпочинком біля моря.

Коли розпочалося повномастабне російське вторгнення в Україну, рідне місто Тетяни стало своєрідним форпостом на загарбницьку шляху ворога. Вулиця Ломізова, де знаходилась жінка, обстрілювався дуже щільно. 

21 березня 2022 року Іноземцева Тетяна загинула від смертельного осколкового поранення внаслідок обстрілу. Похована на вулиці Ломізова, 13.

Євгенія Омелянівна Ісаєва вимушена була переживала жахливі події, які розвернулися в Маріуполі з нападом росії. Жінка вже давно була на пенсії та мала щасливо та безтурботно відпочивати, насолоджувались життям. І так би й було, якщо б не окупанти.

24 березня 2022 року серце Євгенії Омелянівни не витримало усього того, що коїлося навкруги. Через постійний стрес, неймовірний холод, нестачу медикаментів, її здоров’я підірвалося від наслідків військових подій. З життя пішла чудова мати, бабуся, прабабуся… Непоправна втрата для близьких та рідних.

Валентин Леонідович Ісаєвський загинув 1 квітня 2022 року він наслідків війни, яку розв’язала росія в Маріуполі.

Коли ворог атакував місто, Валентин Ісаєвський перебував разом з своєю сім’єю. Перші дні ховалися у своїй квартирі на вул.Волгодонській, 1/20. Але коли обстріли стали ще сильніші, перейшли з дружиною до підвалу, де й перебували з 3 по 23 березня. Одразу зі стресу Валентин відмовився від їжі. Пізніше через обстріли та критичне становище, Валентин з дружиною перейшли до підвалу будинку 36 на бульварі Меотиди. Після цього чоловік відмовився й від води. А 1 квітня помер у підвалі чужого будинку.

Дочка Ірина з білю згадую ці події та розповідає: «Батько дуже любив свою родину». В останні роки життя здоров’я Валентина Леонідовича Ісаєвського похилилося через хвороби.

В мирному житті він працював на заводі «Азовсталь» - був ковшовим у мартенівському цеху. Також захоплювався рибалкою.

Сергій Ісламов загинув у Маріуполі 28 березня під час окупації міста російською армією. У мирному житті чоловік працював на металургійному комбінаті в цеху ремонту рухомого складу.

19-річний Ярослав Кабанов трагічно загинув у окупованому росіянами Маріуполі 14 березня, коли допомагав рідним вибратися з підвалу.

Близькі розповідають, що Ярослав «поспішав жити, поспішав любити». Він був сином, братом, онуком, племінником, другом – життєрадісним та добрим.

Сергій Каверін – маріуполець, що загинув під завалами будинку, у який прилетів ворожий снаряд. Молодому чоловіку було усього 34 роки.

Переживаючи усі жахи війни, Сергій з перших днів повномасштабного наступу перебував у Маріуполі. Звичайно, ніхто й не міг уявити, які наслідки матиме наступ росії. Березень 2022 року був нелюдським – регулярні масові обстріли, робота авіації, нестача води та їжі, люди не мали змоги навіть зігрітися – росія знищувала усіма способами.

20 березня 2022 року Сергій Каверін загинув. У будинок, де він перебував, потрапила ворожа бомба – через вибухову хвилю будинок просто склався. Сергій загинув під завалами.

Рідна старша сестра Сергія з біллю згадує ці жахливі події. Брат для неї був особливою людиною в житті. Працьовитий та дбайливий, людина з великої букви.

Володимир Кадурін загинув у Маріуполі 17 березня 2022 року від уламкового поранення, коли намагався розібрати завали сараю, де днем раніше загинули його близькі. 16 березня ворожий снаряд влучив в сарай, в підвалі якого ховалася дружина Володимира Наталя, їх діти Олексій та Юлія разом з бабусею. Вся родина Кадуріних загинула під час окупації міста росіянами.

10-річний Олексій Кадурін загинув 16 березня в Маріуполі, коли снаряд потрапив у сарай, в підвалі якого хлопчик ховався з рідними. Разом з Олексієм загинула його мати, бабуся, а також старша сестра. Наступного дня батько Олексія намагався розкопати рідних та теж був вбитий уламками снаряду, який розірвався неподалік. Уся родина Кадуріних загинула від війни, яку розв’язала росія.

78-річна Марія Яківна Кадуріна зустріла війну, яку розв’язала росія, знаходячись у Маріуполі зі своїми рідними. Сім’я проживала в Лівобережному району, під час обстрілів вони перебралися в підвал сараю. 16 березня черговий ворожий снаряд влучив у сарай та забрав житті Марії Яківни та її близьких.

Юлії Кадуріній було 19. Вона загинула в Маріуполі 16 березня 2022 року. Поряд загинули також її рідні – мама, молодший брат та бабуся. Юлія народилася та виросла в Маріуполі. Здобула середню освіту в школі-ліцеї №14. Любила співати і в неї це чудово виходило. Після широкомасштабного російського наступу на Україну Юлія разом із родиною переховувалася від шквалу обстрілів у підвалі сараю. Родичі були на території Лівобережного району міста, який ворог нещадно обстрілював із перших днів вторгнення. 16 березня 2022 року снаряд потрапив у сарай, в підвалі якого вони ховалися. Юлія, її мама Наталія, братик Олексій та бабуся загинули. Наступного дня батько дівчини, Володимир, намагався розкопати рідних з-під завалів і теж загинув. Його вбив уламок чергового снаряду, що розірвався неподалік. «Якою була Юлія? Чудовою, м'якою, спокійною, відповідальною. Завжди усміхалася. Могла просто підійти і запитати про мої справи. У неї було гарне довге волосся. Вона була струнка, дуже жіночна», – пригадала колишня вчителька дівчини, Олена Шувалова. «Вона гарно навчалася, була талановитою. Любила Україну. Гарно співала. Любила бути непомітною. Хлопці нею захоплювалися! А її коса – вона сягала нечуваних розмірів і завжди привертала увагу. Одним словом – просто люблю її», – сказав колишній класний керівник Юлії, Ярослав Різниченко. Із рідних у Юлії Кадуріної залишився тільки дядько.

Віктор Петрович Казаков помер у лікарні в Новоазовську – туди його доставили приблизно 20-23 березня, скоріш за все, під час евакуації, яку проводили росіяни. Точна причина смерті невідома. Рідні кажуть, що є ймовірність що Віктора Петровича поховали на кладовище біля лікарні.   

Онука Віктора Казакова з біллю пише: «Серце розривається на шматки, у моєму серці ти завжди залишишся живим. Вибач, що не змогла тобі допомогти чи хоча б попрощатися. Спи спокійно, мій рідний».

Максим Казаков загинув у Маріуполі 30 березня, коли йшов від дружини, яка була в пологовому будинку. У той час Вікторія народила дитинку раніше терміну, було приблизно 7 місяців. Через неможливість надати необхідні умови, малюк загинув. Того ж дня пропав зв’язок з Максимом – довгий час його сподівалися найти живим, але сталося непоправне.

У мирному житті Максим Казаков працював у конверторному цеху. Близькі та друзі поховали Максима 13 травня на Новотроїцькому цвинтарі.

Олег Кудлай написав про Максима: «Чудова і добра Людина, чудовий фахівець, хороший друг і товариш, мій напарник і, на певному етапі, наставник. Він завжди був позитивно мислячою людиною, готовою робити зустрічні кроки людям, шукати виходи з будь-яких ситуацій і міг підтримати у скрутну хвилину. У критичних ситуаціях, при загрозі техногенної катастрофи, зберігав самовладання та рішучість, приймаючи рішення, які допомагали рятувати життя колегам та перешкоджати посиленню ситуації».

Максим втратив дитину, на яку вони з дружиною так чекали і втратив життя намагаючись забезпечити виживання сім'ї в Маріуполі, ще 30-31 березня 2022 року, оскільки у них не було можливості покинути місто.

Завідучий дитячим інфекційним відділенням №1 Міської лікарні №4. Видатний лікар вищої категорії. Лікар-герой.

З початку війни прийняв тверде рішення залишатися в Маріуполі та допомогати людям. Увесь час перебувал у лікарні, де в тяжких умовах, під обстрілами, продовжував лікувати постраждалих. Загинув 20 березня 2022 р. внаслідок авіаудару. У той момент Анатолій Борисович вийшов на подрір'ї лікарні, щоб закіп'ятити воду.

Лікар був захоронен у дворі рідної медичної установи, якої присвятив все своє життя до останньої хвилини.

Сергій Євгенович Казанцев загинув у Маріуполі 2 травня 2022 року від серцевого нападу. Жінка Сергія, Тамара Дмитрівна, каже, що він ніколи не мав проблем з серцем. Але події, які відбувалися навкруги під час окупації міста росіянами, похитнули його здоров’я.

Тамара Дмитрівна розповідає, що її чоловік був «щирий, доброзичливий, відвертий. У нього було велике почуття гумору. Сергій був неординарний, міг прийняти нестандартні рішення». У мирному житті був металургом, захоплювався електронікою, музикою.

«Він залишив цілий Всесвіт в моєму житті», –  з величезною біллю ділиться Тамара.

Сергій Євгенович Казанцев був похований в Маріуполі під номером у траншеї.

Через місяць після повномасштабного російського вторгнення запеклі бої проти загарбників йшли в усіх районах Маріуполя. 

Каіка Олександр залишався в ці часи у рідному місті. Він проживав на Лівобережжі, недалеко від моря по бульвару Морському, будинок 48. В мирний час це був чудовий район, але війна зробила з нього пекло розрух та пожеж. Жах смерті панував у всьому місті, в кожному куточку. 

25 березня 2022 року 52-річний Каіка Олександр Вікторович загинув у дворі свого будинку внаслідок обстрілу. Там загинули ще троє сусідів. Їх поховали у дворі будинку. Загинули мирні, невинні, цивільні маріупольці.

Тамара Романівна Какацій загинула в Маріуполі 9 березня у власній квартирі – було пряме влучання ворожого снаряду. Жінка переховувалася в військовий час на бульварі Морському, 62 – Лівобережний район з перших днів зазнав ударів окупантів.

Тамара Романівна була вже на пенсії, їй було 75 років. Навесні 2022 року її поховали під вікнами сусіднього будинку.

Війна, яку розв’язала росія, призвела до смертей сотень тисяч невинних людей. Страшно та важко згадувати, як переживали березень-квітень 2022 року маріупольці. Велике місто було взято в кільце ворогом, який цілодобово наносив удари по житловим будинкам, інфраструктурі, знищував людей, катував голодом, браком води, тепла.

Приблизно в середині березня загинув Олександр Олександрович Какунов. У 58-річного чоловіка не витримало серце усіх жахів того, що коїлося навкруги. Рідні розповідають, що навіть через рік після трагедії не можуть знайти місце поховання дорогої людини, «коханого батька та дідуся».

Тетяна Володимирівна Калагарцева загинула навесні 2022 року в Маріуполі, під час окупації міста російськими загарбниками. Жінка працювала на металургійному комбінаті в теплоелектроцентралі.

Ірина Калачова загинула в Маріуполі 9 березня біла 9 ранку – тоді російська армія в черговий раз обстрілювала місто. Один з снарядів улучив у сусідній будинок в селищі Мирний, та Ірина отримала осколкове поранення. Рідні поховали її біля будинку на земельній ділянці. Під час окупації росіяни провели ексгумацію тіла. Ірина була перепохована на Старокримському кладовищі.

До війни Ірина Калачова працювала продавчинею кондитерського відділу на центральному ринку. Мала освіту кухаря-кондитера.

Рідні Ірина згадують: «Вона була добра людина, прекрасна мати та любляча бабуся двох маленьких онуків».

Пелагія Вікторівна Калгушкіна зустріла війну в Маріуполі з біллю. Жінка, яка мала похилий вік та слабке здоров’я, пережила тяжкий березень 2022 року. Але на початку квітня, коли російська армія вже контролювала більшість міста, вони продовжували активно обстрілювати майже всі райони Маріуполя.

3 квітня снаряд прилетів у квартиру 94 на вулиці Латишева 25, де жила Пелагія Вікторівна. Це було пряме влучання, розпочалася пожежа. Бабуся не вижила.

Війна, яку розв’язала росія, забрала у маріупольців життя рідних, друзів, знайомих. Втрата дорогої людини – це горе. Тим паче, якщо це смерть від воєнних дій.

Калдарі Анатолій Іванович загинув 8 березня 2022 року в Маріуполі у період окупації міста. Постійні обстріли, відсутність змоги покинути місто, велика кількість руйнувань та жертв – все це було немов сон жахів. Але це була реальність під час якої гинули невинні люди.

Анатолій Калдарі працював на металургійному комбінаті в конверторному цеху. З глибокою біллю донька пише: «Ти найдобріший та найкращій тато в світі!».

23-річний Сергій Калина загинув 24 березня 2022 року в дворі багатоповерхівки на проспекті Металургів у Маріуполі. Сергій готував їжу на багатті й потрапив під мінометний обстріл. Поряд загинули ще п'ять людей. Сергій зростав у багатодітній родині, де було восьмеро дітей. Жив у Маріуполі. За фахом був водієм, автослюсарем. Коли почалася повномасштабна війна, жив окремо від родини в орендованій квартирі в Центральному районі Маріуполя. Наприкінці лютого мама хлопця із шістьма синами переїхали з будинку в селищі Волонтерівка, що на околицях міста, до сховища на вулиці Левченка. Тоді зателефонувала старшому синові. Він просив не хвилюватися. Це була їхня остання розмова. Далі зв’язок зник. Тим часом із квартири у Центральному районі Сергій перебрався до будинку, де жили його друзі, – на проспекті Металургів. 24 березня вони готували їжу у дворі, коли почався мінометний обстріл. Поряд із Сергієм загинули Андрій Галушко, Марія Паскаль та троє сусідів. «Сергій був дуже хорошим сином та старшим братом. Мав плани на майбутнє. Мріяв про власну родину. Він був дбайливим, добрим. Завжди про всіх піклувався. Нам його не вистачає. Ми його любимо і ніколи не забудемо!», – сказала мама. За понад рік від трагедії родині невідомо, де похований Сергій. У нього залишилися мама та семеро братів.

Мирон Калінін от-от мав з’явитися на світ. Його мама Ірина лежала в очікуванні первістка у пологовому відділенні лікарні № 3 в Маріуполі. 9 березня 2022 року на подвір’я медзакладу влучила російська авіація. Вибухова хвиля пошкодила приміщення пологового, уламки скла і цегли сильно поранили Ірину. Рятувальники знайшли її, поклали на ноші, встелені ковдрою із яскравим кавуновим принтом, та винесли з палати. Цей момент задокументував фотограф Євгеній Малолєтка. Його світлина облетіла світ. Ірину Калініну доставили в обласну лікарню в Маріуполі, за допомогою кесаревого розтину з’явився на світ малюк Мирон. Однак він не вижив. Загинула також його матір. Ім'я Мирон батько Іван та матір Ірина вибрали як символ миру. Калініни дуже чекали первістка. Щоби створити належні умови малюку, переселилися в більшу квартиру, облаштовували дитячу кімнату. Мирона разом із матір'ю поховали у її рідному селі поблизу Маріуполя. У хлопчика залишилися батько, бабуся та дідусь.

9 березня 2022 року російська авіація вчергове бомбардувала Маріуполь. Ворожа зброя влучила на центральне подвір’я пологового відділення лікарні № 3. У медзакладі в очікуванні первістка перебувала 32-річна Ірина Калініна. Вибухова хвиля пошкодила приміщення пологового, уламки скла і цегли сильно поранили жінку. Рятувальники й усі, хто був на території, кинулися допомагати вагітним, зокрема Ірині. Її поклали на ноші, встелені ковдрою із яскравим кавуновим принтом, та винесли з палати. Цей момент задокументував фотограф Євгеній Малолєтка. Його світлина облетіла світ. Вагітну Ірину Калініну екстрено доставили в обласну лікарню Маріуполя. За допомогою кесаревого розтину на світ з'явився малюк Мирон. Однак згодом матір і дитина померли. Ірина Калініна народилася в селі поблизу Маріуполя. Коли подорослішала, переїхала в місто, закінчила Донецький національний технічний університет. Працювала менеджеркою магазину одягу, мала багато друзів. Любила відпочивати на березі Азовського моря. У Маріуполі зустріла своє кохання – Івана Калініна. Вийшла заміж, завагітніла. Родина переселилася в більшу квартиру, готували кімнату для первістка. «Ірішка, ти дуже любила, щоб ми тебе так називали. Я хочу запам'ятати тебе красивою, з величезними віями, яскравою, життєрадісною. Мені не віриться, що це могло статися саме з тобою», – написала подруга Юлія Лобода. Ірину з новонародженим Мироном поховали у її рідному селі.

Вадим Андрійович Кальченко загинув у Маріуполі навесні 2022 року, під час повномасштабного наступу росії. Чоловік був працівником конверторного цеху металургійного комбінату.

Станіславу Каменських було 67 років. Він загинув 13 березня 2022 у Маріуполі під завалами будинку на проспекті Миру, 104. Станіслав народився на Уралі в Росії. Ще в дитинстві переїхав із батьками у Маріуполь. Здобув вищу освіту в металургійному інституті, опісля – працював на металургійному виробництві. Одружився, згодом у нього і дружини Світлани народився син. Станіслав змінив роботу – став працювати заступником голови Жовтневої районної адміністрації. Останні роки життя був на пенсії й підробляв у одному із банківських відділень. Поза роботою захоплювався карате, любив плавання і подорожі. «Завдяки Станіславу побудували фонтан у сквері Маріупольського драмтеатру. Він умів дружити і цінувати друзів, був відданий своїй справі і принциповим. Любив свою сім'ю, особливо онука, а ще – своє місто і море. Ми мали улюблене місце на Піщанці. Разом відвідували театр і художні виставки. Усі наші свята відбувалися у надзвичайно теплій атмосфері, але все зруйнувала війна», – розповіла близька подруга родини загиблого Антоніна Сумракова. Дружині Станіслава, Світлані, вдалося вибратися з Маріуполя. Вона оселилася в Ірпені на Київщині і стала волонтеркою, допомагає воїнам ЗСУ. У Станіслава залишилися дружина та син із сім'єю.

15 квітня 2022 року близько 20:30 Олександр Камлук проходив неподалік супермаркету на вулиці Бахчиванджі у Маріуполі. Ймовірно, ішов по воду. Це була вже комендантська година, чоловіка застрелили російські військові. До повномасштабної війни Олександр жив у Кальміуському районі. Але коли почалися бої, прийшов до рідних на вулицю Італійську в Центральному районі. «Ще на початку березня я був у його батьків, застав його. Він прибирав осколки в квартирі. Це був останній раз, коли я бачив Олександра. Потім фронт підійшов до магазину «1000 дрібниць» і вже у тому напрямку пройти не можна було. Скрізь точилися запеклі бої», – розповів троюрідний брат загиблого, Дмитро Федосєєв. Тіло Олександра довго шукали, каже Дмитро. «Моторошна ситуація: Гера, чоловік Сашиної сестри, 19 квітня ішов якраз повз той супермаркет. Бачив убиту людину, накриту брезентом, це і був Сашко, але він не впізнав його», – розповів Дмитро. Олександрові Камлуку було 37 років. Народився у Маріуполі. У 2021-му закінчив Харківський національний університет міського господарства. Працював електриком на металургійному комбінаті. Любив поезію і живопис, захоплювався кулінарією. «Олександр був позитивним, відкритим, ввічливим. Поважав старших. Вірив у добро і справедливість. Мені іноді здавалось, що він старомодний, останній романтик. Багато усміхався – такою своєю непідробною усмішкою. Турбувався про батьків, дуже переймався, коли хворів тато», – згадала Сашка сімейна лікарка Юлія Власенко. «Він був легким і світлим. Іноді надмірно легковажним. Але з ним було завжди тепло. Колись я йому казала, що настав час дорослішати, а зараз думаю, що мені не вистачає цієї дитячості у житті. Для мене він був одним із тих, кого б хотіла бачити завжди», – розповіла знайома Олександра, Тетяна. В Олександра Камлука залишилися мама, сестра і племінники.

Едуард Камозін виділявся серед друзів надзвичайною дружньою добротою, готовністю завжди прийти на допомогу. Щедрість, відкритість характеру, широта душі притягували до нього таких же справжніх друзів. Під час повномасштабної війни чоловік залишався в Маріуполі, був з тими, хто потребував допомоги. Його весела вдача піднімала впевненість, давала якусь надію.

Як і інші мешканці міста, чоловік боровся за виживання, терпів, надіявся.

В березні 2022 року Камозін Едуард Миколайович загинув в окупованому Маріуполі. Жорстока війна забрала життя люблячого чоловіка, гарного товариша, якому виповнилося всього лише 41 рік.

Андрію Капаніну виповнилося 43 роки перед початком російського повномасштабного вторгнення в Україну. Він проживав у Маріуполі. Всі жахи воєнного часу відчув на собі.

10 березня 2022 року Капанін Андрій Вікторович загинув в окупованому Маріуполі. Війна забрала чоловіка в розквіті сил.

У березні ворог уже просувався вглиб міста. Постійно обстрілювали житлові будинки, об’єкти критичної інфраструктури. Люди страждали від жахливих умов життя, від обстрілів. Страх смерті панував скрізь, смерть усюди знаходила мирних мешканців міста.

Олена Василівна Каплуненко трагічно загинула в Маріуполі від ворожої авіації. Жінці було 96 років. Але через російську воєнну агресію пенсіонерка лишилася життя.

Під час авіаудару Олена Василівна Каплуненко 12 березня 2022 року отримала важку контузію і травми через падіння бетонних уламків. Померла у повній свідомості у підвалі будинку №21а по вулиці Купріна. Поховати не було можливості через постійні обстріли. Тіло жінки залишили в простирадлі обабіч дороги…

Ірина, дочка загиблої Олени Василівни, згадує: «Мати була надзвичайно сильна, вольова жінка, яка нічого не боялася. І навіть помираючи кляла москалів. Моя мама захоплювалася рукоділлям, обожнювала літературу, також писала вірші».

Геннадія Васильовича знали майже всі жителі мікрорайону Східний у місті Маріуполі. Він багато років працював терапевтом, сімейним лікарем в амбулаторії №5 центральної поліклініки МСП №5 Маріуполя. Закінчивши Донецький державний медичний інститут імені М. Горького, почав допомагати людям. Часто йому приходилося навідувати пацієнтів у них вдома, тому знайомився зі всією сім’єю. Кожен хворий надіявся на допомогу та отримував її. Від діагнозу, який поставить лікар, від призначеного лікування залежало здоров’я людей. Йому довіряли, з ним були відвертими, йому були вдячні. За 55 років медичної практики Геннадій Васильович напрацював багатий досвід.

Велика напруга від роботи, постійних хвилювань за інших людей приводили до виснаження. Але він старався бути активним, цілеспрямованим.

24 лютого 2022 року, коли через мікрорайон Східний вдерлися окупанти, лікарі продовжували працювати, поки були хоч якісь можливості.

Коли в Маріуполі почалися сильні пожежі, розрухи, смерті цивільних мирних людей від постійних масованих обстрілів, від бомбардувань російських військ, йому вдалося виїхати з Лівого берега в більш безпечне місце. Лівий берег був найнебезпечнішим районом на початку повномасштабного вторгнення російських військ. Важкі надмірні переживання підірвали його здоров’я. Перебування у холодному задушному підвалі будинку на проспекті Нахімова, постійний страх смерті привели до загибелі лікаря Капралова Геннадія Васильовича.

Людмила Караєва разом з чоловіком перебувала в місті Маріуполь з самого початку повномасштабного наступу російського ворога. Донька шукала рідних, розповідаючи, що батьки знаходилися 11 березня за адресою вул.Митрополитська, 98. Того дня у під’їзд її батьків сталося влучання, та будівля обвалилася.

У мирному житті Людмила Караєва працювала на металургійному комбінаті в цеху мереж та підстанцій.

Наталя Анатоліївна Карачевцева – яскрава, чарівна, красива жінка. У свої 47 років працювала бухгалтером КП «Комунальник», мала вищу освіту.

Повномасштабне вторгнення росії Наталя зустріла в Маріуполі. Жінка була патріотом своєї країни, усім серцем хвилювалася за Україну.

Разом дітьми та близькими під час бойових дій перебувала за адресою вул.Відкрита, 23-а. Цей будинок розташовувався неподалік від Української православної церкви, яка була зруйнована навесні 2022 року.

10 березня уночі на будинок, де перебувала Наталя була скинута авіабомба. Споруда, яка була прилистком, не витримала такого удару та будинок завалився. Наталя загинула разом з подругою Оселедько Наталею. Їх діти зазнали тяжких поранень та були доставлені у 3 міську лікарню. Донька Карачевцевої Наталі, 12-річна Софія, загинула від отриманих несумісних з життям травм.

Софія Карачевцева – дівчинка 12 років, що загинула внаслідок авіабомби, яку скинула російська армія під час окупації Маріуполя.

Трагедія сталася у ніч з 10 на 11 березня, коли Софія разом з мамою Наталею та їх друзями Оселедько Наталею та її сином Дмитром переховувалися за адресою вул. Відкрита, 23-а. Цей будинок розташовувався неподалік від Української православної церкви, яка була зруйнована навесні 2022 року.

У будинок прилетіла бомба та мати Софії з подругою Наталею загинули одразу. Дітей Софію Карачевцеву та Дмитра Оселедько доставили у тяжкому стані у 3 лікарню. Там хлопцю ампутували кінцівки ніг, і пізніше перевели до воєнного госпіталю. Але ще знаходячись у лікарні він не міг ніде знайти Софію, лікарі не відповідали де дівчинка.

Пізніше стало відомо, що від отриманих травм Софія Карачевцева померла. Життя чудової молодої дівчинки жахливим чином відібрала росія.

З початком віроломного нападу російських військ на Україну, маріупольці намагались захистити себе, своїх рідних від смертоносної навали. Війна принесла відчай, безпорадність, горе в сім’ї людей, розруху в місто. В березні в Маріуполі йшли важкі бої, російські загарбники вели масовані обстріли, скидали цілеспрямовано бомби на мирне місто.

28 березня 2022 року загинув маріуполець Олександр Кардаш. У нього залишились дружина та донечка.

Ді війни Олександр працював на аглофабриці металургійного комбінату «Азовсталь».

Сергій Карих працював в Маріуполі на металургійному заводі імені Ілліча. Разом з дружиною проживав на вулиці Зелінського, 23. П’ять років щасливого сімейного життя - роки, сповнені надій на світле майбутнє.

Але 24 лютого 2022 року війна росії смертельною навалою появилася в Маріуполі. Нищила в місті всіх і все. 11 березня в районі, де проживали Сергій та Олена, були сильні авіабомбування. Подружжя ховалося в підвалі будинку. 15 березня похолодало, тому о 7-ій ранку Сергій та Олена піднялися в квартиру за теплими речами та документами. «Саме у той момент російська армія знову почала кидати авіабомби, уламок потрапив Серьожі в артерію. Він загинув миттєво, буквально за дві хвилини стік кров’ю просто у мене на руках», - розповіла Олена.

Через постійні обстріли змогли поховати Сергія на 39 день у дворі будинку.

Зараз невідоме місце перепоховання Сергія Кариха.

Маріуполь – рідне місто Дмитра Карлаша. Тут була можливість вибрати роботу, рости професійно, творчо, фізично. Місто розвивалося, прикрашалося, манило теплим морем.

38-річний Дмитро залишався у Маріуполі, коли 24 лютого 2022 року на місто повномасштабною війною рушили російські війська. Ворог стрімко просувався в центральні райони, руйнуючи будівлі, вбиваючи людей. Обстріли розпочиналися зненацька, не давали можливості цивільним мешканцям захиститися. З моря, з суші, з неба сипалася смерть на місто. 

27 березня 2022 року Карлаш Дмитро загинув в окупованому Маріуполі. Трагедія сталася біля воєнної частини, яка знаходилася в центральному районі, біля міської лікарні №3.

Марія Сергіївна проживала у Маріуполі. Поряд з нею завжди було багато друзів, які поважали її, цінували її мудрість, доброзичливість. Жінка завжди приходила на допомогу. Вона мала чудову родину, з радістю проводила багато часу зі своєю сім’єю.

Коли розпочалася повномасштабна російська війна проти України, Марія Карпенко залишилася в Маріуполі. 85-річна жінка гідно долала всі труднощі, які приніс російський агресор. Згадувалося важке повоєнне дитинство, але завжди була надія на мир. 

Навіть молоді здорові люди важко витримували холод та голод в окупованому Маріуполі. Обстріли прицільно знищували місто та його мешканців.

21 травня 2022 року Карпенко Марія Сергіївна пішла з життя, не витримало серце всіх жахів війни.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію мирної України. Війна... З перших днів вона принесла в Маріуполь смерть, біль, розчарування, паніку. Люди надіялися, що зможуть якось перечекати воєнні дії, а потім все владнається. Бо не хотілося вірити, що в наш час може прийти від «сусіда» така жорстока безжальна війна. Артилерійські, мінометні обстріли, авіабомбування були постійними. Російські загарбники підпалювали житлові будинки, знищували критичну інфраструктуру. Воєнні дії дуже скоро перемістилися з окраїн Маріуполя до центральних районів. Мешканці ховалися від обстрілів в підвалах будинків, в бомбосховищах.

В такі страшні часи 19 березня 2022 року Карпенко Олена Валентинівна знаходилася в Маріуполі.  «...загинула від осколкового поранення в живіт», - з глибоким горем розповів її син Георгій. Трагедія сталася за адресою проспект Будівельників 107, квартира 83, де проживала жінка.

32-річний майор Нацгвардії Артем Карпов загинув 20 березня 2022 року під час виконання бойового завдання у Маріуполі. Він був на чергуванні на позиції, коли туди потрапив ворожий снаряд.

Артем народився у сьогодні окупованому місті Макіївка на Донеччині. Він закінчив Харківську національну академію Національної гвардії України. У 2014 році його перевели на службу до Донецька. Але після початку російсько-української війни, особовий склад був евакуйований до Маріуполя. Там Артем продовжував служити до початку повномасштабної війни.

На момент вторгнення російської армії до України, майор Карпов займав посаду оперативного чергового. 24 лютого 2022 року його дружину та дітей евакуювали з Маріуполя, а сам Артем залишився, щоб обороняти місто.

Дружина Варвара Каух згадує Артема як творчу людину. Він був гарним співаком, вмів смачно готувати, любив жартувати і надзвичайно кохав свою родину. Він був веселий та щирий.

Майор Карпов був чудовим батьком і проводив усі вільні хвилини зі своєю маленькою дочкою. Його втрата залишить велику порожнечу, яку ніхто не зможе заповнити. Варвара згадує, як Артем мріяв відбити наступ росіян, повернутися додому і приготувати борщ.

Місце поховання Артема залишається невідомим.

Посмертно майор Карпов був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Ця відзнака визнає його великий внесок у захист своєї країни та мужність, з якою він виконував свої обов'язки.

Після загибелі майора Карпова залишилися його дружина та дві доньки, які важко переживають втрату коханого чоловіка і батька. Вони пам'ятатимуть його як відданого захисника, люблячого батька і великодушну людину.

Артем Карпов - справжній герой, який віддав своє життя на захист своєї країни. Його велика мужність та самопожертва слугуватимуть прикладом для майбутніх поколінь, і його пам'ять буде жити назавжди в серцях тих, кому він віддав свою службу та кохання.

Валентина Афанасіївна Карякіна загинула у власній квартирі за адресою бульвар Морський 15/20, коли російська армія атакувала місто. Трагедія сталася зі слів сусідів 16-17 березня. У цей час окупанти щільно обстрілювали усе місто, ніде не було безпечно.

Рідні розповідають, що Валентина Афанасіївна раніше працювала заступником головного лікаря в міській лікарні №4. Її знало та поважало багато людей.

У своєму домі в березні 2022 року під час окупації місто росіянами загинула 92-річна Антоніна Порфиріївна Катаренко. Переживаючи жахливі події, які відбувалися навкруги, жінка померла у себе вдома.

Вторгнення російської навали забрало життя десятків тисяч невинних людей в Маріуполі. Смерті від снаряді, голоду, відсутності ліків та медичної допомоги – те що принесла росія в рідне місто.

Артем був досвідченим новинарем, а свій останній рік життя очолював медійну службу МБК «Маріуполь» де також працював коментатором баскетбольних матчів. Також це велика втрата для української спільноти яхтсменів. Це була пристрасть Артема, яку він розділяв зі своїм батьком та вони разом здобули чималу кількість нагород у цьому виді спорту. Але для багатьох - це просто добрий хлопець, який завжди верхи на своєму велосипеді кружляє вулицями рідного міста.

29 березня готував їжу біля свого будинку, але почався обстріл та Артем загинув він втрати крові, та і не прийшовши до тями.

Володимир Олександрович Катренко загинув у Маріуполі 7 березня 2022 року від отриманих умалкових поранень. На той час його забрали у лікарню, де намагалися врятувати життя. Але Володимир помер. Рідні повідомляють, що навіть через рік після трагедії не можуть знайти тіло.

«Він був золотою людиною, багато кому допомагав. Дуже його не вистачає», – з біллю згадують рідні.

Олег був корінним маріупольцем у третьому поколінні. Саме дідусь Олега, учасник Другої світової війни, заклав онуку любов до України та зацікавив йог історією своєї країни, яку переповідав дещо інакше, ніж того часу вчили в школі. Олег закінчив Приазовський державний технічний університет, пропрацював на металургійному комбінаті Ілліча майже 10 років.

На війну пішов добровольцем ще у 2014-му - долучився до територіальної оборони, щоб протистояти проросійським найманцям. Також брав участь у павлопільсько-широкінській операції. Влітку 2014 року вступив до лав добровольчого батальйону "Азов". Основну частину провів на передовій, в тому числі багато співпрацював з суміжниками сектору "Маріуполь" бригадами морської піхоти та десантно-штурмовими. Звільнившись за станом здоров'я , присвятив час родині - дружині та двом дітям. Олег полюбляв подорожувати, тому вирішив деякий час пожити з родиною в країні ЄС. На жаль, 24 лютого 2022 року почався повномасштабний наступ і не вагаючись ні хвилини Кельт повернувся в Україну.

Разом із співробітниками ГУР України Олег розробив план, завдяки реалізації якого вдалося на гелікоптері доставити на Азовсталь медикаменти, їжу, зброю та підмогу. Також вдалося вивезти важкопоранених бійців. Але на другий день, по прильоту в Маріуполь, Олег Катрич загинув в бою. Його було посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

У своїй родині Галія Хассіянівна була турботливою люблячою матір’ю, бабусею, дружиною. Жінка раділа успіхам онуків. Але з 24 лютого 2022 року рідне місто Маріуполь опинилося в горнилі повномасштабної війни, яку розпочала росія. Маріупольці з 2014 року жили поблизу сірої зони, часто чули звуки пострілів. Не вірилося, що для мешканців міста розпочалися пекельні часи. Життя перетворилося на боротьбу за виживання під прицільними російськими обстрілами, в нестерпному холоді, без зв’язку з рідними, без медичної допомоги.

Галія Хассіянівна Кауфман не витримала жахів російської окупації, померла 7 квітня 2022 року. Війна принесла багато горя в кожну сім’ю маріупольців.

З 24 лютого 2022 року маріупольські райони знаходилися в епіцентрі бойових дій. Російська навала свідомо спрямовувала обстріли на мирні житлові будинки. Люди не мали можливості надійно сховатися, не мали гарантій на виживання, не мали надії на допомогу. Більшість жителів міста були налякані ворожими атаками, невідомістю, відсутністю інформації. Незважаючи на те, що не було газу, води, їжі, тепла, електроенергії, зв’язку, люди намагалися підтримувати один одного. Разом готували їжу у дворах будинків, допомагали, чим могли.

Нажаль, ворожі обстріли були спрямовані і на будинки, де ховалися люди. 15 березня 2022 року ракетний удар обірвав життя 21-річного юнака Кауфмана Едвіна Руслановича. Місцем трагедії став двір багатоповерхівки, де біля під’їзду мирні мешканці збиралися готувати сніданок. Після обстрілу рідними були знайдені лише фрагменти тіла сина. Едвіна, разом з двоюрідним братом, спочатку поховали у сусідньому дворі, потім перепоховали на кладовищі. Інших загиблих служба забрала та відвезла в невідомому напрямку.

До війни Едвін закінчив 18 школу та навчався в Маріупольському морському ліцеї, в Херсонській державній морській академії, здобуваючи улюблену професію. Впевнено та успішно йшов до мрії, яку вбила безжально війна росії проти України.

Каушан Валентина загинула в наслідок російської агресії наприкінці березня-початку квітня 2022. Жінці було 71.

Разом з чоловіком Каушан Миколою вони проживали в Маріуполі по вулиці Італійській, що в Центральному районі. Під час жахливих подій, що розвернулися в місті через наступу росії, в будинок, де було подружжя стався приліт. Через пожежу, Каушан Валентина з чоловіком загинули. Їх тіла були знайдені лише через місяць.

Валентині було 71, а її чоловікові – 75 років. У них було троє дітей та онуки.

Каушан Валентина народилася у Маріуполі, навчалася в Приазовському технічному університеті. Після одруження переїхала разом з чоловіком до Донецька. Там вони прожили 20 років. У 2014 році були змушені покинути домівку та перебратися у Маріуполь.

Каушан Микола загинув у Маріуполі разом з дружиною наприкінці березня-початку квітня 2022. Подружжя проживало по вулиці Італійській, що в Центральному районі.

Постійні обстріли росією Маріуполя призвели до смерті десятків тисяч людей у місті. Не було де ховатися, частіше за всього люди перебували в своїх квартирах та домах. Приліт, пожежа – подружжя Каушан загинуло від російської воєнної агресії.

Дружина Миколи, Каушан Валентина, народилася в Маріуполі. Після одруження, пара переїхала до Донецька, де вони проживали до 2014 року. Коли росія окупувала обласний центр, подружжя перебралося в Маріуполь. Планували спокійно жити на пенсії, займатися городом.

Але все сталося інакше. Каушан Микола загинув у віці 75 років, його дружині було 71. У них залишилося 3 дітей та 4 онуків.  

Олександр Георгійович Кафтанатій – маріуполець, що трагічно загинув під час спроби евакуюватися з міста.

Повномасштабне вторгнення росії та окупацію Олександр зустрів, знаходячись в місті. Він працював начальником ВНС 5 КП "Маріупольгорводоканал" та до останньої можливості виконував свої обов’язки.

Багато хто сподівався й вірив, що нічого страшного не буде, що росія не стане чіпати звичайних людей. Але сталося все інакше. У березні 2022 росії пішла на Маріуполь, постійні обстріли, робота авіації, відсутність зелених коридорів, брак їжі, води – люди гинули по всьому місту.

14 березня, коли лінія фронту змістилася, люди почали їхати з міста на автівках, не дочекавшись офіційних коридорів. З кожним днем все більше людей намагалося покинути пекельне місто.

18 березня 2022 року під час спроби евакуюватися, Олександр Георгійович Кафтанатій загинув, перетинаючи на своєму авто район Центрального ринку, де трамвайне кільце.

36-річний Ігор Кацва загинув у Маріуполі 15 березня під завалами будинку по вул.Шепотинника, 10. Тут він переховувався від обстрілів, шукав безпечне місце, намагався вижити. На момент загибелі Ігорю було 36 років.

Мати пише про сина: «Ти був хорошим сином, найкращим другом, душею компанії і просто чудовою людиною».

Подружжя Олександр Васильович та Людмила Вікторівна Келембети працювало в депо №4 «Маріупольського трамвайно-тролейбусного керування» м. Маріуполя. Дбайливо обробляли землю, бо проживали у власному будинку в селі Комінтернове. Нажаль, в 2014 році вони на собі відчули жах війни. Внаслідок бойових дій на територїї села, будинок, та все господарство було зруйноване, згоріло.

Велике горе, але залишилися живі, підтримували одне одного, працювали. Людмила Вікторівна була табельницею, а чоловік – майстром.

Дочка розповіла, що 4 березня 2022року о 3год 30 хв під час обстрілу Маріуполя російськими військами, було пряме влучання у кухню їх квартири, за адресою вул Київська, 45, корпус 1. В той період були важкі обстріли, не працювали пожарні. Від влучання снаряду обвалилася стеля, була дуже сильна пожежа. Людмила Вікторівна кричала від болю, просила про допомогу. Але ніхто не міг допомогти. Навіть гасити вогонь не намагалися, бо води в місті не було. Так загинуло подружжя, яке мріяло жити, працювати, прагнули побачити весілля онуків.

«Але трапилася ця проклята війна і моїх дорогих батьків більше немає», - розповіла донька. 

Сім’я Олександра Васильовича мирно проживала в селі Комінтернове (Пікузи), Новоазовського району. Було своє господарство, було мирне життя.

В 2014 році в ході воєнних дій російських військ будинок був зруйнований, згорів. Вже тоді Келембети важко пережили втрату господарства, прийшлося переїхати в місто. Проживали на вулиці Київській, будинок 45, корпус 1. Працював майстром в депо №4 «Маріупольського трамвайно-тролейбусного керування». Працьовитий, старанний, відповідальний, Олександр Васильович добре знав свою роботу. Навіть тоді, коли був повномасштабний наступ російських військ на Маріуполь, коли йшли бої на околицях міста, намагались спасти тролейбуси, збирали їх в депо, ніби намагались захистити. Але трампарки були обстріляні, майже вся техніка знищена.

04 березня 2022р о 3год 30хв  Келембети Олександр Васильович загинув разом зі своєю дружиною Людмилою під час пожежі, після прямого влучення снаряда в квартиру. Жагу до життя такої мирної трудолюбивої сім’ї цинічно вбила війна.

Війна росії проти України розпочалася 24 лютого 2022 року. З першого ж дня всі жахи «освобождєнія» відчули на собі мешканці Маріуполя через масовані обстріли, авіабомбардування. Загарбники знищували все, не жаліли людей. Комусь помогла вижити випадковість. Хтось зміг виїхати із міста.

Тамара Костянтинівна не мала сили спускатися в підвал будинку, де вона проживала, по проспекту Будівельників 121. Та і підвал не був пристосований для перебування людей. Онука розповіла, що в квітні було «багато попадань в дах» будинку, люди втікали, як могли, а бабуся залишалася одна в під’їзді. «В результаті попадань деякі перекриття почали руйнуватися, придавило, далі серце не витримало і поранень, і стресу...», - розповіла онука про загибель бабусі.

Син Тамари Костянтинівни зміг прийти до неї лише тоді, коли було невелике затишшя між обстрілами та боями. Але вже було пізно... Син поховав матір десь поряд з її будинком...

Олександрина Кириллова загинула в Маріуполі 1 квітня 2022 року. В її кімнату поцілив російський танк. Дівчинці було 5 років. Саша з батьками, бабусею та дідусем мешкали у Кальміуському районі міста. 22 березня близькі пропонували їм виїхати, але родина відмовилася. 31 березня, напередодні трагедії, в їхньому районі було дуже гучно. Мама Валерія із дочкою не могли довго перебувати в підвалі, адже дівчинка була алергіком і задихалася від пилу. Тож вони залишалися в квартирі. Валерія думала, що у випадку наближення небезпеки встигнуть добігти до укриття. Вранці 1 квітня будинок, де жила родина Кириллових, розстріляв російський танк. «Було пряме влучення в кімнату Саші. Уламок потрапив їй у сонну артерію. Сусіди казали, що чули такий, наче тваринний рев, побачили бабусю та дідуся з мертвою онукою на руках. Вони поховали Сашеньку в своєму дворі. А потім три місяці, до ексгумації, перевіряли, чи ціла могила», – розповіла тітка дівчинки Анна Дьоміна. 1 квітня загинув також батько Саші, 49-річний Володимир Кириллов. Він відвів поранену дружину до лікарні, а коли повертався, потрапив під обстріл «Градами». Маленьку Сашу пригадують веселою, допитливою. Вона любила танцювати та їздити на автомобілі в дитсадок. «Пам'ятаю, як Сашенька розповідала, що восени піде до школи, навіть портфель собі обрала – рожевий, звичайно. Вона була дуже ніжною – обійме, пригорнеться, поцілує. Завжди говорила – Анюта, Кірюша, бабуся, дідусь. Усіх називала пестливо», – розповіла тітка Анна. Сашу перепоховали на кладовищі селища Мирне. У неї залишилися мама, бабуся, дідусь, дядько і тітка.

Андрій Кирпиченков загинув 5 березня 2022 року своєму автомобілі, коли їхав до батьків – чоловік попав під ворожий обстріл у мікрорайону Східний. Від чисельних поранень він загинув на місці. Андрія поховали біля батьківського будинку. На початку лютого, усього за 20 днів до війни, Андрій відмічав свій 33 день народження.

Андрій Кирпиченков мав сім’ю та дітей, вдовою залишилася дружина. Втрата люблячого чоловіка та батька – неймовірна біль для сім’ї. 

Кожна людина планує своє життя так, щоб у похилому віці мати пенсію, мати своє житло, жити з мирі та любові з рідними. Так жила й Галина Іванівна, так жила більшість людей країни. Всі мрії, надії, сподівання обірвала війна, яку росія розпочала проти України. Повномасштабне вторгнення принесло гарматну смерть. Нелюдські муки терпіли маріупольці, ховаючись у підвалах, шукаючи їжу, здобуваючи воду. Виживання без елементарних умов в оточенні війни.

Таке життя на старості випало на долю 74-річної Галини Іванівни Кисільової в Маріуполі. Більше двох місяців жінка старалася, трималася за соломинку життя. Але 8 квітня 2022 року вона померла. Медикаментів та належної допомоги не було, бо була проклята війна.    

49-річна Олена Кисельова загинула 21 березня 2022 року в Маріуполі. У будинок, де вона жила із родиною, потрапив снаряд. Почалася пожежа. Поряд із Оленою загинули її донька, онук, мама та подруга.

Олена Кисельова мешкала у Лівобережному районі. Його російські війська почали обстрілювати з перших днів повномасштабної війни. Дім Олени був розташований у приватному секторі на вулиці Полтавській. «Вони ховалися у своєму будинку. Коли 21 березня туди прилетів снаряд, їх було п'ятеро. Усі згоріли живцем. Вижив лише чоловік Олени. На момент обстрілу він був не вдома. Він ще намагався їх врятувати і отримав численні опіки… В одну мить чоловік втратив дружину, дочку, онука і тещу», – розповіла Олена Курильцева, знайома родини. Олена Кисельова народилася та жила в Маріуполі. Працювала старшою медичною сестрою лікарняного відділення міської лікарні. Була віруючою людиною. «Працювала для своєї сім'ї. Була величезною радістю для друзів та родичів. Завжди знаходила час на відповідь чи пораду. Серце, яке могло вмістити мільйон людей... Такою вона змогла виховати і свою дочку. Олена дбала про свою сім'ю, друзів, господарство, про пацієнтів лікарні. Війна вирвала з життя цінне й дороге – те, що ми не зможемо забути», – сказав друг сім'ї Олег Зайцев. Загиблу родину поховали у дворі на Морському бульварі. Чи перепоховали їх потім – невідомо. В Олени залишився чоловік Олексій.

З перших днів повномасштабного наступу російська армія взялася за Маріуполь. Сучасне, квітуче, живе українське місто на березі Азовського моря не давало їм спокою ще 2014 року.

На початку березня обстріли ворогом міста становилися дедалі сильнішими. 2 березня – це переломний день, коли маріупольці залишилися без зв’язку. На той час вже не було води, тепла, газу і лише мобільний зв’язок хоч якось допомагав людям. Але відібрали і це.

У той же день, 2 березня, загинув Дмитро Вікторович Кисільов. Чоловіку було 52 роки.

До війни він працював на металургійному комбінаті в цеху експлуатації УЖДТ. Рідні пишуть: «Царство тебе небесне братику, ти назавжди залишишся в наших серцях, любимо тебе і пам'ятаємо, і не можемо повірити досі що тебе більше немає на цьому світі, ти був хорошим братом».

Покоління ровесників Тетяни Олександрівни постійно чуло від тих, хто жив у період  Другої світової війни, про жахи фашистської орди в Україні та світі. Пам’ятали гасла про необхідність берегти мир. Таке сприйняття було у всього населення. Маріупольці жили, надіючись, що росія не наважиться на воєнні дії проти Україні. Адже і її народ постраждав у Другій світовій війні. Нажаль, віроломне вторгнення російських військ в Україну розпочалося 24 лютого 2022 року, майже, як і фашистське, вранці, зненацька, коли мирні люди спали.

В Маріуполі почалися важкі дні під постійним прицілом ворога з повітря, з моря, з суші. Від нескінчених обстрілів майже неможливо було вберегтися тим, хто не зміг виїхати з міста. Адже треба було готувати їжу, знаходити воду,  дрова, ліки, бо російські загарбники знищили критичну інфраструктуру, залишивши людей наодинці зі смертю.

В таких надзвичайних умовах загинула 53-річна Кисільова Тетяна Олександрівна. З болем у душі Яна Чева каже про цю трагедію: «Загинула зі своїм сином та батьком у дворі власного будинку, там і поховані. Важко пережити втрату...». Вони не мали можливості вберегтися від російської навали навіть у власному домі.

Костянтин та Оксана Кібенко – життєрадісна дружна сім’я, яка мешкала в Маріуполі, мріяла про щасливе майбутнє дітей, будувала плани свого розвитку. Вони любили проводити разом вільний час, завжди радо зустрічали гостей, друзів, рідних. Якби не повномасштабна російська війна...

Родина Костянтина та Оксани опинилася в окупованому Маріуполі в ті дні, коли ворожі обстріли знищували критичну та цивільну інфраструктуру, доводячи людей до загибелі. Страждали, гинули цивільні мирні жителі.

18 березня 2022 року Кібенко Костянтин, Кібенко Оксана, Кібенко Костик, Кібенко Олег загинули в квартирі в окупованому Маріуполі внаслідок прямого попадання в їх житло. Війна безжально вбила сім’ю.

Наталія Кійко переживала період окупації в Маріуполі знаходячись на Черьомушках разом зі своїми батьками. Приблизно 3-4 квітня російські окупанти жорстоко обстрілювали цей район, в їх будинок за адресою вул.Новоросійська, 18 були потрапляння. Розпочалася масштабна пожежа. Батьки Наталії загинули через вогонь, а Наталя вистрибнула з 9 поверху будинку. Близькі Наталі повідомили, що тіло жінки знаходилося біля будинку до 1 травня.

Відомо, що Наталя Кійко мала освіту філолога, навчалася у Дніпрі. Сама Наталя була родом з Макіївки.

Кирило Кінаш загинув 28 лютого 2022 року в Маріуполі, через 4 дні з початку повномасштабного наступу росії. 17-річний Кирило помер в Обласній лікарні інтенсивного лікування м.Маріуполь від отриманих бойових поранень.

Геннадій Кіор трагічно загинув у Маріуполі через отримані уламкові поранення, яких він зазнав від російського снаряду. 13 березня 2022 року на подвір’я будинку, де проживав Геннадій Володимирович прилетів снаряд. Чоловіка доставили у лікарню БСМП, де він помер. Геннадія Кіора поховали в братській могилі в мікрорайоні Парковом. Пізніше був перепохований, але рідні досі не знають де саме.

До війни Геннадій працював зварювальником. У свої 47 років мав люблячу сім’ю, дітей. Дружина Оксана залишилася жива. Вона згадує чоловіка з любов’ю, сумом та величезною біллю: «Добрий,веселий, безкорисливий, люблячий чоловік, батько та дідусь».

Люди чекають весну, сподіваючись на відродження, мріючи про добрі зміни в житті. Але з 24 лютого 2022 року весна йшла в сім’ї українців звістками про руйнування, про смерть, які несли гармати, міни, бомби, кулі російської повномасштабної війни.

Світлана Кіріякова, як і багато інших маріупольців, знаходилася в ті часи в місті. Ворог намагався оточити територію Маріуполя та прилеглих сіл, щоб далі загарбувати землі України. Захисники стримували натиск окупантів, але обстріли велися безперестанку. Надзвичайно важко виживали мешканці оточеного міста, яке залишалося без допомоги, без життєво необхідного. 

17 березня 2022 року в Маріуполі загинула Кіріякова Світлана. Її завжди будуть пам’ятати як чудову, добру, чуйну людину, життя якої забрала російська війна.

Повномасштабна війна розпочалася для маріупольців жахливим ранком 24 лютого 2022 року. Гучні вибухи, трескіт кулеметів, пожежі, розпач, паніка – все це на фоні верениці автомобілів, які рухалися кудись подалі від околиць міста. На околицях вже гуділи мотори ворожої техніки. Хтось зі своїх вікон бачив танки, бронемашини. Десь зовсім поряд уже точилися бої...

Кісельов Анатолій Федорович проживав у Маріуполі, не виїхав із міста. Почалися важкі часи для нього, як і для багатьох українців. Маріупольці боролися з холодом, голодом. Та найстрашнішими були обстріли. Залишалася надія, що скоро все закінчиться, але обстріли стали масованими, прицільними. 

В кінці березня 2022 року Кісельов Анатолій Федорович загинув у своєму будинку, за адресою проїзд Ленінградський. Людмила Бочкова з болем повідомила, що не знає місце поховання брата, сподівається знайти його могилу.

Олексій Кісілішин проживав у Маріуполі. Уже в 17 років зробив свій вибір та пішов служити в «Азов». Олексій ріс мужнім патріотом і серпентологом- зоозахисником. Таке поєднання зовсім різних напрямків діяльності багато розповідало про його самовираження. «Якщо ми не вбережемо природу – наші діти житимуть в бетонних джунглях», - цю фразу повторював Олексій «Лев», який віддав життя за Батьківщину. Понад усе він любив Україну та тварин. Після служби відкрив притулок для тварин. Почав лікувати собак, лисиць, птахів, павуків, пітонів. Разом із сестрою мріяв збудувати в Дніпрі реабілітаційний центр для тварин, де можливо б рятувати диких тварин від неблагонадійних власників.

24 лютого 2022 року з початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну разом з батьком пішов боронити країну. Воював з побратимами у лавах полку «Азов», захищаючи до останнього свій Маріуполь в нерівній боротьбі з окупантами. В хвилини тиші між боями на «Азовсталі» розповідав історії про порятунки тварин.

Полон. В Оленівці росія підступно вбила його разом з іншими побратимами, влаштувавши теракт в колонії 29 липня 2022 року.

Посмертно Кісілішин Олексій нагороджений першою Всеукраїнською зоозахисною премією. «У нього була мрія – створити великий центр захисту та притулку для тварин. Сподіваюся, що після визволення Маріуполя так і буде», - каже мати героя Ганна Кісілішина.

16-ти річний Максим Кіщик загинув 18 березня 2022 року під час обстрілу Маріуполя російськими військовими. Юнак був родом із Харцизька Донецької області. У 2015 році його родина уже втікала від російської агресії та в пошуках прихистку зупинилася в Маріуполі. Там юнак навчався у школі №56. Захоплювався футболом, був відмінником. Його пригадують доброзичливим, відповідальним, скромним. «Максим був найкращим», – сказала про сина мама Надія. «Він був одним із трьох претендентів на золоту медаль, якої так і не отримав. Реальний претендент! Дуже розумний, спокійний, виважений, ввічливий», – пригадала вчителька Любов Кирильченко. За тиждень до початку повномасштабного російського вторгнення Максим Кіщик написав у шкільному творі свої роздуми про війну: «Люди пам’ятають про перемогу, але забувають про вміння цінувати мир, а тому іноді чується гасло «Можем повторить», що не є нормою, адже людське життя – найвища цінність. Сьогодні влада Росії є агресором до України, повторюючи те жахіття, що відбувалося, зовсім не засвоївши всієї моралі Другої світової війни». Разом із мамою і старшим братом Максим жив у Лівобережному районі Маріуполя, який потрапив під сильні обстріли з перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну. Юнак загинув у багатоповерхівці на Морському бульварі. Коли розпочався обстріл, він із рідними спускався до підвалу. Через вікно під'їзду влетів осколок та поранив хлопця в артерію внизу живота. «Вийти з будинку було неможливо. Обстріли не припинялися, автівки не було. Менш ніж за годину син помер від втрати крові. Його занесли до квартири. Ми зі старшим сином бігли з будинку, коли його захопили російські війська. Нам обіцяли, що Максима поховають, але він згорів разом із домом. Мені надіслали фото останків...» У Максима Кіщика залишилися батьки і старший брат.

Кленіна Володимира Васильовича вже багато років називають легендарним тренером по боксу.

Він закінчив Жданівський індустріальний технікум, потім – Жданівський металургійний інститут а ще - Київський університет фізкультури та спорту. Прийшов у бокс в 16 років, залишився в ньому назавжди. Бокс був сенсом його життя, важкою працею, щасливими перемогами, значними досягненнями. В 1959 році став майстром спорту СРСР. Видатний спортсмен найбільших успіхів досяг на тренерському поприщі.

«Бокс не признає компромісів. Тільки чесна дружба з ним веде до успіху», - казав Володимир Кленін. Він був першим маріупольцем, удостоєним звання заслуженого тренера СРСР. Це було в 1985 році. Його своєрідний метод роботи зі спортсменами  спонукав до перемог. Тренував у вихованців розумову здатність до обдумування, обґрунтування кожного удару на ринзі. Своєю поведінкою на тренуваннях, на змаганнях тренер передавав учням урівноваженість, спокійність, впевненість в перемозі. Кленін Володимир Васильович підготував дуже багато спортсменів. Серед них відомі майстри спорту, заслужені тренери України, призери різних чемпіонатів, кубків світу, Європи; заслужений тренер України, тренер збірної СРСР 1990-1992р, тренер Олімпійської національної збірної 1996р Дворцов Володимир. Всіх не перерахувати. Його справу продовжив син.

Славне життя видатного українця обірвалося в окупованому російськими військами Маріуполі 07.04.2022року.

Максим Кліменко зустрів російську окупацію разом з сім’єю, перебуваючи в Маріуполі. Родина Кліменко – патріоти, для яких українська мова та вишиванка – дуже вагомі речі.

Переживали окупацію тяжко, але наприкінці березня евакуювалися на автівці разом із друзями. Дорога була дуже складна, але родина Кліменко дісталася до м.Рівне. Тут й оселилися, а Максим одразу пішов до військомату та став на облік. У листопаді 2022 року став на захист своєї Батьківщини. Але 28 лютого, на день народження дружини, герой загинув у бою на Луганщині.

«Макс був цікавий, смішний, розумний хлопець, з яким було про що поговорити», – розповів Роман Крук, який служив разом із Максимом.

У Максима Кліменко залишилася дружина Ганна та маленький синочок.

Валентин Тимофійович проживав на території, яку настигла російська навала, що спричинила горе, розруху, біль. Він був одним із багатьох маріупольців, який ріс в післявоєнний час, важко працював, радів прогресивним змінам у місті, сподівався на щасливе майбутнє молодого покоління.

18 березня 2022 р волонтери вивозили людей, намагаючись допомогти, зберегти від окупації. Але обіцяні росіянами коридори для виїзду мирних людей не справдилися. За словами дочки, батька убили на перетині бульвару Шевченка і проспекта Будівельників. Машину, в якій його евакуювали, розстріляли. Валентин Тимофійович був важко поранений. Він помер від поранень на операції в лікарні Бердянська.

Віктор Кліщ загинув навесні 2022 року в Маріуполі, під час окупації міста російською армією. Чоловік працював у конверторному цеху металургійного комбінату.

Маріуполь був рідним містом для Галини Петрівни Клок. Немало поневірянь було в її житті. Період будівництва держави, друга світова війна, голодні роки, післявоєнне становлення та відбудова – все відчувалося в сім’ї.

Працьовитість, оптимізм, надія на краще були фундаментом життя для багатьох людей в ті роки. 

Після багатьох років праці можна було розраховувати на спокійну старість, допомогу, догляд, відпочинок у колі рідних, друзів. Але вторгнення росії в Україну принесло в Маріуполь багато страждань, горя. Під прицільними обстрілами ворога гинули мирні люди, палали будівлі. Розпач, страх, біль полонили серця людей.

У 86-ий день свого народження, коли у Маріуполі йшли важкі бої, Галина Петрівна Клок померла. 

Перепохована на кладовищі.

8-річна Вікторія Клочкова загинула в Маріуполі 7 березня 2022 року, коли окупанти вели вогонь по місту. Про це стало відомо від лікаря  "Обласної лікарні інтенсивного лікування м.Маріуполь".

Зінаїда Кобенко залишалася в Маріуполі під час повномасштабного російського вторгнення. Як і більшість мешканців її віку, жінка не могла представити собі весь ужас окупації. Останні 8 років війна іноді нагадувала про себе звуками пострілів, вибухів із «сірої зони». Але було відчуття, що маріупольців ці події не стосуються. У мешканців міста притупилася уважність, пильність. 

Кобенко Зінаїда загинула в Маріуполі у перший день війни, 24 лютого 2022 року. Їй було 69 років. Життя могло б принести радість на заслуженому відпочинку. Сестра пенсіонерки розповіла, що серце Зінаїди не витримало жахів війни.

У віці 50 років загинув маріуполець Кобилецький Микола – чоловік пережив страшні часи окупації міста росіянами та помер 25 квітня через відсутність медичної допомоги, ліків, належних умов лікування.

У Маріуполі Микола мав своє кондитерське виробництво – відомий цех «Загадка» розташовувався на вул.Торговій. Кондитерські вироби постачалися в магазини по всьому місту, також пеклись торти на замовлення. Микола Кобилецький дуже багато сил вклав у справу свого життя та роками удосконалював виробництво.

Чоловік також мав хобі, що займало його серце та душу – любов до німецьких вівчарок. Микола розводив породистих собак, приймав участь в міжнародних виставках, його улюбленці займали призові місця. Німецькі вівчарки Миколи Кобилецького розійшлись по всьому світові.

Після трагічної загибелі Миколи його друзі та знайомі в соцмережах з сумом та біллю згадували друга. Про нього писали: «Коля, світла і добра людина»,«завжди був на позитиві», «неймовірним був, таким і запам'ятаємо»,«він був Людиною завжди у будь-якій ситуації», «Коля завжди веселий, добрий душею,що сталося,як так можна. Нема слів,просто великий сум».

Валентина Іванівна Коваленко була вже пенсіонеркою. У цей час людина вже має право на відпочинок, на щасливу, спокійну старість, на спілкування з рідними.

Але прийшла росія в Маріуполь, і все перевернулося. Пекельний березень пережили далеко не всі маріупольці, дуже важко було пенсіонерам. Загострювалися захворювання через нервове напруження, холод, брак їжі та медикаментів.

25 березня 2022 року не витримало серце Валентини Іванівни Коваленко – у жінки стався інсульт. Її поховали біля будинку за адресою вул.Азовстальська 19/2.

У Валентини Іванівни залишилася донька.

Коли розпочалася російська навала на українські землі, Віктор проживав у Лівобережному районі Маріуполя. Чоловік якраз був у повному розквіті планів, мрій, сподівань на їх втілення в життя. Але з 24 лютого 2022 року всі сподівалися лише на одне: вижити в горнилі жорстокої війни. Якщо була можливість сховатися, то потрібно було виходити з підвалів за водою, за їжею. Постійні цілеспрямовані обстріли, авіабомбування несли людям смертельну небезпеку.

Як повідомила Ольга, 27 березня 2022 року «любий братик, синочок, дядя загинув від осколкових поранень». Коваленко Віктора Вікторовича вдалося поховати біля його будинку 7, по вулиці Азовстальській. Російська війна вбила мирного мешканця Маріуполя, завдавши невимовного горя його рідним.

Коли розпочалася російська навала на українські землі, Віктор Коваленко проживав у Лівобережному районі Маріуполя. Чоловік якраз був у повному розквіті планів, мрій, сподівань на їх втілення в життя. Але з 24 лютого 2022 року всі сподівалися лише на одне: вижити в горнилі жорстокої війни. Якщо була можливість сховатися, то потрібно було виходити з підвалів за водою, за їжею. Постійні цілеспрямовані обстріли, авіабомбування несли людям смертельну небезпеку.

Як повідомила Ольга, 27 березня 2022 року «любий братик, синочок, дядя загинув від осколкових поранень». Коваленко Віктора Вікторовича вдалося поховати біля його будинку №7, по вулиці Азовстальській. Російська війна вбила мирного мешканця Маріуполя, завдавши невимовного горя його рідним.

Коваленко Едуард Іванович проживав у Маріуполі. Знаходячись на заслуженому відпочинку, він радів успіхам рідних, зустрічався з друзями, яких залишалося мало. 

Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, ворог атакував Маріуполь. Коваленко Едуард Іванович, як і багато інших маріупольців, залишався у місті. Люди надіялись, що скоро бойові дії закінчаться, а цивільним нема чого боятися. Але ворог не щадив нікого. Під час окупації Маріуполя гинули мирні мешканці від осколків, від прямих влучань, від холоду, голоду, нестачі медикаментів та медичної допомоги.

30 квітня 2022 року Коваленко Едуарда Івановича не стало. Війна прискорила смерть чоловіка.

На початку війни сім’я надіялася на те, що зможуть перечекати обстріли, збережуть житло. Лівобережний район, де проживали Коваленки, зазнав найсильніших обстрілів на початку війни. Коли дочка змогла дозвонитися до батьків, вони погодилися виїхати в більш безпечне місце. Але в останню мить батько відмовився, залишився вдома, а жінка виїхала.

Оксана з мамою та родичами ховались у родичів. Але 17 березня у двір попав снаряд. Загинув свекр. Знайшли сховище біля центрального вокзалу, де ховались близько 70 людей на маленькій площі. В кінці березня чоловіки з білими пов’язнами змусили їхати на «евакуацію». «Ми вийшли на вулицю – валялись трупи й шматки тіл, які збирали в один мішок», - розповідає Оксана. Дивом евакуювались у тоді вже окупований Бердянськ.

Оксана довго шукала волонтерів, які б погодилися вивезти батька. Місцеві знайшли Евгена Мартиновича вдома, він лише просив у дочки грошей на їжу. Мати Оксани повернулася до чоловіка. Побачила його опухлим від важких тілесних ушкоджень, з поломаними ребрами. 3 дні з тяжкими ушкодженнями просидів без допомоги (зв’язку не було). Доправили побитого у Донецьк, бо у Маріуполі відмовились лікувати. Чекав на операцію, жалівся жінці по телефону, що у лікарні їх не годують. Там і помер, причину смерті не надали.

В мирний час Коваленко Євген Мартинович працював на «Азовсталі» у конверторному цеху.

Юрій Вікторович проживав у приморському місті Маріуполі. Коли почалося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, чоловік мав пенсійний вік. Юрій, як і багато інших мешканців, переживав усі тяготи воєнних дій у прифронтовому місті. Ворог наносив масовані цілеспрямовані  удари по житловим будинкам та по інфраструктурі Маріуполя. Обстріли залишили жителів без води, газу, опалення, зв’язку, медикаментів.

Донька Марія Юнгблюд повідомила, що її любий батько, 66-річний Коваленко Юрій Вікторович, загинув 5 квітня 2022 року в окупованому Маріуполі. Пережив важкі події воєнних дій у місті. Якби не війна, то чоловік мав би можливість радіти щастю своїх рідних, більше спілкуватися з друзями, будучи на заслуженій пенсії. А головне – жити. 

 Воєнний період березня-квітня 2022 року наклав неймовірний слід на життя маріупольців. Багато з тих, хто дивом вижив, у подальшому помирали від наслідків того часу. Адже стрес через обстріли, умови холоду, нестачі їжі, води, відсутність медикаментів неминуче відобразилися на здоров’ї.

Так 30 квітня, вже коли у Маріуполі стихли воєнні дії, не витримало серце пенсіонерки Коваль Людмили Іванівні. Жінка пережила перші два місяці в окупації, але її здоров’я дуже похитнулося. На момент смерті їй було 80 років. Бабуся, мати – безневинна людина, яка загинула через жахливі часи окупації міста Маріуполя.

В середині березня 2022 року Ковальова Валентина загинула в Маріуполі. Вона пішла по воду до джерела, але назад не повернулась, бо була вбита мінометним обстрілом.  Холод, голод, розруха, постійні обстріли, страх смерті, що витав у чорному вихрі диму пожарів, – все це картини реалій в місті, яке окупували російські війська.

Про загибель Валентини повідомили друзям незнайомі люди, які зателефонували з номера її телефону.

Неймовірно важко було батькам поховати свою любу донечку. Батько знайшов її тіло, поховали на батьківщині мами, в селі Анадоль Донецької області.

Валентина народилася у Соледарі Бахмутського району. Після закінчення Маріупольського державного університету викладала українську мову в місцевій гімназії. Про молоду вчительку розповіла її колега Ольга: «Валя багато усміхалася, була такою «дівчинкою-іскринкою». Любила прогулянки, фотосесію». Активна, енергійна, товариська, творча дівчина загинула в період війни росії в Україні.  

Поліна Ковальова – 5-річна дитина, що загинула в Маріуполі під час окупації росіянами міста. Трагедія сталася 19 березня 2022 року, коли сім’я дівчинки намагалася евакуюватися з міста. Не було зелених коридорів, люди виїжджали під обстрілами з великими ризиками. Під час спроби покинути Маріуполь, Поліна отримала поранення у голову, коли з рідними знаходилася в автомобілі. Дівчинку намагалися врятувати, але 20 березня її серце перестало битися.

Мати Поліни, Лєбєдь Ірина, з величезною біллю каже: «Вона була моїм життям, це була така розумна і невгамовна дитина». Полінці було всього 5 років.

Під час окупації міста 26 березня 2022 року в Маріуполі загинув Сергій Павлович Ковальчук. Це сталося внаслідок прямого влучання ворожого снаряду. Трагедія сталася за адресою пр.Металлургів, 219-а.

Сергій мав сім’ю – був коханим чоловіком та найкращим батьком. Рідні досі не можуть прийняти втрату – біль не втихає… Завжди усміхнений, добрий, веселий – Сергій дуже цінував рідних та свою родину, намагався дати їм найкраще. Мав роботу – віддано та сумлінно працював на металургійному комбінаті в цеху експлуатації УЖДТ.

Війна, яку розпочала росія забрала життя чудового маріупольця, Сергія Ковальчука. Йому було всього 35 років.

Людмила Кодітек загинула в Маріуполі 20 березня 2022 року. Відомо, що разом з нею загинув її 8-річний онук Роман Палун.

Людмила Кодітек була матір’ю, бабусею, мала чудову люблячу сім’ю. На момент загибелі Людмилі було 59 років.

81-річна Валентина Кожевнікова загинула в Маріуполі проти ночі 20 березня 2022 року. У будинок, де перебувала пенсіонерка, влучила авіабомба. Поряд загинули її дочка, зять та двоє онучок. Під уламками цього житлового будинку назавжди залишилися 16 сусідів. Валентина Кожевнікова народилася та мешкала в Маріуполі. Її пригадують чуйною і гостинною людиною. Дуже любила готувати. За фахом була фельдшеркою, до пенсії працювала на «швидкій». Мріяла побачити правнуків. «З 1972 по 2017 рік мама працювала на підстанції швидкої допомоги у Лівобережному районі. Світла, добра, дуже розумна. Все своє життя рятувала людей. Мала багато відзнак за працю. Народилася перед війною, тоді вижила, а під час цієї війни – ні», – розповів син Володимир. До повномасштабного російського вторгнення в Україну Валентина жила в Центральному районі Маріуполя, у 23 мікрорайоні. Однак напередодні війни захворіла, мала гіпертонічний криз і опинилася в лікарні Лівобережного району. До 13 березня жінка була там. Та обстріли сильнішали і частішали, стали дуже інтенсивні й пацієнтів відправили додому. Пані Валентина пішла до доньки Наталії Красильникової, яка мешкала на лівобережжі. До 18 березня родичі ще спускалися в підвал, та потім Наталія отримала важке поранення стегна і не могла цього робити. Проти ночі 20 березня вся родина була в квартирі, коли по будинку влучила авіабомба. «Мама ввечері 19 березня ще допомагала людям. Робила пораненій сусідці перев'язку. Сусідці пощастило вижити, саме завдяки їй я багато дізнався про останні години життя моєї матусі та сестри із сім'єю», – сказав Володимир. Тіло Валентини Кожевнікової не ідентифікували. У неї залишилися син та невістка.

59-річний Валерій Козар загинув у власній квартирі в Маріуполі 19 або 20 березня 2022 року. Під час повномасштабної війни Валерій із дружиною жив у Лівобережному районі, який щільно обстрілювали з перших днів. Виїхати до більш безпечного місця змоги не було. Вони залишалися у власній квартирі в багатоповерхівці на Морському бульварі. «Про загибель повідомила дружина. 19 або 20 березня тата вбив снайпер. Точну дату дружина не пам'ятає. Була у шоковому стані. Сусідка покликала чоловіків, вони тата загорнули в якесь покривало і винесли. Поховали у дворі в воронці від снаряду», – розповіла донька Світлана. Валерій Козар народився у Маріуполі. Змінив кілька робіт. Був будівельником, свого часу працював також на великому вітрильному судні в Латвії. Остання посада – оператор рейко-балкового цеху на металургійному комбінаті «Азовсталь». «Тато дуже переймався через екологію та засмічення планети. Багато читав. Вивчав англійську. Дуже любив котиків. Коли ми були дітьми, постійно вигадував казки та міфи для нас, а потім – і моєму синочку. Любив море. Мріяв поїхати в Ізраїль і знову до Латвії. Ми посадили з ним сад і тато так хотів побачити, як всі ті деревця розквітнуть. На свій ювілей хотів посадити ще дерев, але не дожив до цього рівно місяць. Я не встигла сказати йому, що люблю. Я хочу, щоб весь світ почув, як я кричу. Я благаю, щоб ти пробачив мене», – розповіла донька Світлана. Коли у Лівобережному районі почали зносити будинки, сестра загиблого знайшла сусідів, один із яких показав місце, де міг бути похований Валерій. Однак тіла там не знайшли. Родичка неодноразово їздила туди, коли діставали тіла, але його там не було... У Валерія залишилися дружина, двоє дітей та троє онуків.

20-ті роки Маріуполь ставав красивішим, охайнішим, цікавішим та перспективним для активних людей. Нові професії, різноманітні міжнародні зв’язки в різних сферах, цікаві культурні заходи – все працювало на щасливе майбутнє міста та його жителів.

Данило Козлов – фахівець відділу технічних засобів навчання в Маріупольському державному університеті, студент навчально-наукового інституту управління. Молодий хлопець радів, що його цінують, підтримують. Перед ним відкривався світ перспектив та можливостей.

Але жорстока російська куля війни підло вбила Данила Козлова. Талановитому хлопцю не дали здійснити мрії, любити, виховувати своїх дітей, бути успішним та щасливим.

25 березня 2022 року «був убитий Козлов Олександр Анатолійович. «Для нас він живий і десь поряд, в спогадах, в серці, у мріях»... – з невимовним горем каже Діана про свого рідного дорогого Олександра.

Якби він загинув у мирний час, то рідні звернулися б до правоохоронних органів, було б розслідування, наказали б винуватця. Але хто знає про те, скільки вбито мирних невинних людей у Маріуполі з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Адже стріляли із мінометів, танків… цілеспрямовано кидали авіабомби на мирне весняне місто.

Уже ніхто не дізнається про точну кількість замучених, страчених, убитих маріупольців в період окупації міста росією.

Повномасштабна російська війна нагрянула на територію Приазов’я 24 лютого 2022 року. З перших днів тривали запеклі бої на побережжі Азовського моря. Виноградне, де проживала Олена Андріївна, знаходилося в районі бойових дій. Мешканці страждали від постійних ворожих обстрілів. Російська армія знищувала Маріуполь, намагаючись окупувати місто.

В ці важкі часи російської окупації загинула Козловська Олена Андріївна.

До війни вона працювала прибиральницею службових приміщень у Виноградненській гімназії. Тут її знали, як чуйну, добру, привітну людину та відповідальну колегу.

Андрій Андрійович Козюберда загинув у Маріуполі 23 березня 2022 року. Майже місяць він виборював у долі право жити, бо навкруги панував страх смерті, голод, холод. Без води, тепла, газу, електроенергії та зв’язку люди згуртовувались, допомагаючи долати перешкоди. Надії на порятунок танули з кожним днем. 

Російські війська намагались оточити Маріуполь, просуватися далі по території України. Їх дорога вкривалася розваленими будівлями, пожежами, смертю.

Козюберда Андрій прожив всього лиш 52 роки.

Роман Колесніков загинув у Маріуполі 13 березня під час обстрілу міста російськими загарбниками. У той день Роман разом з родиною підіймалися з підвалу на 5-поверх будинку до своєї квартири – хотіли узяти сухий одяг. Раптом міна впала біля їх під’їзду. Роман йшов першим – він отримав тяжкі поранення голови та помер за 5 хвилин на руках своєї дружини. Ціною свого життя, прийнявши удар на себе, в живих залишилися дружина з донькою.

Роман Колесніков мав дружню сім’ю, щасливе подружжя ростило донечку, мріяли про майбутнє, будували плани. Роман був моряком.

Олександр Коломоєць загинув у Маріуполі 24 березня 2022 року, під час військових подій, які принесла в місто росія. Чоловік у мирному житті працював у рейкобалковому цеху металургійного комбінату. 

Василь Петрович Колоніарі загинув у Маріуполі 12 березня 2022 року. Чоловік переховувався від війни у своєму будинку за адресою вул.Заозерна, 34. Через прямо влучання російського снаряду будинок запалав та Василь Петрович не зміг самостійно вибратися (у нього через похилий вік були проблеми з ногами). В той момент дружина Василя, Марія Іванівна, була на подвір’ї, але не змогла допомогти чоловікові. Вона вижила.

В квітні родину Василя Петровича – дружину, доньку та онука – росіяни евакуювали в Ростов.  Звідти родина самотужки дібралися до родичів у Підмосков’ї.

Наталя Миколаївна, родичка Василя Петровича, згадує, що «він був прекрасною людиною, оптимістом, ерудитом, чуйним, добрим, та працьовитим». Вона додає: «Усі, хто його знав, завжди згадують його з теплом».

Під час військових подій Василь Петрович був вже давно на пенсії, йому було 82 роки. У минулому він був підполковником радянської армії. Він був людиною з великої літери.

Валерій Колосов загинув у власній квартирі в Маріуполі 19 березня 2022 року. Внаслідок обстрілу міста він отримав осколкове поранення, несумісне з життям. Валерієві Олександровичу було 70 років. До пенсії він працював на металургійному комбінаті імені Ілліча. Останні роки багато часу присвячував дітям та онукам. «Дуже добрий був, обожнював онукiв. Допомагав людям, якi до нього зверталися. Був чесною, порядною людиною», – розповіла про чоловіка дружина Олена. Валерiя Колосова поховали у могилi рiдного брата Олени на Старокримському кладовищi. У загиблого залишились дружина, діти й онуки.

Олексій Кольбедюк загинув у власній квартирі в Маріуполі 16 березня 2022 року. Йому назавжди 50. Олексій народився в Маріуполі. Навчався у школі №25, а згодом – у Приазовському державному технічному університеті за спеціальністю «металургія чорних металів». Працював на металургійному комбінаті ім. Ілліча, поки у 2021 році не вийшов на пільгову пенсію. Олексій грав на гітарі. Чудово кулінарив. Любив виготовляти мініатюрні моделі військової техніки часів Другої світової. Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Олексій із цивільною дружиною Тетяною Амеліною залишалися в місті. За словами Тетяни, на таке їхнє рішення, зокрема, вплинула заспокійлива риторика місцевої влади. Сім'я не сподівалася, що місто можуть чекати настільки страшні часи. Коли ж родина вирішила евакуюватися з Маріуполя, такої можливості не було. 16 березня 2022 року в квартирі Олексія Кольбедюка, що була розташована у будинку на проспекті Металургів, 69, пролунав вибух. Російський снаряд прилетів у житло чоловіка. Там були Тетяна, сусідка Лариса, помешкання якої обстріл знищив напередодні, та Олексій. Він встиг прикрити собою жінок, а сам загинув. «Олексій дуже любив рідне місто, мав енциклопедичні знання з історії Маріуполя, з історії Другої світової війни. Був закоханим у життя. Завжди допомагав людям та мав багато друзів. Кожна хвилина спілкування з ним була святом. Безмежно сумую і люблю його», – сказала цивільна дружина Олексія, Тетяна Амеліна. В Олексія Кольбедюка залишилися батьки, цивільна дружина, сестра, сини та онуки.

Ігорю Комарову було 64 роки. Він загинув у березні 2022-го в Маріуполі на Донеччині. Точні обставини трагедії невідомі. Ймовірно, Ігор загинув від осколкових поранень, коли російська армія бомбардувала місто. «З початком повномасштабної війни Ігор з дружиною Людмилою Щербаковою залишалися вдома у рідному Маріуполі. 10 березня в їхню квартиру в Центральному районі, на вулиці Купріна, 69, поцілив снаряд. Їхня домівка згоріла», – розповіла родичка загиблого. У той період окупанти завдавали масованих авіаударів по Маріуполю, скидаючи бомби на житлові будинки, руйнуючи цивільну інфраструктуру. Подружжю вдалося врятуватися, але згодом вони знову потрапили під вогонь ворога – ймовірно, поблизу кінотеатру «Савона». Ігор Комаров народився та мешкав у Маріуполі. Багато років життя присвятив роботі на підприємстві «Укртелеком». Його поважали і цінували колеги. На момент вторгнення Ігор уже був на пенсії. Його пригадують чесним, щирим та людяним. Ігор був ерудованою людиною, багато читав. Мав енциклопедичні знання з багатьох сфер. Захоплювався музикою. Ігоря Комарова поховали на Старокримському кладовищі в Маріуполі. Його дружина Людмила Щербакова зникла безвісти.

Загарбницька війна росії проти України пронизала страхом, болем, відчаєм, смертю весь Маріуполь. Артобстріли, авіабомбування були настільки постійними, що вся красота міста перетворювалася на руїни, згарища, плач, крик про допомогу.

Невелика частина жителів зразу виїхала в безпечні місця. З кожним днем все більше гинуло мирних людей. Ті, що ховалися, з острахом виходили з підвалів, з бомбосховищ, щоб роздобути воду, дрова, їжу, медикаменти. Ворожі атаки безжально змикали кільце навколо Маріуполя, залишаючи мешканців без елементарних умов для виживання, без будь-якої допомоги з боку України. Спланована окупація примусила людей брати гуманітарну допомогу від ворога, який зруйнував і відібрав у них все.

Ольга Токарєва розповіла, що її сусідка Кондалова Лідія Іванівна померла в кінці березня – на початку квітня біля «Метро» в Маріуполі, де чекала в черзі на гуманітарну допомогу. Вона проживала по вулиці Троїцькій, в будинку 32а – 20. Тіло залишилось біля «Метро». При ній були документи.

Юрій Кондрахін народився та проживав у Маріуполі. Його життя складалося так, як у більшості його ровесників. Після закінчення школи здобув професію помічника машиніста у Вищому професійному училищі №99. Активний хлопець любив туристичні мандрівки, природу.  Захоплюючись футболом, став представником маріупольського фанатського руху, вболівав за клуб «Металург». Веселий, життєрадісний,  позитивний, зі сміливою позицією патріота України, Юрій шукав друзів-однодумців. 

Підписавши контракт, у 2020 році почав службу в «Азові» (окремомий загін спеціального призначення у складі НГУ). Обіймав посаду інструктора з водіння взводу оперативного призначення.

З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Юрій Кондрахін (позивний «Стів») мужньо став на захист Батьківщини. Разом з побратимами стримували наступ ворога на рідний Маріуполь.

«Завжди мав багато планів на життя. Мріяв після війни зіграти весілля. Завжди міркував не на свій вік. Загинув як справжній воїн – зі зброєю в руках», – розповіла його кохана Софія. Цілеспрямований, відчайдушний, сміливий, справжній патріот – таким його знали друзі.

Юрій Кондрахін загинув 13 березня 2022 року, захищаючи незалежність України, виконуючи свій обов’язок.

Навіки залишився 22-річним.

Молодший сержант Юрій Кондрахін нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку.

Анатолій Конєв залишався в Маріуполі, коли росія вдерлася повномасштабною війною на територію України. Ворог намагався оточити місто. Для цього знищував критичну інфраструктуру, житлові будинки. З кожним обстрілом збільшувалася кількість пожеж, руйнувань, загибель цивільних мирних маріупольців. 

Анатолій  знаходився в центральному районі міста, але прицільні обстріли були і тут. 

31 березня 2022 року Конєв Анатолій Анатолійович загинув через смертельне поранення осколком міни в голову під час обстрілу. Трагедія сталася біля 2 під’їзду будинку по вулиці Італійській, 141 в окупованому Маріуполі.

Людмила Іванівна Конєва проживала в самому центрі Маріуполя, по вулиці Соборній (Варганова), будинок №1. Це давало змогу краще забезпечити свої життєві потреби: проїзд, покупки, лікування та навіть можливість зручно спуститися  до моря. Вона багато років працювала на заводі (ММКІ) в окремому структурному підрозділі (цех електромереж та підстанцій).

Коли розпочалася повномасштабна російська війна, жінка залишалася в місті. 80-річній Людмилі Іванівні довелося відчути на собі всі тяготи російської окупації. Жінка намагалася боротися, але серце не витримало всіх ужасів окупації.

18 березня 2022 року Конєва Людмила Іванівна загинула. Війна не пощадила літню жінку.  

Максим Коноваленко народився в Маріуполі. Тут він здобув спеціальність машиніста тепловоза. Став приватним підприємцем та разом з матір’ю працював на центральному ринку міста, де продавали інструменти.

Віроломне вторгнення російської армії в Україну застало Максима та його рідних у Маріуполі. Було дуже важко. Ховалися від ворожих постійних обстрілів у підвалі будинку на вулиці Митрополитській, 65, де проживала мати. Під час російського мінометного обстрілу міста Максим не встиг забігти в підвал – пропускав поперед себе сусідів. Мати теж отримала важкі поранення.

Тіло Максима забрали та відвезли в невідомому напрямку. Рідним не вдалося його відшукати.

Його колишня дружина Руслана Коноваленко згадує: «Він був дуже доброзичливим, завжди відгукувався на всі прохання, коли потрібно було прийти комусь на допомогу».

Коноваленко Максиму Олександровичу назавжди 30-ть років.

Війна не дала йому здійснити багато чудових мрій, виховувати донечку, допомагати матері...

Артур був спортсменом, вів здоровий спосіб життя. Він працював тренером із пауерліфтингу в клубі "Стимул".

З 2021 року Артур був фахівцем із розмінування в Швейцарському фонді протимінної діяльності (FSD). Планував допомогати в розмінуванні регіону й надалі, поки не почалася війна.

Життя Артура обірвалося під час ворожого обстрілу, який прийшовся на його район та будинок. У нього залишилася дружина та син.

Маріупольці по-різному сприймали інформацію про можливість війни з РФ. Деякі мешканці виїхали з міста. А більшість тих, хто залишився вдома, сподівалися на скоре закінчення конфлікту. В цей час Віталій Кононенко не виїхав з міста. Чоловік намагався допомагати тим, кому було важко. На жаль, війна не пожаліла добру, щиру, чуйну людину. 

Кононенко Віталій загинув 25 березня 2022 року біля арки на проспекті Миру. Він отримав смертельне поранення від розриву міни. Мешканці гуртожитка на вулиці Зелінського 19б низько кланяються його памяті, кажуть, що його допомога в окупованому Маріуполі була безцінна.

Росія принесла в Маріуполь смерті десятки тисяч людей. Невинні жертви, які постраждали внаслідок агресивних воєнних дій росії. Березень 2022 був жахливим – люди виживали, не вистачало води, їжі, не було тепла, електроенергії, не було також і зв’язку. 

Катерина Іванівна Коноп була пенсіонеркою. Вона переховувалася в підвалі будинку по вул.Бахчіванджи, 21. Через постійні обстріли, пожежі, смерті, брак тепла та їжі, жінка загинула – в неї стався серцевий напад. Нелюдські умови перебування забрали життя доброї, світлої та люблячої людини.

Валентина Іванівна Константінова було 87 років, коли росія напала на Україну. Жінка вже давно була на пенсії, до того ж майже не могла ходити. Вона жила в Лівобережному районі, в багатоповерхівці на бульварі Морському, буд.26. Цей житловий район був розташований неподалік від заводу, «Азовсталь» - тут проживало багато людей похилого віку, серед яких і Валентина Константінова.

Через проблеми зі здоров’ям, Валентина Іванівна не могла дістатися безпечних місць, тому була вимушена переживати жахливі події тієї весни у себе вдома. Десь 23-26 березня, коли росія в черговий раз обстрілювала усіма способами цей район, стіна будинку 26 по бульвару Меотиди завалилася, потім розпочалася пожеже. Валентина Іванівна загинула за тяжкими обставинами. Рідні свідчать, що бабуся так і не була похована, але вони сподіваються, що вдасться знайти тіло та по-людські поховати улюблену бабусю.  

Валентина Іванівна була неймовірною, дуже доброю та гарною людиною з високими стандартами людяності. Вона завжди приходила на допомогу та багато вклала у своїх дітей, онуків та правнуків.

Роман Конько трагічно загинув 5 березня 2022 року внаслідок обстрілів, які наносила росія по місту. Згодом від хвороби загинув і батько Романа.

На момент загибелі Роману було 45 років. Він працював у конверторному цеху металургійного заводу.

Віктор Васильович Корабльов загинув навесні 2022 року в Маріуполі, коли росія розпочала повномасштабний наступ на Україну. Відомо, що разом з рідними він перебував за адресою пер.Сєдова, 34-Б. У мирний час Віктор Васильович працював на металургійному заводі в цеху експлуатації УЖДТ.

Молодим вчителем Катерина Андріївна приїхала в Маріуполь (тоді м. Жданів) в 60-і роки минулого століття. Всі роки педагогічної праці вчила дітей українській мові та літературі. В різний час працювала в школах №10, №15, №56 та в професійно-технічних училищах Орджонікідзевського району Маріуполя. Її племінниця розповіла, що Катерина Андріївна любила свою роботу, учнів. Була відзначена серед кращих працівників освіти в книзі пам’яті, виданій на честь 25-річного ювілею району.

В період повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Корнієнко Катерина Андріївна проживала в Маріуполі, за адресою вул. Азовстальська, буд.23, у квартирі 80. По інформації від сусідів вона померла від інсульта, орієнтовно 15-17 березня в своїй квартирі. Був сильний постійний артобстріл. Точного місця поховання ніхто не знає. Скоріш за все, кажуть сусіди, похована в братській могилі.  

Корнілов Едуард зустрів війну разом з іншими маріупольцями. Чоловік перебував у себе вдома, за адресою пр.Миру, 129. Цей будинок був на окраїні міста в Центральному районі. В березні російські військові щільно обстрілювали ці будинки. Під час пожежі, яка виникла внаслідок влучання, Едуард задихнувся. Про це стало відомо зі слів сусідів, що разом переживали період окупації.

Віталій Олександрович Коробка загинув у Маріуполі навесні 2022 року, під час повномасштабного наступу росії. Він працював на металургійному заводі в відділі лінійного контролю охорони праці.

Сергій Коровін загинув від російського снаряду, який розірвався на подвір’ї його власного будинку. Чоловік помер на місці, отримавши не сумісні з життям поранення.

Війну, яку розпочав ворог, Сергій зустрів у віці 44 років – у січні він святкував день народження. На цей час він не працював, але займався своєю пасікою та городом, вкладав багато сил у своє господарство.

Однокласник Сергія Коровіна розповідає, що той був добрим та тихим, ніколи не коли не чинив зло. Ось так росія насправді «визволяла» Маріуполь.

Оксана Корогод загинула в Маріуполі, коли навесні росія штурмом брала місто. На момент загибелі їй було 45 років. Оксана працювала на металургійному комбінаті в теплоелектроцентралі. Мала сім’ю, коханого чоловіка, чудового сина.

В 2022 році Євгенії виповнилося 41 рік. Любила свою роботу перукаря, якій навчила її мати. Євгенія створила на цій основі свій бізнес, відкрила салон.

Подруга Євгенія розповідає, що Женя була творчою людиною, разом вони вели канал на YouTube. Королевська Євгенія виховувала двох дітей і робила все можливе для їх успішного щасливого майбутнього.

«Море було для Жені місцем сили. Вона ніколи нікуди не хотіла, бо дуже любила те, що має – любила своє рідне місто Маріуполь», - розповіла подруга.

Березень не став радісною весною в окупованому Маріуполі. Він був наповненим болем смертей, які відчувалися всюди. 16 березня 2022 року неподалік її будинку в Маріуполі пролунав вибух. У помешканні вирвало вікна. Євгенія отримала поранення та загинула від втрати крові.

У Євгенії Королевської залишилося дві доньки та мати.  

Красива, молода жінка, Олена Король проживала з родиною в Маріуполі. Залишалася у місті, коли в життя увірвалася російська повномасштабна війна. З перших днів розпочалися бойові дії, постійно гриміли вибухи, від обстрілів руйнувалися будинки, гинули мирні люди.

6 березня 2022 року в окупованому Маріуполі горнило російської війни обірвало життя Король Олени. Так і не пізнала всього щастя повноцінного життя.

Едуард Коротков загинув у Маріуполі 16 березня 2022 року. Багатоповерхівку на бульварі Шевченка, де він мешкав, обстрілювали. Почалася пожежа. Він згорів у своїй квартирі, не зміг вибратись. Едуардові було 49 років.

Колишня дружина та дочка Олена жили окремо. Коли в місті припинилися бої та з'явився зв'язок, Олена разом з батьком загиблого почали розшукувати його. Утім тіла так і не знайшли.

Едуард Коротков працював на металургійному комбінаті «Азовсталь», був електромонтером шостого розряду з 1995 року.

«Його багато хто знав, як хорошого фахівця в галузі ремонту електрообладнання. Дуже відповідальний був, грамотний. Взагалі хороший був товариш, хороша людина», – розповів колега Едуарда В’ячеслав.

«Земля тобі пухом, спи спокійно, наш рідний, нам дуже тебе не вистачає», – написала дочка Олена.

В Едуарда Короткова залишилися дочка та батько.

У одній з мирних приватних осель, розташованих на Лівому березі, сталася трагедія, яка забрала життя маленького Павла Короткова та його родини. 4-річний Павло загинув 21 березня 2022 року після того, як їхній будинок був протоптаний ворожим снарядом.

У той день, коли життя маленького Паші незрозуміло і непоправно змінилося, всю родину оточувала пожежа, спричинена обстрілом. Разом із Павлом під вогнем опинилися його 27-річна мама Христина, бабуся, прабабуся та її подруга. Ця страшна подія викликала непоправний біль та шок у серцях рідних та друзів.

Тато Христини, який на той момент не був вдома, спробував зробити все можливе, щоб врятувати свою родину, але, на жаль, втратив їх. Він сам отримав численні опіки та зазнав великої фізичної й емоційної травми. У одну мить він втратив дружину, єдину дочку, єдиного онука та тещу.

Родину Павла поховали у дворі на Морському бульварі, біля будинку №56, серед багатьох могил та табличок.

Павло народився у Маріуполі і проживав там усе своє коротке, але насичене дитяче життя. Він був добрим, усміхненим хлопчиком, який не дивлячись на свої хвороби, завжди зберігав радість і позитивний настрій. Павло любив прогулянки, зустрічі з друзями, хоча його хвороба часто робила його втомленим. Завдяки рідкісному синдрому Курраріно, з яким Павло народився, йому довелося зазнати багатьох операцій, щоб мати можливість ходити.

Мама Паші, Христина, працювала медичною сестрою, але грошей на лікування хлопчика завжди бракувало. Однак маріупольці не залишили Христину та Павла наодинці з цією важкою боротьбою. Все місто об'єдналося, щоб зібрати кошти на лікування маленького Павла. 

Протягом більшої частини свого життя Павло провів у лікарнях, здобуваючи потрібну медичну допомогу та намагаючись подолати свою хворобу. Від народження і до останніх днів він виявляв неймовірну силу й мужність, борючись за кожен день свого життя.

Сказати, що у період окупації в Маріуполі навесні 2022 року людям було складно, то нічого не сказати. Це був час, овіяний смертю, сльозами, горем, відчаєм… Кожен день, кожну хвилину була тільки одна думка – коли скінчиться цей жах? Але він не скінчався. Росія забирала життя людей, не дивлячись ні на що.

31 березня 2022 року, коли позаду був місяць смерті та болі, у бомбосховищі по вулиці Пашковського померла  96-річна Короткова Марія Зіновіївна. Рідні кажуть, що при наявності медикаментів та допомоги вона ще б жила й жила… «Кохана мати, бабуся, прабабуся… наш янгол, який тепер оберігає нас з небес».

У важкі часи воєнного конфлікту, коли життя багатьох невинних людей знаходиться під загрозою, історія загибелі маріупольчанки Христини Короткової відображає безглузду трагедію, яка прийшла до її родини 21 березня 2022 року. Від обстрілів, що обрушилися на їхній приватний будинок на Лівому березі міста, вона разом з членами своєї родини - 4-річним сином, мамою, бабусею та подругою - стала жертвою війни.

Ця страшна подія змінила життя родини Короткових назавжди. Христина була молодою жінкою, турботливою матір'ю і присвятила всю свою увагу та догляд синові Павлу. Вона боролася за його життя, перенесла разом з ним безліч операцій та випробувань. Христина працювала медсестрою, допомагаючи іншим людям, але її доброта й життєрадісність були неповторними для сина і всіх, хто знав її.

Загибель Христини, разом з невинними членами її родини, викликає непереборний біль та обурення. Ця трагедія нагадує нам про недоліки війни та її вплив на життя невинних людей. Втратити кохану дружину, дитину, маму і бабусю - це неможливо описати словами. Серед горя за загиблими, залишаються батько Христини та її дядько, які мають зігрівати один одного своєю присутністю та підтримкою.

Христина Короткова була прекрасною душею, яка завжди намагалася допомогти іншим, несучи в собі любов і турботу. Вона була прикладом справжньої сили та жіночої мужності, здатної протистояти складнощам та випробуванням. Її безумовна любов до сина Павла давала йому силу й надію, що він зможе подолати всі труднощі.

Смерть Христини і її близьких - непоправна втрата для їхньої родини, друзів і всього Маріуполя. Вони залишаються в наших серцях як символ невинних жертв цієї війни, нагадуючи нам про важливість миру і злагоди.

 У Маріуполі під час окупації міста загинув Марек Корпас. Молодий чоловік зустрів війну в місті, та не мав можливості виїхати. 18 березня він загинув. Рідні з соцмережах розшукували Марека, повідомляли, що він проживав на вулиці Георгіївській.

Ніщо не може бути кращим в житті людини, як молоді мрії, надії. В 16 років молодь будує плани, готується до вибору навчального закладу. Перше кохання, бурі прекрасних емоцій. Чудовий період.

Нажаль цей рік зовсім не такий щасливий, бо 24 лютого 2022 року росія розпочала війну проти України. Діти, молодь Маріуполя, як і всієї країни, повною мірою відчули на собі жахи війни. Люди старалися найти безпечне місце, щоб спасти життя від постійних обстрілів, щоб вижити без елементарних умов.

В такий важкий час окупації, 01 квітня 2022 року помер 16-річний Микита Косих, який проживав в Маріуполі. Надзвичайно важке горе для рідних.  

Вся Україна здригнулась від болю та жаху, коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну. В цей час Ігор Коссе знаходився у Маріуполі. Як і всі мешканці міста, чоловік намагався вижити в нелюдських умовах воєнних дій. Ворог знищив критичну інфраструктуру, залишив людей без води, газу, електроенергії під постійними обстрілами. Люди діставали воду, продукти, разом готували їжу на вогнищах у дворах житлових будинків. 

13 березня 2022 року 49-річний Коссе Ігор Володимирович загинув  в окупованому Маріуполі. Намагаючись допомогти дітям та літнім людям, Ігор поїхав за водою, де підірвався на міні.

Початок російської повномасштабної війни розпочався для маріупольців смертельними обстрілами, страшним гуркотом військової техніки. Серед маріупольців почалася паніка, більшість людей намагалися виїхати з міста, переїхати в центральні райони, куди ще не дійшли бойові дії. 

Костянтин Володимирович залишався в цей час у Лівобережному районі міста. Ці території ворог нещадно знищував, наближаючись до оточення Маріуполя. Цивільним було важко захиститися від обстрілів.

Приблизно 15-17 березня 2022 року Костенко Костянтин Володимирович загинув. Чоловік отримав смертельне поранення уламком снаряду внаслідок ворожого обстрілу. Його вдалося поховати у дворі між будинками 20 та 26 по бульвару Морському в окупованому Маріуполі.

30 років життя людини – це ще навіть не «вік Ісуса Христа», це час для підготовки фундаменту для свого щасливого майбутнього. Віктору прийшлося бути в Маріуполі під час російського вторгнення на територію Україну. Війна змусила все населення міста та навколишніх селищ жити під постійним ворожим прицілом.  З 24 лютого масовані обстріли переміщувалися у всі райони Маріуполя. Оточення міста було усвідомленою ціллю російських окупантів, тому вони наносили постійні масовані удари по житловим будинкам мирних жителів та по критичній інфраструктурі.

10 березня 2022 року 30-річний Костін Віктор Вікторович загинув від осколкового поранення внаслідок обстрілу в Центральному районі міста. Трагедія сталася біля житлового будинку. Мирний чоловік, без зброї, без якихось поганих намірів, який не чинив ніякого зла, загинув від ворожого обстрілу в Маріуполі.

Як повідомила Аліна Миколаївна, поховали Віктора біля будинку 47 по вулиці Зелінського.

Анастасія Костоманова загинула в Маріуполі 13 березня 2022 року, коли росія скинула бомбу на будинок, де вона проживала. З початком війни Анастасія разом з 7-річним сином та батьками перебувала у квартири в районі магазина «Жигулі». Сім’я жила на 2 поверсі 5-поверхівки. До 9 березня вони переховувалися в квартирі, але коли обстріли ставали дедалі сильнішими, спустилися в підвал будинку. Тут облаштували собі куточок та перебували в відносній безпеці.

13 березня Анастасія з батьком вирішили піднятися до квартири, щоб забрати деякі речі. Але у цей час пролунав вибух – снаряд прилетів прямо в їх будинок. Батько Анастасії чудом залишився живий та пробрався в сусідній під’їзд. Анастасія загинула під час удару. Через обстріл будинок спалахнув та горів ще добу.

Анастасія Костоманова займала посаду провідної спеціалістки відділу судової статистики Донецького апеляційного суду, працювала тут з 2012 року.

У Анастасії Костоманової залишився 7-річний син та батьки.

Коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, ніхто не знав у Маріуполі, де може смерть спіткати невинну людину. Місто стогнало від вибухів після обстрілів, від страждань людей. Після 24 лютого 2022 року Маріуполь весь час знаходився під масованими ворожими обстрілами та авіабомбуваннями. Кожен намагався знайти таке місце для себе та своїх рідних, де можна було б надіятися на безпеку. Скоріш за все це була ілюзія, бо надійних бомбосховищ було зовсім мало. Частіше ховалися в старих сирих підвалах, якщо була змога до них дійти.

Лідія Іванівна Кострикіна проживала в Маріуполі та під час російської війни знаходилася в місті. Як розповіла її донька Інна, в результаті ворожих обстрілів сталося «Пряме попадання в квартиру 87 по вулиці Зелінського, 33», де проживала мати. Лідія Іванівна «померлала в підвалі  30 будинку по Зелінського. Приблизно 20 березня 2022 року. Поклали її на лавку біля під’їзду. Мамі поклали пенсійне посвідчення». Як розповіли доньці очевидці, жінку забирали МНС ДНР. Але рідні шукають місце поховання Лідії Іванівни, яку жорстоко забрала у них війна.

Коли росія розпочала повномасштабний наступ, більшість людей залишилося в місті. Хтось не мав змоги виїхали, хтось до кінця не вірив у те, буде велика біда.

Так війну в Маріуполі зустріла й Ольга Іванівна Кострубова. Жінка перебувала в Лівобережному районі, переховувалася увесь пекельний березень від обстрілів та жахів війни. Але 7 квітня Ольга потрапила під обстріл неподалік від дому на вулиці Володимирівський. Тіло загиблої знайшли лише 14 травня. Місце поховання так і невідомо.

Похресниця з біллю розказую про втрату хрещеної: «Ти у моєму серці! Я плачу за тобою, я сумую за тобою. Вибач, що не вберегли».

Російська воєнна агресія забрала життя десятки тисяч маріупольців. Багато людей й явити не могли, що росія буде рівняти місто з землею. Люди були налякані, безпечних місць для укриття було мало. У березні через постійні обстріли та брак їжі маріупольці виживали як могли.

Володимир Котик зустрів війну в Маріуполі. Він був працівником аглофабрики – добрий, відритий, завжди з посмішкою. З відповідальністю ставився до своєї роботи, був працьовитим та старанним.

Під час бойових дій Володимир переховувався у школі №68, що на мікрорайоні Східний. 21 березня 2022 ворожий снаряд розірвався у дворі будівлі та Володимир отримав поранення. У той день загинули ще люди, які перебували поряд. Життя Володимира обірвалося того ж дня.

Душа компанії, коханий чоловік, батько, син, зять. І просто чудова людина. Таким Володимира пам’ятають рідні та близькі.

Ніна Іванівна проживала в красивому районі Маріуполя. Життя літньої жінки на заслуженому відпочинку давало можливість займатися своїм здоров’ям, улюбленими справами, більше часу проводити з рідними та  друзями. 

Все так би і продовжувалося, якби в місто не нагрянула російська повномасштабна війна. Спочатку бойові дії йшли на околицях міста. Але дуже скоро потужні обстріли ворога проторили дороги до центральних районів. Розрухою, пожежами, горем заявила про себе війна. 

В березні 2022 року Котілевська Ніна Іванівна загинула у своєму будинку на вулиці Зелінського 15, квартира 40 (3 під’їзд).

Жінку поховали за будинком в зеленій зоні.

Тетяна Котлубей родом із Маріуполя. Після закінчення школи успішно навчалася в Приазовському державному технічному університеті на кафедрі компютерних наук. Їй подобалася майбутня професія: приймала активну участь у різних конкурсах і научних конференціях, виборюючи призові місця.

Але почалася війна. Коли російська армія відкрито вірвалась на територію України, сім’я Тетяни переїхала в приватний будинок. Надіялись на більшу захищеність. Як і всі, дівчина дуже боялася війни. Сім’я шукала спосіб виїхати із пекельної облоги. Зв’язку не було, а люди надіялися на зелений коридор. Але його не було. Окупація створювала вбивчі умови для людей в Маріуполі. Тетяна не змогла виїхати, не встигла.

11 березня 2022 року в приватний будинок, де проживала сім’я Тетяни, прилетів ворожий снаряд. Він вбив дівчину, її матір і бабусю.

«Моя донька любила життя, насолоджувалась кожною миттю. Вона була дуже світлою дівчиною», - каже батько Тетяни, важко переживаючи непоправну втрату.

24 лютого 2022 року російські війська розпочали наступ на Маріуполь в ході повномасштабної війни. Алла Миколаївна залишалася в місті, коли бойові дії вже розширювали кордони. Люди важко справлялися з нестачею їжі, води, медикаментів. Без тепла, електроенергії, газопостачання виживали не всі. Жінка шукала в собі сили боротися за життя. Важче переживалися ракетні атаки із літаків, бомбування, масовані обстріли.

Здоров’я 71-річної жінки не витримало. 19 квітня 2022 року Котова Алла Миколаївна померла в лікарні на 17 мікрорайоні в окупованому росією Маріуполі.

Олександра Іванівна Кочетова проживала та працювала в Маріуполі. Вона тішилася досягненнями своїх рідних. Завжди чекала їх. Похилий вік жінки потребував медичної та фізичної допомоги. Але від 24 лютого 2022 року з початку війни Маріуполь був на шляху російської навали проти України, тому загарбники авіабомбуваннями, масованими обстрілами нищили все на своєму шляху. Мешканці міста як могли, так намагалися сховатися, знайти більш безпечне місце від бойових дій та обстрілів.

Кочетова Олександра Іванівна загинула 15 березня 2022 року від сердечного приступу. «Не витримала люба взривів і побігів в підвал. Похована в саду приватного будинку на вулиці Лазарева», - з глибоким смутком каже онука Марина.

В 20-их числах березня 2022 року російський снаряд влучив у будинок, де знаходилась Кочубенко Тетяна з мамою та бабусею. Вони загинули на місці, в своєму домі, разом загинули страшною смертю. Війна настигла їх у рідному місті, у власному будинку.

Коли розбирали завали дому, де проживала Таня, з’ясувалося, що всі згоріли живцем... «Жодна людина у світі не заслуговує на таку болісну смерть», - написала Валерія, однокласниця Тані. «Ховати просто не було що. Від їхньої родини нічого не залишилося. Тому ми з однокласниками зробили табличку на згадку про нашу світлу дівчинку. Дякуємо за всі моменти та спогади! Ми завжди пам’ятатимемо про тебе!».

Скільки ще таких юнаків та дівчаток не закінчили школу, не втілили свої мрії, не відчули повноту щастя батьківства! Ніхто точно не знає. Бо прийшла війною росія, згубила невинні душі мирних людей.

З перших днів війни Маріуполь опинився під вогнем ворога. Російські окупанти нещадно бомбили місто, руйнували житлові будинки, інфраструктуру – нищили усе на своєму загарбницькому шляху.

Маріупольці намагалися сховатися де могли.  Так 87-річна пенсіонерка Валентина Григорівна Кочура перебувала разом з сином у підвалі школі №56. Але навіть тут їх життя забрала російська армія. Після чергового обстрілу по школі стіни споруди не витримали та завалися. Валентина Кочура загинула разом зі своїм сином Олександром.

Маріупольці одними з перших відчули весь жах повномасштабного вторгнення росії в Україну. Мирне приазовське місто очікувало весну, а прийшло горе. Важкі бої велися постійно, але сили були нерівні.

Втікаючи від обстрілів, жителі міста переміщувалися з окраїн у центральні райони, шукали прихисток у рідних та друзів, у більш безпечних підвалах, іноді – у бомбосховищах.

Війна застала Кочуру Олександра в Лівобережному районі Маріуполя. Цей район знаходився під постійними прицілами ворога. В будинках залишатися було небезпечно, бо від обстрілів та авіабомбувань вони рушилися.

Разом з матір’ю та іншими мешканцями Олександр ховався у підвалі школи №56. Нажаль, 19 квітня 2022 року, від чергового російського обстрілу рухнули бетонні перекриття підвалу школи, під якими разом з іншими загинув Кочура Олександр та його мама. Про цю тяжку невимовну втрату розповів Сергій Кочура.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Маріуполь став одним з тих населених пунктів, котрий відчув на собі всі жахи воєнного наступу ворога.  Андрій Кравченко, як і переважна більшість, знаходився в місті. Мирні люди не могли уявити собі, що буде справжнє пекло від постійних потужних цілеспрямованих масованих обстрілів, які руйнували житлові будинки, знищували важливі об’єкти інфраструктури. Багато людей гинули від обстрілів, були поранені.

Кравченко Андрій Ігорович загинув 6 квітня 2022 року, під час воєнних дій у Маріуполі. Через 6 днів йому могло би виповнитися 38 років. Але війна залишила його назавжди 37-річним. Він був любим сином, батьком, братом, як пише Анжела. Багато добрих планів не дала йому втілити війна.

Розруха, пожежі, чорний дим, згарища, вирви від мін, снарядів, бомб, понівечені дороги, електромережі, водопроводи, газопроводи – це частина «картини» воєнного Маріуполя. Таким його зробили російські окупанти, які вдерлися повномасштабною війною на терени нашої Батьківщини. А що вже казати про понівечені душі тих, хто кожну мить відчував на собі страх можливої смерті. Бо знищувалися будинки разом з людьми, якщо вони там знаходилися. А втікати були нікуди, бо росія окупувала місто.

В такому пеклі на землі опинилася Ірина Альбертівна. Жінка проживала в Маріуполі за адресою бульвар Морський, будинок 28, квартира 15. Ця територія постійно обстрілювалася. Кравченко Ірина Альбертівна разом зі своєю матір’ю загинула від авіаудару під завалом будинку.

З часом завали розбирали, але тіло Ірини не знайшли. Пошуки і пізніше не дали ніяких результатів.

Надію Петрівну добре знали батьки та учні школи №64, де вона працювала. Вона опікувалася молодшими класами. Досвідчена педагогиня, яка любить та знає свою роботу, виконувала обов’язки заступника директора. Учні отримували в цій школі добрі знання. Тут діти мали можливість розвиватися духовно та фізично. Так було в мирні дні.

24 лютого 2022 року повномасштабна російська війна нагрянула на Маріуполь масованими вбивчими обстрілами, пожежами, смертями. Ворог знищив критичну інфраструктуру, намагаючись скоріше окупувати мирне приазовське місто. Цивільні мешканці намагалися врятувати своє життя, допомагали один одному, як могли.

11 березня 2022 року Крамар Надія Петрівна загинула в окупованому Маріуполі під завалами будинку після обстрілу.

Люблячий чоловік та батько. Завжди усміхнений та позитивний. Шановний колега та цінний працівник. Все життя віддано працював у рельсобалочному цеху заводу «Азовсталь». Мріяв вийти на пенсію та рибалити, але так і не встиг. Під час війни, ризикуючи життям, під обстрілами відвідував родичів.

Загинув від осколкових поранень біля свого під‘їзду на Морському бульварі. Місце поховання досі невідоме.

Руслан Вікторович Красильников разом зі своєю родиною загинув у Маріуполі в березні 2022 року. Руслан, його дружина Наталя та їх доньки Ангеліна та Рената переховувалися від війни, з якою прийшла росія, в Лівобережному районі, на бул.Морському, 28. В березні ворог щільно завдавав ударів по житловим кварталам міста, особливо жахливо було тут, де переховувалися Красильникови.

Чергові обстріли окупантів призвели до руйнування багатоповерхівки. Уся сім’я Красильникових загинула.

Красильников Руслан Вікторович працював у "Метінвесті". Дружина Наталя займала посаду начальниці управління "Служби у справах дітей" Маріупольської міської ради. Донькам Руслана та Наталі було 12 та 23 роки.

Молода, красива, розумна – у Ангеліни Красильникової все життя було попереду.

Закінчила Маріупольський державний університет на економіко-правовому факультеті, до цього навчалася у 10-й школі. Старанна, талановита, щира та добра – дівчина таккож мала хист до малювання.

Ангеліна працювала спеціалістом I категорії відділу виплат управління фінансових ресурсів.

Мала чудову родину – мати Наталя Красильникова працювала в Маріуполі начальницею управління "Служби у справах дітей" Маріупольської міської ради. Батько Руслан працював на металургійному заводі. Також мала молодшу сестричку Ренату. Сім’я Красильникових відрізнялася від інших справжністю, добрими відносинами, щирістю.

Разом з родиною Ангеліна проживала у Лівобережному районі за адресою бульвар Морський б.28. Цей район був неподалік від «Азовсталі». У березні російська армія рівняла увесь Маріуполь з землею, а цій частини міста дісталося особливо.

У березні 2022 року, перебуваючи за адресою проживання, Ангеліна разом з батьками та сестричкою загинули через ворожі бомбардування. Пряме влучання призвело до руйнування будинку.

Наталя Красильникова працювала в Маріуполі начальницею управління "Служби у справах дітей" Маріупольської міської ради. Вона мала чудову родину – двох доньок-красунь та люблячого чоловіка. Займалася питаннями дітей сиріт – мала велике серце, тому під час бойових дій у Маріуполі займалася евакуацією діточок-сиріт, а також тих, хто був вихованцем будинків сімейного типу. Наталя була вірна своїм підопічним та намагалася врятувати кожну дитину.

Але в березні, коли російська армія рівняла Маріуполь з землею, Наталя загинула разом зі своєю родиною. З чоловіком Русланом, доньками Ангеліною та Ренатою вони перебували за адресою бульвар Морський б.28. Цей район був близько розташований до «Азовсталі», тому він особливо нещадно знищувався. Люди просто не мали шансів вижити. Так нажаль сталося й з чудової сім’єю  Красильникових, котрі загинули від рук російських окупантів. Пряме втручання у будинок родини не залишило навіть надії.

Пізніше Наталю Красильникову указом Президента України посмертно відзначили орденом "За заслуги" ІІІ ступеня. Її вірність та самовіддача допомогли врятувати невинних діточок, яких пані Наталя змогла вивезти. Велика втрата для усіх.

12-річна Рената Красильникова загинула разом з батьками Наталею та Русланом, а також старшою сестрою Ангеліною в березні 2022 року. Під час окупації міста родина Красильникових переховувалася на Морському бульварі, будинок 28. Цей район був неподалік від «Азовсталі». Окупанти цілодобово обстрілювали район, палали квартири та будинки. Через чисельні ушкодження сталося руйнування їх багатоповерхівки. Сім’я Красильникових загинула під завалами.

Російська військова агресія забрала життя усієї родини Красильникових – неймовірно добрих, людяних, щирих маріупольців.

Ігор Краснобриж героїчно віддав життя 16 березня 2022 року під час боїв за своє рідне Маріуполь. За день до загибелі йому виповнилося 27 років.

Ігор народився і виріс у Маріуполі і завжди надзвичайно любив своє місто. У 2014 році, разом зі своїми друзями з футбольної фанатської групи, він приєднався до полку "Азов". Він брав участь у Широкинській операції і прийняв собі позивний "Козацький".

Після кількох років служби в армії, Ігор вирішив звільнитися і активно займатися громадською діяльністю. Він одружився на своїй коханій дівчині Еллі, і у них народилася донька Майя.

Проте Ігореві не вдалося тривалий час залишатися цивільним. За рік до початку повномасштабної війни, він повернувся до полку "Азов". Коли російське вторгнення стало реальністю, Маріуполь був на передовій. Ігор, як захисник свого міста, дуже хвилювався за безпеку своєї родини, яка не встигла вчасно евакуюватися.

В день загибелі, Ігор Краснобриж разом зі своїми товаришами потрапив у засідку. Він боровся до останнього подиху, захищаючи своїх друзів, але отримав серйозне поранення та втратив багато крові. Герой загинув на місці подій. Його тіло родина змогла отримати лише через п'ять місяців.

Ігор був посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Після смерті у Ігоря залишились його батьки, дружина Елла та їх дворічна донька Майя.

Ігор Краснобриж залишиться в пам'яті як справжній герой, який віддав своє життя заради волі, миру та безпеки свого міста та рідної України. Його відданість, мужність і самопожертва є прикладом для наслідування для всіх нас. Ігор Краснобриж завжди буде пам'ятатися як герой, чий внесок в боротьбу за свободу і незалежність безцінний.

Марія Василівна Краснова 20 лютого святкувала свій 83-день народження. А через 4 дні вся територія України була атакована російськими ракетами. Це був повномасштабний наступ ворога. Маріуполь був важливим етапом захвату – саме це місто особливо цинічно знищувалося росіянами.

Навесні 2022 року маріупольці думали тільки про те, як би вижити. Але це не завжди вдавалось – навіть якщо ракети не потрапляли у будинки, люди гинули від холоду, нестачі медичної допомоги, голоду. Особливо тяжко було людям похилого віку, таким як Марія Василівна Краснова. 29 березня 2022 року її серце не витримало жахів війни.

Вижити самому та захистити своїх рідних – напевно це було основним завданням для кожного мешканця Маріуполя тоді, коли відчули на собі весь жах російського повномасштабного вторгнення. Місто не мало можливості захистити кожного, бо саме постійно руйнувалось під масованими ворожими обстрілами.

Олександр Андрійович – активний чоловік, залишався в місті. Але війна не пощадила його, як і багатьох інших. Жахи бомбувань, нерозуміння того, що очікувати, неможливість контролювати хоч трохи ситуацію, постійна боротьба за виживання, страх за рідних – все це та багато інших воєнних ситуацій підірвали здоров’я чоловіка. Серце не витримало такого навантаження.

Як повідомила Наталія Мітіна, 16 березня 2022 року Красновид Олександр Андрійович помер.

Володимир Краснокутський загинув у Маріуполі 14 березня 2022 року – в його будинок влучила бомба. За 4 дні до трагедії Володимирові виповнилося 66 років. Володимир з дружиною жили в будинку в Центральному районі міста. Під час обстрілу 6 березня дружина отримала контузію. Володимир, який після інсульту мав проблеми зі здоров’ям, того дня не постраждав. 11 березня черговий обстріл зруйнував кухню подружжя. Вранці 14 березня після обстрілів філологічного факультету Маріупольського державного університету близько 14:00 російські війська почали знищувати житлові будинки. Обстріляли також дім Володимира. «Мама пішла до своєї сестри. Вони не постраждали. А ось батько так і залишився прикутий до ліжка назавжди…», – розповіла його дочка Наталія. Тіло Володимира дістали через півтора місяці. Окупанти поховали його як невідомого на Старокримському кладовищі. У травні рідні знайшли могилу, встановили там хрест і табличку. «Батько дуже любив свою сім‘ю: дружину, дітей та двох онучок. Він був добрий. Завжди всім бажав допомогти. Дуже любив весну. У нього було захоплення – город. Там росло і розквітало все, що він посадив. А восени тато збирав урожай», – розповіла Наталія. Володимир був корінним жителем Маріуполя. Багато років працював водієм автобуса та дуже любив свою роботу. У загиблого залишилися дружина, дві доньки та дві онуки.

Володимир Красовський загинув після 20-21 березня 2022 року в Маріуполі. Йому було 66. Разом із дружиною Володимир переховувався у підвалі багатоповерхівки в Центральному районі, на вулиці Куїнджі. У 20-их числах березня тут були щільні обстріли. Володимир отримав поранення, він не міг стояти на ногах. Під обстрілами російських снайперів дружина перекотила його до підвалу сусіднього будинку. «Українські солдати попередили, що тут буде гаряче. Казали, щоби люди залишили і той другий підвал. Мама встигла вибратися з нього, а от тата хлопці не встигли дістати – російські солдати почали обстріл. Хлопцям довелося ховатися від куль у підвалі. Підозрюю, вони теж, як і мій тато, загинули», – розповіла Юлія Красовська, донька Володимира. Точної дати загибелі Володимира Красовського рідні не знають. «Документи та його тіло були в лікарні наприкінці квітня. Тобто він міг померти у проміжку від перших днів обстрілів 20-21 березня і аж до кінця квітня. Однак тато мав такі травми ніг, що міг просто стекти кров'ю за декілька днів… Точну дату ніхто не скаже», – розповіла Юлія. Володимир Красовський народився в Дніпропетровській області, в селі Кременівка. Жив у Маріуполі, працював на металургійному комбінаті водієм в автотранспортному цеху. «Він мав золоті руки та золоте серце. Дуже вправно оброблював дерево. Виготовив чимало столярних виробів. Багато кабінетів були облаштовані його руками. Багатьом допомагав чим міг. Працьовитим був завжди», – сказала Юлія. У Володимира залишилися дружина, донька та онук.