Дитячий табір у Бучі, що став місцем катувань і страт

Відтоді, як наприкінці березня російські війська відкинули від Києва, у Бучанському районі виявили тіла понад 1 000 мирних жителів, багатьох з яких поспіхом поховали в неглибоких могилах. Кореспондентка ВВС Сара Рейнсфорд розслідує події, що сталися у дитячому літньому таборі, який став місцем злочину.

*Цей матеріал містить інформацію, яка може вразити чутливих осіб*

Спочатку в темряві легко не помітити місце вбивства.

Але в холодному вогкому підвалі на узліссі у Бучі п'ятьох українських чоловіків примусили встати на коліна та вбили пострілом у голову.

Праворуч від входу - камені, вкриті кров'ю, яка стала темно-червоною. Серед них лежить блакитна вовняна шапка з вихідним отвором з одного боку й краєм, просоченим кров'ю. У стіні я нарахувала щонайменше десяток кульових отворів.

За кілька кроків - рештки російського військового пайка - відкрита банка рисової каші з яловичиною та порожній пакет сухариків. Напис на стіні нагадує про те, що це - дитячий табір. Але коли на початку березня російські війська ввійшли в Бучу, табір "Променистий" став місцем страти.

Історія вбивств у літньому таборі жахлива, так само як і ця деталь: за місяць під російською окупацією у Бучанському районі вбили понад 1 000 мирних жителів, але більшість із них загинула не від осколків чи обстрілів. Понад 650 людей розстріляли російські солдати.

Зараз Україна розшукує їхніх убивць.

Володимир Бойченко жив у Гостомелі, неподалік від Бучі та біля аеродрому, де висадилися перші російські війська, щоб спробувати повалити український уряд.

Коли його сестра Альона Микитюк вирішила втекти до того, як до них дійшли бої, вона благала Володимира їхати разом з нею. Він був цивільним, а не солдатом, але хотів залишитися і допомогти. Тому він цілими днями шукав у Гостомелі їжу та воду, щоб принести сусідам, зокрема дітям, які опинилися в пастці у своїх підвалах під час постійних обстрілів і російських авіаударів.

Балакливий 34-річний Володимир, який подорожував світом у торговельному флоті, майже щодня телефонував своїй родині з Гостомелю, щоб запевнити їх, що він у безпеці. Альона нервово чекала його коротких дзвінків: вона знала, що йому потрібно піднятися нагору, щоб ловив зв'язок, а якщо обстріл був сильний, то покинути бомбосховище було неможливо.

Коли харчі почали закінчуватися, вона закликала брата спробувати втекти, але на той час дороги були перекриті.

Останній раз Альона говорила з ним 8 березня. Володимир зазвичай не дуже любив емоції, але того дня сказав сестрі, щоб за нього не хвилювалася. "Він сказав: "Я тебе дуже люблю", і це було так боляче чути, - схлипує Альона, сильно потираючи очі, але не в змозі зупинити сльози. - У його голосі був страх".

Через чотири дні Володимира бачили сусіди біля табору "Променистий". Потім він зник.

У березні бої навколо Києва були напруженими, а в епіцентрі - невелике місто Буча. Виведення російських військ на початку квітня відкрило сцени, які шокували світ: тіла жителів лежали на вулицях, де їх розстріляли.

Москва не втомлюється повторювати, що вбивства інсценовані, але це абсолютно не відповідає дійсності.

Прагнучи притягнути винних до відповідальності, українські слідчі збирають вагомі докази на території, де вони відновили контроль.

"Ми не знаємо, які плани Путіна, тому ми працюємо якомога швидше, якщо раптом він скине бомбу і знищить усі докази", - каже начальник Київської обласної поліції Андрій Нєбитов.

Серед цих доказів - поле, повне цивільних автомобілів, що мають кілька кульових отворів, які зараз нагромаджені на краю Бучі. Це машини, по яких стріляли, коли сім'ї намагалися втекти.

На одній з них досі на вікні висить біла тканина, повішена, щоб показати солдатам, що люди всередині не становлять загрози. Якщо підійти близько, то можна відчути нудотний запах смерті.

Коли 4 квітня під табором "Променистий" виявили тіла, серед них був і Володимир Бойченко. Альона тижнями несамовито дзвонила по лікарнях і моргах. Того дня їй надіслали фотографію для упізнання. Вона знала, що це її брат, ще до того, як фото завантажилося.

"Ненавиджу їх кожною клітинкою, - каже Альона про вбивць Володимира. - Я знаю, що так неправильно говорити про людей, але вони не люди. На тілах цих чоловіків не було жодного місця, де б їх не били".

П'ятьох чоловіків знайшли на колінах, з опущеними головами і зв'язаними за спиною руками.

"Ми знаємо, що їх катували, - сказав ВВС начальник поліції. - Російська армія перейшла межу того, як ведеться війна. Вони не воювали з військовими в Україні, вони викрадали та катували мирне населення".

Ні прокуратура, ні СБУ не розголошують подробиці розслідувань, які тривають, але деякі російські військові настільки необережно замітали сліди, що, ймовірно, знайдуться значні підказки. Українські підрозділи територіальної оборони навіть виявили списки бійців на деяких покинутих позиціях. Один, схоже, є частиною списку з чергування, інший містить паспортні дані та номери мобільних телефонів.

У зв'язку з таким величезним обсягом роботи - наразі зареєстровано понад 11 тисяч потенційних справ про воєнні злочини - українські служби безпеки закликали на допомогу цивільних, які мають навички роботи з цифровими технологіями.

"Я відчуваю певний обов'язок", - каже Дмитро Реплянчук, журналіст slidstvo.info, який до війни працював над викриттям корупції в правоохоронних органах України. Тепер він об'єднав зусилля з прокурорами, шукаючи в інтернеті додаткові дані, щоб допомогти зловити ймовірних воєнних злочинців.

"Я розумію, що буде дуже важко і багато справ розкрити не вдасться. Але за ці тижні важливо знайти якомога більше інформації", - пояснив Дмитро.

Ми знайшли одну потенційну зачіпку серед сміття в таборі "Променистий" - обгортку посилки, яку жінка на ім'я Ксюха надіслала російському солдату, чиє власне ім'я та військова частина чітко позначені. В/ч 6720 базується в Рубцовську в Алтайському краї РФ.

Це місто вже пов'язували з Бучею. Солдати з нього були зафіксовані камерою відеоспостереження, коли надсилали родичам гігантські пакунки, повні награбованого з українських домівок.

Ми поки що не можемо бути впевненими, чи перебували в дитячому таборі солдати з Рубцовська, і чи були там, коли вбили тих людей. Поліція спочатку має встановити більш точний час смерті.

"Ми працюємо над цим, але це не швидка справа, - пояснює Нєбитов. - Але той табір був штабом, тож там мав бути командир. Солдати не могли нікого стратити без відома командира. Тому спочатку ми знайдемо організаторів, а потім шукатимемо виконавців".

Через дорогу від "Променистого", за церквою, пошкодженою осколками, Буча повільно повертається життя. Маленькі хлопчики бігають по двору, а чоловік кріпить дерев'яні листи до вікон, розбитих під час обстрілу. Також щойно знову відкрився невеликий магазин, який обслуговує людей, що поступово повертаються до міста і ремонтують свої оселі.

Коли сусіди зустрічають одне одного, вони обговорюють дні, коли російські танки в'їхали в їхнє місто, солдатів, які стріляли, і тих, хто блукав вулицями п'яними, залазили в будинки та крали. А ще вони пам'ятають місцевого жителя, який з літнього табору навпроти втік до їхнього багатоквартирного будинку і якого, попри ризик, прихистили.

Віктор Ситницький раніше не знав про табір "Променистий", але всі деталі, які він повідомляє, збігаються. Він зараз на заході Україні і розповів мені свою історію телефоном, подзвонивши з машини, щоб не засмучувати маму.

Російські солдати схопили Віктора на вулиці на початку березня. Йому зв'язали руки і натягли капелюха на очі, а потім потягли до льоху, який, як він упевнений, був на території дитячого табору.

Там росіяни обливали йому ноги водою, щоб він замерз, і приставили йому до голови пістолет.

"Вони говорили: "Де фашисти? Де війська? Де Зеленський? Один з них згадав Путіна, і я сказав щось грубе, і він мене вдарив", - згадує Віктор.

Він пам'ятає, як був злий на своїх викрадачів, а також наляканий. Раніше він працював у Москві з чоловіками із Сибіру і був нажаханий, що тепер росіяни можуть поводитися з ним з такою жорстокістю. Тим більше, коли один із солдатів розповів, що він теж із Сибіру.

Віктор сказав йому, що йому сумно, що до цього дійшло.

"Сумно те, що наші діди разом воювали проти нацистів, а тепер ви фашисти", - гнівно відповів йому росіянин.

"Він мені сказав: "Ти маєш до ранку згадати те, що ти бачив, а якщо ні, то тебе розстріляють", - каже чоловік.

Тієї ночі Віктору пощастило. Був сильний обстріл, і коли він зрозумів, що викрадачі його більше не охороняють, він утік, рятуючи життя.

"Я підрахував, що у мене більше шансів вижити під обстрілом, ніж якби я залишився в тому підвалі. Вони вже приставили пістолет мені до голови. Що їм заважатиме натиснути на курок?"

З братської могили під дитячим табором Володимира Бойченка тепер належно перепоховали під вишнею на старому кладовищі Бучі.

Альона каже, що після його похорону нарешті знову побачила уві сні обличчя брата, ніби він її втішав.

Але у неї ще багато питань. Хрест на могилі Володимира має лише день народження, але не дату смерті, бо рідні не знають, коли його розстріляли.

Вони, можливо, ніколи не дізнаються, якщо не вдасться знайти російського командира, який захопив дитячий табір.

Але, як і всі в Бучі, вони знають, що мирні жителі не просто стають заручниками у цій війні.

Їх свідомо вбивають російські солдати, які або не знають правил війни, або їм на них просто начхати.

Фотографії Сари Рейнсфорд, якщо не зазначено інше

Над матеріалом працювали: Дар'я Сіпігіна, Мар'яна Матвейчук і Тоні Браун