"Друзі помирають в тебе на руках". Як 19-річний студент воює на Донбасі

Максим Луцик виглядає старшим і серйознішим, і менше жартує, ніж тоді, коли ми бачилися з ним у перші дні після вторгнення Росії в Україну. Тоді 19-річний юнак щойно покинув навчання в університеті й пішов добровольцем воювати.

Минулого тижня він здійснив важку подорож з лінії фронту на Донбасі, їдучи вночі об'їзними дорогами, щоб уникнути артилерійського вогню, забрати припаси для свого підрозділу та розповісти мені, як він воює з росіянами.

Ми зустрілися в Бахмуті, маленькому містечку, розташованому в зоні дії російської артилерії. Деякі будинки лежать в руїнах, і в місті майже не залишилося цивільних.

Протягом трьох тижнів Максим і його побратими боролися, щоб зберегти контроль над позицією, яку вони назвали Сербер - на честь маленького песика, якого вони собі взяли. Вона була на зруйнованому колишньому заводі в Рубіжному, містечку, яке зрештою потрапило до рук росіян.

"Це було наче пекло. Не було гарних позицій для оборони. Ми були в окопах, іноді в укриттях з радянських часів, у пожежній частині", - розповідає Максим.

За його словами, його підрозділ близько 25 разів обстрілювали танки.

"Там загинув один із моїх друзів і, можливо, 10 чи 15 хлопців отримали серйозні поранення", - каже юний солдат.

Студент, який пішов на фронт

Зараз, коли вже майже настало літо, і родючий чорнозем України кипить життям, на Донбасі йдуть найсмертоносніші бої. Російські генерали вчаться на своїх поразках під Києвом і Харковом.

Поразка в березні змусила російську армію відступити. Тепер її сили та страшна вогнева міць зосереджені у вузькому секторі східної України. Зараз вона близька до витіснення українських військ з Луганщини, однієї з двох областей Донбасу. Друга, Донецька, сильно потерпає від ударів російської артилерії.

Вперше я зустрів Максима, студента біології, на початку березня. Він і його університетський друг Дмитро Кисиленко, 18-річний юнак, який вивчає економіку, записалися у добровольці невдовзі після того, як Росія почала своє вторгнення.

Поки вони чекали разом із такими ж юнаками, як вони самі, на холоді, щоб їх відвезли автобусом до навчального центру, вони виглядали як хлопці, які зібралися на фестиваль чи в похід - за винятком старих автоматів Калашникова, які їм щойно видали. Дивитися, як 18-ти та 19-річні підлітки, сповнені непереможного почуття молодості, йдуть на війну в Європі - так само як вони це робили у кривавому 20-му столітті, було одночасно зворушливо, депресивно та тривожно. Це було ознакою того, що наближається велика війна.

У березні Максим і Дмитро, як і всі українці, адаптувалися - як це завжди буває на війні. Після першого шоку старе життя поступово перетворюється на нову, всепоглинальну реальність. Під час їхнього короткого навчання на початку березня ми говорили про те, як війна все змінила. Максим уже тоді звучав занадто дорослим для свого віку.

"Ми не можемо зустрічатися з нашими дружинами, нашими подругами, з дітьми. Ми не можемо займатися своїми справами, як це робили до вторгнення. Але всі розуміють, що зараз у нас важливіша місія. І ми продовжимо займатися бізнесом, ростити дітей. Ми будемо багато цілувати своїх дружин і подруг, але після війни".

Їхнє життя, життя кожного українця, перевернулося догори дриґом, коли росіяни вторглися 24 лютого. Так само як життя усіх нас, хто не є українцями.

Попри просування Росії, Максим зберігає залізну рішучість боротися. Його друг Дмитро, який воював у битві за Київ, залишається в столиці. Оскільки вони студенти, служба на Донбасі для них не є обов'язковою.

"Поки треба тримати оборону, ми готові мерзнути в окопах, втрачати слух. Ми готові навіть померти там, але ми виграємо стільки часу, скільки потрібно всьому цивілізованому світу, щоб перемогти Росію невійськовим шляхом", - каже він.

Він не зносить людей, які називають себе союзниками України й кажуть, що слід поступитися територією заради співіснування з путінською Росією.

"Я думаю, що з Путіним не можна домовитися. Путін розуміє лише мову куль, крові, воєнних злочинів тощо. Не можна сказати: візьми цю частину землі, і війна закінчиться", - каже Максим.

Я запитав у нього, як його змінила війна. На початку року він влаштовував концерти та займався молодіжною політикою в Києві.

"Я навіть зараз не можу вам точно відповісти, тому що дуже важко зрозуміти, що деякі друзі загинули у тебе на руках. Важко жити з цим фактом... і коли ми виїжджали з Рубіжного, було важко нам зрозуміти, що ми програли битву за цей завод, за одне з ключових міст Луганської області", - каже він.

"Війна світла і темряви"

У березні Максим жартував, що не сказав батькам, що саме робить на війні.

"Тепер мої батьки розуміють мене на 100%. Я намагаюся телефонувати їм щоразу, коли можу. Мама прислала форму для мене та моїх побратимів".

Його батько намагався вступити до територіальної оборони на батьківщині Максима, у Сумах. "Але йому 65, і він занадто старий, щоб воювати. Тому, коли йому відмовили, він зателефонував мені і сказав: "Максиме, чи можу я долучитися до вашого підрозділу?"

"Вони мене розуміють. Вони підтримують мене морально та матеріально", - каже Максим.

На Донбасі багато ознак того, що українці можуть втратити більше території внаслідок цього російського наступу. У тилу вириті нові лінії траншей. На захід тягнуться колони величезних дорогих тракторів. Складне важке озброєння, завдяки якому вони намагатимуться перевершити російську вогневу міць, прибуває, але недостатньо швидко, щоб змусити нападників відступити.

Студент Максим перетворився на фронтовика, який вірить у місію свого життя.

"Ми боремося за свободу всього світу, всього цивілізованого світу, і якщо хтось думає, що це українсько-російська війна, то це не так. Це війна світла і темряви між Росією і всім світом", - каже він.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!