Книга року ВВС. "Чорний хліб" Фоззі - психороман з болючою розв'язкою

Читацька рецензія Юлії Петрончак-Козенко на книгу "Чорний хліб" Олександра Фоззі Сидоренка, яка увійшла до Довгого списку в номінації "Книга року ВВС-2021".

Це мав бути екшнсценарій із вельми чуйною та трохи няшною завершальною сценою, а вийшов психороман із дуже різкою та дещо болючою розв'язкою. Про суворі правила життя одного з корінних народів крайньої Півночі, записані зі слів батька автора та присвячені йому ж, читайте в романі Олександра Фоззі Сидоренка "Чорний хліб".

Чи чули Ви коли-небудь про те, що в північних племен є традиція не рятувати людину, яка ненароком впала у крижану водойму, аби не накликати на себе гнів духів, що в такий спосіб забирають потопаючого собі?

А чи знали про те, що чукчі - зовсім не п'янички й дурники, а доволі агресивний етнос, який довго чинив спротив колонізації (недаремно ж більшість "братніх" жартів - саме про українців, народів Кавказу, Балтії та них)?

А як щодо історії про двох поважних персон сільської громади (нехай це буде прокурор і священник), які по буху переплутали вулик із псячою будкою, і, вирішивши для приколу його поцупити, прив'язали до "круїзьора" та тягали селом під гавкіт розгублених сОбаків?

Щось в дусі останнього імовірно чули, але, на злобу корумпованого сьогодення, не буде зайвим перечитати. Наприклад, у "Чорному хлібі" - лаконічному гостросюжетному детективі періоду реформ президента-пасічника, що його цьогоріч презентував добре знаний український музикант та, поки що, менш відомий письменник - Олександр Фоззі Сидоренко.

Якщо минулорічна спроба пера автора - роман "Червоні хащі" - набувши популярності у читачів, не потрапив до довгих списків Книги року ВВС, то цьогорічний "Чорний хліб", (чи як його допустимо було б назвати - "Червоний місяць"), привернув до себе більше уваги серед мистецьких критиків та рейтингових періодичних видань.

І справа тут не у вдалому контрастуванні червоно-синьо-білої матово-глянцевої обкладинки, на вершині якої красується багряна повня та така ж кривава місячна доріжка. Імовірно, це зумовлено тим, що автор "розписується", рядки його текстів пронизує впізнаваний, характерний глибокими рефлексіями, стиль, проблематикою якого постають кровні зв'язки, близькість, хюгге, менталітет, старість, смерть, біль, відносин з самим собою. Вміння ж легко говорити про складне, з дитячою безпосередністю зазирати в душі, а потім філігранно акцентувати на станах, що в них розгортаються у статиці й динаміці сюжетних подій, робить таку прозу занурюючою, доступною та своєчасною.

"Я б могла бути щасливішою, але ви ще живі", - таким вчувається лейтмотив цього стрункого тексту про чукотську жінку, що, після втрати сина, присвячує своє життя помсті за його смерть, причому робить це із заповзятістю термінатора та розмахом у чверть століття і десятки тисяч кілометрів.

Але чого ж тут чорний хліб? Про що метафора у назві? Перша асоціація, що це про в'язницю, де відбуває покарання головна героїня Лилекей після реалізації одного із епізодів помсти. Читаючи далі, спадає на думку, що вона, вірогідно, про спалені пшеничні поля фермерського господарства південної України, куди врешті потрапляє Лилекей в гонитві за своєю останньою здобиччю.

Там буяє життя, що відволікає від непоправного горя і затьмарює перманентний біль: багаті і бідні, юні і старі, цілком здорові та люди з особливими потребами сваряться, закохуються, вмирають, п'ють, паряться в баньці, їдять "жаркоє"… І не тільки люди, а й навіть "двортер'єри", бюрократи і бандити-рейдери. То що ж тепер робити самій Лилекей: мстити, чи прощати, вмирати чи обрати життя, яке, здається, зажевріло в її спустошеній багаторічній екзистенції?

Блукання анадирської мисливиці, а заразом - безталанної матері - Лилекей в лісах несправедливості та євразійської тундри, подекуди супроводжує ховрашок-євражка. І тут на думку приходить спогад про ще одного мисливця за справедливістю - Григорія Многогрішного з роману І. Багряного "Тигролови", що з ним, при спробі втечі з таборів вбивчої Півночі, раз у раз перекликаються дві маленькі вивірки. Такий собі сонячний зайчик, маячок, забавка, аби остаточно не з'їхати з глузду, орієнтир на щось живе й людське, хай навіть й серед звірів…

Попри напружений сюжет, цей, як і попередній роман автора, є легким, з вельми органічним суржиком, обсценною лексикою, тонким і не дуже житєйським гумором та пізнавальними вкрапленнями. Тому, хто досі не перечитав, рекомендую це зробити, зважаючи бодай на те, що скоро зима. А книги, де йдеться про Північ, найсмачніше читати саме наприкінці осені.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.