"Це ситуація так пішла". Шлях російського військового Шишимаріна від кордону України до довічного ув'язнення

Сержант російської армії Вадим Шишимарін брав участь у бойових діях на території України п'ять днів. Після цього він став спочатку першим в історії війни обвинуваченим у воєнному злочині, а згодом - засудженим до довічного ув'язнення за вбивство 62-річного тракториста Олександра Шеліпова.

Вогонь по своїх, старший лейтенант у багажнику, трагедія вдови, ночівля на свинофермі — ВВС розповідає про невдалі мандри Шишимаріна протягом п'яти перших днів російського вторгнення.

"Військовослужбовець-невдаха"

"Шишимаріна можна назвати військовослужбовцем-невдахою, - каже прокурор української генпрокуратури Андрій Синюк. - Повоювати він толком не встиг".

Вдень 26 лютого велика колона російських військ вишикувалася у формі літери "Г" край лісу біля села Комиші на Сумщині.

За три дні до того військовим, що стояли поруч, у Білгородській області, наказали зібратися. У них забрали гроші та телефони і видали сухпайок на три доби. Кордон України колона перетнула близько дев'ятої ранку 24 лютого. Два дні простояли посеред дороги, щоб перегрупуватись та заправити техніку - і ось тепер зупинилися знову.

Сапери поставили по периметру світлошумові розтяжки і попередили солдатів, що далі ніж на 30-35 метрів від табору відходити не варто.

Однак у ніч проти 28 лютого хтось із російських військових - "швидше за все, строкової служби", розповідав пізніше полонений рядовий Іван Мальтісов, якого допитали під час суду, - "став на фішку". Товариші по службі, не розібравшись, дали у той бік автоматну чергу.

Тож попри те, що за перші п'ять днів на війні підрозділ довше стояв на місці, ніж їхав, тепер у них було вже четверо поранених, включно з командиром взводу.

Про інцидент доповіли командирові полку, він наказав відвезти поранених до Росії до шпиталю - по прямій до кордону було лише кілометрів сто. Сформували колону. 28-го вранці ланцюжок з п'яти машин - БМП, КамАЗ із пораненими, два бензовози та ще один БМП - вирушив назад у бік Росії. Серед солдатів, яким наказали його супроводжувати, був 21-річний сержант Вадим Шишимарін.

Шишимарін - худий, невисокий, з майже дитячим обличчям та переляканими очима. "Враження професійного військового, тим більше елітної танкової дивізії, він не справляє", - розповідав пресі його адвокат Віктор Овсянніков.

Народився Шишимарін у місті Усть-Ілімськ Іркутської області. Старший з п'яти дітей - має ще двох братів і двох сестер, наймолодшій - чотири роки. Рідний батько, Євген Шишимарін, сина не виховував. Вітчима випадково застрелили два роки тому, розповідала мати Шишимаріна в інтерв'ю російському виданню "Медуза".

Шишимарін закінчив дев'ять класів школи, потім ПТУ, і влітку 2019-го пішов за призовом до армії. Обоє батьків не змогли назвати журналістам жодного захоплення їхнього сина. "Він в армії весь час, які захоплення?" - відповіла мати кореспонденту "Медузи". "Захоплювався чим? Жив", - сказав батько у розмові з ВВС.

- Він працьовитий. Працював, — каже ВВС Євген Шишимарін.

- А де працював?

- Не знаю. Десь працював.

Навесні 2020 року Вадим Шишимарін підписав контракт про військову службу. До початку вторгнення в Україну він дослужився до сержанта і став командиром відділення 4-ї танкової Кантемирівської дивізії, розташованої поблизу Москви.

Головною мотивацією стати "контрактником", розповідав Шишимарін згодом у київському суді, було прагнення допомагати мамі та молодшим братам і сестрам: армія його годувала, про житло не треба турбуватися, зарплата - десь 40 тисяч рублів (550 доларів за тодішнім курсом).

При цьому видання "Настоящее время" виявило, що на сайті російської служби судових приставів за Шишимаріним значиться заборгованість у понад 200 тисяч рублів.

Мати військовика стверджувала, що дізналася про війну, лише коли син потрапив у полон: "Я взагалі гадки не мала, що війна, що там в Україні щось відбувається… Я не залажу в інтернет, не дивлюсь новини. Вони мене не цікавлять, бо там показують всякі нісенітниці, я не хочу це близько до серця брати".

"Я не думаю, що ось ці пацани туди йшли з бажанням вбивати, стріляти, заволодіти чимось, воно їм це нафіг не треба нікому, - міркував батько Шишимаріна. - Вони що, професіонали такі, чи що? Який з нього професіонал? Він до цього стріляв по дерев'яних мішенях, а це людина".

Колона з пораненими далеко не заїхала - за 20-25 кілометрів, ледве проїхавши селище Чупахівку, не діставшись до села Грінченкове, вона потрапила під обстріл солдатів 93-ї бригади Збройних сил України. Перша ракета з ПТРК влучила в передній БМП. Друга - в КамАЗ із пораненими.

Сліди того бою досі можна знайти на цій дорозі. Навіть за три місяці після обстрілу з іржавого кістяка БМП чути нудотний запах. Під ним валяється обвуглена каска і засохлі шматки чогось, в чому не хочеться вгадувати фрагменти людського тіла. У тому, що колись було кузовом КамАЗа, можна помітити згорілі металеві кружки й такі ж обпалені алюмінієві коробочки з написами "Сардельки из говядины", "Гречневая каша со свининой".

У кюветі лежить розірваний бронежилет. На узбіччі не зразу можна помітити заритий у землю хрест із двох іржавих шпал. Місцевий житель, що їде повз на мотоциклі, підтверджує здогадку: російські солдати кинули своїх загиблих тут, і селяни закопали їхні тіла - складно сказати, дев'ять їх було чи десять - просто тут, між дорогою і полем.

Після удару вцілілі, людей п'ятнадцять, вистрибнули зі своїх машин. Кількох поранених поспіхом завантажили до БМП, що залишився на ходу. Він одразу ж розвернувся і помчав у бік Комишів, до розташування основних сил. Інші пішли за ним пішки.

Приблизно за кілометр піші військові помітили сірий "Фольксваген", який їхав назустріч. Ті, що йшли попереду, відкрили вогонь. Водій злякався і сховався у кюветі. Своїм вогнем військові пробили автомобілю переднє колесо, але, розсудивши, що навіть так добратися до своїх буде швидше, ніж пішки, в нього залізли п'ятеро російських солдатів.

За кермом опинився прапорщик Макеєв, поруч з ним - незнайомий нікому з інших пасажирів військовий у камуфляжі без розпізнавальних знаків - лише за кілька годин, вже після його смерті, у його кишенях знайдуть банківські картки на ім'я Івана Куфакова. Шишимарін у суді називав цього чоловіка виключно "невідомим". Ані його звання, ані роду військ слідство не встановило.

На задньому сидінні за водієм розмістився Шишимарін. Поруч з ним - Іван Мальтісов, 20-річний рядовий із села Парапіно у Мордовії. До 24 лютого він відслужив у російській армії лише три місяці, але при цьому встиг підписати контракт.

Найвище звання мав старший лейтенант Калінін, він не вліз у салон і їхав у відкритому багажнику.

За кілька хвилин машина, яка лопотіла через пробите колесо, в'їхала до селища Чупахівка.

"Бурки, штани, куртка та шапка-півник"

Центральна вулиця Чупахівки - ідеально рівний асфальт, який поклали минулого року. "По ньому танків пройшли сотні, а йому хоч би що", — каже кореспонденту ВВС Катерина Шеліпова.

Вона зі своїм чоловіком Олександром мешкала в добротному будинку з білої цегли на центральній вулиці селища. Червоний металевий паркан, блакитна хвіртка, низька лава поруч. На подвір'ї тюльпани.

Катерина родом з Гомельської області: ніби вибачаючись, пояснює вона свій нехарактерний для тутешніх місць білоруський акцент. З Олександром познайомилися ще на початку 80-х на весіллі спільних друзів. Незабаром Шеліпов пішов до війська, відслужив у Криму в прикордонних військах, повернувся і тоді ж, у 1982-му, відгуляли весілля. Народилося двоє дітей: син і дочка, але дівчинка померла від раку, коли їй було вісім.

Катерина 30 років працювала нянечкою в дитячому садку. Шеліпов був трактористом першого класу: "На будь-якій техніці міг працювати - на бульдозері, на крані, на комбайні".

"Він дуже добрий був. Сусіди його любили дуже. Він безодказний був: хто б не покликав, він свою роботу покине, і - "я пішов". Я іноді сердилася, а він: "Катюха, ми своє ще переробимо"... Здоровий був, не хворів зовсім. Таблетки ніякої за життя не випив. Бувало, зуб болів - кажу, хоч анальгінку поклади. Ні, перетерпить! Здоровий ще чоловік був", - розповідає жінка.

Ще кілька років тому Шеліпови мали велике господарство - бики, дві корови, гуси, качки. Зовсім нещодавно залишили тільки птицю: думали ремонт у хаті зробити - стелі опустити і плиткою кухню обкласти - і пожити нарешті "для себе".

Коли почалася війна, Охтирку, що геть поруч з Чупахівкою, почали бомбити з першого дня. Через селище рухалися колони російської техніки. Свати виїхали подалі від кордону, розповідає вона, а Шеліпови вирішили залишатися вдома. Хіба що ночувати Катерина ходила до погреба - разом із сусідами, у яких свого підземного укриття не було. Олександр, згадує вона, "сторожував нас": вилазив на драбину, приставлену до задньої стіни дому, і рахував танки, які їхали дорогою. Якось спустився і розповів, що цілих 800 одиниць техніки за ніч проїхало.

Вранці 28 лютого, на п'ятий день війни, Катерина піднялася з погреба, приготувала сніданок. Олександр подрімав після "нічного чергування", поїв та й каже: "Піду на воронку подивлюся".

Якраз тієї ночі на дорозі біля села, як їхати на Грінченкове, пояснює Шеліпова, ЗСУ підбили російський танк. Його залишки досі на місці, а тоді вони викликали фурор у місцевих.

"Я його ще не пускала, курточку не давала. Кажу, чого ти туди підеш. А він каже: я туди і назад, швидко. Взяв веломашину (велосипед - Ред.) і пішов", - згадує Катерина.

"Бурки, штани, курточка і "петух". Ну, шапка-півник", - розповідала вдова Шеліпова на суді над Вадимом Шишимаріним про одяг, у якому Олександр вийшов із дому. Це було важливо: тракториста на пенсії ніяк не можна було прийняти за військовослужбовця ЗСУ.

Більше Катерина Шеліпова живим свого чоловіка не бачила.

"Я вистрілив, щоб від мене відчепилися"

Подивившись на воронку, Олександр Шеліпов поїхав додому. Вже зовсім близько від його хати йому зателефонував друг, теж тракторист із Чупахівки. Він спішився і почав розмову. Однією рукою він тримав свій старий кнопковий самсунг, іншою - вів велосипед.

Першими Шеліпова, що йшов тротуаром, помітили водій - прапорщик Макеєв, і Іван Куфаков, який сидів поруч з ним на передньому сидінні. Судячи з усього, обидва прийшли до висновку, що цивільний передає інформацію про них Збройним силам України, які щойно розбили їхню колону на польовій дорозі.

Іван Мальтісов, який сидів на задньому сидінні поруч із Шишимаріним, описував у суді події наступних секунд так: "Коли побачили цивільного, я точно не пам'ятаю, чи він витягував телефон, чи вже розмовляв. Прапорщик сказав... наказав Вадимові стріляти в нього, аргументувавши це тим, що він може здати нас військовим. Вадим не виконав це". Потім, розповідав Мальтісов, "невідомий військовослужбовець" - так він, як і Шишимарін, називав Куфакова - обернувся і "наказним тоном почав кричати, щоб він виконав цей наказ, бо якщо він цього не зробить, нас можуть здати військовим, і ми тоді не доїдемо до наших, щоб покликати допомогу". Це сталося, уточнює Мальтісов, коли вони "вже майже порівнялися із цивільним, і ось під тиском цього військовослужбовця Вадим вистрілив".

"Я не хотів його вбивати. Я вистрілив, щоб від мене відчепилися", - скаже у київському суді Вадим Шишимарін.

У ті самі хвилини Катерина Шеліпова з відрами в руках підходила до колодязя у своєму дворі. Почула постріли прямо поруч із хатою.

"Бігом почала набирати номер телефона чоловіка і одночасно відчинила хвіртку й побачила машину. Вона їхала, лопотіла", - розповіла Шеліпова на суді.

На задньому сидінні, за водієм вона побачила "молодого чоловіка" - його вона пізніше впізнає як Вадима Шишимаріна. За відчиненим вікном автівки виднілося дуло автомата. Катерина злякалася, зачинила хвіртку і притулилася до металевого стовпа воріт свого двору.

"Стояла так хвилин п'ять, а то й більше. Коли все затихло, я знову відчинила, виглянула, вийшла на тротуар. Глянула в один бік, в інший - лежить мій чоловік і біля нього веломашина. Я підбігла до нього, а він уже був убитий", - згадувала вона.

З трьох-чотирьох пострілів, випущених Шишимаріним, одна куля влучила Олександру Шеліпову в голову. Він помер на місці.

"Я почала кричати, дуже кричала. Сусіди позбігались. Він ще довго лежав на вулиці. Тоді я сусідці кажу: давай його накриємо рядном, бо люди ходять, воно якось недобре. Ми накрили його, тоді прийшли сусіди, і ми вирішили його віднести у двір. Ми його поклали на столі, а якраз дощ крапав, то накрили рядном і клейонкою. Отаке було того ранку, 28 числа", - розповіла на суді Катерина Шеліпова.

Мисливці

Пасажири "Фольксвагена" побачили, що цивільний з телефоном упав, і продовжили рух центральною вулицею Чупахівки, не зменшуючи швидкості. Відразу після пострілів, розповідав у суді Шишимарін, "невідомий" почав його заспокоювати: "Не переживай, не думай про це, найголовніше - це нас врятувати".

За кілька хвилин військові зустріли ще одну автівку - білу "дев'ятку". Погрожуючи автоматами, вони відібрали її у власника - місцевого фельдшера. Поки пересідали до автомобіля з цілими колесами, розповідав на суді свідок Мальтісов, старший лейтенант Калінін, що вибрався з багажника "Фольксвагена", запитав у товаришів: що це щойно сталося, якого біса вирішили стріляти по цивільному. Почувши пояснення, наказав усім поставити автомати на запобіжники.

- Навіщо? - уточнив прокурор у Мальтісова.

- Щоб такого більше не робили.

- Якого?

- Ну, пострілів по цивільних.

У "дев'ятці" прапорщик пересів у багажник до старшого лейтенанта. Вести її випало Куфакову. Солдати рушили далі. Фельдшер же, залишившись без машини, набрав знайомого, Олександра Івахненка, мисливця із села Перелуг за сім кілометрів у напрямку, в якому поїхали російські військові. Той негайно покликав двох сусідів, теж із рушницями. Чоловіки мешкали прямо біля ставка, мостом через який мали проїхати російські військові. Тут мисливці влаштували засідку.

"Побачили їх іздалеку. Підпустили ближче, побачили, що справді всередині люди у формі. Прицілився у водія, метрів з п'ятдесяти вистрілив двічі", - розповів ВВС Івахненко.

Мисливець влучив у голову водію. Він завалився праворуч, "дев'ятку" повело туди ж, у ставок. Пасажири вистрибнули з неї на ходу і, відстрілюючись, почали відходити вздовж ставка на захід.

"Я їм кричав: кидайте зброю і виходьте на трасу, але вони втекли", - каже мисливець. Втікачів вирішили не переслідувати: прицільна дальність стрільби їхніх рушниць була меншою, ніж у автоматів.

Тіло вбитого Куфакова витягли із салону автомобіля. "При ньому були банківські картки та повні кишені презервативів, - згадує Івахненко. - Освободитель, б**".

Місцеві у розмові з ВВС кажуть, що для Івахненка його вчинок мав особливе значення: мовляв, помстився за племінника, який загинув улітку 2014 року під час відступу українських військ з Іловайська.

Той каже, що історія про племінника - правда, але тут не у помсті річ: "Що нам залишалося робити, скажіть мені? Пустили б озброєних людей у село, і що? Нам треба було зупинити машину. А приїдуть ще раз - ще раз угостимо".

Тіло Куфакова поклали під кущі. "Його наступного дня забрали, не знаю куди. Нам казали, щоб ми його на нашому кладовищі закопали, але ми сказали: а нащо він нам потрібен? Його сюди ніхто не кликав", - розмірковує мисливець у розмові з ВВС.

Свиноферма

Четверо військових тим часом йшли далі через очерети, болота, луки та яри. Частину спорядження з гранатами і запасними магазинами до автоматів скинули десь дорогою. В останній день зими стемніло рано. В якийсь момент мокрі й брудні військові вийшли до свиноферми на околиці села Оленівське і вирішили там заночувати, тим більше, що там була маленька кімната сторожа з лежанкою і грубкою.

Закрили зсередини на клямку, але тільки-но почали розпалювати грубку - на годиннику було близько восьмої вечора - з вулиці почувся шум. Це на зміну прийшов сторож, 62-річний Микола Яризко.

"Я знайшов паличку, защолку відкриваю, заходжу, темно, а вони на мене з двох боків. Один каже: "Батя, заходи". Бачу: два автомати. Заходжу, що робити", - розповів ВВС Яризко.

На його лежанці вже лежав старший лейтенант Калінін з перев'язаною ногою - пошкодив, поки йшли болотами. Інші військові сиділи коло нього, хто на чому.

"Один каже: "Батя, поїсти нема?". Кажу: "Хлопці, немає, я повечеряв, з собою не брав". "А курити?" "Курити, кажу, ну що, сигарет п'ять-шість було. Думав, мені на ніч вистачить. Сіли і почали говорити", - згадує він.

Яризко згадує, що старший лейтенант увесь час кудись дзвонив: брат, мовляв, брат, витягайте нас, заберіть. "Брат" спочатку казав, що підійде танк або БТР, потім - що завтра за ними заїде колона, потім - що колона досі на кордоні. Потім "брат" почав скаржитися, що його колону розбили, де начальник штабу - невідомо, командира полку теж немає.

Так і балакали. "Один запитує: правда, що Зеленський роздав населенню зброю? Кажу: автоматів роздав багато. Він каже: п*** (кінець - Ред.) нам", - сміється Яризко.

"Лейтенант мені каже: що це у вас за села, будинки цегляні, дороги асфальтовані, хіба це село? Кажу, село, добите причому село. А їм дико, що ми живемо так", - продовжує він.

Якоїсь миті солдати запитали у "баті", що їм робити: здатися чи пробувати пробитися до своїх.

"Я казав їм: здайтеся. А той запитує: мисливці є в селі? Кажу: як у будь-якому селі, є. Він: ні, тоді не підемо, нас перестріляють", - зі сміхом згадує сторож.

Росіяни скаржилися Яризку, що не їли і не спали два дні. Ближче до ночі вирішили вартувати по черзі. Коли черга бути насторожі дійшла до Шишимаріна, близько другої ночі, як стверджує сторож, той заснув. Скориставшись цим, Яризко взяв зі столу свій телефон, забрав ліхтарик і тихенько вислизнув за двері сторожки.

"Набрав 102, ніхто слухавку не брав... Начальниці зателефонував, вона тоді хлопців покликала, вони вже по світлому прийшли - мисливці і з тероборони. Але вони (росіяни - Ред.), видно, проснулися, а мене немає. То вони луками, під лісом і на Комиші пішли", - каже він.

Про недовге перебування російських солдатів на свинофермі нагадували лише залишені ними сліди. "Вони, мабуть, так боялися, що навіть у туалет боялися на вулицю вийти. Всі свої діла просто у проході між клітками зі свинями справляли", - гидливо розповідає ВВС робітниця ферми.

ВВС запитує у Яризка, що він думає про довічне ув'язнення, до якого київський суд засудив Вадима Шишимаріна. "Та нащо його годувати? Або розстріляти або обміняти на наших", - відповідає він. Один син Яризка воював на Донбасі у 2015-му, інший - на фронті зараз. Загиблий у Чупахівці Олександр Шеліпов - його однокласник. "Що їх жаліти", - каже ВВС Яризко і затягується самокруткою.

"Я вважав за потрібне здатися"

Четвірка у камуфляжі решту ночі йшла через поля. На світанку пішли в ліс. Незабаром вийшли на село Комиші. На той час російські солдати вже вирішили здаватися в полон.

"Я не хотів воювати. Коли ми йшли до розташування наших військ, я не бачив сенсу туди йти. Я вважав за потрібне здатися і залишитися в живих", - пояснив це рішення на суді Вадим Шишимарін.

Мешканці Комишів припускають, що на околиці села солдати виходити до людей побоялися: тому йшли вздовж річки до його центральної частини, де народу було б більше, а шансів на самосуд менше.

Вранці 1 березня четверо військовослужбовців російської армії вийшли у сквер, що в центрі Комишів, склали зброю і заявили, що здаються в полон.

"Ніхто їх не чіпав. Хоча мені, якщо чесно, хотілося пере**** (сильно вдарити - Ред.). У мене проти них троє воюють", - каже один з очевидців пригоди.

"Кажу їм: ви чого до нас приїхали? - На навчання. Кажуть: ми водії. Я кажу: я теж водій, Європою на фурах їздив. Ви не бачили, що ви кордон перетинаєте? Ви букв на вказівниках не бачили? Номерів на машинах? — згадує мешканець Комишів. — Там прапорщик був, він питав, що з ними буде. Я йому ще відповів: пощастило вам, живі будете".

Незабаром за росіянами приїхали військові 93-ї бригади ЗСУ.

"Думала, поховаємо - і все"

Полонених російських солдатів перевезли до слідчого ізолятора в Києві. Під час перших допитів усі четверо стверджували, що не причетні до злочинів проти цивільного населення, розповів ВВС прокурор Андрій Синюк: "Вони розраховували, що їх швидко обміняють і скоєний ними злочин не буде встановлений".

Але вже у Києві - це звичайна процедура, стверджує прокурор, - полоненим запропонували пройти допит на детекторі брехні. Під час допиту Шишимаріна поліграф показав, що його слова про непричетність до серйозних злочинів можуть бути неправдивими.

Група слідчих з фотографіями Шишимаріна вирушила до Сумської області й розпочала обхід тих місць, де четвірка здалася в полон. У якийсь момент черга дійшла до хати Катерини Шеліпової.

"Я взагалі не думала, що хтось має відповідати за це (загибель чоловіка - Ред.), - згадує вона. - Думала, поховаємо звичайно, як усіх людей ховають - і все".

25 квітня перед Катериною поклали чотири фотографії, в тому числі Шишимаріна. Вона впізнала його відразу.

— Що ви відчули у той момент?

— От такої ненависті до нього не маю. Я на нього глянула - він дитина. От дитина, — Катерина ненадовго замовкає. — Але ці діти нас і вбивають, і ґвалтують, і що вони творять.

30 квітня Вадима Шишимаріна привезли до Чупахівки на слідчий експеримент, і Катерина Шеліпова впізнала його вдруге. Потім була ексгумація тіла Олександра Шеліпова, але у ній вдова участі не брала.

"Тільки коли Шишимарін побачив, що з'являються докази - свідчення очевидців, знайшли автомобіль, його зброя співпала з тією, з якої стріляли, - тоді він визнав провину і почав повністю співпрацювати зі слідством і показав, як все відбувалося", - наполягає прокурор Синюк.

"Краще телефон забрати"

За місяць справа Вадима Шишимаріна дійшла до Солом'янського районного суду міста Києва. Він став першим з початку війни - і в історії України - обвинуваченим у воєнному злочині, за статтею "Порушення законів та звичаїв війни".

Сержанта російської армії захищав київський адвокат Віктор Овсянніков. Кілька років тому він, так само як і зараз, - безплатно, за призначенням, - представляв інтереси експрезидента України Віктора Януковича на одному з процесів проти нього. Тому зараз у відповідь на запитання журналістів, як він почувається, захищаючи Шишимаріна, Овсянніков знизує плечима: "У мене були клієнти, які ще негативніше сприймалися суспільством... Тому ні, мені не важко... Я захищаю не злочин, я захищаю людину".

У суді адвокат стверджував, що Шишимарін сприймав вимогу прапорщика вистрілити як наказ старшого за званням. Наказ він, згідно зі статутом Збройних Сил РФ, був зобов'язаний виконувати.

Проте сам Шишимарін на суді говорив, що прапорщик Макеєв не був його безпосереднім командиром, а належав до іншого підрозділу. Крім того, і Шишимарін, і свідок Мальтісов розповідали, що вистрілив сержант не зразу після вимоги прапорщика, а лише після криків Куфакова. Його звання і навіть імені вони не знали, і лише за непрямими ознаками на кшталт віку (25-30 років) та впевненої поведінки могли припускати, що він, можливо, офіцер.

- В машині хто був старшим за званням? - намагався відновити ієрархію у "Фольксвагені" прокурор.

- Старший лейтенант Калінін, який був у багажнику, - відповів Мальтісов.

- Чи погоджував прапорщик наказ стріляти зі старшим лейтенантом?

- Ні, він же був у багажнику.

Адвокат спробував викликати до суду інших пасажирів "Фольксвагена": прапорщика Макеєва та старшого лейтенанта Калініна. Проте вже під час процесу з'ясувалося, що обох Україна встигла обміняти в Росію.

Ще один аргумент адвоката полягав у тому, що в тих умовах, - в автомобілі, що трясся через пробите колесо, у тісноті на задньому сидінні, в стресовій ситуації на через бойові дії та тиску, який чинив Куфаков, Шишимарін просто не міг прицільно вистрілити в голову Шеліпову. Він стріляв навмання, наполягав захисник, і влучив випадково.

Прокуратура, своєю чергою, наполягала, що постріли були прицільними - з наміром убити Шеліпова: "Шишимарін усвідомлював наказ вбити людину і виконав його, три-чотири рази вистріливши з автомата. Чи міг він вистрілити не стільки, а стріляти одиничними? Або вийти з машини і забрати телефон у Шеліпова? Він навмисно вбив цивільного".

- Чим відрізняється злочинний наказ від незлочинного? — допитували у суді свідка Мальтісова як російського військовослужбовця.

- Ну, достеменно я не знаю, як дати визначення, але завдавати шкоди, вбивати цивільних, мародерити - це вже типу злочином вважається. Якщо такі будуть накази, їх можна не виконувати.

- А якщо цивільний загрожує вашому життю?

- Якщо вийде, то якось його знешкодити, але не вбивати за статутом. Поранити, наприклад, знерухомити. Ну а якщо прямо реальна загроза буде, то вже по ситуації.

- На ваш погляд: вас знімає на камеру цивільна особа. Як правильно убезпечити себе: вийти і забрати телефон чи вистрілити в цю особу?

- Ну, я думаю, що краще телефон забрати. Навіщо вбивати цивільного? Він взагалі, може, з сім'єю розмовляє.

В останньому слові Шишимарін сказав: "Я щиро каюся у тому, що я зробив. У той момент я нервував, йшли бойові дії, я не хотів убивати. Але так сталося".

Суд засудив Шишимаріна до довічного ув'язнення. У рішенні сказано: Шишимарін розумів, що наказ, який йому віддали, був явно злочинним, і міг відповісти Куфакову відмовою, "що не спричинило б для нього жодних негативних наслідків".

"Обвинувачений не міг сприймати невідомого (Куфакова - Ред.) як офіцера і тим більше як безпосереднього командира, оскільки не знав ані його прізвища, ані військового звання, а наказний тон розмови не є критерієм підпорядкування для військовослужбовців", - також йдеться у рішенні.

Адвокат має 30 днів на апеляцію. Віктор Овсянніков вже заявляв пресі, що діяння його підзахисного кваліфіковані неправильно і йдеться про ненавмисне вбивство, і пообіцяв оскаржити вирок.

Офіційна Москва поки що ніяк не коментувала цей вирок. За кілька годин до його оголошення прессекретар Володимира Путіна Дмитро Пєсков заявив, що у Кремлі "стурбовані" ситуацією з російським громадянином, але можливостей для захисту його інтересів на місці не мають. "Це не означає, що ми не розглядатимемо можливість продовження спроб іншими каналами", - додав Пєсков.

Російський експерт з міжнародного права Гліб Богуш сказав ВВС, що довічний термін для Шишимаріна викликає питання у юристів з точки зору градації провини: якщо цього військового засудили до довічного ув'язнення, то яким чином можна буде жорсткіше покарати тих, хто розпочав війну та віддавав накази?

Батько Шишимаріна Євген, який дивився суд у прямому ефірі на YouTube, після вироку сказав ВВС, що не вірить, що його син справді поцілив у Шеліпова та вбив його: "Звичайно, я хочу навіть не те, що обмін, - додому відправте його, він не винний ні в чому. У чому він винний? Що вистрілив? Так вийшло. Це ситуація так пішла".

"Що ти відчував, коли вбив мого чоловіка?"

Найемоційнішим моментом суду стали кілька хвилин, коли можливість поставити Шишимаріну питання отримала потерпіла, вдова вбитого ним Олександра Шеліпова.

- Скажи, будь ласка, що ти відчував, коли вбив мого чоловіка? - звернулася до Шишимаріна Катерина.

- Страх, - ледь чутно відповів російський військовий.

- Скажи, будь ласка, ти розкаюєшся у скоєному злочині? - продовжила вона.

- Так. Я розумію, що ви не зможете мені пробачити, але я прошу вибачення, - відповів Шишимарін.

- Ще одне питання. Скажи, будь ласка, навіщо ви до нас прийшли? Ви нас прийшли захищати? Від кого? Ви мене захистили від мого чоловіка, якого вбили, - вже мало не плачучи, говорила Шеліпова.

- Від нашого командування у мене була команда рухатися у складі колони. А що буде там далі, - я не знав, - тихо говорив Шишимарін.

Під час перерви у засіданні Катерина Шеліпова покинула залу і після цього до суду не поверталася. У розмові з ВВС наступного дня після зачитування вироку вона зізналася, що поїздка до Києва далася їй дуже важко, і на розгляд апеляції вона вже не поїде.

Вікна кімнати її будинку закриті ковдрами. Перші кілька тижнів після вбивства чоловіка Катерина не спала вдома, ходила до сусідів: "Було страшно, моторошно". Зараз вона повернулася додому, але спати в темряві досі не може, тому й завішує вікна: ночами в Чупахівці обов'язкове світломаскування.

"Ну, нічого. Жити буду. У людей ще й хуже. Все порозбивало. Скільки людей загинуло. Я тільки тим і заспокоюю себе, що я не одна така. У нас хоч село залишилося цілим", - каже Катерина.

Вона зізнається, що дуже сумує за чоловіком.

"Він мене називав то бабуся, то Катюха. Бабуся - тому що онучка так називала, і він за нею, - сумно усміхається Катерина. - Він як поїхав - ой, не поїхав, а помер, - у мене два холодильники полетіло, два відра побилося, і я ще з драбини упала. Кажу, діду-діду, все після тебе почалося. Я коли з ним розмовляю подумки, то жартома кажу: ти пішов з цього життя, а мені одні убитки".

- Шишимарін сказав, що він кається у скоєному, що він вибачається... Ви йому вірите?

- Та ні, я не вірю йому.

На суді у Шеліпової запитали, яке покарання вона хоче для Шишимаріна. Вона відповіла: довічне, але не буде проти, якщо його обміняють на захисників Маріуполя з комбінату "Азовсталь", які здалися в полон російській армії.

"Ну, сяде він... Або вб'ють його там, або сидітиме. Нам треба його годувати... Я і з сином переговорила. Він каже: батька нам уже не повернути. А так - хоч одне життя та буде врятоване", - каже Катерина.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

***