"Там все ще багато людей. Літніх, немічних, покинутих". Як вивозять людей з Донбасу

  • Діана Куришко
  • BBC News Україна
волонтер

Автор фото, Дмитро Лісовський

Підпис до фото,

Дмитро Лісовський на вокзалі у Покровську

Близняткам Маргариті та Мирославі три роки. У них кучеряве волосся і дві однакові іграшкові поні. Діти разом з татом Дмитром Носовим втекли з Сєвєродонецька, де вже кілька місяців тривають важкі бої. У травні у місті загинула їхня мама. Коли прилетів снаряд, жінка готувала на вулиці їжу.

Так живуть люди, які залишились у Сєвєродонецьку - без світла, тепла води й з вогнищами, як єдиною можливістю приготувати їжу та зігрітися.

"Дружина не хотіла їхати, - говорить Дмитро Носов. Йому важко дається ця розповідь. Він обіймає доньку і продовжує: - Після її смерті я вирішив вивезти дітей".

Вибратися з міста йому і донькам допомогли волонтери.

Дмитро Носов і доньки

Автор фото, Спасемо Україну

Підпис до фото,

Дмитро Носов і його доньки тікали з Сєвєродонецька

"Коли я зустрівся з Дмитром, було видно як йому важко. Він стримував себе, при дівчатках не міг багато сказати, але в очах у нього були сльози", - розповідає волонтер Єгор з благодійного фонду "Спасемо Україну".

Покинуті старі

Протягом кількох місяців Єгор разом з іншими волонтерами допомагає людям виїхати з охоплених війною міст Донбасу. На броньованих бусах під обстрілами щодня вони роблять по кілька рейдів у міста і села, щоб вивезти від війни тих, хто виїхати не встиг.

Лиман, Курахове, Вугледар, Дружківка, Бахмут, Краматорську, Авдіївка, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Селидове, Святогірськ - волонтери зі "Спасемо Україну" заїжджали у ці міста, чи підхоплювали їх по дорозі звідти.

На початку квітня ще до ескалації боїв на Сході влада закликала мешканців Донецької та Луганської областей тікати. Багато хто до цих закликів дослухався.

За даними очільника Луганської ОВА, з Сєвєродонецька, де до війни проживало близько 120 тисяч населення, виїхало понад 100 тисяч. Але близько 15 тисяч все ще перебуває в охопленому боями місті.

"Міста на Донбасі обстрілюють, але там все ще багато людей. Літніх, немічних, залишених дідусів і бабусь. Лежачих, на візках. Вони не можуть виїхати самостійно. Багатьох кинули, у них немає нікого. Їх дуже шкода", - каже Єгор.

Він розповідає, як одного разу у розбомбленому будинку знайшли паралізованого чоловіка. Він лежав на ліжку посеред вкритої брудом та уламками кімнати. У стелі над його головою зіяла метрова діра, через яку пробивалося світло. Поруч з ліжком валялась частина снаряда. Його звали Олександр. Виглядало, що ось так покинутим він пролежав кілька днів.

"Його одяг був дуже брудним. Був сильний запах. Ми винесли його на ношах і вивезли у Покровськ".

У волонтерському хабі, який розміщується у протестантській церкві, Олександра помили, одягнули. Пізніше його перевезли до знайомих у Тернополі.

Тетяна з Нью-Йорка на Донеччині також була з тих, хто самостійно виїхати не міг. У неї рак, вона потребує хіміотерапії. Нещодавно під час обстрілів жінка бігла у підвал, впала і зламала ногу.

Тетяна

Автор фото, Спасемо Україну

Підпис до фото,

Тетяна зламала ногу і не могла виїхати сама

"Чому я не виїжджала раніше? У нас війна триває вже 8 років. Я була впевнена, що у нашому селищі вже нема, куди стріляти. Біля мого будинку немає нічого стратегічного. Чому туди стріляти?", - запитує жінка.

Після обстрілу у підвалі Тетяну знайшов сусід. Допоміг вибратися і завіз у лікарню. Вона попросила волонтерів про евакуацію. Гіпс на нозі - високий. Зайти самостійно в автобус чи у потяг сама вона не могла.

"Три моїх сусідки загинули. Люди сидять по підвалах. Так жити не можна. Треба виїжджати", - говорить жінка, сидячи у потязі, який вирушає з Покровська.

Тихо і без анонсів

Потяг Покровськ-Дніпро-Львів - єдиний, який залишився з евакуаційних. Щодня він вивозить сотні людей у відносно безпечніші регіони. Раніше таких потягів було кілька.

Зараз потік евакуйованих значно зменшився. Сильні обстріли не дають волонтерам і рятувальникам дістатися багатьох міст. Люди через обстріли не можуть виїхати самостійно.

5 червня з Лисичанська, навколо якого йдуть важкі бої, вдалося евакуювати 66 людей, у тому числі шістьох дітей.

"Тихо. Без анонсу. Проїхали бомбосховищами. Вмовили. Військові, поліцейські та ДСНСники змогли зробити неможливе - 66 людей у безпеці", - каже Сергій Гайдай, керівник Луганської ОВА.

Чиновник запевняє, що хоча евакуацію не афішують, вона триває.

"Російські війська обстрілюють ті місця, де збираються люди. Ми це робимо тихенько. Переговорили на місцях з людьми, якщо назбирається 10-15 людей, вивозимо. Далі вони залізницею їдуть в інші області".

У благодійному фонді "Спасемо Україну" розповідають, що допомогли виїхати з Донбасу десяткам тисячам людей.

Броньований бус не захистить

Колега Єгора Дмитро Лісовський також волонтерить на Сході. За ці кілька місяців він десятки разів заїжджав у міста під обстрілами.

Дмитро Лісовський

Автор фото, Дмитро Лісовський

Підпис до фото,

Дмитро Лісовський під час поїздки за людьми на Донбас

Зазвичай у машині їдуть у двох - один водій, один координатор, який знає місцевість. Назад везуть переповнені буси. Іноді люди їдуть навіть стоячи.

Поїздки й маршрути узгоджують з військовими та місцевою владою. Там надають списки з іменами людей на евакуацію та адреси, розповідає Дмитро Лісовський.

Один броньований бус робить зазвичай дві-три ходки на день. Людей вивозять якомога далі від обстрілів, пересаджують на автобуси і бус їде назад.

"Під обстріли ми потрапляли не раз. Прилітало і за 20, і за 50 метрів від нас. Броня захищає від якихось осколків чи куль, але якщо щось серйозніше, то ні. Я вже звик до вибухів. Мене більше лякає тиша. Коли тиша, ти не знаєш, куди прилетить".

біженці

Автор фото, Спасемо Україну

Дмитро Лісовський каже, що під час таких поїздок використовують всі можливі хитрощі - заїжджають у міста бічними дорогами, зупиняються, змінюють маршрути, ховаються під деревами від дронів.

"Як тільки обстріл припиняється, летимо знову. У місті є люди, які нам допомагають, які знають місцевість, підказують".

Людей забирають з підвалів, зі шкіл, лікарень, з руїн їхніх розбомблених будинків. Багатьох доводиться вмовляти, обурюються волонтери.

"Одного разу заходимо в підвал у Вугледарі, забираємо людей, які були записані на евакуацію. Решта не хоче. Пояснюємо, вмовляємо. Люди весь час живуть у підвалах. Там брудно, волого, небезпечно, але вони не хочуть їхати. Є здорові чоловіки, які не їдуть. Сидять там і розказують, що це українці їх обстрілюють. Такий побутовий сепаратизм. Це дуже засмучує", - каже волонтер.

За його словами, таке враження, що люди просто звикають жити під обстрілами й думають, що залишитись на місці безпечніше, ніж їхати.

"Вони готують під обстрілами, ходять вулицями, їздять на велосипеді. Люди поводяться так, наче в них 9 життів".

Війна, що забирає місто

16-19 травня волонтери забирали людей з Лиману - перед тим, як місто захопили. 31 травня були в Авдіївці, Бахмуті, Соледарі, Краматорську. Графік і маршрут складають кожного дня зранку. Обстріли часто вносять у них зміни.

"Коли заїжджаєш у таке місто як Авдіївка, кожного разу бачиш, як війна його забирає. Вчора їхав повз будинок, а сьогодні його нема. Була дорога, а зараз на ній вже перевернута техніка. Щодня щось руйнується. Кожен день дуже важливий, щоб врятувати людей", - каже Єгор.

Авдіївка

Автор фото, Reuters

Підпис до фото,

Так зараз виглядає Авдіївка

Волонтер розповідає, як люди за таких обставин рятують тварин, - котів, собак. Намагаються забрати з собою хоч якесь вціліле майно. Вивозять, наприклад, консервацію. У бусі - гори сумок і торбинок.

А хтось не має, що везти. У будинок Олени Полякової з Лиману влучив снаряд. Там горіло все.

"Ми залишились без нічого. Між небом і землею. Все погоріло - речі, одяг телефони. Їдемо, в чому є", - розповідає жінка. У неї на руках онук, якому кілька місяців. Поруч стоїть гора сумок з підгузками і сумішшю - все майно родини, де є четверо дітей.

Вони сподівалися, що війна скоро закінчиться, не могли наважитися виїхати, не знали куди.

Волонтер Єгор каже, що найважче у таких умовах бачити дітей.

"Забирали нещодавно родину зі Святогірська - мама і четверо дітей. Одній дитині п'ять місяців. Діти постійно плакали. У мами не було молока. Суміші не було, як приготувати. Важко на все це дивитися. Хотілося плакати. І я плакав".

По дорозі назад у бусі переважно мовчать. Хтось молиться, щоб доїхати цілим.

"Коли дивлюсь на цих людей у машині, розумію, що їх могло не стати. Один приліт і все. Дуже страшно це робити, але ми продовжуємо забирати звідти людей", - каже Дмитро.

"Чому я це роблю? Так на серці лежить. Кожен веде війну, як може. Я свою родину вивіз і можу допомагати. Хлопці захищають нас там, я допомагаю тут, бо не можу бути осторонь", - каже Єгор.

"Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх ", - цитує Дмитро Євангеліє від Івана.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!