Як вийти людиною з донецького підвалу. Асєєв як український Франкл

Рецензія члена журі Світлани Пиркало на книгу Станіслава Асєєва "Світлий шлях", яка увійшла до короткого списку Книги року ВВС-Есеїстика-2021.

Сподіваюся, книгу Асєєва про донецьку катівню якнайшвидше перекладуть іноземними мовами. Не лише, щоб у світі дізналися про потойбічний жах, який відбувається в "ДНР", але і щоб дізналися: в українській літературі є автори такого рівня.

Залишившись у Донецьку, щоб передавати звідти репортажі про російську окупацію на "Радіо Свобода", журналіста Станіслава Асєєва арештували представниками "ДНР" у 2017 році. І просидів у донецькому підвалі - в катівні під назвою "Ізоляція" на вулиці Світлий Шлях - два з половиною роки. Ці два з половиною роки він і описує в книзі "Світлий Шлях".

Книга написана на двох рівнях: репортажному і філософському. У премії BBC ця книга номінована в категорії "Есеїстика"; раніше цього року Асєєв отримав Шевченківську премію за книгу репортажів про перші місяці російської окупації, видану за його відсутності, ще коли він сидів на підвалі.

Проте насправді книга "Світлий Шлях" - поза жанровими рамками.

Здавалося б, таку книгу буде важко читати. Але насправді від неї не можна відірватися. Чому? Перш за все тому, що Асєєв виявився непересічним письменником, із тих, які виникають раз на покоління.

Сам він у книзі посилається на Сартра, а деякі читачі згадують Солженіцина (якого в 70-х роках популяризувало те ж таки "Радіо Свобода"). Але мені більше згадалася знакова книга австрійського психіатра Віктора Франкла "Людина в пошуках сенсу", написана після виходу Франкла з концтабору.

Обидва автори ставлять питання про сенс і цінність життя. Тільки Франкл - який до концтабору професійно вивчав питання суїциду і депресії - говорить про те, що навіть у найбільшому стражданні людина має свободу обирати, що їй думати і на що сподіватися.

Навіть у концтаборі людина може обрати життя, і це допоможе уникнути смерті. Для Асєєва ж його свобода полягає в можливості обрати смерть, і саме це дає йому шанс на життя.

Чи ми, як читачі, зрозуміємо, як їм там було? Ні. Як каже сам автор, пограничний досвід іншого зрозуміти неможливо, і навіть ті, хто сидів на одному підвалі і зазнавав одних і тих самих тортур, не зможуть відчути того, що відчуває інша людина.

У книзі описані тортури і самого автора, і тих, кого він знав в "Ізоляції", від електродроту, запхнутого в анус колишнього вояка ДНР своїми ж побратимами, до відірваної селезінки, від якої в'язень помер через три дні.

Асєєв розповідає і про тюремні реалії: помиї на обід, голодування з протесту і відмова співпрацювати з адміністрацією, могильний гумор бувалих зеків, які сиділи на тому ж таки підвалі, відчуття, коли після ходіння в пакеті на голові вже страшнувато ходити без пакета.

А ще Асєєв описує зміни, які відбуваються протягом років. Як наполегливо і успішно тюремщики змушують в'язнів втрачати людську подобу. Як новачки сіпаються від звуків тортур через стінку і переживають за долю катованого, а через два роки підвалу людина вже може під такі звуки поїсти баланди.

Як усі заточені на підвалі прагнули, щоб їх розбомбило насмерть, аби тільки це все закінчилося. А ще - зверніть увагу на цей момент, коли будете читати, - вдячність і відданість в'язнів до тих конвоїрів, які їх не били, аж до небажання розповідати правду про підвал після виходу на свободу, аби не зашкодити "гарним" ворогам.

У західній літературі побутує легенда про Сталіна, який ощипує пір'я у пташки і демонструє своїм підлеглим, як ця пташка тепер не намагається втекти, бо вдячна йому за тепло його долоні. (Варіант легенди - ощипана курка, вдячна за зерно).

Ось де полягає справжнє рабство і справжня дегуманізація: коли тебе роками тримають у підвалі і б'ють струмом у мошонку, а ти вдячний "добрим" конвоїрам, тим, хто не бив, тим, хто давав погладити собаку.

Залишивши осторонь аспект про стокгольмський синдром жінок-полонених, на який притомної філософської відповіді дати не можна, Асєєв тут ставить важливе питання про людську природу, без впадання в блаженне проповідування любити свого ворога. Що змушує жертву любити того, хто просто стоїть поруч із мучителем?

Сам автор, проте, не пропагує ненависті і розплати "око за око". В роздумах про природу тих, хто знущався над людьми в "Ізоляції", він закликає не вішати на них ярлики садистів і психопатів надто швидко.

Один із тюремщиків, який забрав у автора рукописи про реалії "Ізоляції", демонструє до нього неприязнь. Асєєв визначає: тюремщик побачив себе в цих нарисах, і хоч про розкаяння чи совість говорити не доводиться, відбувається екзистенційний момент: тюремщик усвідомлює самого себе через погляд автора.

Тобто садист він чи ні, але він здатен на самоусвідомлення і несе за свої дії відповідальність. Тому мститися тортурами у відповідь не можна, адже тоді зникне цей погляд, який дає іншому усвідомлення свого "я". На мою думку, це ключовий момент книги, але він описаний надто стисло, дещо сумбурними реченнями, і обривається, коли хочеться на цю тему читати ще. Я сподіваюся, Асєєв розвине ці роздуми в наступних роботах.

Розділ про життя і відчуття автора після виходу з підвалу переповідати не буду. Це треба читати.

Сам же автор вважає головним висновком свого перебування в "Ізоляції" таку думку: потрібно обирати життя там, де все говорить на користь смерті. Не тому, що життя на підвалі виглядає привабливішим за смерть, бо це означало б дурити себе. А тому, що потрібно обирати життя, і все.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber.