А потім вони сідають і тихо собі говорять:
Як дивно, що в цьому світі багато і зла і горя,
Що мальви розквітли в липні, а липень не відчувають.
Що кожен живий і мертвий, бо ходить весь час по краю.
Як дивно дивитись в очі та бачити стільки болі,
Боротись за право бути, за жито, за сон і волю.
Що діти ростуть так швидко, не бачивши мир та спокій,
І місто занадто тихе, що чуєш вже навіть кроки.
І дивляться вдвох на стіну, у сіру пітьму підвалу.
Сьогодні вони вціліли, хоч знищено півкварталу.
Стискають холодні руки, маленька смілива зграя...
“Люблю тебе! Сподіваюсь, до ранку.”
і засинають.
Автор: Лія Алтухова
|
|
|
|
