"Сьогодні вранці… завдано групового удару високоточною зброєю великої дальності по об’єктах військової промисловості України та авіаційних баз ЗСУ. Цілі удару досягнуто. Призначені об’єкти вражені. Заяви представників київського режиму про нібито навмисний ракетний удар росії по цивільних об'єктах абсолютно не відповідають дійсності", - цю маячню від міноборони рф я читала, обіймаючи свою дитину, під час третьої чи четвертої за цей ранок тривоги.
В той самий час у дворі дитячої лікарні "Охматдит" інші жінки заспокоювали своїх малюків тими самими словами, що і я: "Не бійся, сонечко, не бійся. Все буде добре…". Бо цього ранку "законними військовими цілями" росіян стали саме українські діти – численні відео прямого влучання крилатої ракети (за даними СБУ – це ракета Х-101) в територію відомого дитячого медзакладу не залишають у цьому сумнівів. Ба більше, під час повторної атаки на лівому березі Києва росіяни вразили ще один "військовий об’єкт" - приватний медцентр, у складі якого – велике дитяче відділення…
Удар по "Охматдиту" СБУ вже кваліфікувала як воєнний злочин та відкрила відповідне кримінальне провадження. І дуже хочеться, щоб росію врешті визнали країною-терористом, а винуватці воєнних злочинів дожили й постали за це перед судом. Але хочеться зафіксувати ще кілька моментів.
Перший. Два роки тому я ще зверталась до російських жінок в надії, що материнські інстинкти працюватимуть на порятунок власних дітей та співчуття до чужих. Але сьогодні в цьому вже геть немає сенсу: достатньо почитати російські пабліки, де вони хором повторюють тези своїх пропагандистів про "законні військові цілі" та "влучання в лікарню ракети української ППО". А після оприлюднення фото українських малюків, які у дворі понівеченого "Охматдиту" чекають на евакуацію в інші медзаклади столиці, з’явились взагалі дикі "припущення" та "пропозиції": від "діток кетчупом помазали для картинки" до "навіть якщо обнулили хо***цьке потомство, це добре – хо**ів треба винищувати під корінь"…
На жаль, цивілізоване суспільство не хоче бачити у росіян це гниле нутро, і, скоріше, воліє "за мову ненависті" кенселити українців. Певно тому, що "жертви" в очах Заходу виглядають не надто "жертовно", адже де можуть і як можуть продовжують чинити росіянам опір.
Другий. Зазвичай українські ППО доволі успішно перехоплюють ракети Х-101. Попри те, що вони мають непрогнозовану траєкторію, все ж це не балістика. Однак не цього разу. Чому? Можна зробити припущення, що одночасно зіграли два фактори: росіяни для цього удару застосували понад чотири десятки ракет різних типів, і це, певно, допомогло виснажити ППО (Україна чи не щотижня заявляє про необхідність додати сил протиповітряній обороні, нам давно не вистачає захисту).
Але чи захочуть партнери Києва врешті відповісти на черговий кривавий акт тероризму рф посиленням України зброєю, в тому числі, ракетами для ППО? Велике питання.
І мова вже йде навіть не про закрите небо. А хоча б про можливість завдавати західною зброєю ударів вглиб країни-терориста, по справжніх військових цілях, приміром, військових аеродромах, на яких базуються літаки-бомбардувальники, здатні запускати Х-101, або військових заводах, де рф виробляє смертоносні ракети, маючи достатньо комплектуючих від своїх таємних і не дуже союзників.
При цьому, навряд західні політики й військові досі не розуміють, що зупинити російський терор, запрошуючи російського диктатора до переговорів, не вдасться.
І третій. Такі дні провокують жахливі емоційні гойдалки. Від ненависті й люті до радості, що ще живий, і гордості, як ми все ще можемо єднатись й допомагати один одному. Й усе це приправлене однією наскрізною думкою: страшно десь на вулиці почути чергову маячню про "братський народ" і "потребу примирення". Страшно через те, що не вистачить сил і терпіння стримати емоції.
Тетяна Урбанська
