Блог з Луганська. Як у "ЛНР" святкують 9 травня під час війни

Напевно, немає більш неоднозначного свята. З одного боку, 9 травня - глибоко особисте свято, яке стосується майже кожної сім'ї, а з іншого, це щось настільки розтиражоване, що формою вже нагадує і карнавал, і спосіб експлуатації свідомості мас, і ту зручну кнопку, при натисканні на яку ти отримуєш очікуваний результат.

Восьмого травня я зайшла до знайомої, у сім'ї якої ситуація типова для нашого регіону.

Дочка останніх вісім років у Києві, син "воює" фактично проти сім'ї своєї рідної сестри, яка так і не поїхала з Києва у більш безпечне місце. Його мобілізували прямо з роботи, він був дільничним десь в області, не сховався, як зробили багато хто на приватних підприємствах.

Удома залишилися дружина, син та старі батьки - батько паралізований, матері близько 80-ти.

Вона дивиться на ситуацію з деякою злістю - всі навколо грають у хованки з мобілізацією, у кожному дворі чоловіки, які ховаються вже три місяці, а її син виявився "чесний": "Не усім же ховатися та відсиджуватися".

Деяким щастить уникнути мобілізації. Сусід, який працює в МНС, не воює, бо має броню від його воєнізованої структури. Але навіть якщо його заберуть на вулиці, керівник його відіб'є.

Сусід-лікар ховається, бо не хоче загинути, й броні в нього немає. Хоча за звичною людською логікою він повинен лікувати та рятувати.

Можна і надалі продовжувати ці ігри в "добре" і "погано". Хлопці-студенти відсиджуються вдома, але всі разом і спільно вшановують Перемогу, бо саме вона "дала нам свободу від нацизму" в сучасному трактуванні. І якщо продовжувати цей список парадоксів, можна збожеволіти - міцно і надовго.

"Ми привезли сина вночі додому, щоб він побув удома, дуже скучив і не міг уже жити на орендованій квартирі", - каже мені знайома.

"Мій син після 9-го піде на роботу, бо сходить з розуму ховатися і сидіти вдома вже три місяці", - бідкається інша знайома. І кожен у своїй правоті по-своєму має рацію, бо так живуть тут всі.

Ми не бачили чоловіків із сусідньої сім'ї вже три місяці - вони говорять пошепки і не виходять на двір. Як і багато хто - вони бояться.

Але вони, як і всі тут, вшановують свято Перемоги, вважаючи його великим. І те, що їх вчинки "суперечать" загальним уявленням про те, що правильно, що добре, а що погано, це теж норма для сьогоднішнього дня і загалом "республіки".

Якщо узагальнювати, то канва свята була звичайною - "святкова лінійка" в дитячих садках з військовими тільниками, віршами та пілотками.

Зі школами складніше, бо дистанційка, але теж було все за встановленим протоколом - читання віршів, листи у вигляді голубів на фронт і дуже багато мішури та показухи, коли все робиться не стільки для виховання, скільки для звітності кудись нагору.

Це той момент, коли потрібно виконану роботу, сфотографувати, розтиражувати та прозвітувати.

Напередодні містом ходили люди у військовій формі, у пілотках, з георгіївськими стрічками та в костюмах юнармійців. Були покладання квітів, вшанування ветеранів, концерти.

Було трохи менше прапорів на машинах - за ідеєю всі чоловіки 18-55 років воюють, а за фактом більшість з них просто сидить удома або роздобули собі броню. Є ще й ті, хто просто сподівається на диво, що його не помітять та відпустять. Таке теж буває. Або ті, у кого ситуація безвихідна, коли потрібно працювати, коли в сім'ї більше немає кому заробляти.

Від цього у місті складно назвати атмосферу святковою. Хоча, напевно, це все високі матерії, в які навряд чи заглиблюються містяни. У сім'ї знайомих довго сперечалися, як з погляду моралі йти в кафе зараз - "добре" чи "погано".

Давно не були ніде, захотілося. Вирішили не ходити, тому що війна, а тому вирішили приймати гостей і рідню у себе вдома. Тобто з мораллю якось вдалося домовитись, що зараз і відбувається буквально у кожній родині.

Дев'ятого травня були танці та концерт у Парку Горького. Була виставка відвойованої в України техніки та огляд свого озброєння на театральній площі. Проведення параду вважали за небезпечне.

І люди були. Танцювали, співали, веселилися. І дивлячись на все це, дивуєшся буквально всьому - моралі, святу, своєму стану на цих моральних терезах між "добре" і "погано", жінкам з сумками спиртного - явно для чоловіків, що сидять вдома. Віршам, пісням, прапорцям та великим прапорам, новинам про загиблих.

У сім'ї приятельки в 2015 році загинув під Дебальцевим чоловік. Моя заповзятлива знайома виклопотала собі і дитині всі можливі "блага": пенсію, виплати, материнський капітал, іпотеку.

Це їй не завадило закрутити роман з ще одним "ополчєнцем", жити з ним останні роки три і жити цілком непогано - він служив при штабі, отримував свої 70 000 рублів і віддавав їх їй. Не допомагав зовсім по дому, нічого не робив, але був вечорами, хоч і завжди напідпитку. Він загинув місяць тому під Харковим.

І моя знайома міркує спокійно: "Добре, що він не був чоловіком, тому що втрачати чоловіка шкода, а так він був лише наречений". І далі вона пускається в розповіді про те, що їй видали на нього 100 000 рублів у військовій частині, що його поховала "армія", що пам'ятник теж зробить "армія".

І за цей місяць вона вже сходила до ворожки, яка втішила її - той чоловік у неї не останній. І моя знайома навіть жартує: "Напевно, знову буде вояка". І вона святкує 9 травня з чистою совістю, совість у неї взагалі не була ніколи замутнена нічим - ні жалем, ні смутком.

В народі жартують, що є навіть "тариф на вбитих"- скільки платять за калік, скільки за вбитих. Прибутково це, хоч і сумно.

Хтось танцює на площі, а хтось намагається прийти до тями після чергової новини про загиблих.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!