"Ми вільні. Ми вижили". Сім'ї, які ризикують усім, щоб утекти через Росію до Грузії

У будинку біля Тбілісі Наташа показує нам дві машини, посічені осколками. Вона з родиною виїхала на них до Грузії зі зруйнованого рідного Маріуполя - небезпечний шлях, який пролягав через Росію.

"Осколкова бомба, - каже вона, показуючи на пошкоджені автомобілі. - Літав дрон і скидав їх".

Більшість українських біженців прямують на захід, щоб втекти від російського наступу - або до територій, які контролює Україна, або далі до ЄС.

Але інші зробили немислиме - й попрямували назустріч загарбникам. Наташа та її сім'я серед сотень тих, хто поїхав до Росії, а потім до інших країн, ризикуючи бути заарештованими на прикордонних переходах і десятках контрольно-пропускних пунктів, потрапивши на територію країни, яка вторглася на їхню батьківщину.

Деякі подорожують самостійно, як Наташа. Але інші платять приватним водіям або покладаються на волонтерів, які перевозять їх через ворожу територію. З України вони або прямують на схід безпосередньо до Росії, або їдуть на південь, через Крим, окупований росіянами з 2014 року, а потім на материкову частину Росії.

BBC поговорила з людьми та групами, які допомогли організувати ці втечі. З метою безпеки біженців, які подорожують, і тих, хто їм допомагає, подробиці маршрутів і водіїв не розголошуються.

Олександр - моряк з Маріуполя. Вранці після вторгнення сім'я його сестри втекла з дому до цього портового міста. Через пів години після прибуття родина почула вдалині перші вибухи. Його родичі одразу вирішили покинути цей район і втекти до центральної України.

"Вони не стигли навіть чай допити, - розповідає Олександр. - Я очікував, що [війна] буде як у 2014 році - трохи побомблять, трохи поговорять, після цього - потиснуть руки і все завершиться. Це була моя велика помилка".

Олександр, його дружина Надя та два сини Влад і Дмитро залишалися в Маріуполі кілька місяців. Вони ховалися в підвалі свого багатоквартирного будинку, поки росіяни обстрілювали місто артилерією та бомбами, і виходили лише для того, щоб готувати на мангалі. Їм доводилося ходити в туалет прямо в підвалі; після кількох місяців перебування під землею, із 120 людей, які спустилися в укриття, вижили лише близько 40.

42-річний чоловік каже, що під час перебування в місті вони нічого не чули про евакуацію та не отримували допомоги. Не було ані інтернету, ані телефону, але час від часу приходили посланці з інших куточків Маріуполя, і він почав питати про можливість виїхати.

Врешті знайшли водія, який зголосився відвезти їх до Бердянська - міста на південний захід від Маріуполя, окупованого росіянами. За 50 доларів з людини - це було недешево. Але 18 травня, майже через три місяці після початку вторгнення і наступного дня після того, як місто потрапило до рук загарбників, вони сіли у Ford Transit і поїхали з міста.

Потрапити до місця призначення їм було непросто. Їдучи з Маріуполя до Бердянська, вони змушені були доплачувати водієві, щоб уникнути контрольно-пропускних пунктів, оскільки вони не пройшли фільтрацію - російський процес перевірки людей, які намагаються покинути територію.

У машині з Олександром був і Дмитро. Він єдиний пройшов фільтрацію, коли жив під Маріуполем; він і його родина спали на розкладачках у підвалі школи протягом шести тижнів, поки не підійшла їхня черга фільтрації - умови, які він називав "розкішшю" порівняно з тим, що довелося пережити іншим. 33-річний чоловік каже, що ті, хто заплатив, могли пройти процес швидше.

"У нас була вода, у нас було борошно, яйця, їжа. Але ми не знали, скільки часу будемо там, - каже він. - Тому ми залишалися голодними. Ми їли один раз на день".

Коли до них дійшла черга, вони стояли в черзі на командному пункті 14 годин, поки російські війська нарешті не провели йому допит. Того тижня він впав з велосипеда і мав синці на колінах, що здалося росіянам підозрілим, - вони подумали, що він міг бути солдатом. Вони роздягли його та перевірили, чи не має він татуювань та слідів на плечі від прикладу рушниці.

Але він каже, що зміг пройти процес швидко, попри очікування. У нього взяли відбитки пальців і дали офіційний листок, який свідчить, що він пройшов фільтрацію.

"Росіяни мені сказали: "Ти можеш їсти свій паспорт, він неважливий. Ось це - важливо", - розповідає Дмитро.

Водій, однак, зумів безпечно довезти свою групу до Бердянська, їдучи маленькими дорогами, бездоріжжям і навіть через ліс, щоб уникнути блокпостів.

Олександр каже, що після місяців у Маріуполі Бердянськ для них був схожий на мрію. Вони могли спати, відпочивати та купувати їжу. Але під окупацією вони не почувалися в безпеці.

"Російські солдати всюди. Ти постійно в стресі, - каже він. - Вони можуть зловити тебе і робити з тобою все, що захочуть. Навіть застрелити, для них це не проблема".

Олександру вдалося зв'язатися з мережею приватних водіїв, які погодилися відвезти його, сім'ю та друзів до Грузії - через Крим.

Інші люди, з якими спілкувалася BBC, також подорожували до Грузії через Крим. Деякі навіть їхали на північ від Криму до країн Балтії, проїжджаючи сотні миль через територію Росії.

24 травня Олександр з дружиною та дітьми та Дмитро вирушили з Бердянська до Криму, аби дістатися до Грузії. Усі вони знали про небезпеку маршруту - після кількох місяців в умовах російського нападу їхати далі на контрольовану Росією територію становило величезний ризик. Але заглибитися на територію ворога було все ж безпечніше, ніж ризикувати перетнути лінію фронту на територію, яку контролює Україна.

Інша людина, яка їхала до Грузії через Крим, розповіла ВВС, що обрала маршрут через Росію, оскільки дороги на українську територію заміновані.

"Було жахливо", - розповідає Олександр. Дорогою до Криму вони пройшли 18 блокпостів, і їх допитували на кожному.

"Щоразу відкривали машину. Куди їдете? Чому їдете? Чому ви не в армії? Скрізь одні й ті ж питання, скрізь російські солдати. Перевірки, перевірки, перевірки, перевірки".

Але найгірше було попереду.

Після багатогодинних перевірок дорогою на південь вони прибули до адмінкордону з Кримом. Надя та хлопці швидко пройшли через блокпост. Але охоронці забрали Дмитра та Олександра в залізничний вагон. Його розділили на невеликі кімнати, і чоловіків відвели в окремі кабінки. У крихітній кімнаті з Олександром сиділи троє російських солдатів, а з Дмитром - двоє.

"Це як фільтрація - таке відчуття", - каже Олександр.

Його допитували агенти ФСБ: Де працюєш? Чому не був в армії? Чому не воюєш з нацистами? Чому підтримуєш українських солдатів?

Чоловіки також перевірили його мобільний телефон і знайшли кілька фотографій Олександра в українському національному вбранні, що викликало ще більше запитань.

"Весь час я думав, що у мене є сім'я, треба просто мовчати і намагатися пройти через це", - каже Олександр.

Дмитра відпустили через сім годин. Він приєднався до інших на кримському боці. Але вони досі чекали на Олександра, не уявляючи, що з ним відбувається.

"Мені було дуже погано, - розповідає Олександр. - Як вони з тобою розмовляють… вони можуть вдарити тебе, натиснути на тебе. Вони годинами тримають навколо тебе великих хлопців, а потім відправляють тебе на вулицю на 10 хвилин, щоб "подумати" - про що подумати? Що я маю сказати?"

"Якщо скажеш щось не так - кінець історії. Вони навіть можуть тебе вбити", - каже він.

Олександр каже, що намагався не провокувати їх, говорив якомога менше. Крізь вагон він чув, як в іншій кабінці били людину. "Це було жахливо", - каже він.

Нарешті, після 12 годин допиту його відпустили.

"Я не міг у це повірити. Я побіг [до мікроавтобуса], де спали моя дружина та діти - була вже 1 чи 2 година ночі. Я сказав водієві, щоб він просто їхав", - каже він.

Водій, навпаки, легко пройшов прикордонний пункт. Олександр каже, що він був громадянином Росії, який показав посвідчення, і жодних запитань йому не ставили.

"Це просто бізнес. Вони заробляють величезні гроші! До Тбілісі це дуже дорого. Для семи людей це майже 2 тисячі доларів від Бердянська до Тбілісі", - каже він.

Його дружина Надя, однак, вдячна тим, хто взяв їх у небезпечну дорогу. "Будь ласка, зрозумійте: якби не ті водії, ми б зараз були в Маріуполі. Ніхто не пропонував нас підвезти - ні рідні, ні друзі, ні сусіди. Ніхто".

Потім група поїхала з Криму на південний схід Росії і врешті - через три дні після виїзду з Бердянська - до грузинського кордону. Під час подорожі вони поміняли водія - старий потиснув руку новому, коли мандрівники змінили машини в узгодженому місці зустрічі, і вони продовжили шлях без перерв.

Після перетину кордону Росії поїздка стала легшою. Пропускних пунктів стало менше, і влада почала ставитися до них з більшою повагою. У Криму був лише один блокпост, який вони легко пройшли, і ще два - на південному заході Росії.

"Після [переїзду до Криму] було дуже гарно, - розповідає Олександр. - Чим далі ти від Маріуполя, Бердянська, тим краще". У Росії на блокпостах переважно стоїть поліція, яка не ставилася до них як до "ворога", розповідає Олександр.

Під час перетину кордону до Грузії, його знову допитувала російська ФСБ. Але, за його словами, процес проходив легше і швидше - один офіцер навіть попросив вибачення і сказав, що розуміє, чому він поїхав з Маріуполя, після того, як Олександр повідомив йому, що під час вибуху загинули його мати та брат. З грузинської сторони усе було ще швидше.

"Це було найкраще відчуття. Було 4 ранку - [прикордонники сказали] доброго ранку, доброго ранку. Штамп у паспорті. Дві хвилини. І все! І ми вільні. Я починаю кричати в мікроавтобусі, нарешті ми вільні! - він каже. - Це було неймовірно. Я можу дихати".

Зараз Олександр та його сім'я живуть у будинку в горах біля Тбілісі, який для них організувала група "Волонтери Тбілісі".

20-річна росіянка Маша з Москви, яка чотири роки тому переїхала до Грузії, створила групу в перші дні війни. Вона згадує, як зателефонувала своєму українському хлопцеві вранці під час вторгнення і почула, як він плаче в трубку, переживаючи за безпеку своєї родини.

"Це було жахливо. Перші дні ти в тумані, не знаєш, що робити. Хочеш допомогти і щось зробити, але не знаєш що", - каже вона.

Через тиждень вона почала організовувати допомогу українцям. Її батьки керують готелем у місті, де зупинялося багато українців, які опинились у пастці, коли почалася війна, і вона зрозуміла, що потрібно робити. Тепер у них є чотири будинки в Тбілісі та на околицях, де вони можуть прийняти українців.

Олександр з родиною приїхав до будинку під Тбілісі пізно ввечері після своєї довгої мандрівки.

"Мені тут подобається. Тиша. Ні машин, ні вибухів, - каже Надя. - Хлопці почуваються чудово. У них тут річка, гори, кози, корови".

"Наче рай, - каже Олександр. - Я кажу дружині, порівнюю - де ми були місяць тому, де ми зараз. Зараз ми не рахуємо днів, бо ми вільні. Ми вижили".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!