Мистецький Лесбос і коротке літо на острові Мієчки у новій книзі Кузнєцової

Читацька рецензія Роксолани Жаркової на книгу "Спитайте Мієчку" Євгенії Кузнєцової, яка увійшла до Довгого списку Книги року ВВС 2021.

В когось - останнє літо з присмаком ностальгії. В когось воно не останнє, але й не перше, а так, літо-пауза, невідомо котра за розкладом. У когось це літо-таймаут, у когось - літо-втеча, ще в когось - літо-при-надії.

І всі вони разом, зі своїми такими різними аж до іронії літами, на одному острові - у бабиному шелтері, де м'яко, тепло, сухо, а головне - подалі від світу, подалі від чоловіків і поближче до дитинства. Бо кожна з цих жінок собі пообіцяла, що "це літо буде поза часом, поза простором, поза усім" (с.137).

І всі вони наче приречені: Мієчка - обирати (між двома на свою таки користь або безкорисливість), Лілічка - приймати (чиєсь/своє минуле, що втілилось у крихітній чужій-своїй Люсі), Марта - виношувати (малюка у собі і себе у собі теж, й від останнього болить не тільки спина-руки-ноги, а й душа).

І здається, що літо надмірно коротке, і за всіма раціональними календарями пізно вже садити гарбузи і родити дітей, хапатися за спогади як за рятівні поручні на веранді старої хати, схованої від світу за сімома замками густезних кущів і тісних дитячих мрій. Для кожної жінки - своя терапія. І одна спільна - Люся, що "дісталась нам усім" (с.89).

Гра зі сірниками, з почуттями й історіями триває доти, поки не потік дах. До затишного жіночого острівця підступають припливи, дощі ллються все частіше, змиваючи сліди давніх непорозумінь і недомовок.

"Будинок тримав оборону як міг" (с.120), але й він…Словом, пора! Пора дорослішати і щось робити, пора ремонтувати ще вціліле, аби з роками воно не розсипалось на купку цегли, треба шукати не тільки входи у неприємні ситуації, але й виходи з них, треба садити гарбузи, а перед тим викорчовувати бур'яни, треба ростити дітей і відпускати їх, коли вони просять, треба встигати любити ще в цьому житті, усвідомлюючи якусь кінечність усього, що можна було б назвати щастям, або кимось схожим на щастя, яке (з яким) чомусь (томусь!) "неможливо було прожити до кінця" (с. 144).

Роман Євгенії Кузнєцової тільки на перший (другий-третій) погляд здається легким зворушливим чтивом. Тут - багато питань і ще більше (можливих) відповідей для тих, хто прагне розібратися у собі, розбираючи лего-історії інших жінок. Гострота виборів і рятівне вістря ключа, яким старанно вишкрябують на долівці тераси формулу абсолютного "щастя з десятком якби"(с.193).

Запам'ятовування чудесно-рідних моментів і рецепту найсмачніших бабусиних голубців. А поміж тим усім - коти, гарбузи, яблуневі сади, діти, любові, якісь люди на фото, зрештою, дороги крізь хащі, дороги, які ти сама маєш знаходити і (в)пізнавати, прокладати, щоби потім довіритися їм, всупереч тому, що, як боязко визнає Лілічка, "так складно на щось наважитись, так складно розуміти, що перед тобою сотні шляхів" (с. 229).

Хоч насправді всі ми завжди обираємо "між вічним стражданням, від якого тобі щемко прекрасно, і вічним спокоєм, від якого тобі до запаморочення нудно" (с. 229).

У книзі Кузнєцової є ненудний зовнішній спокій (загальний настрій у творі і в будинку) і при тому є трохи щемких та прекрасних страждань її героїнь, кожна з яких перебуває у пастці себе самої - своїх фобій і травм.

"Найгірша тюрма - це ти сама" (с.251) - визнає наприкінці роману Мієчка ніби на сеансі у психотерапевта. Твій дім - це твій притулок - десь так мала би звучати втішальна фраза психотерапевта, який підкаже, як можна зарадити, коли у вас протікає дах. Спитайте Мієчку. Вона тепер знає, що любити - то і є пам'ятати - "хто тут кому ким є" (с.263).

Письменниця не тільки конструює у романі відсторонений жіночий часопростір (літо на бабиному обійсті), такий острівець жіночої інтимності, малюючи цілу галерею портретів жінок, у яких водночас ростуть гарбузи і ростуть діти, ростуть плани і росте самоусвідомлення власної значимості - передусім для себе самих.

І так, цей острів далекий від класичного мистецького Лесбосу Сапфо, але тут є жінка, яка стає отим об'єднуючим центром усього цього товариства розчарованих-нерішучих-вагітних-малих-чужих-своїх-капризних-зайнятих-байдужих. І ці потріскані-пошрамовані часом стіни старезного дому, хіба це не поезія? І ці звуки проростання гарбузових насінин, хіба це не музика?

Але літо минає, і ми з небес інтерпретаційних здогадок спускаємося на тверду землю реалізму (хоч і магічного, як визнають деякі критики роману). Тут у нас - шелтер або, як визначає одна із жінок, "притулок для боягузів, котрих кудись несе течія, а вони не знають, куди їм треба, і просто хочуть на мить вибратись на берег і обсохнути" (с.230).

А поки наші персонажки доплили до берега і сушать свої одежі/сльози/голови, вона, берегиня цього короткого літа на гарбузовому острові, просто "сиділа на стільці на тлі осяйної гарбузової піраміди в останній день свого життя" (с.266), не боячись піти, піти назовсім, просто піти, бо, якби часом хто чого не розумів, то спитає Мієчку. Бо Мієчка знає. Тому спитайте Мієчку.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.