Як Росія колонізувала інші народи та чому вона це заперечує зараз

Від початку вторгнення в Україну російська влада по-різному пояснювала свої дії і часом суперечила сама собі. Володимир Путін виправдовував свої дії завоюваннями Петра I, засновника Російської імперії, але також викривав колоніалізм Заходу. Антиколоніальну риторику активно використовує і МЗС РФ, заперечуючи колоніальне минуле Росії.

Саме бажання Москви говорити на ці теми здається дивним у момент, коли вона русифікує окуповані території України та вивозить із них зерно, насіння соняшника та колекції мистецтва.

Але якщо історія цієї війни ще не написана, то щодо минулого є консенсус: приєднуючи нові землі, російська влада фізично знищувала і русифікувала народи та експлуатувала природні ресурси.

"Країна, яка колонізується"

"Наша країна, яка не заплямувала себе кривавими злочинами колоніалізму, завжди щиро підтримувала африканців у їхній боротьбі за звільнення від колоніального гніту", - писав голова МЗС Сергій Лавров у колонці, опублікованій в газетах Єгипту, Конго, Уганди та Ефіопії напередодні його візиту до цих країн.

Ці слова - не просто спроба зіграти на болючих для аудиторії темах. Така риторика регулярно з'являється у виступах міністра без прив'язки до Африки. У травні, наприклад, він стверджував, що Захід завойовував колонії, але Російська імперія "не підкоряла своїм естетичним, моральним вимогам інші народи, коли поширювала свій вплив".

"Всі зберігали свою мову, віру, традиції", - говорив Лавров.

Історики вважають інакше.

"Росія всю історію колонізувала навколишні простори", - каже історик Олександр Еткінд, професор Європейського університету у Флоренції.

Це не означає, що шлях Російської імперії був ідентичним британському, французькому чи португальському - на відміну від них держава Романових освоювала не заморські території, а прилеглі землі.

"Всі колишні колоніальні імперії розпалися, і колишні метрополії опрацьовують своє колоніальне минуле та вибачаються за нього. А Росія не те що не вибачається, але продовжує ті ж колоніальні та імперіалістичні практики", - каже історик Георгій Касьянов, керівник Лабораторії досліджень пам'яті в Університеті Марії Кюрі-Склодовської у Польщі.

Про колоніалізм говорили ще дореволюційні спеціалісти.

"Історія Росії - це історія країни, яка колонізується. Область колонізації у ній розширювалася разом із її державною територією", - писав Василь Ключевський, класик російської історичної науки.

У книзі "Внутрішня колонізація: Імперський досвід Росії" Еткінд цитує професора Казанського університету Афанасія Щапова, який пояснював підкорення росіянами Сибіру гонитвою за хутром - ключовою складовою російського експорту, порівнянною з нафтою в наш час.

У Сибіру "місцеві племена знищували з розмахом, який був неможливим в Індії; втрати корінного населення скоріше можна порівняти з тим, що відбувалося в Північній Америці", пише Еткінд.

Серед інших прикладів, наведених істориками, - Кавказька війна, найдовша у російській історії (1817 - 1864 роки). Її метою було підкорення Північного Кавказу, населеного незалежними гірськими народами.

Про політику в регіоні говорять слова царського намісника генерала Єрмолова, який обіцяв, наприклад, замкнути чеченців "у їхніх глухих голодних нетрях": голод був одним із засобів "замирення".

Дослідники відзначають, що навіть назва для російського форпосту в Чечні - фортеця Грозна, яка згодом стала містом Грозним, - мала свідомо колоніальний характер.

Єрмолов практикував каральні рейди з "приборкання горян", і його наступники продовжили цю лінію. Результатом підкорення Кавказу було фізичне знищення та насильницьке виселення представників гірських народів, відоме як "мухаджирство" - вихід сотень тисяч черкесів зі своїх земель.

"Черкеси нас ненавидять. Ми витіснили їх з привільних пасовищ; аули їхні розорені, цілі племена знищені", - писав Пушкін у "Подорожі до Арзрума". Розв'язання поет бачив у наверненні гірських народів у православ'я, але сам визнавав, що цей процес приречений.

Низка істориків вважають результатом Кавказької війни геноцид черкеського народу. Влада трьох російських регіонів - Кабардино-Балкарії, Адигеї та Карачаєво-Черкесії - кілька разів зверталася до Москви з проханням визнати геноцид черкесів, але поки що його визнала лише Грузія.

На місце виселених кавказьких народів до Сибіру, ​​Казахстану та інших колонізованих територій переселяли російських та українських селян.

Вже наприкінці XIX століття створили Головне переселенське управління при МВС, яке керувало цим процесом та видавало журнал "Питання колонізації". Переселення стало важливою частиною планів уряду щодо розв'язання земельного питання у пізній імперії.

Як і на Кавказі, історики не мають сумнівів щодо колоніального характеру правління в Казахстані та Центральній Азії. Росія почала приєднувати казахські землі ще до того, як формально стала імперією, але завоювання регіону було завершено лише у 1890-ті.

Конкуруючи за вплив із Британською імперією, з середини XIX століття Росія захопила весь Західний Туркестан (як називався тоді регіон) до кордону з Афганістаном, Індією та Китаєм, підпорядковуючи собі місцеві ханства та часом знищуючи тисячі представників корінних народів.

Одним із фінальних епізодів підкорення регіону був штурм фортеці Геок-Тепе під час Ахал-Текінського походу генерала Скобелєва. За різними даними, тоді вбили кілька тисяч туркменів.

У Петербурзі похід сприйняли як тріумф, але не всі. Поет Семен Надсон, майбутній кумир ліберальної молоді, а тоді юнкер військового училища, присвятив Скобелєву вірш, у якому звинуватив його у жорстокому руйнуванні мирної країни: "Твій шлях - ганебний шлях!".

Радянські історики цитували листа Скобелєва, де той згадував: "Спокій у Азії перебуває у прямому співвідношенні до маси вирізаних там людей".

"Ми вбили дві тисячі туркменів при Геок-Тепі; ті, що залишилися живими, довго не забудуть цього уроку: рубали шаблями все, що траплялося під руку", - писав генерал.

У 1916 році, під час Першої світової війни, в Центральній Азії почалося масштабне повстання проти російських колоністів та царської влади, приводом для якого став указ про "реквізицію інородців" на тилові роботи. Воно було жорстоко придушене і призвело до масової втечі киргизів та казахів до Китаю.

Колоніальною політикою, що супроводжувалася "жорстким подвійним придушенням простого народу", називає дії імперії у регіоні підручник інституту історії Санкт-Петербурзького університету - хоча водночас наполягає, що російська влада принесла цим народам блага цивілізації.

Це класичний імперський аргумент - поширенням культури та залученням до благ цивілізації виправдовували свої завоювання Франція, Британія та інші європейські держави.

Чи була Україна колонією?

Війна в Україні загострила суперечки довкола її історії. Українські мислителі ще на початку XX століття говорили про те, що їхня країна - російська колонія. Однак історик Георгій Касьянов вважає, що територія сучасної України не була класичною колонією.

"Вони були частиною метрополії, часом формували метрополію і були для Росії чимось на кшталт Заходу в XVII і на початку XVIII століття, коли вихідці з цих територій формували імперську еліту", - говорить Касьянов. До 2021 року він працював завідувачем відділу новітньої історії та політики Інституту історії України української Національної академії наук (НАН).

Уряд у Петербурзі не вважав Україну колонією, якими відкрито визнавали Кавказ та Центральну Азію. Імперська влада дотримувалась концепції великої російської нації, до якої включали українців та білорусів і проводили політику "русифікації", забороняючи видання книг українською мовою та домагаючись мовної асиміляції.

Георгій Касьянов зазначає, що русифікація - можливо, не найкращий термін, тому що влада вважала ці території від початку російськими. У їхньому уявленні вони протистояли українізації та поширенню української як мови писемної культури.

З цією концепцією боролася не лише українська інтелігенція, а й низка російських лібералів та соціалістів, противників імперської влади.

Суперечності лише посилилися з розпадом імперії. Була створена незалежна Українська держава, але вже 1919 року владу в Києві захопили більшовики, знову поставивши Україну в залежність від Росії.

На початку радянська влада проводила політику "коренізації", заохочуючи розвиток національних мов та культур. Але за Сталіна повернулася русифікація та елементи імперської ідеології.

Головною трагедією став Голодомор 1932-1933 років - голод в Україні, який забрав життя близько 3,9 млн українців. В Україні його офіційно визнали геноцидом, і більшість українських істориків згодні з цим визначенням. Так його характеризував і Рафаель Лемкін, автор терміна геноцид, аргументуючи це зокрема тим, що одночасно з голодом знищували українські еліти та українську церкву, а у спустошені села заселяли російських селян.

Російські історики переважно не згодні з цією концепцією. Вони не заперечують організований характер трагедії, але вважають її результатом сталінської політики розкуркулювання та колективізації, яка в ті ж роки призвела до голоду в Казахстані, Поволжі та інших регіонах.

Вивчаючи стосунки радянської України та Москви, історик Іван Лисяк-Рудницький у 1972 році передбачав розпад СРСР. Він вважав, що Радянський Союз був, по суті, колоніальною імперією, хоч і проголошував антиколоніальну ідеологію. "Уряд, який заплутався у нерозв'язаних суперечностях із принципами, від яких виводить свою легітимність, не може протривати довго", - писав Лисяк-Рудницький.

Еткінд вважає, що Росія і зараз, в Україні, веде колоніальну війну - але специфічного штибу. На його думку, мета російської влади - не захоплення ресурсів; нею рухає реваншизм: "Вони завоюють цю землю не заради золота чи вугілля, а просто тому, що вона їм уже належала".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!