"Щоразу коли вона чує потяг, одразу біжить до мене". Як діти долають травми війни

Восьмирічна Анна заходить у яскраво розфарбовану кімнату, однією рукою вона тримає за руку маму, у другій - плюшевий ведмедик.

Коли вони проходять і сідають на диван, вона сором'язливо дивиться на маму, притуляючись до неї.

Анна - одна з багатьох дітей, які звертаються до психологічної допомоги у Бучанському центрі, щоби зрозуміти війну та свій досвід конфлікту.

Буча розташована менш ніж за годину їзди від Києва. Місто пережило російську окупацію на початку вторгнення Росії в Україну й тепер перебуває у центрі розслідування воєнних злочинів росіян.

Сім'я Анни родом зі сходу Луганської області, вони переїхали до Бучі у 2014 році, коли російські війська захопили території на сході України. Через вісім років родина знову була змушена тікати.

Мама Анни Вікторія каже, що ніколи б не подумала, що їм знову доведеться евакуюватися. Вона розповідає, що вранці 24 лютого уві сні почула дивний шум і одразу зрозуміла, що почалося російське вторгнення.

"Ми увімкнули телевізор, зрозуміли, що відбувається, і почали пакувати речі", - розповідає жінка.

Вона розбудила здивовану Анну, яка без упину розпитувала, що відбувається і куди вони їдуть.

Сім'я вирушила з міста у безпечне місце в Калуші, на заході України. Вони пробули там кілька місяців, орендуючи житло. Коли російські війська вийшли з Київської області, родина повернулася додому у Бучу.

Але психологічні шрами війни лишаються.

"Вона дуже емоційна, - каже Вікторія про Анну. - Вона боїться звуків. Якщо вона чує, що їде потяг, то відразу біжить до мене".

Вікторія вирішила записати Анну до Бучанського психологічного центру. Психотерапевти там працюють з дітьми за допомогою малювання та ігор, заняття проходять як індивідуально, так і в групах.

"Вона любить малювати, може годинами розповідати про свої малюнки. Вона виливає свої емоції на папір, ліпить з пластиліну. Я думаю, їй це допомагає залишати свої негативні емоції на папері", - каже Вікторія.

Вдома у Анни на холодильнику є малюнки з написом "Перемога" і портрет відомого в Україні пса-розмінувальника Патрона.

Поки ми розмовляємо, Анна грається у пісочниці та з іграшками у сусідній кімнаті.

"Вона відкрита, ми багато спілкуємося. Спочатку їй було трохи страшно, наче психолог - це лікар", - розповідає Вікторія.

Анна каже, що їй подобається приходити в центр і спілкуватися зі своїм терапевтом Людмилою. Але іноді вона все одно хвилюється.

"Коли йде розмінування чи гроза, я думаю, що це можуть бути вибухи", - каже дівчинка.

Ці відчуття властиві тим, хто пережив війну, розповідає одна із психологів центру Наталія.

"Багато дітей схильні більше прив'язуватися до батьків. Дитина не почувається у безпеці, не почувається вільною, і це теж симптом травми", - каже Наталія.

"Діти можуть регресувати у розвитку, наприклад, якщо їм сім років, вони можуть поводитися так, ніби їм три роки. Вони можуть обмочитися й погано спати. Вони також можуть стати більш роздратованими".

У деяких випадках діти також можуть бути агресивними, каже вона.

Такі центри потрібні в усій країні.

Такого висновку дійшла організація "Голоси дітей", яка працює в усій Україні.

Наталія Мосюк, психолог благодійної організації, каже, що до шести центрів організації в різних частинах України приходить все більше дітей.

"Ситуація важка для дітей, звичайно. Сирени, стан їхніх батьків, до яких вони прив'язані, втрата звичного розпорядку дня. Вони втратили час із друзями, час у школі. Тому змінилась і їхня поведінка", - каже Мосюк.

У центр приходить ще один хлопчик Ілля. Він схвильовано вбігає та посміхається персоналу. Чути, як він верещить від захвату, граючись у сусідній кімнаті.

Його батько Олександр каже, що після початку війни поведінка сина погіршилася.

"До війни він був спокійніший. Потім, коли почалося вторгнення, він став більше роздратований. Але зараз йому краще", - каже батько.

Ілля вже вдруге у центрі, і Олександр вважає, що його стан покращується.

"Раніше він не міг спати, але зараз спить, - каже він. - Його поведінка також поліпшилася".

З огляду на те, що довелося пережити мешканцям Бучі, обласна адміністрація звернулася з проханням відкрити психологічний центр.

"Після окупації люди були дуже напружені", - розповідає Наталія Зарецька, психологиня-учасниця бойових дій, яка курує створення Бучанського психологічного центру.

"Коли ти в окупації, ти вчишся виживати у ворожому оточенні, покладаючись лише на себе. Тому ми задумали створити центр, який би працював на повну".

Вона хотіла б, щоб на територіях, які пережили окупацію, як-от Ірпінь та Гостомель, була створена мережа таких центрів, доступних і для дітей, і для дорослих.

Батьки також потребують допомоги, додає вона.

"Я бачу, що багато батьків, звичайно, у першу чергу думають про своїх дітей, але їм треба подумати й про себе", - каже вона.

Представник МОЗ України повідомив BBC, що відомство працює над розробкою національної стратегії психологічної допомоги. Міністерство веде переговори з неурядовими організаціями, які мають досвід у сфері психічного здоров'я.

Зарецька каже, що хоча Буча пережила травму, вона вже демонструє ознаки одужання.

Коли Анна виходить із центру, стискаючи свого ведмедика, які її надії на майбутнє?

Вона впевнена, що війна закінчиться цього року, а коли вона виросте, стане ветеринаром.

Репортаж з участі Світлани Лібет.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!