Книга року ВВС-Есеїстика-2020: інтерактивний путівник

До Довгого списку премії Книга року ВВС - Есеїстика-2020 увійшли 10 видань. Ось коротка інформація про кожне з них.

Хочете знати більше про інші номінації Книги року ВВС?

КАТЕГОРІЯ КНИГА РОКУ ВВС - ЕСЕЇСТИКА

  • Наталя Гуменюк

    Загублений острів

    "Загублений острів" — це збірка репортажів з окупованого Криму, куди відома журналістка Наталя Гуменюк їздила упродовж 2014–2019 рр. У книжці — справжні історії і трагедії людей, життя яких кардинально змінилося після 2014 року, бо відтоді хтось із кримчан живе в окупації, а хтось — просто в іншій країні. То ж яка їхня неприхована правда?

    "За ці півтора місяця продукти подорожчали", – пояснює чоловік, котрий продає овочі на севастопольському ринку. Записую його коментар на відео на телефон. Це бачить подружжя передпенсійного віку і втручається у розмову: "Та що ви таке кажете! Усе стало дешевше". "Але ж я був змушений підняти ціни. Вже ж з материка продукти не доставляють", – з подивом заперечує торговець. "Так, але якщо перераховувати підняття пенсій і зарплат – виходить дешевше," – знову заводить подружжя. Не можу до кінця осягнути: як це – покупці доводять продавцю, котрий підняв ціни, що товар подешевшав?!".

  • Оксана Забужко

    Планета полин

    У цьому томі зібрано найважливіші есеї Оксани Забужко останніх двох десятиліть, присвячені постатям і подіям, які авторка вважає культурно знаковими для сьогоднішньої епохи кризи гуманізму. "Жіночі", "чоловічі" й "колективні", всі ці "портрети" об’єднує глибоко особисте переживання авторкою біжучої історії, в яку вона вписує своїх героїв — і цим виявляє в ній, хоч якій на позір катастрофічній, невидимий раніше життєствердний смисл.

    Пам'ятаю як вибухла овація, коли на трибуні з'явився Шевельов ... і спокійним, глухуватим голосом, без тіні пози чи хизування промовив свою першу на батьківщині, по 47 роках "вимкненого мікрофона", публічну фразу:
    – Дорогі друзі, шановні вороги!..
    І одною тою фразою (що одразу перетворилась на міську легенду) – скасував нам СРСР."

  • Ольга Карі

    Рибка дядечка Завена

    Дебютна книжка репортажів журналістки й гастроблогерки Ольги Карі — про нетуристичну Вірменію. Це збірка дуже різних історій — добрих і світлих, темних і болісних, смішних і сумних, — які авторка почула та прожила у своїх неодноразових мандрах цією країною. Крізь багаті на страви застілля, безмежну гостинність і красу природи проступають трагічні події минулого й сьогодення — історії, які мають щасливе завершення, й такі, що його не мають.

    Вірменське "цавет танем!" годиться на всяку пригоду. Дослівно це означає "беру твій біль на себе". Вислів величний, щирий, пронизливий до кісток. Але "цавет танем" — це також і "прощавай, до зустрічі", і "я люблю тебе", і "тримайся, друже, сестро, брате" — поточний зміст не важливий, значення має лише людина, чий біль хтось готовий взяти на себе, хоч яким би великим той не був. Не розділити, не полегшити тягар, а спокутувати замість тебе, вилікувати твоє серце, хоч би й ціною свого. Вірменська мова має силу— силенну красивих влучних слів, але ці входять у серце, наче леза двосічних кавказьких кинджалів – глибоко й невідворотно. Хто взяв твій біль на себе, той поріднився з тобою назавжди".

  • Віра Курико

    Вулиця причетних або Чернігівська справа Лук'яненка

    Ця історія — про звичайних радянських людей, яких система використала для повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка, коли він мешкав із першою дружиною в Чернігові. Хто вони, ці люди? І чи пригадують свої, на перший погляд, непримітні дії та слова? І як ставляться до цих дій та слів нині: вважають їх самозахистом? А може, компромісом? Або пристосуванням? І чи готові вони сьогодні прийняти нові умови так, як прийняли попередні, й жити в місті, де одну з найважливіших вулиць можуть назвати на честь людини, якої так боялася радянська влада і до нищення якої залучила всіх, хто не противився?

    Павлік Морозов — наш друг. На нього треба рівнятися. Погано не бути таким, як він. Ідея — понад усе, будь-що інше — другорядне. Донести на батька, якщо він зраджує ідею, — не гріх. А що казати про те, аби донести на інших? Так, я пам’ятаю. Якщо коротко, то мене з дитинства навчали: "Павлік Морозов — наш друг. Бандерівці — вороги". Казали, що правильно — саме так. І я жив, як мене навчили.
    Потім я написав той папірець на Лук’яненка.
    Один за все життя. Бо ж Павлік Морозов — наш друг. Погано не бути таким, як він. У світі, де я жив, саме це було правильно".

  • Анастасія Леухіна

    Зовсім не страшна книга

    Що робити, якщо когось із близьких вам людей спіткала невиліковна хвороба? Куди бігти, де шукати підтримки, як поводитися з хворим? У цій книжці зібрано практичні рекомендації, які дають відповіді на ці та інші складні запитання. Але вони не казенні, а написані доступно, з урахуванням українських медичних і соціальних реалій, інколи з гумором. А ще — помережані щирими й щемкими історіями людей, які діляться власним досвідом переживання подібних ситуацій, показуючи, що навіть хвороби і смерть не здаватимуться такими страшними, якщо переживати їх усвідомлено і в любові.

    Цей стан – "нічого втрачати" – давав потужний поштовх спробувати найнеймовірніші речі, змінювати себе, життя і світ".

  • Тарас Лютий

    Культура принад і спротиву

    Книжка охоплює коло тем, дотичних до ідеології та популярної культури. Колонки до журналу "Український тиждень" та інших видань складаються, ніби пазл, у панорамний огляд реалій культури останніх кількох років, зокрема й українських. Ці розмірковування стають реакціями на відомі сюжети та проблеми. Від попмузики і до коміксів, від кітчу і до масових рухів — здається, не лишається тем, не висвітлених автором у цій сфері.

    Українська культура, подібно до всякої іншої, потребує вираження важливих сенсожиттєвих позицій, виходячи з того, як в її мові закарбувалися й осмислювалися уявлення про світ і людину. Наприклад, треба зрозуміти чому в нашій культурі важливим поняттям є свобода, а не сліпе поклоніння владі, або як тлумачиться героїзм і справедливість. Разом з тим, усяка мова має обмеження, її не варто робити понадміру універсальною. Ба більше, не забуваймо, що в будь—якій мові криється здатність впливати насильно. Та, зрештою, всі важливі поняття й уявлення навряд чи можна запозичити деінде. Порівнюючи свій досвід категоріального апарату з його відповідниками в інших мовах, ми тільки згодом матимемо шанс побачити не тільки схожість, а й принципову відмінність. Адже мовні структури часом фіксують те, чого не виявиш мовою іншої культури".

  • Василь Махно

    Уздовж океану на ровері

    Нова книжка есеїстики Василя Махна — це мандрівка в історію, у минувшину — у пам’ять, у дошукування свого коріння. Подорож уздовж океану на ровері - метафора життя, укладена з мозаїки споминів, переживань, емоційних станів, зустрічей і прощань, якими письменник відверто ділиться з читачами.

    Велосипед змагається з океаном, а ти перетравлюєш горлом, легенями, шлунком, просякнуте сіллю і йодом повітря, яке забиває тобі памороки. Океану так багато, що він заходить аж за горизонт, а твоє око замале, щоби побачити усі хвилі. Він наче запрошує тебе: навчися ходити по воді, або їздити по ній ровером. А ну! А ну?"

  • Олександр Михед

    Я змішаю твою кров з вугіллям. Зрозуміти український Схід

    Який насправді український Схід? Що ховається за териконами та безкраїми полями? Що буде, якщо подивитися крізь вугільний пил та посічений снарядами фасад на справжнє серце Сходу? Олександр Михед протягом року досліджував український Схід — його культуру, ідентичність, особливості шести міст Донеччини й Луганщини. Він не лише описує побачене, почуте і відчуте, а й робить відчайдушну і щиру спробу зрозуміти Схід з усіма його протиріччями та конфліктами — зовнішніми і внутрішніми.

    Не давати змішувати тіло своєї правди з вугіллям".

  • Олег Сенцов

    Хроніка одного голодування

    "Хроніка одного голодування" — тюремний щоденник, який кремлівський в’язень Олег Сенцов почав вести у травні 2018 року, на третій день після того, як оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів. День за днем, протягом 145-ти днів, незважаючи на моральний тиск і фізичне виснаження, дрібним нерозбірливим почерком у зошиті Олег відверто, різко і гранично точно фіксував свої тюремні будні в російській в’язниці, спостереження і думки. Після звільнення автору дивом вдалося вивезти свої записи із Росії. Тепер із "Хронікою одного голодування" може познайомитися і україн­ський читач.

    Закінчився шостий тиждень голодування. Усупереч усім очікуванням, він не приніс нічого нового й важливого. Тепер треба обирати нову точку очікувань. Так легше. Велику роботу, яку, здається, неможливо осилити, ділиш на маленькі завдання, виконуєш їх поступово й по черзі — і врешті досягаєш потрібного результату. Величезний камінь на дорозі, якого, здається, ніколи не зрушиш, подрібнюєш на менші — і перекидаєш їх по одному. Височезну гору береш поетапно: он до того горбика, до того дерева, до тієї скелі — і ось ти на вершині. З великим строком ув’язнення цей метод теж працює — коли визначаєш для себе найближчу дату, до якої треба дожити, дотерпіти. Навіть якщо розумієш, що, скоріш за все, до цього числа нічого значимого, а тим більше головного — звільнення, не відбудеться, але ти все одно ставиш перед собою невеликий прапорець попереду, у найближчій перспективі. Тут легше існувати так — у таких невеликих часових відрізках. Досягаєш — і визначаєш новий рубіж... і так усі чотири роки".

  • Ганна Улюра

    Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві

    113 письменниць: відомих, знаних, забутих. Ще і вже невідомих. Кожна з них зробила в літературі щось першою або зробила щось краще за інших. У кожної з них непересічна біографія. Їхні історії — про відмову від чогось: кожній щось було конче важливим на старті й поступово втрачало значущість у процесі письма. Це історії священних жертв і містичних ритуалів. Це утопія жіночої солідарності й продовження традиції. 113 письменниць пишуть одна одну. Читають одна одну. Співіснують поруч поза межами часу і простору. І сяють у темряві.

    Сапфо була некрасивою. Принаймні за канонами Давньої Греції — худорлява, невисока, смаглява.
    Не поспішайте ображатися за геніальну найпершу поетесу. Про Сапфо як про дивовижне явище пафосно писав уже Страбон у 7 році до н. е.: "Не збереглося в пам’яті людей, не з’явилося жодної жінки, яка в поезії могла б витримати порівняння з Сапфо". Пам’ять оновлюється, канони поповнюються, але дивовижна Сапфо — там само, де її знайшов невідь-коли Страбон. От тільки писала ті вірші й переживала ті почуття реальна жінка: "Не в силах ткати я — / Серце болить, / O рідна мамо! / Жагою, мов вогнем, / Мучить мене / Кіпріда ніжна" [переклад Андрія Содомори]. Реальна втілена жінка".

Над матеріалом працювали:

Дизайн: Олеся Волкова. Розробка: Ольга Космиліна, Фелікс Стівенсон, Олександр Іванов, Стівен Коннор.

Текст і фото: Максим Єрмаков, Яна Грибовська.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!