"Рвуться у бій, шукають їжу". Як війна змінила життя українських бездомних

Війна боляче б'є по найбільш вразливих. У перші дні, пригадує киянка Жанна Семенькова, на вулицях Троєщини вона не бачила нікого зі знайомих бездомних та пенсіонерів.

Це насторожило жінку, яка третій рік готує для бідних свого району гарячі страви у пункті роздачі їжі "Спільноти Святого Егідія". Зазвичай за їжею до них приходило до 70 людей.

Куди вони зникли? На Троєщині немає метро, де можна сховатись. Коли перший шок від ракетних ударів по Києву минув, Жанна з командою почали обдзвонювати своїх підопічних. Багато з них мають телефони, знайдені колись на смітнику.

З'ясувалось, що хтось виїхав, інші не могли доїхати до Троєщини, а багатьом потрібна допомога - раніше вони здавали пляшки і мали якісь гроші, а з війною зачинились і пункти прийому скла.

Не було запасів і у пунктах роздачі їжі - там купують переважно свіже, до війни не готувались. Так Жанна вирішила звернутись за допомогою до самих бездомних, і разом знайти хоч щось.

"Якщо ви маєте хоч одну морквину чи картоплину - принесіть, і я зможу приготувати вам більше їжі", - попросила жінка своїх підопічних, які вперше після війни зібрались біля пункту роздачі їжі.

На цей заклик відгукнулись майже всі. Жанна була розчулена. Вона знала про солідарність бідних, які на її очах часом ділились одне з одним останнім бутербродом, але такого відгуку не чекала.

Та це були ще дрібниці. Під час війни багато київських бездомних шукають, як стати корисними не лише для своїх, а й країни, і багато їхніх навичок виявились затребуваними.

Несподівана знахідка для тероборони

"Бездомні рвуться у бій", - говорить Жанна. Коли почалась війна, багато її підопічних чоловіків хотіли записатись до тероборони, але їх не взяли через відсутність документів.

Та потім у них з'явився другий шанс. Бійцям тероборони Троєщини, які в перші дні теж допомогли Жанні та команді з харчами, знадобилась фізична сила, і жінка запропонувала своїх підопічних.

Вони не лише рили окопи, а й робили загородження та носили вантажі. Серед бездомних знайшли і хорошого зварювальника, каже Жанна. Його звати Діма, раніше він ремонтував машини на СТО.

Як чоловік опинився на вулиці - невідомо. У нього є діти, але дружина не пускає до них.

Зараз Діма не на вулиці. "Він та кілька людей живуть у неблагополучного жителя, який поселив їх у себе за пляшку, - каже жінка. - У кожного бездомного дуже складне життя".

У теробороні роботи багато. Там так багато зварювали, що з незвички в Діми почали боліти очі.

"Йому та іншим чоловікам надали медичну допомогу, каплі, мазі. Про них турбувалися, ставились так само добре, як і до всіх", - розповідає Жанна.

Після війни, каже вона, спільнота зробить Дімі документи, щоб він знайшов собі роботу за фахом.

"Хто буде замість мене, якщо я поїду?"

30-річний Віктор Яремчук теж намагався записатись до тероборони, але він інвалід 2-ої групи.

"Він опинився на вулиці після того, як на одній із робіт охоронці скинули його зі сходів", - розповідає Євген Савватєєв, який також опікується бездомними у "Спільноті Святого Егідія".

Віктору не щастить змалку. Мама втекла з пологового на наступний день після його народження, а держава не виділила квартиру - непоінформований про свої права як випускник інтернату, хлопець проґавив термін подачі документів.

Був ризик, що після травми він перестане ходити, та обійшлось.

Взимку хлопець спав на вокзалі, влітку - на дитячих майданчиках. Останні два місяці - в хостелі. Там разом із другом готує їжу на 50-60 людей. До них поїсти і тероборона підходила, каже Віктор.

"Ми складаємо всі порції у бокс Glovo (якось знайшли один), і їдемо на Олімпійську роздавати", - говорить хлопець.

Людям у черзі дуже страшно, розповідає Віктор. "Усі говорять, коли закінчиться війна, Путіна багато ображають, і не знають, як далі жити".

Часом чоловік і сам подумує про те, чи не поїхати з України, але його накривають сумніви.

"Мене тривожить, хто буде замість мене, якщо я поїду? Уже нічого не боюсь і вірю, що Україна переможе, а я після війни відновлюватиму країну", - каже Віктор.

Притуплене почуття небезпеки

З початком війни з Києва виїхало чимало людей, які опікувались бездомними. Місць, де бездомні могли переночувати чи поїсти, поменшало. На вокзал без документів уже не пускають.

"Спільнота Святого Егідія" пропонувала київським бездомним евакуюватись до Івано-Франківська чи Львова, однак багато з них все ж залишаються у столиці.

"Не так просто і своїх родичів вмовити їхати. Те саме і з людьми, які відчувають себе у відносній безпеці", - говорить Євген Савватєєв, який добре знає настрої бездомних.

Коли живеш на вулиці, відчуття небезпеки притуплюється. "Багато хто розповідає, що ось спиш на лавці, а тебе раптом починають бити, чи прискати в обличчя якимось газом. Бездомні до такого насильства підготовлені. Це психологічна травма, з якою вони живуть", - каже Савватєєв.

А зараз воєнні порядки строгі, тож активісти просять бездомних не ходити вулицями під час комендантської години. А тим, у кого є телефон, кажуть навіть не виймати його біля блокпостів.

Іграшки для дітей, їжа для гостей

Залізничний вокзал, розповідає Ірина, ще одна підопічна "Спільноти Святого Егідія", був для неї домом понад два роки. Вона знала, що може бути війна, бо кожного четверга купувала "Факти".

"Коли я казала про це іншим, мені відповідали, що я придурошна. Але я сказала адміністраторці хостелу, де зараз живу, щоб та запасалась продуктами і вона мене послухала", - каже жінка.

У Ірини був і запасний план. Вона давно знайома з одним вантажником у супермаркеті. Він передає їй продукти, які списують, коли їхній термін придатності закінчується наступного дня.

"Зараз закупки вже не ті, списання мало, але коли війна тільки почалась, він мені давав і м'ясо, і овочі. Я це все приносила в хостел, де допомагаю готувати їжу для гостей", - розповідає жінка.

У мирні часи Ірина підробляла продажем дитячих іграшок. Задешево купувала товар, а потім продавала у парку та на Софійській площі. Там же пускала мильні бульки - діти з батьками вже знали її та часто навіть чекали, пригадує жінка.

Коли почалась війна, Ірина вирішила занести ті іграшки, що у неї залишились, у кімнату матері та дитини на вокзалі. Уже вечоріло, у залі було повно людей, багато малюків плакали.

"А потім вони побачили мої іграшки, які ще й світяться у темряві - діти завжди такому радіють. Вони були такі щасливі їх отримати, мені було це дуже приємно", - розповідає Ірина.

Жінка хотіла влаштуватись волонтером на вокзалі, у кімнату матері та дитини, але охочих уже було більш ніж достатньо.

Загалом вона не проти виїхати у Польщу на роботу. "Але там, мабуть, беруть лише молодих", - міркує Ірина.

Ризик стати бездомними мають усі

Свій внесок у виживання на війні роблять не лише бездомні Києва. Підопічні всеукраїнського благодійного фонду "Деполь Україна" у Харкові носять їжу місцевим жителям у метро.

Жінки помітили, що на деяких станціях є лише сухпайки, і нічого гарячого - супів, каш, розповідає Олексій Cвід, менеджер з комунікацій фонду, який допомагає бездомним і людям у скруті.

Звісно, не всі бездомні такі ж активні. Багатьом немає куди піти, і вони разом із іншими місцевими туляться разом у підвалах, живуть у метро. Усі опинились в однакових умовах.

"Бездомними зараз можна назвати багато мільйонів людей, які вимушено виїхали з домівок та не можуть планувати своє майбутнє", - каже Євген Савватєєв, який і сам мусив поїхати зі столиці.

Ризики опинитись на вулиці зараз шалені, російські ракети руйнують будинки та квартири щодня. На думку Савватєєва, це може змінити ставлення до бездомних, якими у суспільстві часто гидують.

"Той, хто був вимушений ночувати в метро, на карематі, після війни дивитиметься на бездомного у метро по-іншому. Це той досвід, який буде з нами", - вважає він.

Олексій Свід вважає інакше. За його словами, бездомні все ж бувають різними. І ті, про кого опікуються активісти, відрізняються охайним виглядом, манерами.

"Але наше ставлення до допомоги ближньому точно стане іншим", - впевнено підсумовує чоловік.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!