Я вже не раз скаржилася на насторожене сприйняття розхвалених та удостоєних відзнак книг. Проте минулорічний лауреат "Книги року-ВВС" мені якраз дуже припав до смаку, тож за "Забуття" бралася без надмірного остраху. Й маю визнати: все у мене з цією книгою склалося добре — я її сприйняла не так, як інші (ага, начиталася рецензій та відгуків))), тобто — по-своєму, що вважаю великим плюсом роману.

Отже, пропоную своє прочитання тієї вже згаданої сто разів і стільки ж обговореної в мережі двоплановості книги. Дівчина-оповідач переживає, м’яко кажучи, не найкращі часи. Та що там казати: найгірші. Ні, у неї зовні в житті складається все добре: й літературне визнання є, й заміж беруть, і планів на життя достатньо. Але от всередині все поламалося. І як людина, в якої часом всередині теж щось ламається, я героїню зрозуміла (принаймні, мені так видається). Так само зрозуміла і її втечу в чуже життя, в життя, яке минуло, щезло, пропало, заублося, від якого залишилися клапті й уривки і яке вона намагається прожити, бо ж не знає, як прожити своє.

Ви вже здогадалися, що це — та сама історія В’ячеслава Липинського, яку чомусь сприймають як головну в книзі. Мовляв, роман — про історичну постать маловідомого українського діяча, навіщо сюди чіпляти дивні заплутані переживання не зовсім адекватної людини? Але без оповідача не було б і героя оповіді — Липинського. Бо він у книзі вийшов саме таким, оскільки створений саме таким. Бо якою насправді була людина, котра, за висловом Тані Малярчук, щезла (як і всі ми щезаємо від самого народження), невідомо. Проте зображений уявою авторки Липинський змушує повірити в себе такого. А втім, у якого Липинського нам іще вірити? Вибір є?

В’ячеслав Липинський за версією авторки — українець, хоч і поляк, натхненник української державності і людина, яка глибоко розчарувалася в ній. Скільки думок, вкладених у його світлу голову, скільки цитат із його статей та листів, використаних у книзі, перепліталися з моїми (чи співзвучними) міркуваннями! Часом він точно знав, чого прагне і куди йде, а часом губився й розгублювався. Останнє траплялося з ним усе частіше, тому й розгубив усе: від омріяної України до сім’ї. Чи навпаки. Натомість оповідачка, шукаючи сліди Липинського, знайшла й себе, й сили для того, аби жити далі. Бо ж доки нас усіх з’їсть синій кит часу й забуття, життя все-таки триває...

п.с. І про "Золоту бульку"))) Ніколи не оцінювала книг (та й інших творів мистецтва) з точки зору кількості (а віднині можу говорити і про якість) отриманих ними відзнак. А тепер і поготів — навіть не звертатиму уваги як на рейтинги, так і на антирейтинги, бо схоже, що маю геть збочені смаки)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

***
"Одруження — якась така необхідна початкова фаза, без якої декотрі чоловіки не сміють просуватися соціальною драбиною вгору. Спершу вони мусять одружитися, а вже потім робити решту: будувати кар’єру, видавати книжки, роздумувати над сенсом буття, пиячити з колегами по роботі, одне слово — жити".

"...безнадійна затія завжди красиво виглядає".

"...мало бути патріотом до глибини душі, треба бути патріотом до глибини кишені".

"Процес мого неминучого зникнення розпочався в хвилину мого народження. І що довше я живу, то більше щезаю. Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місця, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти".

"Бій було програно в момент прийняття рішення у нього не вступати. Тому це навіть не поразка, це щось принизливіше за неї. Це безчестя".

"Програли українці, бо не мали «ідеї, віри, легенди про одну, всіх українців об’єднуючу, вільну і незалежну Україну». Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось (проти Польщі, Росії, панів, більшовиків, гетьманців), а не за щось. Керувалися ненавистю до ворогів, а не любов’ю до своєї землі і бажанням побудувати на ній незалежну державу".

"Безумство почувалося в Києві як удома".

"Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете — держава! З ким її будувати? Русини, хохли і малороси ще не поставали українцями. Не вилюдніли".

"Мій всесвіт обнесений українською і російською, як тюрма — колючим дротом. І від усвідомлення, що я ніколи не вирвуся за межі цієї тюрми, часом стає нестерпно".

"Свої — це ті, що живуть поруч із тобою. Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія".

"— Ми з батьком завжди гордилися тобою, — сказала Клара Ліпінська синові на прощання.
— Ви називали мене дурисвітом.
— Дурисвітами теж гордяться, часом навіть більше".

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_6.html