"Подорож у пекло". Як українка поїхала в Маріуполь і вивезла звідти батьків

Коли російські війська оточили Маріуполь, 23-річна Анастасія Павлова вирушила в обложене місто, щоб врятувати своїх батьків. Попри ризик нападу й викрадення, вона наважились проїхати через лінію фронту й блокаду.

Вона розповіла ВВС про "апокаліпсис", свідком якого стала.

За кілька днів після вторгнення Анастасія Павлова зрозуміла, що таке війна.

Дівчина мешкала в Харкові, який росіяни нещадно обстрілювали з перших днів війни. Анастасія та її наречений Абакелія виїхали на південь, в Дніпро. Там, у багатоквартирній квартирі родини Абакелії, вона почувалася у безпеці. Але дівчині не давала спокою доля батьків, що мешкали на околиці Маріуполя.

Її мати, Оксана, знаходила спокій у молитві й догляді за трояндами у маленькому будиночку в передмісті Маріуполя. Але поступово молитви 54-річної викладачки релігієзнавства заглушив наступ російських військ.

"День у день над дахом нашої домівки літали снаряди різного калібру, - розповідає Оксана. - На четвертий день війни я почала думати, що цього не переживу".

Російські війська взяли місто в облогу, і Маріуполь швидко перетворився на те, що одна агенція з надання допомоги назвала "пеклом". Місто залишилось без електрики, води, тепла і мобільного зв'язку, а цивільним довелося шукати їжу та питну воду. Тисячі людей загинули. В'їзд і виїзд контролювали блокпости.

Район, де мешкали Оксана та її чоловік Дмитро, обстріляли з реактивних систем залпового вогню "Град". "У мене аж горло стиснуло, я не могла дихати", - згадує вона. За її словами, це була справжня буря.

Оксані вдалося уривками поговорити з донькою телефоном. Вона попередила Анастасію: "Не приїжджай". Але наприкінці березня, за п'ять тижнів після початку війни, Анастасія вирішила спробувати дістатись Маріуполя. На той час це вже було дуже небезпечно, і туди їздили лише офіційні гуманітарні групи. Дівчина найняла водія і волонтерський фургон, який вивозив людей з міста. Вони виїхали із Запоріжжя, останнього відносно безпечного міста перед лінією фронту.

"Ніхто не хотів очолювати нашу колону, - згадує Анастасія. - Думали, якщо нас обстріляють, то перша автівка одразу ж потрапить під кулі. Мій водій був дуже сміливим. Він сказав: ми будемо головною машиною. Я вчепилася у своє крісло і сказала собі: все, я так вирішила, хай буде, що буде".

Перед дорогою мене сфотографували. "Тут я посміхаюсь, - каже вона, показуючи фото. - Але насправді я дуже налякана. Наскільки це взагалі можливо".

"На одному з блокпостів під час перевірки документів військові навели на нас автомат і наказали пояснити мету поїздки", - розповідає Анастасія. Вона відповіла, що хоче допомогти батькам і везе ліки.

"Був постійний страх. Відчуття, що ось-ось відберуть автівку, застрелять або зґвалтують. Ти постійно чекаєш, що це станеться. Це страшно. Розумієш, що тут не дотримуються жодних прав", — каже вона.

Тим часом у Маріуполі Оксана та її чоловік Дмитро спали на підлозі під ковдрами й подушками. Їхній будинок трусився від обстрілів та вибухової хвилі. Сусідка нарубала дров і готувала їжу у дворі на печі.

"Під час обстрілів ми зрозуміли, що між людьми є зв'язок, - каже Оксана. - Порятунок - у милосерді, у взаємодопомозі. У когось піч є пристойна, у нас була гречка. У когось залишилася вода. Ми втішали одне одного, і від цього було не так страшно".

Анастасія не знала, чи знайде вона своїх батьків живими. Вони їхали дев'ять годин і прибули до зруйнованого міста незадовго до комендантської години.

Це нагадувало "кінець світу", каже Анастасія.

"Навколо палали автівки й танки, в будинках було видно дірки, на чорних обгорілих будівлях обвалився дах. Уздовж замінованої дороги стояли дуже брудні люди з порожніми очима. Вони втратили все, а родичі загинули".

"Спочатку дивишся на могили, і лякаєшся, і губишся. Але, коли бачиш 10 таких, 20, то просто проходиш повз. Можливо, це тільки в мене так, але якось швидко звикаєш до цих звірств".

Вони намагались проїхати через центр міста, але там точилися інтенсивні бої. На блокпосту їх ледь не обстріляли, згадує Анастасія. Військові сказали, що дають їм дві хвилини на те, щоб виїхати, інакше відкриють вогонь. Наближалася ніч, комендантська година, і вони вирушили до західного передмістя, де, як вони дізнались, під табір біженців облаштували школу.

"Це був, напевно, другий найстрашніший досвід, - каже Анастасія. - Було боляче бачити - так само боляче, як ті почорнілі будинки в Маріуполі, - людей у цьому таборі біженців".

За її словами, містян, що ховалися у тій школі, російські сили мали вивезти в Ростовську область або у Донецьк.

Україна називає цей процес "фільтрацією", а Захід - депортацією. Москва ж каже, що це - гуманітарний коридор для евакуації цивільного населення.

"Є люди, які втратили все. Вони знають, що ніхто за ними не прийде. Табір - це їхній єдиний шанс вижити", - каже Анастасія.

"Від того, що я побачила всередині, мені стало ще гірше. На підлозі й в коридорах, у класах та спортзалі люди лежали майже один на одному. Усі змішалися - бабусі й дідусі, жінки, діти. Там не було чим дихати, і місяць у людей не було доступу до водогону", - каже вона.

"У черзі [за їжею] можна було почути страшні історії. Одна бабуся розповіла, що провела 10 днів у підвалі без їжі. Щодня випивала лише одне сире яйце. Почувши це, я розплакалася".

"Здавалося, що у мене всередині все зламалося. Що все, у що ми вірили, усі хороші речі, моє сприйняття людей, ідея, що ми живемо у цивілізованому суспільстві... все це [було] неправильним. Так, ніби я все життя помилялася. А люди насправді - варвари, і людське життя нічого не варте".

Наступного дня Анастасія нарешті доїхала до батьків. "Я не могла радіти, але й плакати не могла, - каже вона. - Батькам сказала: ми будемо плакати на українській території".

Її мама Оксана називає Анастасію "героїнею". Сусіди були приголомшені, що вона доїхала до Маріуполя.

Анастасія каже, що люди розгубилися, не знали, що з собою взяти. Вона сказала матері принести її улюблений одяг. Їм вдалося евакуювати кількох сусідів. "В автобусі ми вивезли вісьмох людей".

Але Анастасія думає про тих, хто не може вибратися. "Вони щодня під обстрілами. Багато хто не хоче їхати, не хоче залишати свої домівки, могили чоловіка чи дружини".

Зараз її батьки у відносній безпеці на заході України, а Анастасія - у Дніпрі зі своїм нареченим. Але вона відчуває провину, що врятувала своїх батьків, тоді як інші залишилися в обложеному місті.

"Щодня я дізнаюсь, що хтось з моїх однокласників, хтось з моїх родичів або загинув там, або поранений", - каже Анастасія.

Мати дівчини, Оксана, черпає сили у вірі в бога.

"За кожним злочином прийде покарання, - каже жінка. - Чаша гніву наповнюється... і є гнів божий".

"Щоб залишатися хоробрим, треба вірити".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!