Лисичанськ. Як Росія стирає історію в "мертвому місті" України

  • Орла Герін
  • BBC News, Лисичанськ
Children waiting for evacuation
Підпис до фото,

Діти чекають на евакуацію

"Максимальна швидкість!" Надходить інструкція по рації з броньованої поліцейської машини попереду, коли ми проїжджаємо повз згорілий каркас української військової вантажівки. На цій ділянці дороги існує високий ризик російського нападу, але це найбезпечніший шлях, що залишився до осадженого міста Лисичанськ.

Попереду темний горизонт війни - клуби чорного диму від останнього російського удару. Східне місто, де колись проживало близько 100 тисяч людей, зазнає постійних нападів. Президент України Володимир Зеленський уже оголосив його "мертвим", разом із сусіднім Сєвєродонецьком.

Під час нашого візиту гуркіт артилерії противника зустрічають гулом "градів".

"Це дуель", - лаконічно каже начальник обласної поліції Олег Григоров. Якщо так, то цю Україна, схоже, програє. І досить скоро.

Росіяни дедалі більше наближаються, і дехто все ще намагається евакуюватися з міста за допомогою поліції. Близько пів дюжини мирних жителів поспішають сісти у броньовану вантажівку, серед них і молодий хлопець у синьому кашкеті. Під звук іншого снаряда вони розбігаються і ховаються. Згодом дізнаємося, що неподалік загинула жінка. Вона наважилася вийти з квартири, але дійшла лише до палісадника.

Життя і смерть розділені тут дуже тонкою межею.

Ми зустрічаємо літню жінку, яка блукає вулицею - явно шокована обстрілом - тримаючи в руках маленьку ікону. Вона була поблизу місця удару, внаслідок якого загорівся будинок.

"У Лисичанську, якщо ти живий, то день добрий", - каже начальник поліції Луганської області, яка охоплює половину Донбасу і зараз майже повністю перебуває в руках Росії.

Він говорить тихим голосом, сповненим напруги і виснаження, і визнає, що страх тут є скрізь.

"Той, хто каже, що не боїться, бреше, - каже він. - Ніхто не хоче вмирати. Але наші відважні українські поліцейські продовжують виконувати свою роботу". Він з гіркотою пишається тим, що вони допомогли евакуюватися з області 37 тисячам людей.

Поки ми розмовляємо, над нашими головами свистить російський снаряд, змушуючи нас ховатися в укриття. За кілька хвилин прилітає інший.

Volodymyr
Підпис до фото,

Володимир каже, що вони живуть без води, газу та електрики

Невдовзі збирається купка цивільних, які чекають наступної евакуації. Звуки обстрілів змушують декого бігти до укриття. Але Володимир залишається сидіти. Сивочолий 67-річний чоловік, можливо, занадто хворий, щоб рухатися. Зітхаючи, він каже, що йому треба в лікарню.

"Раніше тут було спокійне життя. Нормальне. Потім війна все зруйнувала. Немає ні води, ні електрики, ні газу. Я у розпачі, - тихо каже він. - У відчаї."

Ті, хто залишився, ненадовго тікають зі своїх підвалів, щоб приготувати на вулиці їжу. Ми зустрічаємо Олену та її родичів, які сидять на лавці біля саморобної печі - жахливого барбекю, нав'язаного війною.

Yelena
Підпис до фото,

Олена з родиною залишилася в місті

У неї попелясте обличчя, але вона не може покинути свій будинок, де прожила понад 50 років.

"Ми прожили тут усе життя, - каже вона. - Ми велика сім'я, у нас є сестри й брати, діти, онуки. Усі вони тут. Ми не думали про те, щоб їхати". Поки ми говоримо, вдалині чути все більше обстрілів.

"Ми хвилюємося за себе, свою сім'ю, своїх домашніх тварин. Нас хвилює все. Але ми сподіваємося, що все буде добре", - додає жінка.

Шансів на це мало. Зараз іде артилерійська війна, а в Україні не вистачає великих гармат. Математика сувора. Чиновники кажуть, що на кожні 10-15 російських установок припадає одна українська. До того ж, в України закінчуються боєприпаси.

Тож Лисичанськ розбивають, а рельєф міста руйнують. Колись імпозантний Палац культури тепер - обгорілий панцир, його витончені колони почорніли й зламалися. Росія тут не просто бомбить будівлі, вона стирає іїсторію. Тактика є навмисною - обстрілювати, розчавити, знищити й не лишити нічого, крім випаленої землі.

Palace of Culture
Підпис до фото,

Так виглядає Палац культури в Лисичанську

З Лисичанська добре видно російське бачення майбутнього.

Вони - лише за кілька кілометрів у сусідньому Сєвєродонецьку. Там, на протилежному березі річки Сіверський Донець, ми бачимо вогонь.

У Сєвєродонецьку залишилося кілька осередків українського опору, але місто може впасти за кілька днів. Якщо так станеться, це буде ключова перемога, яка дозволить військам Путіна просунутися на решту Донбасу. Вони вже контролюють більшу його частину.

Україна зіткнулася з ворогом, який засвоїв уроки і завдає великих втрат. За словами уряду, щодня в боях гине від 100 до 200 військовослужбовців. А як же передові ракетні системи великої дальності, обіцяні Британією та Сполученими Штатами? Їх може бути занадто мало і занадто пізно.

"Якби зброя надійшла раніше, ми б зупинили росіян набагато швидше, - каже голова Луганської ОВА Сергій Гайдай. - Більше того, ми могли б перейти в контратаку".

Знищення Сєвєродонецька для нього є особливо болісним - це його рідне місто.

Ми спілкуємося з ним, коли він поспішає у справах. Як і начальник поліції, він стурбований тим, що противник захоплює рештки його області.

A damaged building can be seen in Lysychansk as black smoke rises from the nearby city of Severodonetsk

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Над сусіднім Сєвєродонецьком здіймається чорний дим

Він попереджає, що ризики не завершуються на кордонах України.

"Якщо Путіна не зупинити, він піде далі, - каже він. - Він просуватиметься в країни Балтії, в Європу. Він буде битися, він повністю неадекватна людина. І його можна зупинити тільки силою".

Гайдай каже, що все ще вірить у перемогу. Таку ж думку озвучують і в Києві. Але тут, на території Донбасу, виглядає так, що Україна веде програшну битву, і це літо буде літом поразки.

Незабаром Лисичанськ та Сєвєродонецьк можуть опинитися серед нових міст-привидів України.

І мірою того, як йдуть місяці, а Росія продовжує наступати, може виникнути ще одна небезпека - увага, єдність і підтримка Заходу почнуть зникати.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!