Душевна археологія спогадів

Рецензія члена журі Віталія Чепиноги на книгу "Союз Радянських речей" Петра Яценка, яка увійшла до короткого списку Дитячої Книги року ВВС 2021.

Днями я вдома лазив по шафах і випадково надибав на справжні "викопні рештки" комп'ютерної доби: цілу коробку так званих дискет, або гнучких дисків. Так свого часу називали портативні носії для багаторазового записування й зберігання інформації. Подумав, що за якісь десять років вже ніхто не зрозуміє, що ж це таке?

Так само я б не пояснив своєму покійному дідові, що зараз "палю" вайп, який заряджається від електрики, і його можна "підкурити" без сірників…

Життя й технології розвиваються наскільки швидко, що сьогоднішні революційні здавалось би винаходи вже завтра перетворюються на мотлох, на нікчем'я. Вік нових предметів, артефактів, ґаджетів дуже нетривкий та короткий…

Інтелектуальна еліта України не любить слова "радянський". Для більшості притомних людей це, скоріш, великий подразник, те чого згадувати геть не хочеться. І сучасних людей, які ще застали "совка" на своїм віку, цілком справедливо дратує будь-який сум за "втраченими цінностями".

Втім у книзі Петра Яценка "Союз радянських речей" я не знайшов жодної ностальгії чи жалю за втраченим, проминулим. Насамперед, це дуже цікава й добре видана книга, про те, як воно колись булося-жилося.

Це книга про подорож батька й сина (Петро й Матвій) які їдуть до мами (Петрової) і бабусі (Матвієвої) - до Львова. Так само вони водночас подорожують і в часі: батько розповідає синові про той, не такий уже й давній втрачений світ, світ свого дитинства, світ радянських речей.

Про шкільну форму й комсомольський значок, про телефон "на мотузку", про таке чудо техніки, як "відік" та касети, про сурову радянську казенну їжу. А принагідно і про сам дух того часу, про стосунки, способи комунікації та взаємодії між людьми.

Це така собі душевна археологія ще теплих, живих спогадів. В книзі геть немає бідкання за ковбасою "по два, двадцять" та "справжніми" цукерками. Це життя таке, як воно було; таке, яким воно тільки й могло на той час бути. Це - частина нашої історії і вона має бути нам дорога вже бодай тому, що ми якось виломилися з того мороку і набралися мужності стати людьми сучасного світу.

Україна - країна людей з короткою пам'яттю. Ми пам'ятаємо якісь давні історичні події з власної національної історії, переважно драматичні й трагічні. Але мало хто з нас пам'ятає своїх нащадків далі прадіда, на наших кладовищах найстарішим могилам ледь по 50 років, наші церкви й собори - це переважно новобуди.

Так усе безжально й тотально випилювалося, викорчувалося, нищилося на цій нашій землі, що ми й пам'ятати розучилися. Втратили потребу пам'ятати задавнене. Бо це, по-перше, боляче, а по-друге, небезпечно. А втім, сказано ж кимось мудрим: не маєш пам'яті про минуле - не матимеш і гідного майбутнього.

"Союз Радянських речей" - дуже хороша книга. Вона навіть не про предмети й не про речі. Вона - про людяність. Абсолютно щиро можу її рекомендувати і дорослим, і дітям. І для спільного читання. Не пожалкуєте…

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.