Чи може реальність Донецька прийти в інші міста України? Про що книжка Асєєва

Читацька рецензія Валерії Гончаренко на книгу "Світлий шлях. Історія одного концтабору" Станіслава Асєєва, яка увійшла до Довгого списку премії Книга року ВВС-Есеїстика 2021.

Книга "Світлий шлях" Станіслава Асєєва розповідає про граничний досвід перебування у концентраційному таборі "Ізоляція" в Донецьку.

Досвід, який накриває хвилею несприйняття, що подібні речі можуть відбуватися у XXI столітті, де розхитуються межі свідомості через щоденні тортури, що випробовують межі людського взагалі, - цього вже достатньо, щоб безповоротно зламати людину чи ні?

Такий досвід неможливо витіснити зі свідомості, викричати, виплакати чи вистраждати, з ним неможливо спати вночі чи спокійно ходити вулицями, докладаючи величезних зусиль радіти омріяній свободі, що нарешті змінила камеру розміром 5 метрів на спокійне життя.

Ви можете дивитись годинами у стелю чи в очі рідних людей, які вас так довго чекали і стільки хочуть розповісти, і не знати, як далі жити з Собою.

Пам'ять - вбивча річ, оскільки вона перенесе вас у ті пекельні моменти, про які людина воліла б ніколи не згадувати будь-коли і будь-де, що підкреслює автор на останніх сторінках книги, перебуваючи у Празі.

Люди, які пройшли через "Ізоляцію" й схожі на неї місця, ніколи не будуть зрозумілими решті суспільства, якщо ми не припинимо бути байдужими і не допоможемо цим людям вийти зі стану цілковитої емоційної апатії.

Її причиною стають систематичні тортури, знущання, зґвалтування й приниження, після яких людина втрачає здатність не те, що співпереживати, але й довго відчувати будь-що.

Звичайна людина, що переймається комунальними рахунками чи вчасно виплаченою зарплатою навряд чи намагатиметься зрозуміти того, хто пройшов через тортури електричним струмом під істеричні крики "Это русский мир пришел!" якогось психопата-маргінала, якому випадково потрапила до рук влада й зброя.

Випадкові куліковські, бражнікови і кускови катують і калічать долі різних людей, які стали заручниками на окупованих територіях тотального беззаконня. Подібні Амони Ґьоти завжди знайдуться, щоб "просто виконувати роботу", й багатьом з них така робота приносить задоволення.

"Завжди є куди падати"

Лейтмотивом книги є поняття абсурду, що переслідує людей у чотирьох стінах підвалу. Там вони щоденно переносять тортури та побої, а також змушені слідувати абсурдним ритуалам з точністю до секунди.

Це неминуче призводило до загострення рефлекторних реакцій, нагадуючи експерименти Павлова.

Люди зрештою могли гавкати під нарами на вимогу, підриватись вночі, панічно натягаючи пакет на голову, щойно чули кроки в коридорі, аби лишень уникнути побиття.

Постійна відеофіксація та інші комплекси заходів були створені, щоб навіювати на людей тваринний страх.

Після перших тортур електричним струмом людині може здатися, що це вже дно, але це - неправда.

Після місяців і років перебування у катівні може здаватися, що абсурд досяг апогею, але це не так. Тому серед в'язнів "Ізоляції" з'явилось цілком логічне гасло "Завжди є куди падати".

Недарма Станіслав Асєєв вживає слово "абсурд" у книзі понад десять разів. Щоб зберегти людяність, потрібно спочатку вижити, оскільки деяким людям так не пощастило - вони померли внаслідок свавілля так званої адміністрації.

Рефлексії Асєєва над пережитим порушують безліч болісних питань, які вимагають серйозних відповідей від держави та суспільства. Невідрефлексовані колективні травми і прогалини в історичній пам'яті повертають нас до подій майже сторічної давнини.

Трибунал над злочинами комуністичного режиму не відбувся, ми так і не дізналися масштаби злочинних дій, до яких були причетні наші співвітчизники. Люди, які ситуативно, за власним бажанням чи під тиском допомогли ув'язнити сотні тисяч своїх співгромадян, ніколи не постали перед судом.

Аналогічне становище очікує Україну незалежно від того, коли ми повернемо окуповані території.

Як люди, які втратили все, пережили неможливе, витерпіли нестерпне, зможуть жити поруч з амністованими членами "ополчення", з прихильниками "русского мира", які кидали каміння в українських полонених, палили українські прапори, знущалися з людей чи писали доноси на своїх сусідів, друзів у "мгб днр"?!

Погляньмо цій страшній перспективі у вічі. Головний кат "Ізоляції" Денис Куліковський опинився за ґратами нещодавно радше завдяки тиску колишніх в'язнів на владу, зокрема самого Асєєва, до цього спокійно перебуваючи в Києві останні два роки.

Навіщо читати цю книгу?

На мою думку, книгу "Світлий шлях" мають прочитати всі, адже це про наше майбутнє. Якщо ми хочемо перемогти у цій війні та утвердити власне українську ідентичність, ми маємо бути відкриті навіть до найстрашнішого.

Реальність Донецька сьогодні все ще може стати реаліями інших мирних міст у близькому майбутньому, і це залежить від кожного.

Відкриття страшної правди є ознакою мужності і незнищенності внутрішнього спротиву.

Насамкінець, "Молитву атеїста", якою автор завершує свою книгу, я би перефразувала у колективний припис на майбутнє: "Господи, хай нам буде небайдуже довести цю справу до кінця".

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.