"Шкода, що не дозволяють відрізати вухо". Як український морпіх вижив у російському полоні й повернувся додому
- Джеймс Вотергаус
- BBC News, Полтава
Полтавець Гліб Стрижко пройшов через психологічні тортури й відмову у лікуванні переломів тазу і щелепи. Але, здолавши величезні труднощі, він все-таки дістався додому.
Зараз 25-річного морського піхотинця лікують у полтавському шпиталі.
Його зламаний таз тримає спеціальна металева конструкція - це одне з численних поранень, отриманих під час оборони Маріуполя.
Мати Гліба Олеся допомагає йому сісти на лікарняному ліжку, а він кривиться від болю, але, здається, не проти поділитися своєю історією.
"Повернувши голову, я побачив, що на мене націлився танк", - згадує хлопець.
"Особливість танка в тому, що немає часу між тим, як він стріляє, і тим, як снаряд потрапляє."
Після пострілу він упав з висоти третього поверху.
"Я зрозумів, що або я докричусь і мені допоможуть, або я просто помру під цими завалами", - каже Стрижко.
"Кожен крик був надзвичайним зусиллям. Десь після третього-четвертого крику я почув голос своїх хлопців: ми тут, ми тобі допоможемо".
Прийшли лікарі і сказали, що для збереження нашого життя нас передадуть в госпіталь російській стороні.
"Там було з десяток бійців із різних частин, - згадує він.
Сили РФ захопили більшу частину Маріуполя, і шанс отримати кращу медичну допомогу був у лише ворога.
А тим часом у рідній Полтаві за Гліба молилися у церкві, куди він ходив з дитинства.
Як і решті України, Свято-Успенському кафедральному собору довелося пристосуватися до війни - зараз його зали заповнюють ящики з гуманітарною допомогою.
"Я знав, що з Маріуполя є лише два шляхи: смерть або полон", - каже архієпископ Федір, який досі править у цьому величному храмі.
Архієпископ вірив, що Гліб не здасться, але не знав, живий він чи мертвий.
Ситуація змінилася, коли морський піхотинець з'явився разом з іншими українськими полоненими у дописі підтримуваних Росією сепаратистів у соціальних мережах.
"Я знав, що Бог звершив чудо, - каже архієпископ. - Він був у важкому стані, з численними переломами".
У нього були зламані щелепа, ніс, роздроблені кістки тазу.
"Бог відповів на наші молитви, і в мене з'явилась впевненість, що ми зможемо звільнити його з полону", - каже архієпископ Федір.
За його словами, ще більше морських піхотинців з Полтави зникли безвісти у Маріуполі.
Стрижко згадує, як його лікували у полоні. Через травми самостійно їсти він не міг.
"Деякі санітарки приносили їжу і годували мене, бо сидіти я не міг, і щелепа була зламана".
"Інші могли поставити їжу і сказати: "На, укроп, жри!" Їжа стояла так годину-другу, вона приходила, питала, чи я наївся, і забирала. Ми лежали без знеболювальних. Віра і розуміння того, що я мушу вижити, тільки і тримали мене на плаву", - згадує він.
Медики в лікарні були українцями, що мешкали на окупованих територіях Донбасу і підтримували Росію. Стрижко каже, що не сердився на них. "Ці люди вісім років жили в російській пропаганді, і ненависть, яку вони продукували на мене, була її результатом".
Він також пам'ятає чеченських бойовиків і російських солдатів, що охороняли українських бійців. Вночі приходили чеченці і знущалися, водили ножем по тілу й казали: "Шкода, що не дозволяють відрізати вухо".
В умовах бойових дій ВВС не може незалежно перевірити та підтвердити слова українського бійця.
Врешті-решт Гліба Стрижка вивезли до Росії, а потім - на військовий аеродром в анексованому Криму, де, за його словами, він ніколи не забуде те, що сказав йому російський солдат.
"Якщо виконуватимете мої накази, сьогодні ввечері будете в Україні".
Українського морпіха завантажили у "швидку" й вивезли на територію України в рамках обміну військовополоненими між Україною та Росією.
Спочатку його відвезли до Запоріжжя, а потім - до рідної Полтави.
Коли хлопець зрозумів, що повернувся додому, не зміг стримати сліз.
Стрижко був одним з понад десяти українських військовослужбовців, усі вони - морські піхотинці з різних частин, що зазнали поранень під час оборони сталеливарного заводу у Маріуполі.
"Підійшов водій, поплескав нас і сказав: "Все, хлопці, будьте спокійні, ви в Україні".
"Я був страшенно щасливий, - каже Гліб. - Я до кінця ще не вірив, що я в Україні - у місці, де можна вільно дихати".
Попри стурбований вираз обличчя матері, він точно знає, що хоче робити далі."Я готовий продовжувати свою боротьбу. На передовій чи ще десь. Я допомагатиму армії наближати перемогу над Росією".
Додатковий репортаж Ганни Чорноус, Шивон Ліхі та Анастасії Левченко.
