"Суцільне тобі горло з ангіною". Рецензія на книгу Сергія Осоки "Три лини для Марії"

Читацька рецензія Роксолани Жаркової на книгу "Три лини для Марії" Сергія Осоки, яка увійшла до Довгого списку дорослих книжок Книги року ВВС 2021.

"…слів ще немає. Слів ще не вигадали. Так завжди буває перед початком" (с.243) - ніби поспішно застерігає читача автор. Хоча слова вперто вистрибують на папір, потребуючи іншого існування - чорним на білому.

Так само чорним [кроком] по білому [снігу] ступає небіблійна Марія, тримаючись за тонку нитку сталевого дроту - крізь все подвір'я, крізь все життя. Марія пахне рибою, болем, зрадами, втратами. Марія пахне собою, хоч вона не та Марія, не та… Хоч і "слухає небо грудьми" (с.199), хоч і молиться за сина, не того Сина, не того… Вона розтинає черево риб так само, як і свою набряклу даремними очікуваннями душу. На, беріть, їжте… це є Тіло моє, що… поранили колись… що його не вдягну тепер у сукенки з короткими рукавами.

Чудо не сталося. Чудо за гратами. Вона мала сина, здається… Марія сива, ніби після Успіння. Але це не та …, і письменник ледь чутно нагадує. Її пам'ять горіла і не згоріла, тепер кволо чадить і пахне… рибою, якою Хтось вміє ділитися щедро. Вона сама розпинала сина. Руками, словами. Не важливо - чим. Бо вони обоє - не ті. А та риба, проклята і благословенна водночас. Чиясь риба. Бо риба завжди чиясь, з якоїсь води - прозорої ласкою, або помутнілої смутком. Її, ту рибу, можна запекти, як трохи крові біля серця. Як трохи того туману, що застеляє пам'ять, наче стіл перед вечерею. Її можна їсти самій, можна їсти з кимось, можна просто залишити, аби хтось поїв, як прийде, як вернеться. Але когось тут нема, бо він там, бо він обрав інакше (до)вічне життя.

Історію, що називає збірку Осоки, титулує, іменує, пояснює, "епіграфує"… можна інтерпретувати до безмежжя. Є така (читацька) спокуса, бо є така (Маріїна) спокута. Але є ще 34 історії, в оточенні яких перебуває не-та Марія, наче серед силуетів, кожен з яких до(за)повнює цю драму своїм голосом - шепотом чи криком - але однаково значимим, ніби кожен пазл на килимі читацьких горизонтів. Тут і згадки про кохану Катьку, і різдвяні родинні настрої, і чоловічі кривди, і жіночі кризи. Тут травми, з якими ростеш, як трава у травні, і всихаєш, як трава у серпні. Тут і фотографізм спогадів, і циклізація оповіді, й укоріненість у часовий і культурний ґрунт, "оту радісну, болісну засніжену атмосферу дев'яносто проклятого, дев'яносто затертого, дев'яносто щасливого" (с.114). Час джинсів і шкірянок, у кишенях яких хтось ховає або дві ампули, або трохи дитбудинківського щодення, або думки про самогубство, або календарики з котиками і квіточками. Кожному своє. А Марії - три лини.

Не можу не згадати про символіку й метафоричність текстів Осоки. Бо за зовні прозорими фабулами ховається стільки густого світла. До нього треба наближатися поступово й обережно, щоб раптово не осліпнути від іскор-луски Маріїних линів. А вони розбризкуються навколо, як краплі з тих озер, де ще вчора пливли лини, пливли і не знали нічого: ані Маріїних рук, ані Маріїних дум.

Свої враження про тексти Осоки "узагалі ані опишеш, ані запам'ятаєш. Суцільне тобі горло з ангіною" (с.243). Ковтати - не зможеш, як, до прикладу, більшість творів сучасного масліту. Бо тут - індивідуалізм. Бо тут - самота. Бо тут, за хвірткою назви, ховається Марія. Не та, але ж…

І вона йде до нас, чорним по білому, і чує чиїсь теплі, ще з літа приготовлені, слова: "Іди, не бійся. Я знаю: ти - добра, ти - Марія…". І вона не боїться, перестає - боятися і плакати, ховати обпечені руки і таку саму душу, безнадійно чекати когось і так само безнадійно не чекати ні на кого.

Вона йде до читача кроками втомленими і сліпими. А потім він, читач, ступає до неї назустріч, трохи боязко розуміючи, що це не та Марія, не та… Але пізно вже, і читач відчуває, що не може ніяк "стримати своїх дивовижних, своїх просвітлених сліз, загрузаючи по пояс у снігу" (с.10)

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.