History of the Russian Empire

Tartaria (originally pronounced “Tataria” without the first “r”) is the name of the pre Mongolian empire that originated in northern Asia before spanning the entire northern hemisphere. Great Tartaria was the largest empire during its time and would have still been the largest empire today. The Tartarian empire flourished due in part of the civilization being a leader in advanced technology, free energy, and grand architecture.
Tartaria is also where the Greek word “Tartarus” originated from.
The denotation of lost souls spending eternity in Tartarus the underworld is due to the Tartarian Empire having been buried and wiped out during the mud flood. The world of the Tartarians is literally the world under our world. The underworld. Tartarus wasn’t the underworld and will never be the underworld. Tartaria is the underworld. The religionists used the Mud Flood deluge and how it wiped out the Tartarian Empire to confuse the populous into thinking they would join those in the “underworld” if they challenged the religious authority.
Who were the Tartarians?
The Tartarians (or Tartars) were the indigenous people (quite possibly founded by Noah’s sons) making up the world renowned Tartarian empire. The Tartarians were a tall people, averaging some eight to twelve feet in height. They would have been considered giants to our current average height of only around six feet; however, back then the height of ten feet was the average. Like the civilizations before them whose heights averaged twelve feet, fifty feet, two+ miles, etc…each preceding civilization had an average taller height than the civilizations coming after them and each succeeding civilization had an average shorter height than the civilizations predating them. Statures are diminishing after each deluge and with each new astrological age we enter.
Civilizations in the current astrological age (the Age of Pisces) are shorter in height than civilizations that existed in the previous astrological age (the Age of Aries) and will be taller in height than civilizations that will exist in the next astrological age (the Age of Aquarius).
The Tartarians are thought to have been “Breatherians,” a being who does not rely on the digestion and burning of calories from food/water, but instead rather receives energy straight from the aether. The aether is thought to be the very fabric of the space time continuum that some would associate with electrons, the wind, the holy spirit, the atmosphere, and the gasses in the atmosphere such as oxygen, nitrogen, and hydrogen. Since the The Tartarians quite possibly had a completely altered digestion system than the one we now have, they had no need for toilets in their bathrooms. Which could hint at one of the reasons why bathrooms in the recent past have been used quite extensively as social gathering powder rooms to not only freshen oneself up but to hear and spread local gossip.
The Tartarians were masters of masonry, brickwork, steam punk style technology, universally free energy, and grand architecture. Their Roman/Gothic esque style architecture can still be found in the current guise as water ducts, city halls, banks, water stations, cathedrals, churches, hospitals and similar public and city works type buildings.

The purpose of this research was to investigate the history of the Mykolayiv Sea Port from the beginning of marine trade in the region of modern Mykolayiv-city to the beginning of the XX cent. in the context of the historical development of Mykolayiv as an industrial and commercial center of the South of Ukraine. In the second part of the XIX cent. and early XX cent. the name of the Port was the Mykolayiv International Commercial (or Trade) Port. The research has based on the principles of historicism, objectivity, comprehensiveness, as well as social and materialistic approaches to understanding history, in which economic aspects has primarily significance. The principles and methods developed by historians of science and technology was importance as well. Methods of source analysis were also useful, since the research was based mainly on archival sources.
The principles of commercial navigation in the Black Sea basin were laid in the IX-XIII centuries. In 1788, on the left bank of the Ingul River, the Free Harbor, which is considered the antecedent of the Sea Port in Mykolayiv, was founded. Since the Government of the Russian Empire pursued the aim of creating the Black Sea Navy Center in Mykolayiv and, because of this, imposed various restrictions, the international trade in Mykolayiv was ceased.
The Mykolayiv merchants were mainly engaged in providing the Admiralty, the enterprises of the Sea Department and the Black Sea Fleet with the necessary materials and goods. After the Crimean War (1853–1856) and the implementing of restrictive articles of the Paris Treaty (1856) shipbuilding in Mykolayiv was ceased, the Main Administration of the Black Sea Fleet and the Military Port were abolished. The deep economic crisis started in the city. The Mykolayiv military governor M. Arkas initiated founding of the Russian Society of Shipping and Trade, but the activity of this company did not have a significant impact on the economy of Mykolayiv. In 1860, the Mykolayiv military governor B. Glazenap proposed to open the Port in Mykolayiv for foreign vessels and export-import operations. The Port was opened on June 1, 1862.
The region in which crops were grown geographically tended to Mykolayiv, so the Port immediately became the center of export of wheat, rye, oats, and also iron. Already in the first years of the Port operation the value of exports exceeded the value of imports. Further development of the grain trade was promoted the return of the Jews to Mykolayiv, the opening of the Customs Office and banks, the Crops Exchange, the Exchange Committee, the analytical chamber at it, the railway building. All this generally contributed to the development of the industry in the city, population growth and the transformation of Mykolayiv to the industrial center of the South of Ukraine.
However, over time it was found that the Port did not meet the time demands. The question of its reconstruction was raised in the 1870s, and the project of the reconstruction was approved in 1885. The Port Administration began to operate in 1894. It was headed by 'the Captain over the Port', who was at the same time the Head of the Port Affairs Bureau - an advisory council whose authority was to solve port problems. The Port was divided into two divisions: foreign and cabotage. During the reconstruction the boundaries of the Port were identified, new embankments, elevators, warehouses were built. The Port was equipped with the latest loading and unloading facilities, grain and ore transporters. Two icebreakers helped the vessels to achieve to the Port in the winter time. Simultaneously, the problem of deepening of the canal in the Dnieper–Bug estuary was solved. It was importance because the vessels with large sediment could not be fully loaded in Mykolayiv and were forced to dock at the port of Ochakov, and transportation of cargo to Ochakov required considerable expenditure. Beacons and warning signs were also installed.
All this made it possible to significantly increase the cargo turnover of the Port, which in 1910 reached a record level - more than 151 million poods, including more than 115 million poods of grain (this constituted 14% of grain exports throughout the Russian Empire). That year Mykolayiv accepted 527 foreign vessels. At the end of the XIX – at the beginning of XX cent. the Port had been functioning on the basis of public-private partnership (by modern definition). The state, city and foreign investors put money into its development. Thus, the history of the Port until 1917 is the example of the Road Map for further development of the Port in the XXI cent., when in fact the Port operates in the same external and internal conditions as in the period studied above.

In general, histories of the Russian Revolution do not touch upon events in the Baltic provinces of the empire in any detail. Only the apparently exceptionally large number of Latvians who supported the Bolsheviks in the election to the Russian Constituent Assembly (72%) is mentioned. This paper argues with Ronald G. Suny's typologization of imperial ethnic groups according to their relationship to ‘class’ and ‘nationalism’ in order to qualify the latter's conclusion that the Latvians in 1917 turned towards Bolshevism whereas the Estonians moved towards nationalism. In fact, closer investigation proves that the difference was not so clear cut. There was certainly much sympathy for social revolution in the littoral as a whole, as had been proven in the elections in late 1917, but there was no sympathy for class war. The emergence of a nationally oriented Estonian and Latvian social democracy ultimately covered the gap between ‘revolutionaries’ and ‘nationalists’ and paved the way to the foundation of nation‐states. Thus in both cases, this article argues, ‘class’ and ‘nationalism’ reinforced each other, rather than operating as antagonistic categories.

Open access:  http://sh.diva-portal.org/smash/record.jsf?pid=diva2%3A1092923&dswid=-7744

After falling under the power of the Russian Crown, the Northern Black Sea steppe from the end of eighteenth century crystallized as the Russian government’s prime venue for socioeconomic and sociocultural reinvention and colonization. Vast ethnic, sociocultural and even ecological changes followed.  Present study is preoccupied with the marriage of the immigrant population from the German lands who came to the region in the course of its state orchestrated colonization, and was officially categorized as “German colonists.” The book illuminates the multiple ways in which marriage and household formation among the colonists was instrumentalized by the imperial politics in the Northern Black Sea steppe, and conditioned by socioeconomic rationality of its colonization. Marriage formation and dissolution among the colonists were gradually absorbed into the competencies of the colonial vertical power. Intending to control colonist marriage and household formation through the introduced marriage regime, the Russian government and its regional representatives lacked the actual means to exert this control at the local level. On the ground, however, imperial politics was mediated by the people it targeted, and by the functionaries tasked with its implementation. As the study reveals, the paramount importance was given to functional households and sustainable farms based on non-conflictual relations between parties. Situated on the crossroads of state, church, community, and personal interests, colonist marriage engendered clashes between secular and ecclesiastical bodies over the supremacy over it. The interplay of colonization as politics, and colonization as an imperial situation with respect to the marriage of the German colonists is explored in this book by concentrating on both norms and practices. Another important consideration is the ways gender and colonization constructed and determined one another reciprocally, both in legal norms and in actual practices. Secret divorces and unauthorized marriages, open and hidden defiance, imitations and unruliness, refashioning of rituals and discourses, and desertions – a number of strategies and performances which challenged and negotiated the marriage regime in the region, were scholarly examined for the first time in this book.

В коллективной монографии исследуются проблемы международных отношений в Центральной Азии во второй половине XIX в. Объектом исследования выступают специфические и важные в геополитическом отношении регионы — Илийский край (Кульджа) и Восточный Туркестан, сегодня входящие в состав Синьцзян-Уйгурского автономного района КНР, и гиндукушское княжество Хунза, являющееся в настоящее время округом в составе Пакистана. Авторы сосредоточиваются на анализе политики Российской империи по распространению и укреплению своего влияния в этих регионах, при этом также уделяя значительное внимание соотнесению ее интересов с интересами других мировых держав и близлежащих стран и народов.

Исследование базируется на широком круге источников, в т. ч. неопубликованных и недавно опубликованных архивных материалах.

Книга может представлять интерес для историков России, востоковедов, политологов, а также для студентов, обучающихся данным специальностям.

Николаев в Восточной (Крымской) войне 1853–1856 гг. : Неизвестные архивные документы / Nikolaev
during the Eastern (Crimean) War 1853–1856 : Unknown
archival documents / Е. Г. Горбуров, Л. Л. Левченко,
Е. В. Беляева. Николаев : Илион, 2020.
В книге публикуются ранее неизвестные документы из фондов Государственного архива Николаевской области о событиях, проиcходивших в г. Николаеве в период Восточной (Крымской) войны 1853–1856 гг.
Представлены фотографии наград и артефактов, относящиеся к истории того времени.
Издание рассчитано на историков-исследователей, краеведов, преподавателей, студентов, всех тех, кто интересуется историей Восточной (Крымской) войны 1853–1856 гг. и города Николаева.
440 стр.

Події, які мали місце на території сучасної України в добу Нового часу варті розгляду не лише з погляду українського державотворення, а й у контексті всіх процесів, що відбувались в європейському регіоні, незалежно від їхнього значення для історії української державності. В середині XVIII ст. українські землі були поділені між різними державними утвореннями, зокрема, значна їхня частина була під владою Російської імперії. Поряд з існуванням інституту гетьманства на Лівобережжі та Запорозької Січі у нижній течії Дніпра, частина території правобережної Наддніпрянщини в середині XVIII ст. перебувала у складі Речі Посполитої. У той же час, широка смуга запорозько-польського прикордоння на початку 1750-х рр. стала місцем спрямування організованої російським урядом колонізації степових земель балканськими народами православного віросповідання. Створена на цих землях нова адміністративно-територіальна одиниця – Нова Сербія, хоч і була проектом Російської імперії, однак стала новою віхою в історії Південної України і уособленням так званого «фронтіру» (порубіжжя) – терміну, що в західній історіографії позначає зону взаємодії різних суспільств і є предметом окремого напряму в дослідженнях всесвітньої історії.
У контексті переселення південних слов’ян та волохів до Російської імперії, а також внутрішньополітичного життя Нової Сербії, привертає до себе увагу постать Івана Самійловича Хорвата.. На початку 1750-х рр. він переселився в українські землі у званні полковника, очолив Новосербський корпус і, будучи його командиром, досяг звання генерал-поручика. Отримавши привілеї від російського уряду, генерал поступово сконцентрував у своїх руках практично всю владу в Новій Сербії, що за дванадцять років призвело до ліквідації цього військово-поселенського утворення та значних політико-адміністративних трансформацій в регіоні. Дана дисертаційна робота присвячена адміністративно-господарській діяльності І. Хорвата в Новій Сербії у другій половині XVIII ст.
У дисертації проаналізовано стан наукової розробки даної проблеми та джерельну базу. Визначено особливість дослідження цієї теми в історіографії, що полягає у її невиокремленні більшістю дослідників з загального контексту історії освоєння степових українських земель іноземними колоністами у XVIII ст. З'ясовано, що досліджувана проблема загалом є недостатньо відображеною як в українській, так і в зарубіжній історіографії, а також встановлено ступінь розкриття окремих її аспектів у історичній науці. Охарактеризовано джерельну базу, яка складається з архівних і опублікованих документів, мемуарної літератури та інших матеріалів. У дослідженні використано документи з фондів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, Державних архівів Дніпропетровської та Одеської областей, Російського державного архіву давніх актів та інших установ.
Автором відстежено процес переселення полковника І. Хорвата в українські землі, починаючи від організації міграції граничарів Військового кордону з території Австрійської імперії. З'ясовано особливості адміністративної та військової діяльності І. Хорвата як командувача Гусарського полку й Новосербського військового корпусу, а також визначено його повноваження. Досліджено відносини адміністрації Нової Сербії на чолі з генералом з населенням сусідніх територій, як-то запорозьким козацтвом та поляками. Висвітлено діяльність І. Хорвата щодо гайдамацьких набігів на новосербські населені пункти. Прослідковано стосунки генерала з іншими посадовими особами, причетними до організації балканських поселень на українських землях.
У дисертації визначено вплив І. Хорвата на розвиток соціальних, торговельно-економічних та земельних відносин у Новій Сербії. Встановлено внесок генерала в землеробське освоєння колишніх задніпрських місць, а також досліджено вплив міграції балканського населення на господарське життя мешканців регіону. Проаналізовано участь І. Хорвата в новосербській торгівлі та визначено її особливості. Здійснено аналіз майнового становища та приватної власності генерала, з'ясовано шляхи та специфіку накопичення ним матеріальних статків. Досліджено стосунки І. Хорвата з підлеглими військовослужбовцями та цивільним населенням Нової Сербії. Виявлено взаємозв'язок між діяльністю генерала у фінансовій сфері та невдоволенням його політикою з боку місцевих мешканців.
Автором встановлено внесок І. Хорвата у церковну й освітню політику на території Нової Сербії, зокрема, вплив на облаштування духовного життя переселенців. Досліджено його діяльність зі сприяння будівництву в Новій Сербії церков та монастиря, а також спроби заснувати окрему єпископську кафедру. Проаналізовано відносини генерала з російським та сербським православним духовенством, а також залучення ним останніх до Новосербського поселення у якості священиків та вчителів. З’ясовано, що І. Хорват приділяв особливу увагу питанням організації церковного устрою, зокрема, висував пропозиції щодо наділення духовенства землею та матеріальним забезпеченням.
У роботі розкрито особливості перебігу судової справи І. Хорвата та висвітлено останні роки його життя. Визначено передумови розслідування кримінальної справи проти генерала, простежено хід слідства та встановлено причини затяжного характеру слідчих дій. Досліджено взаємозв’язок між зловживаннями І. Хорвата та ліквідацією Нової Сербії і створенням на її землях Новоросійської губернії. Відстежено життя відставного генерала у засланні на Вологодщині та після повернення з заслання до Слобідської України.
Методологічною основою дослідження є загальнонаукові принципи історизму, комплексності та системності. Вони реалізуються через застосування в роботі ряду методів історичного дослідження (архівної евристики, історико-біографічного, проблемно-хронологічного). Сукупність цих принципів та методів дослідження дала можливість викласти матеріал у послідовній формі та всебічно висвітлити адміністративно-господарську діяльність генерала І. Хорвата.
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в роботі було вперше комплексно розкрито як адміністративно-військові, так і суспільно-господарські аспекти діяльності І. Хорвата у Новій Сербії, а також з нових позицій досліджено його особистий внесок у розвиток новоствореного поселення. До наукового обігу залучено масив неопублікованих архівних документів, частина з яких дає можливість точно визначити дату смерті І. Хорвата та датувати час його народження. Вперше ґрунтовно висвітлено малодосліджені питання теми, розгляду яких в історіографії приділялось найменше уваги, зокрема, безпосередній вплив діяльності генерала на стан церковної сфери у Новій Сербії, його заслання та подальше життя на території Слобідської України. Крім того, на підставі систематизації наявних джерел було уточнено біографічні відомості про життя та діяльність І. Хорвата до та після його переселення в українські землі, а також переглянуто наукові уявлення про вплив генерала на розвиток соціальної, торговельно-економічної та земельної сфери в Новій Сербії. Набули подальшого розвитку дослідження стосунків І. Хорвата з підлеглими військовослужбовцями та місцевим населенням; вивчення відносин адміністрації Нової Сербії на чолі з І. Хорватом з населенням сусідніх володінь Речі Посполитої, запорозьким козацтвом та гайдамаками; аналіз майнового становища та приватної власності І. Хорвата.
Результати дослідження можуть бути використані під час подальшого вивчення процесів, пов'язаних з історією України й Центральної та Східної Європи XVIII ст., зокрема, переселення балканських колоністів та господарського освоєння українських земель; у дослідженнях, присвячених діяльності політичних та військових діячів іноземного походження в українських землях в період Російської імперії; для написання робіт з регіональної історії та історії сербів в Україні, лекційних курсів і навчальних посібників на дану тематику; історико-краєзнавчої роботи серед громадськості.

The 1888 commemoration of the 900th anniversary of the Christianization of Rus’ in Kiev constitutes one of the great performances of Alexander III’s scenario of power. Participants gathered to celebrate St. Vladimir’s choice of Orthodox Christianity and the significance of Kiev in the Russian land. There on the empire’s periphery, they confronted the complex relationship between Kievan Rus’, Holy Rus’, the Russian nation, and the Russian Empire. The nationalizing idiom of Alexander III’s scenario of power sought to smooth out difference and forge a common, monologic myth, yet that scenario could not work without the all-Russian nation, which by definition implied difference.

The Ethnic and Religious Policies of the Tsarist Regime in the Kingdom of Poland: the "Kholm Question" as a Case of Russian Nation-Building (1831-1912)
This study aims to provide an analysis of Russian nationalism and of the policies of Russification implemented by the tsarist authorities in the western periphery of Russian empire from the nineteenth century to the beginning of the twentieth. The primary focus will be the "Kholm question" in the Kingdom of Poland, in which Russian civil and ecclesiastical authorities became involved in the Russification of the population. In addition, the Russian state  aimed  to  convert  the  resident  Ukrainian  (or,  as  they  were  officially  called,  "Little Russian" ) and Byelorussian adherents of the last Greek-Catholic eparchy of the empire to Orthodoxy. The Kholm question represents an interesting case study, which enables us to outline certain aspects of the complex and contradictory relationship between the centre and the periphery of the empire, as well as the different and contrasting understandings of the place of Russian nationality and its relationship with the other nationalities. Finally, this study sheds light on the difficult balance between the Russian State and the Orthodox Church, Catholic and Greek-Catholic Churches.

This article examines the history of the fair and unfair societies and the consequences of their disintegration in the history of Central Asia. The author writes: "Why have our ancestors, who have united the twenty-seven nations in history and have united nations and peoples with fair justice in the Eurasian region, after a certain period of time has become addicted?" and asked them to answer and evaluate historical events.

The article attempts to consider integrally and consistently key aspects of Ivan Horvat’s life before and after his emigration to the Russian Empire. It deals with the problem of Horvats’ family origin and the activity of Ivan in the territory of Habsburg Monarchy. In the context of his further leadership of New Serbia the questions of property status of the general and his trade transactions are analyzed in this article. It illuminates the issues of conviction and deportation of Horvat, as well as his life after returning to his own estates in Sloboda Ukraine. There are defined the exact time and place of the general’s death and approximate date of his birth, based on processed archival sources.

THE LEGACY OF CYRIL AND METHODIUS THROUGH THE LENS OF MEFODIEVSKII IUBILEINYI SBORNIK (1885) 
The purpose of this article is to analize the historical and ideological background of the Mefodievskii Iubileinyi sbornik, a collective work of Russian and Czech Slavists from Warsaw Imperial University. This book was edited by Anton Semenovich Budilovich and appeared in 1885. In the authors’ opinion, following the defeat of 1863 Uprising, Poland had no choice but to take part in the Panslavic Renaissance guided by Russia and to accept the leading role of the Russian language and Russian Orthodoxy. According to them, Russia was the sole heir of Cyril and Methodius’s mission in Moravia. The authors considered that the Polish periphery of the Russian Empire in this period was a symbol of the clash of civilizations: the Eastern, Greek-Slavic and Orthodox culture and the Western, German-Latin and „schismatic” one.

Публикуются три записки представителей высшей бюрократии царствования Николая I, посвященные формированию правительственной политики в Западном крае Российской империи (территории современных Литвы, Белоруссии и Украины). Эти документы были представлены на рассмотрение Николая I в период польского восстания 1830–1831 гг. и обсуждались в Особом комитете под председательством князя А.Н. Голицына (его называют «предшественником» Комитета западных губерний). Они отражают представления сановников николаевского времени об идентичности и этнотипах населения западных губерний, особенностях национального характера поляков и русских. Также на их страницах затрагивается проблема исторической преемственности в отношении политики России, направленной на правовую и культурную интеграцию этого региона. Публикуемые документы хранятся в фонде Комитета западных губерний в Российском государственном историческом архиве.

Анатацыя: У артыкуле адзначаюцца асноўныя элементы " заходнерусізму " як ідэалогіі. Асаблівая ўвага надаецца ўплыву " заходнерусізму " на сучасныя беларускія дэбаты вакол ідэнтычнасці і выкарыстання яго дзяржавай.
Abstract: The article highlights the main elements of the " West-Rus'ism " as an ideology. Particular attention is paid to the influence of " West-Rus'ism " on the debates about modern Belarusian identity and the use of its ideology of state.

Бойко-Гагарін А.С. Матриця для воскових моделей для підробки 20 копійок 1912 року з Житомирської області. Экспедыцыя працягласцю ў жыццё: зборнік навуковых артыкулаў памяці Аляксандра Плавінскага / уклад. і навук. рэд.: М. А. Плавінскі, В. М. Сідаровіч. Мiнск: Колорград, 2021. C. 685-688.

Славянофил Ю.Ф. Самарин – первый общественный деятель, вступивший в длительное противостояние с «немецкой партией», которая в статье рассматривается как проостзейская группировка в придворных, правительственных и общественных кругах. Ее составляли выходцы из Остзейских губерний, приезжие иностранцы и поддерживавшие их русские высокопоставленные чиновники. Инструментом ее влияния являлось III отделение. Борьба Самарина с «немецкой партией» связана с тремя циклами его произведений: рукописными «Письмами из Риги» (1848), статьями в газете «Москва» о положении в Прибалтийских губерниях (1867), шестью выпусками книги «Окраины России» (1868–1876). Деятельность Самарина представлена в контексте борьбы «немецкой партии» со славянофилами и полемики в русской прессе 1860-х годов.
Slavophile Yu. F. Samarin was the fi rst public fi gure who entered into continued opposition to the “German party”, which in this article is viewed as pro-Baltic (Ostseen) group in the court, government and public circles. The party included natives of the Baltic governorates, foreigners and some high rank Russian offi cials supporting their ideas.The instrument of their infl uence and power was considered to be the Third Section of His Imperial Majesty’s Own Chancellery (The Third Department). Samarin’s opposition to the “German party” was closely connected with the three series of his works: “Letter from Riga” manuscript (1848), articles on the situation in the Baltic governorates published in “Moskva” journal (1867) and the six issues of his book “Remote Areas of Russia” (1868-1876). In the present article Samarin’s activity is viewed in the context of the opposition of the “German party” and the Slavophiles and polemics and discussions in Russian press in 1860-s.

Различные политические детали т.н. «референдума», организованного Кремлём 16-го марта 2014 также ставят под сомнение популярный среди удивительно многих западных политиков, журналистов и дипломатов тезис, согласно которому подавляющее большинство жителей Крыма якобы настоятельно требовало «воссоединения» РФ с полуостровом, и что для этого аншлюса были веские исторические причины.

This article argues that Estonian song festivals were a powerful ritual of political mobilisation. Throughout their history, however, they had to be accommodated to narratives of ruling regimes. Taking Patrick Hutton's concept of such events as a 'moment of memory' with which images of the past are being reconstructed in a selective way, song festivals are on each occasion made to suit present needs. During the history of Estonian nationhood, these needs have been guided first and foremost by forms of political authority: during years of independence, the festivals were to serve different purposes than under imperial or Soviet Russian rule. Thus, the concept of 'singing oneself into a nation', popular in Estonian history textbooks, is only partly true. Although the performance of the festival changes only slightly through the years, its political significance changes enormously.

Wie kam es zu einer Entfremdung zwischen Russland und Georgien, zweier Länder desselben chalkedonensisch-orthodoxen Glaubensbekenntnisses, deren kulturelle Verbindungen bis ins Frühmittelalter zurückreichen? Georgische Einflüsse lassen sich bereits am glagolitischen Alphabet der Slawenapostel (9. Jh.) und der altrussischen Nestorchronik (12. Jh.) ablesen. Ebenso alt ist die russische Sehnsucht nach dem georgischen Paradiesgarten, dem Vyrïj-sad, dem Wohnsitz der Seelen der Verstorbenen, wohin die Vögel alljährlich zum Überwintern ziehen, welcher erstmals in der Belehrung Vladimir Monomachs (vermutlich 1117) Erwähnung findet. “Indeed, we began to believe that most Russians hope that if they live good and virtuos lives, they will not go to heaven, but to Georgia, when they die”, schreibt John Steinbeck 1948 in seinem Russian Journal von seiner Russlandreise mit Robert Capa.
Bei seiner Kirchenreform schwebt dem russischen Patriarchen Nikon (1605-81) die georgische Kirchenverfassung mit ihrem Ehrenvorrang der geistlichen Macht als sakrale Utopie vor. Nach der petrinischen „Enthauptung“ der Kirche übernimmt im 19. Jh. die russische Literatur die Rolle des geistigen Gegengewichts zur weltlichen Macht und säkularisiert das Sehnsuchtsbild des großen Patriarchen zum arkadischen Traum. Pathetisch gesprochen, ließe sich die russische Hinwendung zu Georgien ähnlich der deutschen Liebe zu Italien als „Sehnsucht der Mitternacht nach dem Licht“ bezeichnen.
Nach dem Fall Konstantinopels ersuchten georgische Könige erstmals 1483 das „weiße Russland des großen Nordens“ um Schutz, welchem nach der geschichtstheologischen Überhö-hung des Pleskauer Mönchs Philotheos zum „Dritten Rom“ (um 1500) die Rolle zufällt, das Böse der Welt in Schach zu halten und die Schutzherrschaft über die orthodoxe Christenheit wahrzunehmen. Als Alexander II. von Kachetien 1586 angesichts der türkischen Bedrohung den Sohn Ivans des Schrecklichen Fëdor um Schutz für sich und sein Volk bittet, kann dieser die Zusage seines militärischen Beistands zwar nicht einhalten, doch führen er und seine Nachfolger fortan den Titel „Herrscher des iberischen Landes und der georgischen Könige“. Für die Georgier beginnt „die Sonne im Norden aufzugehen“, wie es der Dichter Mamuk´a Barat´ašvili (18. Jh.) formuliert. Gänzlich entgeht den Georgiern die Säkularisierung Russlands seit Peter dem Großen. An die Stelle der „Heiligen Rus´“ tritt die „Große Rus´“, welche sich nicht mehr von eschatologischem Sendungsbewusstsein und religiöser Affinität, sondern von strategischen Interessen und der Staatsräson leiten lässt. Das Missverständnis bedingt eine Entfremdung und eine Tragödie, die bis heute währt.

В статье рассматриваются последствия реформы духовного образования 1808 г. для экономики православного прихода Российской империи. С целью обеспечить финансирование системы духовного образования власти в 1808 г. изъяли накопления приходских церквей и обязали их ежегодно отдавать вышестоящим инстанциям главную часть своего дохода – сбор от продажи свечей. Одновременно была принята «Инструкция церковным старостам», которая превратила старосту из поверенного приходской общины в помощника приходского клира. Самоуправление прихода было ликвидировано. Последствиями реформы были появление теневой приходской экономики, фальсификация приходской отчетности, а главное – масштабный кризис православного прихода.

The article considers the consequences of the reform of spiritual education in 1808 for the economy of the Orthodox parish of the Russian Empire. In order to provide funding for the system of spiritual education, the authorities in 1808 withdrew the savings of parish churches and obliged them to annually give the main part of their income – the collection from the sale of candles to higher authorities. At the same time, the "Instruction to churchwardens" was adopted, which transformed the churchwarden institute from an agent of the parish community to an assistant to the parish clergy. The parish's self-government was abolished. The consequences of the reform were the appearance of a shadow parish economy, falsification of parish records, and, most importantly, a large – scale crisis of the Orthodox parish.

Дисертація присвячена діяльності генерала І. Хорвата в Новій Сербії у другій половині XVIII ст. У роботі комплексно розкрито як військово-адміністративні, так і суспільно-господарські аспекти діяльності генерала на території краю. Проаналізовано стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження. Відстежено процес переселення І. Хорвата на українські землі від початку його організації до створення Нової Сербії. З нових позицій досліджено внесок генерала у розвиток Нової Сербії на основі залучення до наукового обігу масиву неопублікованих документів. З’ясовано особливості адміністративної та військової діяльності І. Хорвата як командувача Гусарського полку й Новосербського військового корпусу, а також визначено його повноваження. Досліджено відносини адміністрації Нової Сербії на чолі з генералом з населенням сусідніх територій. Визначено вплив І. Хорвата на розвиток соціальних, торговельно-економічних та земельних відносин у Новій Сербії, а також його стосунки з підлеглим військовим і цивільним населенням. Встановлено внесок генерала у церковну й освітню політику на території краю. Здійснено аналіз майнового становища та приватної власності І. Хорвата. Розкрито особливості перебігу судової справи генерала та висвітлено останні роки його життя.

Stella Ghervas, "La Sainte-Alliance: un pacte pacifique européen comme antydote à l'Empire", in Europe de papier. Projets européens au XIXe siècle, ed. Sylvie Aprile et al. (Lille: Presses Universitaires du Septentrion, 2015), pp. 47-64.

Abstract:
"One of the key treaties of the “Congress System”, born out of the Congress of Vienna, was the Holy Alliance, signed in Paris on 26 September 1815, and ratified by most European states. This short document, with its mystical accents, deserves more careful attention than it has been given in the past. One of its major innovations was that it promoted the ideal of a “family” that included all states of the continent, including Russia. This article analyses the intellectual sources perceptible in that covenant – among them, a tradition of perpetual peace going back to authors of the eighteenth century, such as Abbé de Saint-Pierre. It also examines the reasons for the Holy Alliance’s lack of success, as well as two of its main side effects: the eviction of the Pope from his position as the tutelary figure of European politics, and the ideological ambiguity that would later contribute to the emergence of the Eastern Question."

В статье дается обсуждение дискуссии о промышленном развитии Российской империи в конце XIX - начале ХХ вв. Дискуссия выявила две существенно различающиеся точки зрения о характере и темпах этого развития, дающие как оптимистичную, так и пессимистичную точки зрения на обсуждаемый процесс.  "Точкой отсчета" в обсуждении явилась публикация в 1994 г. книги Л.Б. Кафенгауза об эволюции промышленного производства России в последней трети
XIX в. — 30-е годы ХХ в.

Настоящее исследование посвящено формированию представления о национальной истории татар-мусульман на страницах периодической печати Российской империи начала ХХ в. Работа основана на анализе материалов журнала «Шура» (1908-1917).  В статье представленная в журнале «Шура» интерпретация истории тюрко-татар рассматривается в качестве присущей данному, отдельно взятому изданию (А. Ассман). В периодической прессе авторы статей помимо социальных и богословских проблем обсуждали также и вопросы истории тюрко-татар, формируя таким образом свое представление о национальной истории. Идея о необходимости создания национальной истории как науки развивалась в контексте общего реформаторского дискурса. Дискуссии об истории тюрко-татар строились вокруг понятий «своя история» (тарихымыз) и «национальная история» (тарих-е милли и милли тарих). Представления о «своей истории» в журнале «Шура» формировались через построение «славной истории» тюрок и создания образа цивилизованной (мәдәни) нации. Рассуждения о национальной истории позволяет судить о том, кого авторы публикаций относили к категории «наши предки» и какие черты им приписывали.

From Citizens to Subjects challenges the common assertion in historiography that Enlightenment-era centralization and rationalization brought progress and prosperity to all European states, arguing instead that centralization failed to improve the socioeconomic position of urban residents in the former Polish-Lithuanian Commonwealth over a hundred-year period.

Murphy examines the government of the Polish-Lithuanian Commonwealth and the several imperial administrations that replaced it after the Partitions, comparing and contrasting their relationships with local citizenry, minority communities, and nobles who enjoyed considerable autonomy in their management of the cities of present-day Poland, Ukraine, and Belarus. He shows how the failure of Enlightenment-era reform was a direct result of the inherent defects in the reformers' visions, rather than from sabotage by shortsighted local residents. Reform in Poland-Lithuania effectively destroyed the existing system of complexities and imprecisions that had allowed certain towns to flourish, while also fostering a culture of self-government and civic republicanism among city citizens of all ranks and religions. By the mid-nineteenth century, the increasingly immobile post-Enlightenment state had transformed activist citizens into largely powerless subjects without conferring the promised material and economic benefits of centralization.

The problem of relationships between the center and outlying regions of the Russian Empire had always particular acuteness. Both historically determined ethno‐cultural and socio‐political mosaicity of Russia and nature of the Russian state defined priorities of its national policy, aimed at preserving unity and integrity of the country. An ideological basis for forming the imperial universe was the idea of " Russification ". The fulfillment of the " Russification " policy in the North Caucasus was to a large extent bound up with an administrative practice, aimed at rearrangement of the local social structures and standardization of the variety of local organizational forms of management. One of the elements of " Russification " was also colonization, so far as the Russian settlers not only changed the regional socio‐demographic background, but brought with them a certain " imperial complex ". Patterns of positive motivation for " Russification " among local population are found in the field of education, which gave for the mountaineers an opportunity to successful integration into another civilization. However, the processes of imperial unification were fraught with a high conflict potential. The meeting of indigenous social structures with the Russian statehood was inevitably accompanied with the break‐up of the whole system of established traditional relations and social roles.

We are accustomed to seeing the role of the Russian Empire in post-Napoleonic Europe presented as that of a profoundly conservative and often reactionary force, interested primarily in either expanding its own territory and sphere of influence or protecting, restoring, and installing traditional regimes. These motivations did indeed figure prominently in a good number of interventions undertaken by the Russian empire-state. But sometimes Russia played roles on the international scene that did not fit this mold.

Aliaksandr Laneuski, Workers "Exchanges" in the Russian Empire at the beginning of 20th century as a prototype of concept of "The Right to the City" [in] Grodnae et orbi. Гарадскія супольнасці і гарадское асяроддзе XIV-XX ст. Матэрыялы міжнароднай навуковай канферэнцыі (Гародня, 4-5 лістапада 2017 г.), пад рэд. А. Радзюка і В. Галубовіча, Мінск 2018, с. 236-248.

В статье описываются малоизвестные и недооцененные
в исторической литературе формы церковного управле-
ния конца синодального периода — епархиальные съезды,
ставшие заметным явлением в России начала XX века.
Документы, относящиеся к их проведению, представляют
собой важный материал для исследования зарождавшихся
в то время «практик соборности», которые являются
конкретными историческими формами как церковной, так
и социальной реальности российской жизни накануне и в
разгар революционных волнений. Их изучение представля-
ет интерес не только для историков, так как позволяет
применить опыт сравнительно недавнего прошлого для
организации приходской жизни в современных условиях.

182. Бойко-Гагарін А.С. Бердичів як центр збуту фальшивих грошей у Російській імперії. Місто, історія, культура, суспільство. № 1 (12). Спеціальна рубрика "Місто й оновлення". Київ, 2021. С. 193-200.  DOI: 10.15407/mics2021.12.195. URL: http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/article/view/177.

„აფხაზეთის სამთავროს დაჭერა რუსეთის მიერ და ოსმალეთის
პოზიცია „კავკასიის არქეოგრაფიული კომისიის აქტების“
მიხედვით“

სოხუმი და აფხაზეთი ძალიან სტრატეგიულ ადგილს იჭერენ კავკასიისათვის. აქედან იწყება გზა როგორც ჩრდილოეთ, ისე – სამხრეთ კავკასიისათვის. შესაბამისად, მისი ფლობა ამ რეგიონზე ბატონობის განმტკიცებისათვის უაღრესად მნიშვნელოვანია. სწორედ ამიტომაც ამ ისტორიულ ქართულ მხარეზე კონტროლს ესწრაფოდა რომის იმპერია, ბიზანტია, სასანიდური სპარსეთი, არაბთა სახალიფო. გვიან შუა საუკუნეებში ოსმალეთის იმპერიამ შეძლო ესარგებლა ერთიანი საქართველოს სამეფოს ურთულესი საშინაო და საგარეო პოლიტიკური მდგომარეობით და 1454 წელს პირველი მცდელობა განახორციელა ჩრდილოდასავლეთი საქართველოს დასაუფლებლად. თუმცა, საბოლოო წარმატებას ოფიციალურმა სტამბოლმა ერთიანი საქართველოს დაშლის
შემდეგ მიაღწია და აფხაზეთზე მისი კონტროლი დაამყარა. უკვე XVII საუკუნის I მეოთხედში ცხუმში, რომელსაც ოსმალები „სოხუმად“ მოიხსენიებდნენ, ორთუღიანი ფაშა იჯდა. XIX საუკუნის დასაწყისში სამხრეთ კავკასიაში რუსეთი შემოვიდა. „მესამე რომის“ ფსევდო იდეოლოგიით შეიარაღებული სანქტ-პეტერბურგი საკუთარი იმპერიის საზღვრებს იფართოებდა სამხრეთის მიმართულებით, რომელიც იმ ხანებში ოსმალეთისა და სპარსეთის გავლენის სფეროებში შედიოდა. XIXს. II ნახევარში რუსეთის კოლონიური ხელისუფლების მიერ შედგენილი „კავკასიის არქეოგრაფიული საზოგადოების აქტების“
12-ტომეული მნიშვნელოვანი წყაროა საქართველოს, კავკასიის და მიმდებარე ქვეყნების ისტორიული წარსულის შესასწავლად. წინამდებარე წერილში ჩვენ შევეცდებით შევისწავლოთ რუსეთის მიერ აფხაზეთის დაჭერის სამხედრო-პოლიტიკური წიაღსვლები და ოსმალეთის იმპერიის დამოკიდებულება ამ პროცესისადმი.

„Establishing Russian Protectorate Over Princedom of Abkhazia and Position of Ottoman Empire According to the “Acts of Caucasian Archaeographical Commission” (1806-1812)“.

Sokhumi and Abkhazia occupy a very strategic place for the Caucasus. From here begins the road for both to the North and the South Caucasus. Accordingly, its possession is extremely important for the domination of this region. That is why the Roman Empire, Byzantium, Sassanid Persia, the Arab Caliphate sought to control on this part of Georgia. In the late Middle Ages the Ottoman Empire was able to take advantage of the most difficult domestic and foreign policy of the Kingdom of Georgia, and in 1454 Ottomans made their first attempt for Northwest Georgia’s occupying. However, the final success of the official Istanbul came after the breakup of Georgia and it could made control over Abkhazia. Already in the 1st quarter of the 17th century in Tskhumi, which the Ottomans referred to as “Sokhumi”, was a residence of pasha. In the early 19th century, Russia entered to the South Caucasus. Armed with the pseudo-ideology of the “Third Rome”, the Saint Petersburg expanded its Empire to the south, which in that time was the place of the Ottoman and Persian sphere of influences. In this paper we will try to present the military-political resources of Russia’s capture of Abkhazia and the attitude of the Ottoman Empire to this process.

The research is dedicated to questions related to the origin and evolution of the opposition to the Russian tsarist government and the Finnish national revival by Svekoman's movement. The authors investigated the influence of the social thought in the Grand Duchy of Finland from ideologues of Sveko­man's movement - A.-O. Freudental and L. Mechelin. In research is analyzed the socio-political situation in the autonomous Finland during the reign of Emperor Alexander 2nd as the 'custodian of the Finish Constitution'.